Раді Вас бачити!

Дзижчання ходило над ними колами.

Вітько сидів під мокрою ковдрою й не рухався. Андрій лежав поруч, поклавши руку на телефон, наче міг відчути крізь чорний екран, живий той чи ні.

Над островом повільно пропливало чиєсь око.

Своє або вороже.

Це було найгірше: не знати, від кого ховатися.

— Якщо це наші, — прошепотів Вітько, — може, треба якось…

— Ні.

— Але вони нас не бачать.

— От і добре.

— Добре?

Андрій розплющив очі. Білки були червоні, погляд важкий.

— Якщо їхній — нас не бачить. Якщо наш — теж не розуміє, хто ми. Не махай. Не світи. Не геройствуй.

— Я не геройствую.

— То й не починай.

Дзижчання віддалилося.

Потім повернулося ще раз, уже далі, над протокою. У небі на мить блимнула маленька цяточка і згасла. Вітько встиг тільки напружитися. Андрій навіть не підняв голови.

— Не дивись так, — сказав він.

— Як?

— Наче зараз небо вирішить усе за тебе.

Вітько стиснув губи.

— Було б непогано.

— Було б. Не буде.

Це було сказано без жорстокості.

Просто так, як кажуть про дощ, який уже почався.

Десь із боку табору знову глухо вдарило. Не так близько, як раніше. Звук ішов через воду й дерева, ламався об зарості, губив силу, але все одно діставався до острова. Після вибуху здійнявся короткий людський крик. Потім уривчасті команди. Потім кілька одиночних пострілів.

Вітько вслухався.

Раніше кожен вибух здавався йому чимось простим: вдарило — значить, по ворогу. Тепер простоти не було. Там могли бути свої. Там могли бути москалі. Там міг бути дрон. Там могла бути артилерія. Там міг бути табір, який він бачив власними очима. А могли бути дерева, вода й люди, які теж не знали, звідки прилетить наступне.

— Вони б’ють по табору? — спитав він.

Андрій помовчав.

— По району.

— Це не те саме?

— Ні.

— Але вони ж тепер знають?

— Може, знають. Може, уточнюють. Може, луплять по тому, що вже бачили раніше.

— А моє повідомлення?

— Могло допомогти.

— Тільки могло?

Андрій повернув голову.

— Малий, не тягни з мене святу правду. Нема її. Є уривки. Ти дав уривок. Хороший. Може, вирішальний. Але не весь світ крутиться навколо твого телефона.

Вітько опустив очі.

— Я й не казав.

— Кажеш обличчям.

Це зачепило.

Не сильно.

Але влучно.

Вітько відвернувся й подивився на воду між коренями. На ній плавала суха травинка. Її повільно крутило в маленькому колі, ніби вона теж не могла вибратися.

— То що це нам дає? — спитав він.

— Час.

— Багато?

— Ні.

— Скільки?

— Не знаю.

— Ти…

— Не починай.

Вітько замовк.

Він уже чув, як Андрій дихає. Нерівно. Часом занадто швидко, часом із довгими паузами. Солдат лежав на боці, але все одно рука тягнулася до рани. Не торкалася — просто зависала поруч, наче перевіряла, чи нога ще на місці.

Вітько підсунувся ближче.

— Пов’язку треба дивитися?

— Ні.

— Треба.

— Потім.

— Ти брешеш.

— Так.

— Тоді дивлюся.

— Та дивись уже, командире.

Вітько розмотав край пов’язки настільки, наскільки зміг без зайвого руху. У темряві було видно мало, але досить. Тканина знову потемніла. Не тільки від болота. Шкіра навколо рани була гаряча. Андрій не застогнав, коли Вітько торкнувся, але щелепа стиснулася так, що на скроні виступила жила.

— Погано, — сказав Вітько.

— Ти лікар?

— Ні.

— То не став діагнози.

— Я бачу.

— От і дивись мовчки.

Вітько затягнув пов’язку щільніше.

Андрій різко вдихнув.

— Боляче?

— Ні, лоскотно.

— Можеш не хамити.

— Можу. Не хочу.

Це було не жартом.

У голосі Андрія вже майже не лишилося сили для жартів. Тільки грубість. Суха, захисна. Вітько не образився. Ображатися на пораненого, який тримається зубами за свідомість, було б дурістю.

Він закінчив із пов’язкою й сів поруч.

— Треба чекати ночі?

— Ні.

Вітько підняв голову.

— Чому?

Андрій довго не відповідав. Потім сказав:

— Бо вони теж чекатимуть, що ми чекаємо ночі.

Це прозвучало занадто тверезо.

Вітько відчув, як усередині похолоднішало не від води.

— Ти думаєш, вони близько?

— Думаю, вони почали думати.

З боку сухого краю донісся далекий голос.

Потім ще один.

Низький. Командний.

Вітько одразу ліг на землю й притиснувся до трави. Андрій спробував підвестися, але хлопець поклав йому руку на плече.

— Лежи.

— Сам знаю.

Голоси йшли не просто хаотично. Вони рухалися вздовж краю болота, зупинялися, віддалялися, поверталися. Десь клацнула рація. Хтось говорив у неї коротко, уривчасто.

Слів було чути мало.

Але кілька долетіли.

— …сухіє виходи…

Потім:

— …насипь…

Потім:

— …проводнік может бить…

Андрій ледь повернув голову до Вітька.

Його очі сказали те, що він не вимовив.

Вони вже склали.

Не все.

Але досить.

Ворог тепер шукав не просто пораненого. Не просто хлопця. Не просто слід у траві.

Вони шукали когось, хто знає заплаву.

Вітько повільно ліг нижче.

На острівці раптом стало тісно.

Не через дерева.

Через думку, що навколо нього стискається коло.

Голоси віддалилися.

Але не зникли.

— Вони перекривають сухі місця, — прошепотів Вітько.

— Схоже.

— Тоді куди?

Андрій заплющив очі. На мить Вітькові здалося, що він не відповість. Не тому, що думає. А тому, що просто не повернеться.

Потім солдат сказав:

— Ти казав, є протока далі. Гірша.

— Є.

— Веде куди?

— До старого рибальського переходу. Якщо він ще є.

— Якщо?

— Його могло змити.

— А якщо не змило?

— Вийдемо ближче до відкритої води. Там іноді видно берег.

— Який берег?

— Наш не знаю. Просто берег.

Андрій розплющив очі.

— Інші варіанти?

— Сухим краєм.

— