Раді Вас бачити!

Ранок під перевернутим човном почався з холоду.

Вітько прокинувся ще до світанку й кілька секунд не розумів, де він.

Над головою — чорне слизьке дерево.

Збоку — очерет.

Під рукою — торбинка.

Не хижка.

Він згадав одразу.

Дим. Чоботи. Пес над протокою. Гаряча зола. Казанок, що грюкнув об долівку. Андрій, який майже повис на ньому. Вода по груди. Старі корені. І смуга диму над заплавою там, де ще вчора був його дім.

Вітько повільно сів.

Човен над головою тихо скрипнув. Старі дошки трималися на чесному слові, але поки не падали. Це вже було добре. У щілини між дошками пробивалося сіре світло.

Андрій лежав поруч, укритий ковдрою.

Йому було гірше.

Вітько зрозумів це ще до того, як торкнувся його лоба. Поранений дихав часто, губи пересохли, обличчя стало сіруватим. Пов’язка на нозі була мокра, темна, важка. Кровотеча зупинилась, але вода з протоки й вчорашній перехід зробили своє.

Вітько обережно приклав долоню до його чола.

Гаряче.

Андрій розплющив очі не одразу.

— Не дивись так, — прохрипів він.

— Як?

— Наче я вже все.

— А ти?

— Ще ні.

— Добре.

— Радість яка.

Вітько дістав бляшану пляшку з водою. На денці щось хлюпнуло.

Мало.

— Пити треба тобі.

— Нам обом.

— Тобі більше.

— Не командуй.

— Пий.

Андрій хотів щось сказати, але не став. Вітько допоміг йому підвести голову й дав кілька ковтків. Солдат пив повільно, хоча тіло явно вимагало більше.

— Ще? — спитав Вітько.

Андрій глянув на пляшку.

— Ні.

— Брешеш.

— Економлю.

— Теж брешеш.

— Тоді не питай.

Вітько закрутив пляшку й сховав її в торбинку.

Від хижки диму вже не було видно. Може, його ховав ранок. Може, догоріла. Може, вороги ще були там.

Усе це однаково не допомагало.

Андрій перевів погляд на торбинку.

— Телефон.

Вітько витягнув його і поклав між ними.

Мертвий.

Подряпаний.

Із тріснутим екраном, брудом у щілинах і чорним склом.

— Якщо він не ввімкнеться? — спитав Вітько.

— Тоді інший спосіб.

— Який?

— Ногами.

— Куди?

— До людей.

— Де люди?

— Не знаю.

— Чудовий план.

— Інших нема.

Вітько хотів кинути телефон назад у торбинку, але не кинув. Поклав обережно. Так, ніби від грубого руху в ньому могло померти щось останнє.

— Я бачив сонячну лампу, — сказав він. — У дворі за посадкою. Така, що в землю встромляється. Колись світила. Не знаю, чи жива.

Андрій заплющив очі.

— Де?

— За старою дорогою. Не там, де машина. Далі. Хата з синіми воротами. У дворі яблуня. Біля клумби стояла лампа. Може, там є ще щось.

— Відкрито?

— Трохи.

— Дорога поруч?

— Поруч.

— Погане місце.

— У нас усі місця погані.

Андрій відкрив очі.

— Сам підеш?

— А ти?

— Я сьогодні не на екскурсії.

— Отже, сам.

— Без зайвого. Ніж. Пляшка. Ганчірка. Все.

— А дріт?

— Ні.

— Може знадобитися.

— Руки знадобляться більше.

Вітько стиснув губи, але дріт залишив.

Перед виходом він присунув до входу сухий очерет, замаскував темну щілину під човном і перевірив, чи видно Андрія ззовні. Видно не було. Якщо не знати, куди дивитися, старий човен здавався купою мокрого дерева й трави.

Але Вітько вже знав: ворог іноді дивиться саме туди, куди не треба.

— Якщо хтось прийде, — сказав він, — лізь далі всередину.

— Там нема “далі”.

— Придумай.

— Геній.

— Сам мене вчив.

Андрій ледь кивнув.

— До хижки не йди.

— Не піду.

— До табору теж.

Вітько промовчав.

— Вітьку.

— Не піду до табору.

— Нормально.

Вітько виліз назовні.

Світ був сірий і мокрий. Під ногами чавкав мул. Він пішов водою, тримаючись нижче, ближче до очерету. Тіло боліло після вчорашнього: плече, яким тягнув Андрія, нило; коліно пекло; на лікті сорочка розійшлася ще більше.

Кожен рух нагадував про помилку.

Клапоть.

