Раді Вас бачити!

Мостовий грав гірше, ніж Лада очікувала.

Вона й сама не знала, звідки взялося очікування. Можливо, якщо людина призначала журналістці зустріч у тенісному клубі й між справами мала постійне бронювання корту, уява автоматично домальовувала їй хороший бекхенд, бездоганну форму й звичку вигравати.

Насправді Сергій Мостовий багато помилявся.

Двічі послав м’яч у сітку. Один удар узагалі пішов кудись убік і змусив чоловіка на сусідньому корті пригнутися. Мостовий підняв руку, вибачаючись, і продовжив.

Його партнер був молодший років на десять і рухався значно краще. Зате Мостовий мав іншу перевагу: він майже нікуди не біг даремно. Стояв трохи незграбно, економив кроки, часто вгадував, куди прилетить м’яч, і приймав його там, де вже чекав.

Це не робило гру красивою.

Робило довгою.

Лада сиділа за склом у невеликій зоні для гостей. На вході їй дали бахіли й попросили зареєструватися. Адміністраторка перевірила бронювання Мостового, подзвонила йому, але той не відповів: телефон лежав у спортивній сумці.

До кінця години залишалося дванадцять хвилин.

На стіні навпроти висіла схема укриття.

Під нею — дитячі малюнки з літнього турніру й оголошення про загублену ракетку.

Лада прийшла завчасно не через нерви. Хотіла побачити Мостового до того, як він сяде навпроти й почне бути людиною, яка дає коментар.

Поки що він був людиною, яка програвала сет.

Після останнього розіграшу партнер щось йому сказав. Мостовий засміявся, зняв кепку й провів нею по лобі. Біля лавки вони ще кілька хвилин збирали м’ячі. Одного не знайшли. Обидва заглядали під сітку, хоча м’яч лежав майже біля ніг Ладиного боку скла.

Працівник клубу зрештою показав рукою. Мостовий помітив.

Поклонився йому перебільшено урочисто.

Життя ніяк не хотіло робити з нього зловісну фігуру.

Це Ладі навіть подобалося.

Вийшов він хвилин через п’ятнадцять уже в джинсах і світлій сорочці, волосся ще було вологе після душу. Ракетку ніс у старому чохлі з подряпаною блискавкою.

Побачив Ладу. Зупинився на секунду.

Не через шрам. Принаймні вона цього не помітила.

Подивився на годинник. Сорок хвилин, які обіцяв, очевидно, справді існували.

Мостовий купив собі воду. Лада нічого не брала. Сіли за маленький стіл біля вікна, звідки було видно парковку й шматок відкритого корту, мокрого після ранкового дощу.

Він почав із Руденка. Не з 1989 року.

Лада не заперечувала.

Мостовий підтвердив те, що вже написав: переговори щодо тридцяти відсотків існували до викрадення. Пропозиція не була фіктивною. За нею стояли люди, які хотіли зібрати кілька сусідніх промислових ділянок у єдиний логістичний вузол.

Слово «інвестори», за його словами, було спрощенням. Частина людей вкладала гроші.

Частина мала землю або права користування. Хтось забезпечував фінансування.

Хтось домовлявся про технічний доступ.

Структура кілька разів змінювалася ще до того, як Руденкові показали перший варіант.

Лада запитала про кінцевого бенефіціара. Мостовий похитав головою.

Не тому, що імені не існувало. Одного імені не існувало.

Принаймні на початку. Це вже ламало одну з Ладиних внутрішніх конструкцій.

Вона весь час думала про того, кому були потрібні тридцять відсотків.

Можливо, питання мало звучати інакше: кому був потрібен весь вузол.

Мостовий бачив, що вона записує.

Не заглядав.

Воду пив маленькими ковтками. Після тенісу руки в нього трохи тремтіли, і пляшка тихо торкалася зубів.

Руденко, пояснив він, не був єдиним власником, із яким говорили. Двоє сусідів погодилися на інші форми співпраці. Один продав землю. Ще один дав довгостроковий доступ через свою ділянку.

Руденко відмовився від участі в капіталі.

Мав право.

Після цього переговори кілька місяців ішли в інших формах.

До насильства Мостовий, за його словами, стосунку не мав.

Лада не ставила перед ним фразу «я вам вірю».

У журналістиці вона взагалі мала дивне звучання. З Барилом усе виявилося простіше.

Він справді був біля Руденкового складу до викрадення. Мостовий пам’ятав.

Не як водія.

Олег тоді виконував роботу для приватної безпекової структури, яку залучали до оцінки майбутнього об’єкта: доступи, охорона, рух машин, слабкі місця периметра, можливі конфлікти із сусідніми підприємствами.

Тому міг сидіти за кермом. Міг ходити територією.

Міг кілька разів приїжджати без Мостового.

