Раді Вас бачити!

Вітько не побіг.

Саме це його й урятувало.

Усе тіло кричало: вниз, у воду, подалі від голосу, подалі від горба, подалі від відкритого неба. Але він уже знав: паніка має важкі ноги. Вона ламає гілки, шарудить травою, дихає ротом і показує тебе навіть тому, хто ще не встиг як слід подивитися.

Тому Вітько лишився на місці.

Лежав у траві, притиснувши груди до землі, і чув, як унизу хтось іде вздовж насипу.

— Тут возвишеніє, — сказав один. — С нєго відно хорошо.

Другий відповів ліниво:

— І что? Думаєш, он с телефоном по холмам бєгаєт?

— А хрєн его знаєт. Командір сказал всьо сматрєть.

Вітько повільно підтягнув лікоть ближче до себе.

Телефон під сорочкою муляв ребра. Він боявся навіть торкнутися його: раптом екран засвітиться, блимне крізь тканину, видасть звук? Він не знав, чи телефон вимкнувся до кінця, чи просто згас екран.

Унизу хруснула гілка.

Люди піднімалися.

Вітько повів очима праворуч. Там, трохи нижче від куща, темнів старий лисячий хід, який він помітив перед підйомом. Не справжня нора для людини — вузький провал у землі, зарослий травою. Але поряд була вимита дощами заглибина. Якщо сповзти туди, можна стати частиною схилу. Не сховатися цілком, але зламати людське око: не тіло, а тінь; не хлопець, а купа трави.

До заглибини було два метри.

Дуже далеко.

Вітько почав рухатися.

Не поповз. Це було б помітно. Просто переніс вагу на лівий бік, підтягнув коліно й завмер. Трава ледь здригнулася. Вітер саме пройшов схилом, і цей рух злився з ним.

Ще трохи.

Голоси стали ближчими.

— Собаку надо било взять.

— Собака внизу. Там след потеряли.

— Он везде теряєт.

— Сам ти теряєш.

Вони говорили спокійно. Це було гірше за крики. Той, хто кричить, часто дивиться погано. Спокійний має час помічати.

Вітько зсунувся ще на пів долоні.

Земля під ним обсипалася.

Кілька піщинок покотилися вниз.

Для людини — майже нічого.

Для Вітька — гуркіт каменепаду.

Він завмер.

Унизу голос обірвався.

— Слишал?

Другий засміявся.

— Миша.

— Тут миші размером с пацана?

— Тут всьо размером с пацана. Пошлі уже.

Чоботи знову зашурхотіли в траві.

Вітько не дихав, доки груди не почали боліти. Потім видихнув крізь ніс так тихо, що сам ледве почув.

Ще один рух.

Він дістався до заглибини й сповз у неї боком. Земля пахла пилом, сухим корінням і лисицею. Запах був різкий, неприємний, але зараз кращий за будь-які парфуми. Якщо пес підніметься сюди пізніше, цей запах міг хоч трохи заплутати його.

Вітько лежав у виїмці, прикритий травою, і бачив тільки клапоть неба та тонкі стебла перед очима.

Чоботи з’явилися на верхівці насипу.

Двоє.

Один пройшов зовсім близько — метрів за чотири. На штанях у нього висів реп’ях. Автомат був перекинутий через плече, дуло дивилося вниз. Другий стояв трохи нижче й дивився в бік заплави.

— Отсюда реально видно, — сказав перший.

— І що ти бачиш?

— Камиші.

— Ну вот.

— А если там кто сидіт?

— Там все сидіт. Лягушкі сидят, комари сидят, ми сидім. Пошлі.

Перший не пішов одразу.

Він повернувся, повільно оглядаючи схил. Вітько бачив його обличчя крізь траву: неголене, червоне від спеки, з вологим блиском на верхній губі. Солдат мружився. Не дуже уважно, але досить, щоб Вітько відчув чужий погляд шкірою.

Телефон під сорочкою раптом завібрував.

Коротко.

Ледь-ледь.

Та для Вітька це було як удар струмом.

Він напружився всім тілом, не дозволяючи собі смикнутися. Вібрація повторилася. Може, телефон намагався щось надіслати. Може, отримав сигнал. Може, просто вмирав остаточно. Він не знав.

Солдат на горбі нахилив голову.

— Че?

— Что?

— Тихо.

Вітько хотів провалитися в землю.

Телефон більше не вібрував.

Комар сів йому на щоку. Потім другий — на шию. Вітько не ворушився. У роті стало сухо. Пил лоскотав ніс. Якщо він зараз чхне, все закінчиться.

Солдат зробив крок у його бік.

Ще один.

Трава перед Вітьковим обличчям хитнулася від руху повітря.

І саме тоді знизу закричали:

— Ей! Сюда! Нашлі!

Обидва солдати обернулися.

— Что там?

— Тряпка! Белая! На кусте!

Вітько заплющив очі.

Клапоть.

Вони знайшли його.

Той самий маленький шматок сорочки, який він залишив на гілці.

Солдат біля нього сплюнув.

— Говоріл же.

— Пошлі.

Чоботи віддалилися.

Вітько не рухався.

Навіть коли голоси спустилися нижче. Навіть коли їх перекрив гавкіт собаки. Навіть коли десь унизу знову почалася лайка. Він лежав у лисичій ямі й слухав, як ворог тримає в руках його помилку.

— Свєжая? — донісся голос.

— Хрєн знаєт.

— Халупа, кровь, тряпка, теплая зола… Нє похоже на случайность.

— Мєсний?

— Может. Малой какой-то. Или разведка с проводником.

— Проводнік?

— А как они через камиші ходят? Сам подумай.

Вітько лежав і вбирав кожне слово.

Вони вже думали.

Не просто бігали за собакою, не просто сварилися, не просто прочісували траву. Вони складали шматки докупи.

Хижка.

Кров.

Клапоть.

Лиса спина.

Слід, який губиться біля води.

Вони не знали, хто він.

Це було добре.

Вони знали, що хтось є.

Це було погано.

Вони починали здогадуватися, що цей хтось знає заплаву.

Це було найгірше.

Бо місцевий означав стежки. Воду. Схованки. Місця, яких не видно з дороги.

Але вони ще не знали про Андрія.

Принаймні не точно.

Кров на ганчірках у хижці могла сказати їм про пораненого. Та не про те, де він. Не про те, що він живий. Не про те, що має мапу в голові Вітька й телефон, який щойно зловив одну риску сигналу.

Телефон.

Вітько повільно, міліметр за міліметром, опустив руку під сорочку.

Екран був темний.

Він не натискав кнопку.

Не зараз.

Не тут.

Доки голоси були знизу, він мав лежати.

Ворог унизу радився довго.

Потім хтось наказав розділитися.

Одна група мала йти вздовж протоки.

Інша — до старої хижки й далі по яру.

Третя — перевірити насипи й сухі місця.

Не хаос.

Сектори.

Слова Андрія повернулися самі: якщо вони не тупі — підуть ширше.

Вони йшли ширше.

Вітько почув це й зрозумів: лишатися на Лисій спині не можна.

Але й рухатися було не можна.

Ще кілька хвилин він лежав, слухаючи, як голоси розходяться. Двоє пішли лівіше. Один кашляв — сухо, надривно. Десь праворуч зашаруділа трава. Собака залишився унизу, біля клаптя. Це було єдине, що давало шанс.

Коли найближчі кроки стихли, Вітько почав спускатися не в той бік, звідки прийшов.

Назад до очерету було коротше.

І очевидніше.

Він вибрав сухий схил, порослий низьким бур’яном, який вів до старої дощової канави. Канава мала вивести до заболоченої балки, а звідти — до протоки. Довше. Незручніше. Але не туди, де його чекали б у першу чергу.

Він рухався низько, майже на животі. Раз у раз завмирав. Слухав. Дивився крізь траву. У якийсь момент почув голос так близько, що довелося втиснутися обличчям у землю й накрити телефон долонею, наче той міг видати його просто теплом.

Солдат пройшов вище, по гребеню.

— Тут нічего.

Знизу відповіли:

— Смотри лучше.

— Сам смотри.

— Командіру скажеш.

— Да пошел он.

Вітько чекав, доки голоси розійдуться.

Потім сповз у канаву.

Там було темніше. Земля волога. Серед бур’яну валялися старі пластикові пляшки, іржаві консервні кришки, уламок шини. Один раз Вітько ледь не поклав долоню на розбите скло, встиг помітити його тільки тому, що край блиснув у траві.

Він зупинився й подивився на той блиск.

Скло.

Маленьке.

Гостре.

Непотрібне.

Потрібне.

Він узяв уламок і сховав у ганчірку. Не для бійки. Для життя. У заплаві різати іноді доводиться не ворога, а мотузку, тканину, корінь, очерет, який заважає вибратися.

Канава привела його до старої балки вже в сутінках.

Там було мокро, густо, незручно. Саме так, як треба. Людина з автоматом і сухими чоботами не любить місця, де кожен крок засмоктує ногу по щиколотку. Вітько теж не любив, але не мав розкоші вибирати приємне.

Він зайшов у воду.

Позаду ще було чути голоси.

Але глухо.

Заплава забирала звук і перемішувала його з жабами, водою, вітром.

