Раді Вас бачити!

Олег Барило прокинувся о п’ятій сорок без будильника й хвилин десять лежав, слухаючи, як дощ дрібно стукає по зовнішньому підвіконню.

Колись це означало, що він виспався.

Тепер означало тільки вік.

Праве коліно в сиру погоду нило ще до того, як він ставав на нього. Ортопед радив плавання, менше кави й скинути сім кілограмів. Із трьох рекомендацій Олег сумлінно виконував одну: двічі на тиждень ходив у басейн, де плавав некрасиво, зате сорок хвилин без зупинки. Кави стало навіть більше. Вага третій рік коливалася в межах тих самих двох кілограмів, ніби організм теж умів саботувати накази, не порушуючи їх відкрито.

На кухні він поставив чайник, насипав корм кішці й відкрив телефон.

Донька надіслала вночі фотографію куртки.

Точніше, двох.

Їй було тридцять один, вона сама заробляла, сама виховувала сина і при цьому досі вважала батька придатним до експертної оцінки жіночого верхнього одягу.

Олег збільшив обидва зображення, нічого в них не зрозумів і вибрав темнішу.

Через хвилину прийшло:

Я теж.

Отже, його участь виконала потрібну функцію.

Кішка не доїла корм і пішла до батареї. Її звали Люся, хоча це було останнє ім’я, яке Олег обрав би сам. Три роки тому донька привезла її «на тиждень», коли в онука виявили алергію. За тиждень Люся здерла шматок шпалер у коридорі, навчилася відкривати шафу лапою й залишилася назавжди.

Олег цього не обговорював.

До сьомої він уже перевірив камери, запасний акумулятор, дві зарядки, карту пам’яті й каністру омивача в багажнику. Багато років тому молоді хлопці сміялися з його звички готувати машину ввечері. Після першого випадку, коли потрібний об’єкт вийшов із будинку саме в момент, коли напарник бігав по заправці в пошуках батарейок, сміятися перестали.

Спостереження було здебільшого нецікавим, і саме цього люди розуміли найгірше. Ніхто годинами не тікав дахами, не передавав валізи під мостами й не перевіряв хвіст кожні три квартали, якщо тільки не був ідіотом або не надивився кіно. Люди їхали на роботу, купували каву, заїжджали в аптеку, чекали дитину біля музичної школи.

Іноді три години сиділи в стоматолога, а ти три години сидів у машині й починав ненавидіти людину, якої навіть не знав, за складність її зубів.

У цій роботі Олегові завжди подобалася не погоня, а терпіння.

Воно ставило людей у нерівне становище. Більшість не вміла довго нічого не робити, не видаючи себе цим нічого-не-робленням.

Він умів.

Замовлення на журналістку прийшло через Славу Мирного.

Славу насправді звали В’ячеславом, але повним ім’ям його не називала навіть дружина. Вони працювали разом іще до реформ, потім розійшлися по різних дорогах. Слава відкрив невелику консалтингову фірму, яка на сайті займалася корпоративними ризиками, перевіркою контрагентів і внутрішніми розслідуваннями.

У житті брали майже все, що не вимагало відвертої дурості.

Перевірити нового директора.

З’ясувати, куди поділося обладнання зі складу.

Знайти колишнього партнера.

Подивитися, чи справді менеджер зустрічається з конкурентом.

Іноді — журналіста.

Олег не питав, хто кінцевий клієнт, поки завдання залишалося звичайним.

Лада Коваль спочатку виглядала саме таким завданням.

Встановити коло контактів.

Зрозуміти, кого вона опитує щодо кількох старих бізнесових конфліктів.

Окремо — чи має зв’язок із кимось у правоохоронній системі.

Умови були прості: без контакту, тиску, входу в житло, телефон чи електронну пошту. Олег погодився через гроші, а не через старі зв’язки.

Після повномасштабного вторгнення корпоративна робота стала нерівною. Частина клієнтів виїхала. Частина бізнесів перестала існувати. Інші, навпаки, раптом почали платити за безпеку більше, ніж раніше за оренду офісу. Два стабільні контракти Олег утратив торік, коли підприємства мобілізували частину технічних працівників і скоротили зовнішніх підрядників.

Доньці він про це не розповідав.

Їй вистачало власної іпотеки.

Замовлення на Ладу мало закрити кілька спокійних тижнів, але спокійних із них не вийшло.

Першою проблемою став Максим.

Людина з ДБР поруч із журналісткою змінювала ціну помилки.

Олег не мав звички діставати службову інформацію через знайомих. Колись це здавалося найпростішою частиною професії: дзвінок колезі, старий борг, пляшка на свято, потрібне прізвище. Тепер за один чужий запит можна було залишити стільки цифрових слідів, що економія часу переставала мати сенс.

