Раді Вас бачити!

Максим побачив Ладине повідомлення о 7:26, але відкрив тільки тему.

Мирний підтвердив Барила. Є посередник. Подзвони, коли зможеш.

Коли зможе, означало не скоро.

У коридорі вже чекав адвокат із пакетом документів, який був переконаний, що його питання займає п'ять хвилин. У кабінеті на підвіконні сохла папка: вчора молодий слідчий поставив її надто близько до прочиненого вікна під час дощу, а документи всередині виявилися копіями лише після того, як троє людей майже посивіли. На телефон прийшло повідомлення від Аліси про гроші на екскурсію. За ним — друге: гроші вже не потрібні, екскурсію перенесли. За хвилину — третє, де з'ясувалося, що потрібні, але інша сума.

Максим переказав першу.

Решту вирішив прочитати пізніше.

Останні роки навчили його не планувати робочий день докладніше за ранок. Проваджень ставало більше, людей — не настільки. Частина старих справ нікуди не поділася, натомість війна принесла нові масиви матеріалів, нові категорії правопорушень і людей, чиї обставини неможливо було зрозуміти з одного рядка в реєстрі.

Сьогодні він займався чоловіком, якого Лада не знала й ніколи не знатиме.

Поліцейським із невеликого міста, котрий два місяці користувався автомобілем, вилученим у чужому провадженні. Сам чоловік називав це службовою необхідністю: машина стояла без руху, підрозділ мав проблеми з транспортом, пальне він купував за власні гроші. Власник автомобіля описував приблизно ту саму історію іншими словами — забрали майно, їздили у своїх справах, повернули після скарги з додатковою тисячею кілометрів на одометрі.

Документи не знали, яка версія правильна, зате знали дати. Максим любив їх більше за пояснення: дати рідше намагалися сподобатися.

До обіду справа виявилася нуднішою, ніж скарга, але неприємнішою, ніж пояснення поліцейського. Машину справді використовували для роботи. Двічі — очевидно не для неї. Один маршрут закінчувався біля дачного кооперативу в неділю, другий — біля торгового центру. Чи сидів за кермом сам фігурант, ще треба було доводити.

Красивого злочину тут не було — лише чужа річ, до якої хтось поступово звик як до своєї.

Максим зробив позначку й відклав матеріали.

Така зміна права власності йому сьогодні особливо не сподобалася.

Причину він знав.

Саме тому вирішив не думати про Ладу ще хоча б до кави.

У їдальні змінили котлети.

Попередні Максимові подобалися більше, але жінка на роздачі повідомила, що попередній постачальник підняв ціну, а нові хоча б не зменшилися в розмірі. Це прозвучало як аргумент економічної політики, з яким сперечатися не хотілося.

За сусіднім столом двоє чоловіків говорили про відпустки. Один уже третій місяць не міг вирішити, їхати сім'єю в Карпати чи витратити гроші на ремонт ванної. Дружина голосувала за Карпати, сантехнік — за ванну, сама ванна поки що перемагала всіх.

Максим їв і читав Ладині повідомлення.

Цього разу Лада надіслала факти без готових висновків, і Максим це оцінив.

Барило працював через Мирного. Мирний отримав завдання від адвокатського об'єднання. Кінцевого клієнта не назвав або не знав. Первинний інтерес стосувався Ладиних контактів і старих справ. Потім формулювання змінилося.

Почали з'ясовувати, хто стоїть за нею.

Максим дочитав до цього місця й відклав телефон біля тарілки.

Фраза не подобалася Максиму не через погрозу — її там не було. Неприємною була сама версія, закладена всередині.

Хтось уже вирішив, що Лада не сама натрапила на Руденка, Черненка, Сокальського й стару історію Марини. Її сприймали або як канал чужої інформації, або як інструмент чужого інтересу.

Це могло бути звичайною професійною пересторогою. Люди, яких збиралися згадати в журналістському матеріалі, мали право з'ясовувати, звідки росте історія.

Могло бути й корисним самообманом.

Коли не віриш, що одна допитлива жінка здатна самостійно відкрити стару папку й не закрити її вчасно, починаєш шукати генерала, конкурента, спецслужбу або багатого ворога за її плечем.