Вітько дістався до першого густого очеретяного коридору й тільки там дозволив собі перевірити телефон.

Він сів у воду по пояс, прикрився очеретом і натиснув кнопку.

Екран засвітився.

Слабко.

Заряду майже не було.

Повідомлення все ще висіло на екрані. Поряд із ним — маленький значок, якого він не розумів. Не коло. Не хрестик. Не те, що було спершу. Щось змінилося.

Може, надіслано.

Може, ні.

Вітько не знав.

І це незнання було гірше за порожній екран.

Він уже хотів сховати телефон, коли вгорі, біля індикатора мережі, знову з’явилася одна риска.

На мить.

Одна тонка риска.

Потім зникла.

Телефон завібрував ще раз і погас.

Цього разу остаточно.

Вітько сидів у воді й дивився на чорний екран.

Хотілося натиснути ще.

Хотілося трусити його, гріти, просити, бити об коліно, наказувати ожити.

Він нічого цього не зробив.

Просто загорнув телефон у ганчірку й сховав під сорочку.

Одна риска.

Це було мало.

Але більше, ніж нічого.

Дорога назад до човна розтягнулася надовго.

Вітько не міг іти прямо. Кілька разів чув гавкіт і звертав убік. Один раз довелося перечекати в очереті, поки неподалік пройшли двоє солдатів. Він бачив їхні тіні крізь стебла: темні, нечіткі, із довгими автоматами. Вони йшли втомлено, сварилися через мокрі ноги.

— Да нет тут никого.

— Заткнись.

— Сам заткнись. Пацан, бля. В камишах. Сказки.

— А тряпка сама выросла?

— Може, со старой хаты.

— Белая? На кусте?

— Да пошёл ты.

Вони пройшли повз.

Вітько не ворушився, доки їхні голоси не стали частиною загального шуму заплави.

Коли нарешті дістався до очеретяної коси, було вже темно.

Старий човен лежав, як чорний звір біля води.

Вітько тричі тихо цокнув язиком.

Відповіді не було.

У нього всередині все провалилося вдруге за день.

— Андрію, — прошепотів він, підповзаючи ближче.

Тиша.

Він розсунув очерет і заглянув під човен.

Андрій лежав на боці. Очі заплющені. Рука на грудях. Обличчя в темряві здавалося чужим.

Вітько торкнувся його плеча.

— Андрію.

Солдат не ворухнувся.

Вітько сильніше стиснув плече.

— Андрію!

Той раптом схопив його за зап’ясток.

Різко.

Так різко, що Вітько ледь не скрикнув.

Очі Андрія розплющилися. У них не було ясності. Лише гарячка й інстинкт.

— Свій, — швидко прошепотів Вітько. — Це я. Вітько.

Пальці на його руці послабшали не одразу.

Андрій кілька секунд дивився, ніби повертався з дуже далекого місця.

— Довго, — сказав він нарешті.

Голос був майже беззвучний.

— Вони були на горбі.

— Бачили?

— Ні.

— Телефон?

Вітько витягнув ганчірку.

— Він зловив риску. Двічі. Я натиснув, як ти казав. Потім він згас. Я не знаю, чи пішло.

Андрій узяв телефон. Натиснув кнопку.

Нічого.

Ще раз.

Нічого.

Він не сказав одразу ні доброго, ні поганого. Просто тримав мертвий телефон у руці й дивився на нього так, ніби міг силою змусити екран загорітися.

— Значок змінився, — сказав Вітько. — Не був такий, як спершу.

— Який?

— Маленький. Не коло. Ніби… не знаю. Не встиг роздивитися.

— Одна риска була після натискання?

— Так. Потім зникла. Потім ще раз була. І телефон завібрував.

Андрій повільно видихнув.

— Могло піти.

— Могло?

— Могло.

— А могло ні?

— Могло ні.

Вітько сів навпроти.

У темряві між ними лежав телефон.

Мертвий, чорний, мокрий від його рук і від ганчірки.

— Я ненавиджу твоє “могло”, — сказав Вітько.

Андрій ледь усміхнувся.

— Я теж.

Зовні знову загавкав пес.

Далеко.

Але вночі відстані брешуть.

Вітько присів ближче до входу під човен і визирнув крізь очерет. У глибині заплави блукали чужі ліхтарі — не яскраві, прикриті, але помітні, коли знати, куди дивитися.

Вони шукали.

Не припинили.

— Треба йти, — прошепотів Вітько.

Андрій заплющив очі.

— Знаю.

— Ти зможеш?

— Ні.

Вітько повернувся до нього.

Андрій розплющив очі.

— Але піду.

— Куди?