Його присутність сама по собі не означала, що він належав до групи, яка пізніше викрала Руденка.

Лада згадала ранкове повідомлення Руденка: темна куртка, машина, можливо, кульгав.

Сильна картинка стала слабшою.

Зате правдивішою.

Вона записала роль Барила так, як її описав Мостовий.

Поруч поставила знак питання. Потім спитала, хто наймав охоронну структуру.

Мостовий відповів не відразу: допив воду, скрутив пляшку й поставив на стіл. Це не було схоже на вагання.

Замовлення йшло через Корбута. Це теж було нормально.

А хто дав Корбуту Барила, Мостовий уже не пам’ятав або не хотів називати. Лада не могла визначити, який із двох варіантів.

Саме тому залишила обидва. Корецький з’явився в розмові майже буденно.

Після викрадення Руденка Мостовому справді подзвонив Віктор Михайлович.

Хотів перелік людей, які до того намагалися домовитися з потерпілим про бізнес.

Це був очевидний напрямок перевірки.

Якщо власника били й примушували віддати частку, попередня невдала пропозиція придбати саме цю частку заслуговувала на увагу.

Мостовий передав інформацію. На цьому, за його версією, їхня розмова закінчилася.

Лада попросила згадати час. Ранок після викрадення.

Точної години він не знав. Дивного тут теж могло не бути.

Якщо Корецький працював у системі й інформація про напад уже пішла службовими каналами, дзвінок людині з попередніх переговорів був нормальною роботою.

Лада майже відчула розчарування. Їй це не сподобалося.

Розчарування означало, що вона вже хотіла певного результату.

Мостовий ніби помітив зміну, хоча навряд чи міг знати її причину.

Він подивився через скло на корт.

Там уже грали інші.

Хлопчик років дванадцяти бив м’ячі з тренером. Бив надто сильно й постійно за задню лінію. Тренер щось пояснював, хлопчик кивав і наступного разу робив те саме.

Мостовий усміхнувся.

Його онук, з’ясувалося, грав приблизно так само.

З тією різницею, що онук після кожної помилки вважав винною ракетку.

На день народження Мостовий купив йому нову. Це допомогло рівно на тиждень.

Потім винною стала нова. Лада записувати не стала.

До батька вона перейшла без красивого мосту. Дістала телефон.

Показала фотографію однієї сторінки блокнота.

Не останньої.

Тієї, де було:

Мостовий С. — Корбут.

І нижче:

не інвестори

Мостовий перестав дивитися на корт. Взяв телефон не одразу.

Лада тримала сама. Він прочитав.

Потім підняв очі на неї.

Погляд змінився настільки мало, що інша людина могла не помітити.

Він знав почерк.

Не просто ім’я.

— Де це було?

Лада сказала, що в особистому блокноті Андрія Коваля. Мостовий відкинувся на спинку стільця.

Так просидів кілька секунд. Після цього попросив дату.

Лада назвала. Тепер він уже не приховував, що впізнав.

Андрія Коваля він знав.

У 1989 році Сергій Мостовий не був ні консультантом, ні «людиною, яка заходить».

Йому було двадцять чотири.

Він щойно закінчив навчання, працював там, де назва посади звучала значно серйозніше за саму роботу, і переважно носив документи між людьми, які не любили робити це власноруч.

Частину тих людей сьогодні назвали б бізнесменами.

Частину — чиновниками.

Деякі встигали бути і тим, і іншим у різні години одного дня.

Мова теж ще не встигла за реальністю.

Кооператив міг законно володіти майном, орендувати його й укладати договори з державними підприємствами, але правила змінювалися просто під ногами: частину діяльності республіканська влада обмежувала або прив’язувала до договорів із державними організаціями.

Для людей усередині цього середовища межа між новою економікою, старою державною власністю й банальною крадіжкою часто проходила не там, де її пізніше малювали підручники.

Мостовий був унизу.

Андрій Коваль — трохи збоку.

Молодий юрист, який спочатку допомагав кооперативу оформляти договори, а потім почав ставити питання, за які йому ніхто не платив.

Саме цим і запам’ятався.

Лада слухала.

Батькова біографія останні два дні мінялася швидше, ніж вона встигала звикати до попередньої версії.

Мостовий пам’ятав його не героєм.

Це було майже полегшенням.

Андрій міг бути різким, нетерплячим, занадто впевненим у тому, що якщо він знайшов суперечність у паперах, то решта людей зобов’язані негайно визнати її важливою.

Одного разу вони посварилися через накладну.

Мостовий сказав йому, що документ нічого не доводить.

Андрій відповів, що проблема людей на кшталт Мостового саме в цьому: їм завжди мало одного документа, але чомусь вистачає одного телефонного дзвінка.

Сергій пам’ятав фразу досі, хоча нічого особливо розумного в ній не було.

Образився. У двадцять чотири люди добре пам’ятають образи.

Лада запитала про запис «не інвестори». Мостовий довго дивився на фотографію.

Потім повернув їй телефон.

У 1989 році слово означало зовсім не те, що в справі Руденка.

Корбут, якого знав Андрій, був не сучасним Андрієм Корбутом.

І навіть не його батьком. Старший родич.

Павло Корбут.

Працював із договорами між державним підприємством і кількома кооперативами.

Мостовий допомагав йому.

Андрій спершу вирішив, що люди навколо кооперативу просто хочуть заробити на державному обладнанні.

Це було лише частиною історії. Обладнання справді виходило з підприємства.

Але не все осідало в кооперативі. Частина рухалася далі.

Куди саме, Мостовий тоді не знав. Андрій називав це другим каналом.

Лада вже бачила цю фразу в блокноті.

Тепер вона перестала бути просто загадковим скороченням.

Перший канал був зрозумілий: державне майно під виглядом законних операцій переходило до нових структур.

Що являв собою другий канал, Мостовий тоді не знав: людей, гроші, обладнання чи все це разом.

Мостовий сказав, що Андрій підозрював ще одну річ: хтось отримував інформацію про перевірки раніше, ніж мав.

Причому витік ставався ще до приходу перевіряльників.

Іноді документи встигали зникнути. Іноді обладнання переставляли.

Людина, яку збиралися побачити в майстерні, того дня раптом не приходила.

Андрій не знав, звідки витік. Саме тоді почав записувати прізвища.

Лада показала останню сторінку. Тепер усю.

Гринь

Мостовий

В.К.

Роман?

хто з них попередив?

Сергій прочитав. Повільно.

Не торкався екрана. Біля «Роман?» затримався довше. Лада це помітила. Він не пояснив.

Спочатку відповів на інше.

У списку він був не як організатор, а як можливе джерело витоку.

Мостовий тоді знав достатньо, щоб когось попередити. І одного разу справді попередив.

Лада перестала писати — не через зізнання; його не було.

Хотіла почути точне формулювання.

Сергій повідомив Павлові Корбуту, що Андрій Коваль копіює документи й розпитує людей про обладнання.

Це була його робота.

Принаймні так він тоді собі пояснював.

Корбут запитав, чи Коваль працює на прокуратуру або КДБ.

Мостовий відповів, що не знає.

Далі інформація пішла кудись без нього.

Через два дні частина паперів, які Андрій хотів отримати, вже була недоступна.

Саме після цього Коваль перестав йому довіряти.

— Я його попередив не про перевірку, — сказав Мостовий. — Я попередив про Андрія.

Фраза лишилася між ними.

Лада не надала їй більшого значення, ніж вона мала.

Поки що. На рецепції хтось голосно привітався з Мостовим.

Він підняв руку у відповідь.

Чоловік підійшов до столу — його тенісний партнер. Уже в куртці, з величезною спортивною сумкою.

Нагадав про суботу.

Мостовий сказав, що не зможе: у дружини день народження, вони їдуть до доньки в Житомирську область.

Партнер повідомив, що минулого року Сергій теж пропустив через сімейне свято й узагалі підозріло легко ставить родину вище за теніс.

Мостовий пообіцяв виправитися. Чоловік пішов.

Розмова за столом кілька секунд не поверталася.

Лада дивилася на спортивну сумку, яка зникла за дверима.

Сергій — на годинник. У них залишалося шістнадцять хвилин.

Сирець він теж пам’ятав. Тут Мостовий уже не став чекати запитання.

Увечері, який Андрій записав у блокноті, вони зустрічалися. Не в квартирі.

Не в кафе.

Біля гаражів, неподалік від місця, де жив знайомий Мостового.

Лада знала, що в батьковому записі стояло 22:30. Сергій не міг підтвердити хвилини.

Було пізно, холодно й мокро. Андрій приїхав сам і вже знав, що Мостовий розповів Корбуту про копії. Він не бився й не погрожував — хотів зрозуміти, кому ще пішла інформація. Мостовий не знав.

Андрій не повірив. У якийсь момент дістав папери. Не віддав. Показав.

Там була схема руху обладнання й кілька прізвищ. Одне Мостовий пам’ятав.

Гринь. Друге — теж. Корецький.

Лада відчула знайомий рух усередині: бажання негайно з’єднати. Не дозволила.

Запитала, чи йшлося саме про Віктора Михайловича Корецького. Мостовий не зміг гарантувати.

Прізвище — так. Ініціали — не пам’ятав. Це було чесніше за впевненість.

Лада записала саме так. А «Роман»?

Тут Сергій уперше за всю зустріч явно не захотів відповідати.

Не зробив вигляд, що не пам’ятає.

Сказав, що не певен, чи має право називати людину тільки з власної старої пам’яті.

Лада запропонувала не називати. Попросила описати роль.

Мостовий подумав. Роман не був правоохоронцем.

Не працював у кооперативі.

З’являвся тоді, коли людям треба було передати щось між двома середовищами, які не хотіли контактувати напряму.

Документи. Гроші.

Іноді попередження.

Такі люди рідко мали посаду, яку варто було запам’ятовувати.

Зате їх знали всі потрібні двері. Прізвище Сергій усе одно не назвав.

Лада не тиснула. Тепер принаймні знала, що шукати. Не Шевчука. Іншого Романа.

Старшого. Про смерть Андрія Мостовий дізнався наступного дня. Від Павла Корбута.

Це не збігалося з материнською версією в одній дрібниці.

Олена вважала, що звістка про аварію пішла спочатку через родину й міліцію.

Можливо, так і було. Але Корбут знав дуже швидко.

Звідки — Мостовий не питав.

У двадцять чотири роки смерть знайомого чоловіка не перетворювала автоматично кожну деталь на доказ.

Вона просто лякала. Сергій кілька тижнів уникав людей із тієї історії.

Потім життя пішло далі. Кооператив ще працював.

Підприємство ще існувало.

Країна — теж, хоч уже хиталася так, що люди сперечалися про зовсім інші речі.

За два роки частина старих назв зникла.

За п’ять — багато учасників історії опинилися в бізнесі, нових службах, банках або за кордоном.

Мостовий навчився працювати між ними.

Лада подумала про матір, яка назвала його людиною з тонкою папкою.

Вочевидь, папка пережила систему краще за багато посад. Час закінчився.

Мостовий не підвівся одразу.

Склав порожню пляшку в сумку, хоча смітник стояв за два метри.

Звичка, пояснювати яку не було кому. Лада поставила останнє питання не про батька.

Про Руденка.

Якщо у 2020 році Мостовий представляв нормальні переговори, Барило робив нормальну безпекову роботу, а Корецький після викрадення ставив нормальні професійні питання — що в цій історії сам Сергій вважав ненормальним?

Мостовий довго не відповідав.

За склом хлопчик нарешті влучив уздовж лінії. Тренер плеснув ракеткою по долоні, показуючи, що цього разу добре.

Сергій дивився туди. Потім повернувся.

Не саме викрадення.

Воно було злочином, але злочини не потребували складної теорії, щоб існувати.

Його непокоїло інше.

Після викрадення Руденка ніхто з людей, які раніше так довго збирали промисловий вузол, не повернувся до переговорів.

Лада спершу не зрозуміла.

Якщо насильство здійснила конкуруюча група, законні інвестори могли б дистанціюватися й чекати.

Якщо здійснив хтось із них — могли б спробувати завершити почате через інші структури.

Натомість проєкт майже відразу розсипався. Кілька учасників вийшли.

Корбут відмовився від роботи. Одна компанія продала права іншій.

Мостовий теж відійшов.

Ніби після того, як Руденко віддав тридцять відсотків, мета всього попереднього проєкту перестала існувати.

Лада залишила висновок при собі й записала тільки те, що можна було перевірити:

хто вийшов; коли;

кому перейшли права; що сталося з сусідніми ділянками. Мостовий побачив. Кивнув.

Цього разу вже підвівся. На вулиці починався дощ. Лада залишилася під навісом біля клубу.

Не тому, що не хотіла мокнути. Відкрила нотатки, поки розмова ще не встигла стати акуратнішою у пам’яті.

Окремо позначила слова Мостового. Окремо — свої припущення.

Окремо — те, що мало зовнішнє підтвердження.

Барило до викрадення — перевірити через старі договори охорони.

Тридцять відсотків — уже є документи Руденка.

Мостовий і батько — блокнот плюс свідчення Олени, але потрібне ще щось.

Сирець — поки тільки дві пам’яті й один старий запис.

Корецький — не робити висновок. Роман — встановити.

Найдовше Лада дивилася на останній блок. Проєкт після викрадення.

До сьогодні вона майже автоматично вважала, що напад був способом отримати актив.

Але якщо люди, які роками збирали територію, після цього раптом втратили до неї інтерес, існував і неприємніший варіант.

Можливо, тридцять відсотків були потрібні не для того, щоб завершити великий проєкт.

Можливо, весь великий проєкт був лише зручним способом підійти до цих тридцяти.

Лада не внесла цю фразу в робочу хронологію. Поки що це була лише думка.

Дощ посилився.

Біля входу адміністраторка винесла гумовий килимок, який загнувся від води, і притиснула край ногою. Через хвилину він знову піднявся.

Вона притиснула вдруге.

Лада дивилася на неї й раптом згадала, що сьогодні так і не пообідала.

Закрила ноутбук.

Перш ніж шукати Романа 1989 року, треба було хоча б поїсти.