Маленький шматок тканини на гілці, через який вони втратили хижку.

Вітько змусив себе не тягати цю думку довго. Помилка вже зроблена. Якщо носити її в голові, як камінь, вона тільки потягне вниз.

Андрій не сказав “нічого страшного”.

І правильно.

Було страшно.

До посадки Вітько дістався майже за годину. Там земля стала сухішою, і це йому не сподобалося. На мокрому слід розповзається. У воді губиться. А сухий пил пам’ятає краще.

Він ішов уздовж кущів, ступаючи на траву, каміння, корені. Двічі завмирав, бо чув далекі голоси. Один раз над заплавою пролетів дрон — високо, тонко, майже невидимо. Вітько впав у бур’ян і лежав, доки дзижчання не розтануло.

Хата з синіми воротами стояла на краю покинутого хутора.

Сині ворота давно вицвіли. Одна стулка впала в траву, друга трималася криво й тихо поскрипувала. На подвір’ї росла яблуня. Під стіною хати валялася дитяча лопата без ручки. На мотузці досі висіла прищіпка.

Вітько зупинився за парканом.

Порожні двори були підступні.

Вони здавалися мертвими, але могли ховати що завгодно: пса, чужого солдата, яму під травою, стару залізяку, яка розріже ногу. Вітько не знав, чи бувають тут пастки. Після всього, що бачив, вирішив: краще боятися зайвого, ніж одного разу не злякатися потрібного.

Він кинув у двір маленький камінець.

Той упав у траву.

Нічого.

Ще один — ближче до хати.

Тиша.

Вітько переліз через низьке місце в паркані й присів за кущем бузку. У хаті не було чути нічого. Не пахло димом, їжею, потом, тютюном. Лише старим деревом, пилом і кислими яблуками.

Сонячна лампа стояла біля клумби.

Точніше, її залишок.

Пластик пожовк, прозорий ковпачок тріснув, ніжка перекосилася. Але маленька темна пластина зверху була ціла. Вітько обережно витягнув лампу із землі й покрутив у руках.

Вона виглядала мертвою.

Як телефон.

Як хижка.

Як усе, що тепер мало стати корисним саме тоді, коли майже не могло.

Він сховав лампу за пазуху й уже хотів іти, але зупинився.

Якщо в дворі була лампа, у хаті могли бути батарейки. Зарядка. Провід. Щось.

Андрій казав не ризикувати зайвого.

Але повертатися з однією мертвою лампою теж було дурістю.

Вітько підійшов до дверей.

Вони були прочинені.

Всередині пахло пилом і старим життям. На столі стояла чашка. У мисці засохло щось темне. На стіні висів календар за лютий 2022 року. У кутку — дитячі гумові чобітки, один рівно, другий завалився набік.

Вітько не любив такі місця.

У покинутих хатах завжди здавалося, що господарі ось-ось повернуться й побачать, як він нишпорить у їхніх шухлядах. Колись йому було соромно. Потім голод зробив сором тихішим. Але не вбив зовсім.

Він зайшов швидко.

На кухні знайшов коробку зі старими батарейками. Дві потекли й покрилися білим нальотом. Одну пальчикову батарейку взяв, бо вона виглядала цілішою за інші, хоч і не знав, чи жива. У шухляді під серветками знайшов зарядний кабель, перегнутий біля кінця, але не порваний. Ще — маленький ліхтарик без кришки.

Він склав усе в ганчірку.

У кімнату не пішов.

Не хотів бачити ліжка.

Не хотів бачити фотографії.

Не хотів знати, чи була в цій хаті дитина, якій належали чобітки біля дверей.

Досить було лампи, кабелю й батарейки.

Він саме виходив із кухні, коли почув машину.

Звук ішов із дороги.

Ближче, ніж мав би.

Вітько кинувся до вікна, але не виглянув прямо. Став збоку й подивився крізь край фіранки, почорнілої від пилу.

На дорозі повільно сунув ворожий пікап або щось схоже на нього. Машина була брудна, з маскувальною сіткою на кузові. У кузові сиділи двоє. Ще один стояв, тримаючись за дугу. Поруч із водієм виднівся силует у кепці.

Машина зупинилася біля сусіднього двору.

Вітько відступив від вікна.

Голоси.

Сміх.

Хтось грюкнув дверцятами.

— Тут сматрєлі?

— Вчера нєт.

— Тогда бистро.

Вони перевіряли хати.

Не всі.

Не ретельно.

Але достатньо.

Вітько озирнувся.

Вийти через двері — погано. Через вікно — видно з дороги. У сінях була низька комора. За коморою, здається, отвір у підлозі — льох або яма для картоплі. Він бачив такі в інших хатах.

Голоси наближалися.

Вітько метнувся до комори, відкинув стару ряднину й побачив квадратну кришку в підлозі. Дерев’яна, важка. Він підняв її обережно, але петлі все одно скрипнули.

Хлопець завмер.

Зовні хтось засміявся.

Не почув.

Вітько прослизнув униз.

Льох був неглибокий, сирий, із земляними стінами. Пахло гнилою картоплею, пліснявою й мишами. Він опустив кришку над собою не до кінця — лишив вузьку щілину.

Кроки зайшли в двір.

Один.

Двоє.

Може, троє.

Двері в хату штовхнули ногою.

— Пусто.

— Глянь всьо равно.

Чоботи зайшли всередину.

Хтось пройшов кухнею. Відсунув стілець. Відкрив шухляду, ту саму, де ще хвилину тому лежав кабель. Вітько в темряві льоху притиснув ганчірку з речами до грудей.

— Старьйо одно.

— Батарєйкі єсть?

— А тєбє зачєм?

— В фонарь.

— Іщі.

Вітько відчув, як по спині стікає піт.

Вони шукали батарейки.

Один солдат зайшов у сіни. Чоботи зупинилися зовсім близько від кришки льоху. Дошки над головою ледь прогнулися.

— Тут погрєб.

Другий із кухні:

— Смотрі.

Вітько повільно затиснув собі рот долонею.

Кришка сіпнулася.

Не відкрилася.

Мабуть, зачепилася за ряднину, яку він кинув зверху. Або солдат потягнув не з того боку. Або просто полінувався.

— Заклінило.

— Да брось. Там картопля гнілая.

— Воняєт.

— Пошлі.

Чоботи відійшли.

Вітько не рухався.

Солдати ще кілька хвилин грюкали шухлядами, щось перекидали, сміялися з фотографії на стіні або з напису на календарі — Вітько не розібрав. Потім вийшли. Двері гупнули. Машина завелася не одразу, двигун кілька разів кашлянув, а тоді загарчав і покотився далі.

Вітько все одно сидів у льосі.

Темрява давила на очі. Пліснява лізла в горло. Коліно затекло.

Він рахував повільно, до ста.

Потім ще раз.

Потім підняв кришку на кілька пальців і слухав.

Тихо.

Він виліз.

У хаті все стало ще більш чужим. Відчинені шухляди, перекинутий стілець, сліди чобіт на пилюці. На підлозі лежав календар, зірваний зі стіни. Лютий 2022 року дивився вгору порваним краєм.

Вітько підняв його не тому, що мав час.

Просто не зміг переступити.

Поклав на стіл.

Потім вийшов через задні двері, не торкаючись хвіртки, і пішов до заплави.

Назад він не йшов тим самим шляхом.

Спершу городами, потім сухою канавою, потім крізь кропиву. Коли дістався до води, одразу зайшов у протоку й пішов нею довго.

Лампа під сорочкою била по ребрах.

Кабель і батарейка були загорнуті в ганчірку.

Усе це могло виявитися сміттям.

Але він ніс його так, ніби ніс вогонь.

До перевернутого човна Вітько повернувся ближче до полудня.

Він тричі подав тихий умовний звук — коротке цокання язиком, як домовилися з Андрієм ще вранці.

З-під човна не відповіли.

Вітько завмер.

Ще раз.

Тиша.

Він обережно розсунув очерет і заглянув під човен.

Андрій лежав нерухомо.

Очі заплющені.

Губи бліді.

— Андрію, — прошепотів Вітько.

Нічого.

Він кинувся всередину, схопив солдата за плече.

— Андрію!

Той різко вдихнув і розплющив очі.

Вітько відсахнувся так швидко, що вдарився потилицею об дошку.

— Тихо, — прохрипів Андрій. — Добити вирішив?

Вітько кілька секунд тільки дивився на нього.

Потім сів на землю й видихнув.

— Я думав…

— Рано.

— У тебе вигляд був…

— Не для весілля?

— Гірше.

— Дякую.

Вітько дістав пляшку й дав йому залишок води.

— Приніс?

— Приніс.

Він виклав перед Андрієм лампу, кабель, пальчикову батарейку й маленький ліхтарик без кришки.

Андрій довго дивився на цей мотлох.

Пальчикову батарейку Андрій відсунув убік.

— Не те.

— Ти пограбував музей непотрібного лайна?

— Майже. Там москалі хати перевіряли.

Усмішка з обличчя Андрія зникла.

— Близько?

