Раді Вас бачити!

Двигун гуркотів далеко, але Вітько вже не вірив далекому.

Після пса, після чобіт біля розбитої машини, після клаптя сорочки на гілці будь-який звук у заплаві мав довгі руки. Він сидів біля дверей, тримаючи ніж на колінах, і дивився в темну щілину між дошками. Там виднівся шматок заростей.

Хижка була тиха.

Раніше ця тиша означала схованку.

Тепер — очікування.

Андрій лежав біля стіни, блідий, із запалими щоками. Після розмови про клапоть він замовк надовго. Не сварив. Не заспокоював. Просто дивився на мапу, ніби намагався по ній не тільки знайти табір, а й визначити, скільки їм лишилося часу.

Вітько не витримав першим.

— Треба йти?

Андрій повільно перевів на нього очі.

— Треба.

— Куди?

— Це вже ти скажеш.

Відповідь не полегшила нічого.

Вітько підповз до мапи й провів пальцем від хижки вбік старої протоки.

— Тут є очеретяна коса. Далі — яма з водою. За нею старий човен, перевернутий. Не зовсім човен — так, корито. Я колись там ховався від дощу. Якщо підлізти збоку, можна перечекати.

— Далеко?

— Якщо сам — швидко. З тобою — довго.

— Прекрасно.

— Ти питав.

— Питав. Тепер шкодую.

Вітько кивнув.

Потім подивився на речі.

Речей було мало. І саме тому кожна стала важкою.

Казанок. Книга в мішковині. Ніж. Ганчірки. Бляшана пляшка. Телефон Андрія. Дроти, які ще невідомо чи допоможуть. Кілька кислих груш. Суха риба. Старий ґудзик у полотняному мішечку. Ковдра. Мапа на долівці.

Ковдру нести було незручно.

Без ковдри Андрій уночі замерзне.

Казанок потрібен.

Казанок гримить.

Книга не потрібна для виживання.

Але залишити її тут було неможливо.

Вітько мовчки почав складати торбинку.

Андрій стежив за його руками.

— Бери тільки те, без чого не можна.

— Я й беру.

— Книжка?

Вітько завмер.

Потім засунув мішковину з книгою глибше в торбинку.

— Без неї не можна.

Андрій кілька секунд дивився на нього.

— Добре.

Це було все.

І саме тому Вітько не зненавидів його в цю мить.

Він узяв шматок мокрої глини й почав стирати мапу з долівки. Лінії розмазувалися, чорніли, перетворювалися на брудну пляму. Річка зникла першою. Потім сарайчик. Потім човни. Потім стежка.

Йому було дивно боляче дивитися, як щезає те, що він так старанно тримав перед очима.

— Запам’ятав? — спитав Андрій.

— Так.

— Повтори.

— Зараз?

— Ні, на пенсії. Повтори.

Вітько заплющив очі.

— Табір у глибині заплави. Дві вантажівки. Три намети. Ящиків багато. Човни за наметами. Сарайчик збоку, пальне. Бочки ближче до води. Стежка до Дніпра. Варта біля стежки. Ще один за машиною. Собака ходить лівим краєм, по звіриній стежці. Зміна варти приблизно після двох цигарок молодого. Коли стається безлад, усі дивляться туди.

Андрій кивнув.

— Тепер воно в голові. Долівка хай здихає.

Вітько стер останню лінію.

У хижці стало порожніше.

Наче вони вже пішли, хоча ще сиділи всередині.

До вечора чекати було небезпечно. Удень — теж. Найгірше було те, що доброго часу не існувало. У темряві Андрій рухатиметься повільніше. У світлі їх легше помітити. На світанку ворог може піти в новий обхід.

Вітько дивився в щілину.

— Підемо, коли сонце впаде нижче.

— Чому не зараз?

— Зараз усе чути.

Андрій коротко кивнув.

— Розумно.

Від цього слова Вітькові чомусь стало важче, ніж від похвали.

Вони чекали.

Чекання виявилося найгіршою роботою.

Андрій кілька разів засинав на кілька хвилин і прокидався від болю. Вітько міняв йому вологу ганчірку на лобі, підливав трохи води, перевіряв двері, знову сідав. Один раз вони спробували розібрати принесені дроти й телефон. Андрій слабкими пальцями покрутив тріснутий роз’єм, оглянув корпус зарядки, попросив ножа, але швидко відклав усе назад.

— Не сьогодні, — сказав він.

— Але може вийти?

— Може.

— Ти кажеш «може», коли не знаєш.

— Бо не знаю.

— А мав би.

Андрій ледь скривив губи.

— Наступного разу поранять — візьму електрика.

Вітько пирхнув.

Коротко. Несподівано для себе.

Потім за стіною тріснула гілка.

Усмішка зникла.