Лада в цьому сенсі завжди розчаровувала.

Іноді за її плечем не стояло нічого, крім поганої звички не залишати питання без відповіді.

Максим допив каву.

Телефон знову завібрував.

Цього разу не Лада.

Колишня дружина надіслала фотографію куртки Аліси, яку та залишила в нього минулих вихідних, і попросила перевірити кишені перед тим, як прати. Після минулого разу в машині знайшлися навушники, два квитки, засохла жуйка в обгортці й двадцять гривень, які Аліса урочисто вимагала повернути як особисті заощадження.

Максим поставив нагадування на вечір.

Через п'ять хвилин забув про нього.

Номер, із якого йому написали про Ладу, нічого нового не дав.

Він перевіряв не сам номер — для цього в нього не було ні підстав, ні бажання створювати службовий слід. Перевіряв шлях, яким чужа людина могла отримати його особистий контакт.

Варіантів виявилося забагато.

Максим роками користувався одним номером. Колись він був у візитівках, потім у кількох професійних чатах, у знайомих адвокатів, старих колег, батьків із Алісиної школи, людей, із якими вони один раз разом скидалися на подарунок учительці. Особистий телефон давно перестав бути особистою інформацією, просто власник продовжував ставитися до нього так, ніби це ще можливо.

Кориснішою стала інша річ.

Йому подзвонив Андрій.

Не той старий колега, якого Максим просив про кадрову хронологію Шевчука, а людина, з якою вони кілька років працювали в одному будинку й після того підтримували той різновид дружби, де можна не бачитися пів року, але все одно знати, кому дзвонити, якщо раптом потрібен хороший майстер із газового котла.

Андрій зараз працював у службі безпеки великої торговельної компанії й більшу частину часу займався значно менш романтичними речами, ніж уявляли його родичі. Крадіжки зі складів. Підроблені лікарняні. Водії, які зливали пальне. Менеджери, котрі пересилали базу клієнтів конкурентам, а потім пояснювали це синхронізацією телефону.

Минулої суботи Андрій мав їхати на риболовлю, але молодший син зламав палець на тренуванні з баскетболу. Тепер риболовлю перенесли, а хлопець використовував гіпс як збірник автографів однокласників.

Саме про це Андрій говорив перші кілька хвилин.

Лише потім згадав дивну дрібницю.

Хтось питав про Максима — не офіційно, через знайомих.

Питання саме по собі не було незвичайним. Людей із його роботою перевіряли час від часу всі: адвокати, фігуранти, журналісти, ті, хто збирався принести заяву й хотів знати, до кого потрапить.

Незвичайним було те, чого не питали: ні про посаду, ні про справи, гроші чи слабкості. Їх цікавило, як давно він знає Ладу Коваль.

Максим посунув убік папку, яку саме читав.

Андрій не знав замовника. Питання дійшло через двох людей, один із яких узагалі вважав, що допомагає старому знайомому з'ясувати, чи журналістка має надійне джерело в ДБР.

Після цього розмова перейшла на інше. Андрій таки знайшов майстра для котла; ціна була непристойна, але Максим однаково попросив номер, записав його й попрощався. Ще хвилину сидів із телефоном у руці.

Найпростішим поясненням був Мирний.

Його люди перевіряли оточення Лади.

Максим входив до цього оточення.

Отже, хтось запитав про нього через старі професійні зв'язки.

Проблема була тільки в часові.

Андрій почув питання раніше, ніж Барило потрапив на камеру біля Ладиного будинку.

Це все одно нічого не доводило. Робота могла початися задовго до того, як Лада помітила виконавця.

Максим написав дату на аркуші.

Поряд — дату першого повідомлення від невідомого номера.

Потім ще одну: коли Лада вперше прийшла до Черненка.

Аркуш пролежав перед ним хвилин п'ять.

Він перевернув його чистим боком догори.

Коли фактів мало, таблиця не робить їх більшими.

Після четвертої йому довелося виїхати.