— Біля дороги. Не тут. Але перевіряють двори. Шукали батарейки.

— Тебе бачили?

— Ні.

— Точно?

— Не бачили.

— Добре. Показуй.

Вони розібрали лампу не відразу. Пластик кришився, дрібні частини випадали з рук. Вітько хотів шукати один загублений гвинтик, але Андрій зупинив його.

— Забий. Час дорожчий.

Усередині лампи знайшлася маленька акумуляторна батарейка, тонкі дроти й проста платка під сонячною панеллю. Андрій роздивився їх, потім кабель, потім телефон.

— Напряму не можна, — сказав він. — Спалимо остаточно.

— Тоді як?

— Через платку. Якщо вона ще жива. Не зарядка — ковток.

— Телефону?

— Телефону.

Видно було, що Андрій знає не все, але достатньо, щоб не робити найгіршої дурниці. Руки в нього тремтіли. Вітько подавав те, що він просив, притримував кабель, коли треба було, і мовчав.

Андрій з’єднав дроти, притиснув оголені кінці до контактів, потім одразу роз’єднав.

— Не так.

— Що?

— Гріється.

— Погано?

— Дуже.

Він кілька секунд важко дихав, потім знову взявся до дротів.

З третьої спроби Андрій під’єднав кабель до телефона й завмер.

Нічого.

Екран лишався чорним.

— Все? — спитав Вітько.

— Чекай.

— Він мертвий.

— Чекай, сказав.

Минуло кілька секунд.

Потім ще.

На чорному склі з’явився маленький білий значок.

Батарея.

Порожня.

Але жива.

Вітько боявся навіть дихати.

— Є, — прошепотів він.

Андрій заплющив очі.

— Є.

Телефон не ввімкнувся. Тільки показав, що бере заряд. Дуже повільно. Майже не бере. Але “майже” було краще, ніж нічого.

Вони сиділи під човном і чекали.

Зовні день ставав гарячішим. Десь далеко гавкав собака, але звук був розмитий, не спрямований. Можливо, вороги шукали далі. Можливо, сварилися між собою. Можливо, просто жили своєю ворожою роботою.

Вітько дивився на телефон.

— Скільки треба?

— Щоб увімкнувся — мало. Щоб не здох одразу — більше.

— Скільки це?

— Не знаю.

— Ти часто кажеш “не знаю”.

— Бо часто не знаю.

Вітько глянув на нього.

— Дорослі так не кажуть.

— Дорослі багато брешуть.

— А ти?

— Я втомився брехати.

Вітько кивнув.

Це йому подобалося в Андрієві найбільше.

Не жарти. Не те, що він військовий. Не те, що називав його на ім’я.

А те, що він не клеїв поверх страху солодку дурню.

Телефон увімкнувся ближче до вечора.

Екран засвітився слабко, з тріщинами, які розрізали його навскіс. Андрій одразу взяв його в руки. Пальці рухалися невпевнено, але швидко. Він вимкнув зайве, подивився заряд, потім індикатор мережі.

Обличчя стало кам’яним.

— Що? — спитав Вітько.

— Сигналу нема.

— Зовсім?

— Нуль.

Андрій підняв телефон вище. Потім витягнув руку до щілини між дошками човна. Потім повернув його боком.

Нічого.

— Тут низько, — сказав він. — Потрібне відкрите місце. Або вище.

Вітько вже знав, яке.

Не хотів знати.

Але знав.

— Є горб, — сказав він.

Андрій подивився на нього.

— Де?

— За протокою. Старий насип. Люди називали його Лисою спиною. Там дерева нижчі, і видно воду. Я іноді туди ходив дивитися, чи є дим над селом.

— Відкрито?

— Так.

— Погано.

— Зате вище.

— Все одно погано.

— У нас усі місця погані.

Андрій мовчав.

Вітько не питав, що він думає. І так бачив.

Іти на відкрите місце — небезпечно.

Не йти — телефон лишиться просто світлою коробкою під старим човном.

— Я піду, — сказав Вітько.

— З телефоном?

— Так.

— Сам?

— Ти не дійдеш.

Андрій глянув на свою ногу. Пов’язка знову темніла. Обличчя було мокре від поту.

— Не дійду, — визнав він.

Ці слова далися йому важко.

Вітько це почув.

— Що треба зробити?

Андрій кілька секунд мовчав. Потім узяв телефон і почав набирати повідомлення коротко, без зайвого. Видаляв. Скорочував. Знову писав. Частину слів Вітько не розумів. Частину розумів надто добре: човни, пальне, заплава, стежка до води.

Андрій зупинився.

— Якщо буде хоч трохи мережі, натиснеш ось тут.

