Раді Вас бачити!

Вода в мертвому рукаві була не схожа на воду.

Вона не текла.

Не ворушилася.

Не блищала.

Просто лежала між корінням темною шкірою, під якою щось повільно гнило.

Вітько ступив першим і одразу зрозумів: дно тут гірше, ніж він пам’ятав. Або він сам став важчим. Або ніч робила все чужим.

Нога зайшла в мул по кісточку, потім глибше. Він не смикнув. Повільно переніс вагу на інший бік, намацав під водою корінь і тільки тоді озирнувся до Андрія.

— Тут за мною. Точно за мною.

— Та почув.

Голос Андрія був уже не хрипкий, а сухий. Наче слова проходили через пісок.

Вітько взяв його руку собі на плече.

— Не дави всім тілом.

— Я тобі букет подарувати мав?

— Мав не падати.

— Пізно.

Вони рушили.

Перші кілька метрів мертвий рукав терпів їх. Давав ставити ноги, ковтав звук, тримав на собі темряву. Вітько вів повільно, майже не дихаючи. Там, де пам’ятав корінь, кореня вже не було. Там, де мав бути твердий виступ, була яма. Один раз він провалився по коліно й ледве вивів ногу, не потягнувши Андрія за собою.

Позаду на сухому краї ще блимали ліхтарі.

Не близько.

Але вони рухалися.

Андрій теж бачив.

— Швидше, — сказав він.

— Тут не можна швидше.

— Тоді правильно.

— Це я й роблю.

— Не огризайся.

— Сам почав.

Андрій хотів відповісти, але замість цього тільки видихнув. Коротко. Болісно.

Вітько зупинився.

— Що?

— Нічого.

— Не бреши.

— Та йди вже.

Вітько рушив далі.

Рукав звузився. Зліва лежала стара верба, давно впала, вросла у воду й пустила з себе нові тонкі гілки. Праворуч темніла рівна пляма ряски. Вітько пам’ятав її. Або думав, що пам’ятав. Там колись була яма. Тоді він обійшов її ліворуч.

Він повів Андрія до верби.

— Тримайся за стовбур.

— Він слизький.

— Іншого нема.

Андрій ухопився. Пальці зірвалися з мокрої кори. Він вилаявся крізь зуби.

— Ще раз.

— Командуєш?

— Так.

— Поганий із тебе командир.

— Іди.

Андрій спробував ще раз.

Цього разу втримався.

Вітько пройшов першим, поставив ногу на підводний корінь, потім на другий. Корінь хитнувся. Не зламався. Він повернувся до Андрія.

— Сюди. Правою. Ні, правіше. Ще.

Андрій переніс вагу.

На мить усе вийшло.

Потім корінь під його здоровішою ногою провернувся.

Солдат упав не вниз — убік. Саме це й стало погано.

Якби він провалився просто, Вітько міг би вчепитися й тягнути назад. Але Андрія розвернуло, поранена нога пішла в ряску, тіло з’їхало з кореня, а рука, якою він тримався за стовбур, зірвалася.

— Андрію!

Вітько схопив його за розвантаження.

Тканина різко натягнулася.

Андрій упав по груди в темну воду. Ряска розійшлася колом, під нею забулькало. На секунду здалося, що він просто сів у глибшу яму.

Потім його потягнуло нижче.

— Не рвися! — крикнув Вітько.

— Сам знаю!

Але Андрій уже рвався.

Не від дурості.

Від інстинкту.

Людина, яку тягне вниз, не думає правильно. Вона хоче поверхні.

Вітько ліг животом на мокрий стовбур і схопив його обома руками за плечовий ремінь. Потягнув.

Андрій зсунувся на кілька сантиметрів.

Потім знову пішов униз.

— Нога! — видихнув він.

— Що нога?

— Зачепило!

Вітько спробував дотягнутися нижче, але вода була темна. Пальці ковзнули по мокрій тканині, по ременю, по чомусь слизькому. Він нічого не бачив. Тільки відчував, що Андрія тримає не просто мул. Щось під водою зачепило його поранену ногу або пов’язку. Корінь. Дріт. Затонула гілка. Що завгодно.

— Я зараз.

— Не лізь!

— Замовкни.

Вітько сповз нижче.

Вода вдарила в груди. Він ухопився колінами за стовбур, однією рукою тримав Андрія, другою пірнув під воду наосліп.

Пальці намацали тканину.

Потім корінь.

Потім щось тверде й вузьке, що вп’ялося в пов’язку.

Він спробував відчепити.

Не вийшло.

Спробував ще раз.

Андрій різко смикнувся.

— Не рвися!

— Боляче, бляха!

Голос зірвався.

Не гучно.

Але так, що Вітько на мить перестав чути все інше.

Потім почув.

Позаду.

Ліхтарі.

Голоси.

Ближче.

— Там вода!

— Свети ниже!

Вітько завмер.

Андрій теж почув.

Їхні очі зустрілися.

У темряві Андрієве обличчя було мокре, сіре, майже чуже. Але погляд повернувся. Ясний. Жорсткий.