Тому Максим ішов звичайним шляхом.

Він обмежився публічними згадками, судами, старою деклараційною інформацією там, де вона була законно доступна, і соціальними зв’язками, які люди самі виставляли назовні.

Олег швидко зрозумів, що це не випадковий знайомий Лади.

І на цьому зупинився.

Саме тоді Слава вперше попросив перевірити не тільки її джерела, а й те, хто може втрутитися, якщо тема стане серйозною.

Олегові не сподобалася манера, в якій це було сформульовано.

Слава був посередником. Передавав завдання, іноді пояснював контекст, майже ніколи не повторював клієнтські слова буквально. Тут повторив.

Олег це запам’ятав.

Біля будинку Лади він допустив дрібну помилку — не катастрофу, а той неприємний різновид, який потім довго дратує саме своєю буденністю.

Двірник виявився не чоловіком, якого Олег бачив попереднього дня, а його братом. Розмова пішла не тим шляхом. Номер квартири Олег навмисно назвав сусідній, розраховуючи, що співрозмовник або виправить його, або покаже, що не знає мешканців.

Той виправив.

А потім, як з’ясувалося, розповів голові ОСББ.

Олег побачив себе в будинковому чаті через кілька годин. Скріншот переслав знайомий, який жив у сусідньому будинку й випадково отримав його від дружини.

На фотографії він виглядав старшим, ніж у дзеркалі.

Оце засмутило більше, ніж сам факт.

Донька давно пропонувала купити інше пальто.

Можливо, мала рацію і тут.

Тепер Лада знала його ім’я.

Або скоро дізнається.

Це не було причиною кидати роботу. Професійна таємничість існувала до першої камери домофона, першого реєстру або уважної сусідки. Хороший приватний виконавець відрізнявся не тим, що ніхто ніколи не бачив його обличчя, а тим, що побачене мало пояснювало.

Проблема з’явилася пізніше.

Коли Олег зрозумів, що біля Лади є хтось іще.

Спочатку він вирішив, що Максим поставив своїх.

Це було логічно.

Державні люди часто впізнавали один одного не за автомобілями й одягом, а за дрібними звичками. Де людина паркується, коли має довго чекати. Чи виходить із машини. Як тримає телефон. Дивиться на об’єкт або на середовище.

Чоловік у темній куртці біля редакції був занадто терплячий для випадкового кур’єра.

Він не висів там постійно. З’явився один раз, потім зник на два дні. Іншого разу Олег помітив жінку років сорока біля магазину поряд із будинком Лади. Нормальна жінка з тканинною торбою й окулярами, яка двадцять хвилин порівнювала ціни на корм для котів.

Олег не мав доказу, що вона взагалі до когось належала.

Лише наступного дня побачив її за кермом автомобіля, який коротко з’являвся біля редакції.

Команди працювали по-різному.

Ця — економно.

Не намагалася контролювати Ладу щохвилини. Люди підхоплювали її в точках, де ризик був вищим: будинок, редакція, виїзд на зустріч, повернення ввечері.

Олегові знадобилося ще два дні, щоб зрозуміти головне.

Вони не збирали її контакти.

Вони дивилися на тих, хто дивиться на неї.

Тобто на нього.

У машині він довго сидів із вимкненим двигуном.

Раніше така річ викликала б азарт.

У п’ятдесят чотири він став більше цінувати ситуації, в яких ніхто не цікавився ним професійно.

Слава відповів не відразу, тож дорогою Олег заїхав до матері.

Їй було сімдесят дев’ять, вона жила сама й відмовлялася переїжджати до нього з аргументом, що людина, яка двічі на тиждень забуває купити молоко, не має права організовувати чуже життя.

Після операції на очах їй треба було капати ліки за схемою, яку вона прекрасно знала, але все одно записала великими літерами на холодильнику.

Олег приніс продукти.

Полагодив дверцята шафи.

Вислухав історію про сусідку, яка третій місяць позичає гроші до пенсії й кожного разу повертає в той самий день, через що незрозуміло, навіщо взагалі позичає.

Мати помітила, що він кульгає.

Олег пояснив дощем.

Вона порадила нарешті піти до нормального лікаря, ніби попередній ортопед був самозванцем лише тому, що його рекомендації не дали миттєвого результату.

Телефон лежав у кишені.

Слава так і не відповідав.

Мати тим часом знайшла в холодильнику банку варення, яке Олег привіз минулого разу, і спробувала віддати назад, бо сама стільки солодкого не їсть.

Зрештою він забрав банку.

Ця суперечка тривала років п’ять і давно перестала залежати від варення.