Вітько підняв руку, і Андрій одразу замовк.

Ще один тріск.

Не поруч. Вище по яру.

Потім тихий шерех, ніби хтось відсунув гілку й відпустив надто швидко.

Вітько припав до щілини.

Нічого не видно.

Тільки кущі.

Тільки смуги сонця на сухій траві.

Але трава біля старої верби хиталася не так, як від вітру.

Хлопець повільно повернувся до Андрія й самими губами сказав:

— Хтось є.

Андрій потягнувся до ножа.

Поранений сержант із ножем проти людей з автоматами. В іншому житті це могло б здатися смішним. Не тут.

Згори долинув голос.

— Сюда смотрєл?

Другий відповів нерозбірливо.

Вітько відчув, як хижка стала тісною до неможливості.

Вони прийшли раніше.

Не чекали вечора.

Не дали часу.

Андрій показав на задню стіну. Там між глиною й дошками була вузька щілина, яку Вітько колись трохи розширив, щоб виходив дим, а потім замаскував сухим очеретом. Людина там не пролізла б. Навіть Вітько — ні.

Але речі можна було викинути назовні.

Хлопець зрозумів.

Він без звуку підповз до задньої стіни, відсунув очерет, проштовхнув торбинку в щілину. Вона застрягла. Вітько обережно повернув її боком, протиснув сильніше. Мішковина з книгою зачепилася, але пройшла. Потім він просунув пляшку з водою, ганчірки, ковдру, згорнуту так туго, як тільки міг.

Казанок лишився.

Він був надто широкий.

Вітько подивився на нього.

Андрій похитав головою.

Залишити.

Хлопець стиснув зуби.

Казанок був не просто казанком. Це була їжа, тепло, вода, нормальне життя в найменшому вигляді.

Але метал гримить.

Метал видає.

Вітько поклав казанок у куток, присипав сухою травою й попелом.

Голоси наблизилися.

Тепер було чути чітко.

— Тут старая халупа.

— Пустая, наверное.

— Провєрь.

Андрій спробував підвестися.

Обличчя в нього стало біле, як крейда. Він сперся на стіну, потім на Вітькове плече. Дихання одразу зірвалося.

— Не можеш, — прошепотів Вітько.

— Можу.

— Брешеш.

— Заткнись і веди.

Вийти через двері вже було неможливо.

Вітько підвів погляд до отвору в даху. Там, де колись провалилася частина глини й очерету, лишався нерівний лаз. Сам Вітько кілька разів вилазив туди, коли лагодив дах. Андрій не проліз би. Навіть якби був здоровий.

Отже, лишався тільки яр.

Під задньою стіною, за купою сухого очерету, була стара нора — може, лисяча, може, борсукова. Вітько давно її розкопав і розширив так, щоб через неї можна було виповзти назовні під кущі. Не ходив нею майже ніколи. Вона була вузька, брудна й смерділа землею.

Але зараз це був вихід.

Вітько відкинув очерет.

— Сюди.

Андрій подивився на чорний отвір.

— Ти знущаєшся.

— Так. Лізь.

— Я застрягну.

— Не застрягнеш.

— Звідки знаєш?

— Бо я тебе витягну.

За дверима скрипнула стара дошка.

Хтось уже стояв біля хижки.

Вітько не чекав. Підсунув Андрієву здоровішу ногу до отвору, допоміг йому лягти на бік і майже втиснув у темряву. Андрій задихнувся від болю, але не застогнав. Тільки вчепився пальцями в землю.

— Руки вперед, — прошепотів Вітько. — Не головою вгору. Там корінь.

— Командир, — видихнув Андрій.

— Мовчи.

Солдат зовні штовхнув двері.

Вони тихо скрипнули, але не відкрилися одразу. Вітько ставив ізсередини дерев’яну підпірку — не міцну, не для захисту, а щоб двері здавалися заклиненими від старості.

— Закрита.

— Ломай.

Удар.

Двері здригнулися.

Андрій просунувся в нору наполовину й застряг плечем.

Вітько ухопив його за ремінь на розвантаженні й потягнув. Тканина напружилася. Андрій беззвучно вилаявся. Ще один удар у двері.

Підпірка тріснула.

— Давай, — прошепотів Вітько. — Давай!

Андрій видихнув і рвонувся сам.

Зник у темному отворі.

Вітько метнувся до стіни, взяв ніж, перевірив, чи нічого не лишив на долівці, і побачив пляму від стертої мапи.

Чорну.

Велику.

Помітну.

Він схопив жменю сухої землі з кутка, кинув зверху, розтер долонею. Пляма стала схожа на старий бруд біля вогнища. Не ідеально. Але краще, ніж було.

Двері вдарили втретє.

Підпірка не витримала.