— Ріж, — сказав Вітько.

— Що?

— Ремінь. Пов’язку. Що там. Я розріжу.

Він потягнувся до ножа.

Андрій схопив його за зап’ясток.

— Ні.

— Відпусти.

— Ні.

— Я можу.

— Не можеш.

— Можу!

— Не бреши собі.

Вітько смикнув руку.

Андрій тримав слабко. Але тримав.

— Відпусти, — прошепотів Вітько.

— Ти залізеш нижче — підеш разом зі мною.

— Ні.

— Так.

— Я витягну.

— Не витягнеш.

— Замовкни!

Цього разу він сказав надто голосно.

На березі хтось крикнув:

— Слишал?

Ліхтарі зупинилися.

Вітько завмер, стискаючи Андрієву руку.

Андрій дивився просто на нього.

— Оце й буде кінець, — сказав він тихо. — Якщо ще раз так гаркнеш.

Вітько дихав ротом.

Не міг інакше.

Голоси на березі знову заговорили. Ліхтар ковзнув між кущами, але до них не дістав. Поки що.

— Я не залишу тебе, — сказав Вітько.

— Залишиш.

— Ні.

— Залишиш.

— Ні!

Андрій раптом ударив його долонею по обличчю.

Не сильно.

Сили вже не було.

Але досить, щоб Вітько замовк.

— Дивись на мене, — сказав Андрій.

Вітько дивився.

— Мапу пам’ятаєш?

— Не треба.

— Пам’ятаєш?

— Андрію…

— Пам’ятаєш?

Вітько стиснув зуби.

— Так.

— Табір?

— Так.

— Човни?

— Так.

— Пальне?

— Так.

— Стежку?

— Так.

— Сухий край перекритий?

— Так.

— Телефон?

Вітько ковтнув.

— Мертвий.

— Але повідомлення могло піти.

— Могло.

Андрій коротко видихнув.

— Добре.

— Ні, не добре.

— Добре настільки, наскільки буває.

Вода біля його грудей ледь ворушилася. Ряска знову сходилася навколо нього, ніби намагалася закрити місце, де ще була людина.

Вітько вчепився в ремінь сильніше.

— Я ще раз спробую.

— Не будеш.

— Буду.

— Ні.

— Ти мені не…

— Я тобі наказую.

Вітько завмер.

Це слово не було гучним.

Не було красивим.

Воно просто лягло між ними, важче за мул.

— Ти не мій командир, — сказав хлопець.

— Зараз — твій.

— Ні.

— Так.

На березі тріснула гілка. Ліхтар ковзнув ближче. Видно було вже не тільки світло, а й тіні людей за кущами.

Андрій стиснув його зап’ясток.

— Вітьку. Часу нема.

— Я приведу допомогу.

— Так.

— Ти дочекаєшся.

Андрій не відповів.

— Скажи.

Мовчання.

— Скажи, що дочекаєшся.

Андрій дивився на нього довго.

Потім сказав:

— Я постараюсь.

Це було гірше за брехню.

Бо не брехня.

Вітько відчув, як його починає трясти.

Не від холоду.

Він потягнув Андрія ще раз.

Відчайдушно.

Нерозумно.

Тканина затріщала. Андрій задихнувся від болю, але не закричав. Тільки зціпив зуби так, що на шиї виступили жили.

— Ще! — прошепотів Вітько.

— Досить.

— Ще трохи!

— Досить, сказав!

— Ні!

Андрій схопив його за сорочку біля горла й підтягнув ближче. На мить їхні обличчя опинилися майже поруч.

— Слухай сюди, малий. Ти або йдеш зараз, або вони беруть нас обох. Тебе — живим. Мене — як вийде. І тоді все, що ти бачив, усе, що ніс, усе, через що ми лізли, — псу під хвіст. Зрозумів?

Вітько мовчав.

— Зрозумів?

— Так.

— Тоді йди.

— Я не можу.

— Можеш.

— Я не хочу.

— А треба.

Ліхтар на березі спалахнув ближче.

— Там! — крикнув хтось. — Вода шевєлітся!

Андрій різко штовхнув Вітька в груди.

— Йди!

Вітько не відпустив.

Пальці самі тримали ремінь, тканину, руку, все, що ще з’єднувало його з Андрієм.

— Руку, — сказав Андрій.

— Ні.

— Відпусти руку.

— Ні.

— Відпусти, бо я тебе теж утоплю.

— Брешеш.

— Перевіримо?

Вітько дивився на нього і раптом зрозумів: Андрій справді може. Не тому, що хоче. А тому, що мусить. Якщо Вітько не піде сам, Андрій зробить так, щоб він пішов.

Це було не прохання.

І не жертва.

Це був останній наказ.

Вітько повільно розтиснув пальці на ремені.

Не до кінця.

Ще ні.

— Я повернуся.

— Не базікай.

— Я повернуся.

— Тоді швидше.

— Андрію…

— Що?

Вітько не знав, що сказати.

Дякую?