Зустріч стосувалася зовсім іншого провадження й проходила в будівлі, де Максим не був із весни. На вході змінили охорону. Старий автомат із кавою зник. У холі стояв новий, але картка на ньому не працювала, і охоронець тримав біля себе банку з дрібними грошима для людей, які вже натиснули кнопку й тільки потім прочитали напис.

Картка на автоматі не працювала, і Максимові трохи не вистачило дрібних. Охоронець мовчки докинув п’ятірку зі своєї банки; повертаючись після зустрічі, Максим поклав її назад.

Такі речі в державних установах іноді переживали реформи краще за меблі.

У нараді брали участь шестеро людей. Один приєднався дистанційно з Харкова. Двоє кілька разів виходили відповідати на дзвінки. Під кінець почалася тривога, і останню частину договорювали нижче, у приміщенні, де мобільний зв'язок працював біля однієї конкретної колони.

Максим майже не думав про Ладу, хіба що коли чоловік навпроти попросив не змішувати в одному матеріалі те, що вони припускають, із тим, що можуть покласти на стіл.

Максим машинально подивився на телефон.

Нічого нового.

Корецький подзвонив о 18:12.

Ім'я не висвітилося.

Номер Максим знав.

Вони говорили востаннє кілька місяців тому через зовсім іншу справу. Тоді розмова закінчилася швидко й коректно, як закінчувалися майже всі їхні розмови.

Сьогодні причина теж була службова.

Один із людей Корецького проходив у матеріалах, які цікавили ДБР; підрозділ уже отримав запит, але в додатку не вистачало сторінки. Корецький хотів зрозуміти, чи це технічна помилка, перш ніж його канцелярія відправить усе назад.

Максим перевірив файл: сторінки справді не було, звичайна помилка сканування. Домовилися, що документ дошлють уранці.

Корецький за цей час устиг запитати, чи Максим іще живе на лівому березі. Не через цікавість: дорога біля одного мосту знову стояла, і він вибирав маршрут.

Максим відповів.

На тому службову частину можна було закінчити.

Але Корецький ніколи не клав слухавку різко. Ще хвилину вони проговорили про ремонт дороги, потім про знайомого, який після поранення повернувся до роботи й тепер відмовлявся користуватися ліфтом, бо вирішив, що сходи — достатня реабілітація. Максим знав цю людину. Повірив одразу.

У голосі Корецького не було нічого, що можна зберегти як доказ: ані настороженості, ані зайвих питань. Він не назвав Ладу чи Шевчука й не поцікавився, чим Максим займався останні дні. Чомусь саме це турбувало сильніше, ніж пряме запитання.

Після дзвінка Максим ще кілька хвилин доробляв службовий лист. Перевірив нумерацію додатків двічі, бо не хотів завтра стати причиною ще одного дзвінка про відсутню сторінку.

Лише потім відкрив календар викликів.

Корецький телефонував із того самого номера, який мав роками.

Розмова мала цілком звичайну службову причину, і Максим не став надавати їй іншого значення. Принаймні сьогодні.

Додому він потрапив після восьмої.

Куртка Аліси лежала на спинці стільця, де вона її залишила. Нагадування про кишені спрацювало вже після того, як Максим засунув усе в пральну машину.

Максим зупинив барабан, витягнув куртку й у правій кишені знайшов навушник.

У лівій — складений учетверо аркуш із оцінкою за контрольну, яку донька, вочевидь, не планувала демонструвати добровільно.

Сім балів.

Максим подивився.

Поклав назад.

Нехай сама вирішує, коли розповісти.

У маленькій внутрішній кишені лежала стара фотографія на документи. Алісі на ній було років дев'ять. Напевно, переклала з попередньої куртки й забула.

Він залишив фотографію на столі.

Лише тоді знову відкрив переписку з Ладою.

Писати про Корецького не було чого.

Про чужі питання щодо нього — вже було.

Максим набрав повідомлення, перечитав і стер половину. Довгі пояснення в месенджері зараз були останнім, що їм потрібно.

Залишив одне:

Про мене теж питають. Поки нічого не роби.

Відправив.

Лада прочитала через хвилину.

Відповіді не було.

Максим знав її достатньо давно, щоб це не заспокоювало.