— Далі від хижки. Далі від Лисої спини. Вони прочісуватимуть місця, де вже щось знайшли. Нам треба вийти з їхнього кола.

— Є стара протока. Вона веде до болота. Там погано.

— Для нас чи для них?

— Для всіх.

— Отже, годиться.

Вітько подивився на його ногу.

— Ти там можеш не пройти.

— Тоді поповзу.

— Це не жарт.

— А я сміюся?

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Андрій сказав:

— Пішло чи ні — неважливо. Лежати тут не можна.

— Я знаю.

— Тоді збирай.

Збирати було майже нічого.

Книга. Телефон. Дроти. Ковдра. Ніж. Кілька груш. Лампа, яка дала їм кілька мертвих відсотків надії. Усе це вмістилося в торбинку, крім ковдри. Ковдру Вітько скрутив і перекинув через плече.

Андрій спробував підвестися.

Цього разу не застогнав.

Просто побілів ще більше.

Вітько підліз під його руку.

— На мене.

— Впадеш.

— Встану.

— Впертий.

— Сам такий.

Андрій хрипко видихнув. Може, це був сміх. Може, біль.

Вони вибралися з-під човна в ніч.

Вітько вів Андрія не стежкою, а водою. Попереду була стара протока, яку він не любив і майже ніколи не використовував. Там мул міг засмоктати по коліно, корені чіплялися за ноги, а в одному місці була глибока яма, яку не видно під ряскою. Але якщо пройти правильно, протока виводила до глухого болота, де навіть місцеві рідко ходили без потреби.

Туди не хотілося.

Саме тому туди й треба було.

Позаду ще блукали ліхтарі.

Один раз Вітько озирнувся й побачив, як світло ковзнуло по очерету там, де вони щойно були.

Старий човен на мить виступив із темряви.

Потім знову зник.

— Швидше, — прошепотів Андрій.

Вітько майже ніс його на собі.

Кожен крок давався важко. Ковдра намокала й важчала. Торбинка врізалася в плече. Андрій дихав так, ніби кожен вдих доводилося виривати з грудей силою.

Пес загавкав ближче.

Не зовсім близько.

Але ближче.

Вітько звернув у протоку.

Мул потягнув ноги вниз.

Андрій хитнувся.

— Тримайся.

— Тримаюсь.

— Сильніше.

— Та куди вже.

Позаду почулися голоси.

Нечіткі.

Але справжні.

— Там! Свети туда!

Промінь ліхтаря ковзнув по туману й розбився об очерет.

Вітько пригнувся, потягнув Андрія нижче, майже посадив у воду. Солдат здригнувся, але не видав звуку.

Світло пройшло над ними.

Ще раз.

Повільніше.

Вітько втиснувся в очерет і затиснув рукою Андрієві рот, хоча той і так мовчав.

Пес гавкав уже на березі.

Повідок брязнув.

Хтось лаявся, бо провалився в мул.

— Дальше не полезу! Тут болото!

— Командір сказал!

— Сам пусть лезет!

Голоси сварилися.

Світло хиталося.

Пес тягнув, але не впевнено. Вода, мул, запахи болота, лисича яма на горбі, Андрієва кров, Вітькова стара сорочка — усе змішалося в одну важку нічну кашу.

Вітько стояв у воді й не дихав.

Промінь ліхтаря зупинився за кілька метрів від них.

Потім десь далеко, з боку табору, пролунав глухий вибух.

Не дуже сильний.

Але достатній, щоб усі голоси на березі разом стихли.

За ним — другий.

Низький, важчий.

Над деревами на мить спалахнуло тьмяне світло.

Вітько повернув голову.

Андрій теж.

Ще мить — і з боку ворожого табору долинув крик. Потім метушня. Потім уривчасті команди, які туман розмазав у нерозбірливу тривогу.

Солдати на березі заворушилися.

— Что там?!

— Назад! Бегом!

— Собаку!

Пес гавкнув, але цього разу його різко смикнули від води.

Ліхтарі відступили.

Чоботи зачавкали в мулі, зашурхотіли травою, почали віддалятися.

Вітько стояв у воді й дивився в бік темного неба над табором.

— Це… — прошепотів він.

Андрій дуже повільно опустив його руку від свого рота.

— Не стій.

— Це повідомлення?

— Не знаю.

— Але може?

— Може. А може, вони й без нас уже били поруч.

— Тоді навіщо…

— Бо, може, ми ткнули ближче. Іди.

Вітько кивнув.

Вони рушили далі протокою.

Позаду ворог уже не шукав їх.

Позаду ворог шукав себе в хаосі.

А попереду було болото.

І одна риска сигналу, яка, можливо, встигла стати голосом.