Пробач?

Не вмирай?

Жодне слово не годилося.

Андрій сам це зрозумів.

— Нічого не кажи, — прохрипів він. — Потім.

Потім.

Це слово було маленьке.

Майже непомітне.

Але Вітько схопився за нього так, ніби це був берег.

Він відпустив Андрієву руку.

Одразу стало порожньо.

Фізично порожньо.

Наче з його долоні вирвали частину тіла.

Андрій повільно відсунувся на пів долоні нижче. Не сильно. Але Вітько це побачив.

Він хотів знову кинутися до нього.

Андрій різко сказав:

— Не дивись.

Вітько все одно дивився.

— Малий.

— Що?

— Біжи не прямо. Лівіше. Там купини.

— Я знаю.

— Знаєш — роби.

Ліхтар ударив по воді за кілька метрів від них.

— Там! — закричав голос. — Я видел!

Вітько розвернувся.

Перший крок не вийшов.

Ноги не слухалися.

Другий теж.

На третьому він упав у воду, піднявся, ковтнув болотної смердоти й рушив лівіше, як сказав Андрій. Не біг. У такому місці бігти було означало впасти. Він рухався низько, ривками, від купини до купини, від кореня до кореня.

Позаду Андрій крикнув.

Не від болю.

Навмисно.

— Ей! Сюда, уроды!

Вітько застиг на мить.

— Андрію…

З берега відповіли одразу:

— Там! Свети!

Ліхтарі повернулися до Андрія.

Не до Вітька.

До Андрія.

Солдат закричав ще щось. Матюки. Сміх. Злість. Слова, яких Вітько не розібрав, та й не хотів. Він зрозумів тільки одне: Андрій робив себе голоснішим, щоб Вітько став невидимішим.

— Не зупиняйся! — гаркнув Андрій.

Це було останнє чітке, що Вітько почув від нього.

Далі все змішалося.

Голоси.

Ліхтарі.

Чавкання води.

Пес, який зірвався на гавкіт.

Один постріл у повітря або в гілля — Вітько не зрозумів.

Він рухався.

Не думав.

Не плакав.

Не був хоробрим.

Він просто ніс у собі мапу.

Табір.

Дві вантажівки.

Три намети.

Ящики.

Човни.

Сарайчик.

Пальне.

Бочки.

Стежка до Дніпра.

Собака лівим краєм.

Сухий край перекритий.

Андрій у мертвому рукаві.

Живий.

Чекає.

Живий.

Чекає.

Вітько повторював це подумки не тому, що був певен.

А тому, що інакше не зміг би зробити жодного кроку.

Попереду темніла смуга нижчих кущів. За ними мав бути старий рибальський перехід. Якщо його не змило. Якщо він ще тримався. Якщо Вітько правильно пам’ятав дорогу.

Слово “якщо” тепер не лякало.

Воно просто йшло поруч.

За спиною Андрій знову щось крикнув.

Цього разу слабше.

Вітько не озирнувся.

Не тому, що не хотів.

Тому, що якби озирнувся — повернувся б.

А якщо повернувся б, Андрій би програв.

Вони обоє програли б.

Вітько вчепився в перший кущ, підтягнувся, провалився коліном у багно, витягнув ногу, рушив далі.

Пес гавкав уже позаду й праворуч.

Отже, Вітько йшов правильно.

Або йому просто пощастило.

Нарешті під рукою з’явилося дерево.

Не корінь.

Не купина.

Дерево, вбите в землю колись давно.

Стара паля.

Рибальський перехід.

Він був.

Не весь.

Не міцний.

Але був.

Вітько схопився за палю обома руками й на мить притиснувся до неї лобом.

Потім виліз на вузьку слизьку колоду, що лежала над чорною водою.

Колода хитнулася.

Вітько став навкарачки.

Так було безпечніше.

Він поповз.

Під ним темніла вода. Позаду світили ліхтарі. Десь там, у мертвому рукаві, залишався Андрій.

Не мертвий.

Не ще.

Вітько заборонив собі думати далі.

На середині переходу колода тріснула.

Він завмер.

Дерево під животом просіло, але не зламалося. Вітько переніс вагу на лікті, повільно посунувся вперед, ще на пів метра, ще на пів.

Коли дістався до другого боку, сил підвестися вже не було.

Він упав на землю й лежав кілька секунд, вдихаючи запах сухішої трави.

Берег.

Не свій.

Не безпечний.

Але берег.

Він сів.

Потім підвівся.

Потім пішов.

У темряві перед ним відкривалася інша частина заплави — нижча, рідша, з окремими деревами й старою стежкою, яка могла вивести до води або до людей.

Вітько витер рукавом рот.

У роті була болотна гіркота.

У долоні досі відчувалася Андрієва рука.

Він стиснув пальці.

Порожньо.

Тоді Вітько сказав уголос, дуже тихо:

— Я повернуся.

Ніхто не відповів.

І це було добре.

Бо якби хтось відповів голосом Андрія, Вітько б не витримав.

Він рушив далі.

Сам.