На сходах прийшла відповідь — не дзвінком, текстом.

Слава підтвердив, що про другу групу нічого не знає. Радив не лізти до них і продовжувати завдання.

Олег перечитав. Сама фраза була нормальною; насторожував порядок.

За двадцять років знайомства Слава ніколи не радив продовжувати стеження, не запитавши, наскільки близько підійшла чужа група і чи ідентифікували вони виконавця.

Слава міг поспішати, міг працювати під тиском клієнта, а міг уже знати відповідь.

Олег поклав телефон у кишеню й спустився до машини.

Варення поставив на пасажирське сидіння.

Тільки ввімкнувши двигун, помітив, що це абрикосове.

Він не любив абрикосове.

Мати це знала.

Отже, банка знову повернулася до нього навмисно.

Олег похитав головою й поїхав.

Того дня Олег почав перевіряти вже не Ладу, а власне замовлення — обережно, без дзвінків, які привертають увагу.

«Мирний Консалтинг» отримав оплату від компанії, що займалася оцінкою ризиків для бізнесу. Та — від юридичної фірми. Ланцюжок не був незаконним або навіть особливо дивним. Великі клієнти часто не хотіли, щоб прізвище журналіста, конкурента чи потенційного партнера ходило між десятком зовнішніх виконавців.

Кінцевого замовника він не побачив.

Натомість знайшов інше.

Та сама юридична фірма за останні кілька років представляла дві компанії у справах, які Лада вже підняла.

Одна стосувалася активів навколо «Фростлайну».

Друга — старої структури, яка колись кредитувала бізнес Марини Савчук.

Збіг міг бути звичайним. Велика фірма, багато клієнтів, багато корпоративних спорів.

Олег не любив збіги лише тоді, коли за них платили йому.

Записувати висновок не став.

Зберіг документи в окрему папку.

Потім повернувся до Лади.

Вона до того часу вже почала шукати його минуле.

Це відчувалося по двох старих знайомих, які за день незалежно один від одного запитали, чи він не вліз у якусь журналістську історію.

Олег відповів однаково: працює.

Для більшості людей цього вистачало.

Увечері він поїхав не додому.

На Оболоні був невеликий магазин рибальського спорядження, куди Олег заходив років десять. Власник пережив ковід, перший рік вторгнення, евакуацію дружини з дітьми до Польщі й повернення дружини без бажання більше мати стосунок до магазину. Тепер торгував переважно сам і закривався раніше, якщо починалася довга тривога.

Олегові потрібна була волосінь.

Насправді стара ще могла прослужити сезон.

Він просто хотів зайти.

Рибалка була єдиною справою, в якій очікування не вважалося втраченим часом.

У суботу, якщо нічого не зміниться, вони з колишнім напарником збиралися на воду. Не за великим уловом. Олег останні роки майже все відпускав. Йому подобався сам ранковий порядок: темрява, термос, снасті, перша вода без моторів, момент, коли ще не треба відповідати на телефон.

Він вибрав волосінь, два поплавки й коробку дрібних гачків.

Телефон завібрував уже біля каси.

Нове завдання від Слави.

Лада сьогодні фотографувала старі матеріали на ринку.

Потрібно було дізнатися, що саме вона знайшла на фотографіях.

Олег не відповів одразу.

Це було перше формулювання за весь час, яке його по-справжньому насторожило.

Досі замовник хотів знати, з ким журналістка говорить і куди рухається.

Тепер його цікавив зміст конкретної знахідки.

Отже, хтось знав про фотографії раніше, ніж Олег устиг повідомити, що вони взагалі існують.

Він стояв біля полиці з воблерами, поки продавець упаковував покупки.

Телефон залишався в руці.

Тут уже не треба було будувати складної версії.

Інформація до замовника йшла ще одним каналом, не через Барила.

Його найняли не тому, що без нього не могли стежити за Ладою.

Його найняли паралельно.

Навіщо — поки незрозуміло.

Він забрав пакет і вийшов на вулицю.

Над Дніпром тягнуло сирістю. На стоянці люди поспішали до машин; у когось неподалік телефон уже програв перші звуки повідомлення про нову повітряну тривогу.

Олег сів за кермо, але не заводив двигун.

Відповідь Славі набрав тільки через кілька хвилин.

Про фотографію й іншу групу він промовчав, повідомив тільки, що матеріал ще перевіряє.

Уперше від початку роботи з Ладою Коваль він свідомо залишив замовникові менше інформації, ніж мав. Симпатії тут не було — журналістку він майже не знав. Причина була особистіша.

Олег не любив, коли його використовували як другий комплект очей, не пояснивши, кому належить перший.