Він показав.

— Один раз. Не десять. Один. Потім чекаєш. Якщо не пішло — піднімаєш вище. Якщо пішло — ховаєш і назад. Не читаєш. Не стоїш. Не чекаєш відповіді.

— А якщо прийде?

— Назад принесеш.

— Я зрозумів.

— Повтори.

Вітько повторив.

Андрій слухав уважно, не перебиваючи.

— Добре. І ще.

— Що?

— Побачиш людей — назад.

— А якщо це наші?

— Назад.

— Але…

— Назад, сказав.

Вітько поморщився.

— Ти вмієш пояснити.

— А ти вмій вижити.

Перед виходом Андрій схопив його за зап’ясток.

Сила в пальцях була слабка, але хватка відчувалася.

— Не доводь мені, що ти хоробрий.

Вітько глянув на нього.

— Я й не хоробрий.

— От і добре.

— Я просто знаю дорогу.

Андрій відпустив руку.

— Цього досить.

Вітько поклав телефон у ганчірку, загорнув і сховав під сорочку, ближче до тіла. Ніж — за пояс. Більше нічого.

Він вибрався з-під човна.

Очерет одразу закрив його від Андрія.

До Лисої спини було не дуже далеко, але кожен метр здавався чужим. Тепер Вітько ніс не мотлох, не рибу, не книгу. Він ніс можливість. Маленьку, крихку, заряджену на кілька відсотків.

Можливість важила більше за повну торбинку.

Дорогою він двічі зупинявся.

Перший раз — коли почув мотор. Машина пройшла десь далеко й затихла.

Другий — коли над очеретом майнув темний птах, а Вітько на мить прийняв його за дрон. Він упав у воду, забруднив ганчірку з телефоном мулом і кілька секунд лежав, стискаючи зуби.

Птах полетів.

Вітько підвівся й пішов далі.

Лиса спина піднімалася над заплавою невисоко. Для дорослого це був просто старий насип, зарослий травою і низькими кущами. Для Вітька зараз — майже гора.

Відкрите місце.

Видиме місце.

Небезпечне місце.

Він не піднімався одразу на верх.

Спершу обійшов збоку. Подивився на стежки. На траву. На сліди. Побачив старий лисячий хід, кілька пташиних пір’їн, сухий послід, але людських чобіт не помітив.

Тоді поповз.

На животі.

Повільно.

Земля була тепла після дня. Вітько дістався до куща майже на верхівці й завмер.

Звідси було видно заплаву.

Не всю, але багато.

Дніпро темнів широкою смугою. Далеко, в тому боці, де була хижка, ще трималася слабка сіра пляма. Може, дим. Може, туман. Ближче до табору над деревами ворушилася інша тінь — не дим, а рух. Там щось робили. Щось готували. Вітько бачив не людей, а саму тривогу місця.

Він витяг телефон.

Екран засвітився.

Заряд — мало.

Дуже мало.

Мережі не було.

Вітько підняв телефон вище.

Нічого.

Він посунувся ще трохи вгору, виставив руку над травою.

Одна риска.

Зникла.

Знову одна.

Вітько завмер так, ніби тримав не телефон, а живу пташку, яка могла спурхнути від найменшого руху.

Риска з’явилася ще раз.

Він відкрив повідомлення.

Палець знайшов потрібне місце.

Один раз.

Не десять.

Один.

Вітько натиснув.

На екрані закрутилося маленьке коло.

Воно крутилося.

Крутилося.

Крутилося так довго, що в нього почало темніти перед очима від напруги.

Потім телефон згас.

Вітько завмер.

Ні.

Він натиснув кнопку.

Екран спалахнув на мить.

Заряду майже не лишилося.

Повідомлення висіло з маленьким сірим значком.

Він не знав, що це означає.

Пішло?

Не пішло?

Зависло?

Зникло?

На протилежному боці заплави загавкав собака.

Потім другий.

Вітько сховав телефон під сорочку й притиснувся до землі.

Знизу, біля краю насипу, щось зашурхотіло.

Він повільно повернув голову.

Між кущами рухалася трава.

Не вітер.

Хтось ішов.

Вітько не бачив людини. Тільки верхівки бур’яну, які розсувалися надто рівно.

Він почав відповзати назад.

Повільно.

Без звуку.

Телефон під сорочкою був теплий від його тіла й мертвий від власної слабкості.

Внизу хруснула гілка.

Потім почувся голос:

— Сюда тоже глянь. Тут возвишеніє.

Вітько завмер.

Лиса спина більше не була горбом.

Вона стала пасткою.