Вітько пірнув у нору саме тоді, коли двері розчахнулися.

У хижку ввірвалося світло.

— Смотри, бля, тут жили!

Вітько повз у темряві, деручи лікті об коріння.

Земля сипалася за комір. Торбинка чекала зовні, але зараз у нього не було нічого, крім ножа в зубах і бажання не застрягнути. Нора різко звужувалася, потім ішла вниз. Попереду Андрій важко дихав, чіпляючись руками за глину.

— Быстро сюда! — крикнув солдат у хижці.

Вітько почув, як усередині щось перекинули.

Казанок.

Метал ударив об долівку.

Цей звук різонув болючіше, ніж мав би.

Потім хтось гукнув:

— Теплая зола!

Вітько завмер на мить.

Вони зрозуміли.

Андрій уже виповз назовні під кущі й простягнув руку назад. Вітько схопив її, рвонувся вперед і виліз із нори, весь у землі, з подряпаним обличчям і глиною в роті.

Вони опинилися за хижкою, у густому верболозі, нижче по схилу. Звідси стіни майже не було видно. Тільки дах, кривий і порослий бур’яном.

Торбинка лежала там, де він її викинув.

Ковдра теж.

Вітько схопив речі.

— Вставай.

Андрій спробував.

Не зміг.

Нога підкосилася, і він упав на коліно. Обличчя скривилося так, що Вітько сам відчув той біль у власному животі.

З хижки долинув голос:

— Тут лаз какой-то!

Вітько не думав.

Підліз під Андрієву руку, вперся плечем йому в бік і потягнув униз, до яру.

— Вставай.

— Не можу.

— Можеш.

— Вітьку…

— Можеш!

Цього разу він майже гаркнув.

Андрій підвівся.

Вони пішли.

Не швидко. Не красиво. Андрій шкутильгав, Вітько тягнув його майже на собі, торбинка била по спині, ковдра сповзала з плеча. Кожен крок здавався надто гучним. Кожна гілка — зрадницею.

Позаду загавкав собака.

Вітько відчув, як Андрій став важчим.

— Вода, — прошепотів солдат.

— Знаю.

Вони звернули не стежкою, а просто вниз, крізь кропиву й мокрий бур’ян. Схил обсипався під ногами. Вітько ковзнув, ударився стегном об корінь, але не випустив Андрія. Унизу блиснула протока.

До неї було кілька метрів.

Позаду затріщали кущі.

— Стоять! — крикнув хтось.

Вітько не озирнувся.

Вони впали у воду разом.

Холод накрив по груди. Андрій захлинувся водою, але Вітько затиснув йому рота долонею.

— Тихо.

Над ними схилялися корені старої верби. Під берегом була вимита ніша — темна, слизька, низька. Вітько знав її давно. Колись ховав там рибу в спеку. Тепер затягнув туди Андрія.

Вони втиснулися під корені.

Вода доходила Вітькові до грудей. Андрієві — майже до підборіддя. Він тремтів, але мовчав.

На березі загупали чоботи.

Пес гавкав уже зовсім близько. Повідок брязнув. Хтось лаявся.

— Куда?!

— Вниз ушли!

— Собаку держи!

Вітько дивився на смужку світла між коренями. Там, нагорі, промайнув чобіт. Потім другий. Глина посипалася у воду й попливла каламутною хмаркою.

Пес підбіг до краю.

Вітько побачив темну морду.

Барс.

Той самий чи ні — вже не мало значення. Ніс втягнув повітря. Вуха насторожилися. Очі дивилися вниз, майже туди, де вони стояли.

Андрій повільно підняв руку й стиснув Вітькове плече.

Не від страху.

Щоб утриматися.

Вітько зрозумів: солдат зараз може втратити свідомість.

Пес загарчав.

Один крок — і він побачить їх.

Але з хижки раптом крикнули:

— Тут кровь!

Солдати на березі озирнулися.

— Где?

— Внутри! На тряпке!

Пес смикнувся назад на повідку. Провідник вилаявся й потягнув угору.

— Пошли! Там раненый был!

Чоботи віддалилися.

Пес гавкав ще кілька секунд, ніби сердився, що його забрали від правильного місця. Потім і цей звук відступив.

Вітько не рухався.

Андрій теж.

Вони стояли під коренями, доки нагорі тріщали гілки, перегукувалися голоси, щось грюкало в хижці. Потім почав пахнути дим.

Вітько повільно підняв голову.

Крізь корені він побачив тонку сіру смугу, яка потягнулася в небо.

— Вони палять? — прошепотів він.

Андрій не відповів.

Відповідь і так була в повітрі.

Хижка горіла погано. Вона була волога, стара, вросла в землю й не хотіла займатися одразу. Але солдати знали, що роблять. Щось тріснуло. Потім ще раз. Дим повалив сильніше.

Вітько стиснув зуби.

Там лишився казанок.

Стара долівка.

Куток, де була книга.

Мапа стерта.

Ковдра з ним.

Ґудзик з ним.

Але все одно горіло не дерево.

Горіло місце, яке кілька місяців було його домом.

У ньому щось різко обірвалося.

Не плач.

Не думка.

Порожнє біле місце.

Вітько раптом вчепився пальцями в мокрий берег і з усієї сили стиснув мул. Нігті забилися в землю. Рука затремтіла. Хотілося крикнути так, щоб у хижці тріснули стіни, щоб пес завив, щоб москалі почули й подавилися своїм сміхом.

Він не крикнув.

Тільки стиснув мул ще сильніше, аж заболіла кисть.

Потім розтиснув пальці.

У долоні лишилася чорна земля.

Андрій нахилився ближче.

— Не зараз, — прохрипів він.

Вітько повернув голову.

— Що?

— Ненавидіти. Не зараз.

Це було грубо.

І правильно.

Вітько витер долоню об мокру сорочку.

Вони вибралися з-під берега тільки тоді, коли голоси відійшли далі, а дим почав стелитися вбік.

Андрій ледве тримався на ногах.

Пов’язка на його рані знову промокла. Не тільки водою. Вітько це побачив одразу, але нічого не сказав. Зараз слова нічого не змінювали.

Вони пішли протокою.

Не берегом.

Не стежкою.

Водою.

Вітько тримав торбинку над головою, Андрій однією рукою спирався на його плече, другою чіплявся за корені й очерет. Кожні кілька десятків кроків доводилося зупинятися. Андрій дихав дедалі важче.

До очеретяної коси вони дісталися вже в сутінках.

Старий човен лежав там, де Вітько його пам’ятав: перевернутий, наполовину вгрузлий у мул, зарослий травою. Здалеку він здавався просто темною купою сміття. Збоку під ним лишався вузький простір, сухіший, ніж можна було сподіватися.

Не хижка.

Не дім.

Але на цю ніч — досить.

Вітько спершу засунув туди торбинку й ковдру, потім допоміг Андрію пролізти всередину. Той уже майже не жартував. Лише раз, коли вдарився головою об дерев’яний край, прошепотів:

— П’ять зірок. Вид на болото.

— Зате безкоштовно.

— Сервіс — гівно.

— Скаргу напишеш, коли зарядимо телефон.

Андрій тихо хмикнув і заплющив очі.

Вітько вкрив його ковдрою, наскільки міг. Потім витяг із торбинки книгу в мішковині й поклав у сухий куток. Поруч — телефон, дроти, груші, ніж.

Він сам сів біля входу, підтягнув коліна й довго дивився крізь очерет у бік, де лишилася хижка.

Небо там було темніше.

Низько над заплавою висіла смуга диму.

Вітько не плакав.

Але всередині стояла така тиша, ніби хтось виніс із нього всі речі й залишив самі стіни.

Андрій заговорив уже майже в темряві:

— Живі?

— Поки що.

— От і добре.

— Вони спалили хижку.

— Бачив.

— Я лишив клапоть.

— Так.

Вітько подивився на нього.

Андрій не відвів очей.

— Так, — повторив він. — Лишив. Через нього нас могли знайти. І майже знайшли.

Вітько мовчав.

— А ще ти витягнув мене з нори й довів до води, — сказав Андрій. — Теж факт.

— Мені від цього легше має бути?

— Ні.

— Тоді чого кажеш?

— Щоб у тебе в голові було два факти, а не один.

Вітько відвернувся.

Це була правда.

Непотрібна, болюча правда.

— Завтра, — сказав Андрій, — телефон або далі відходимо.

— А якщо не встигнемо ні те, ні те?

— Тоді буде погано.

Вітько чекав продовження. Якогось жарту. Звичного “придумаємо третє”.

Андрій не додав нічого.

І від цього стало страшніше.

Вітько провів пальцями по мокрому рукаву з діркою.

Там, біля протоки, міг досі висіти клапоть. А може, його вже знайшли. Може, тримають у руках. Може, рудобородий дивиться на білу тканину й розуміє: у заплаві є хтось малий, худий, у старій сорочці. Хтось, хто бачив більше, ніж мав побачити.

Вітько подивився на темну воду.

Потім на Андрія.

Потім на торбинку, де лежав мертвий телефон.

Він більше не мав хижки.

Зате мав мапу в голові.

Мав пораненого солдата поруч.

Мав ворога, який уже шукав.

І мав ніч.

Не добру.

Не безпечну.

Але свою.

Десь далеко ще гавкав пес. Дим поволі змішувався з темрявою.

Тепер Вітько знав: коли прокинеться, хижки не буде.

А війна буде.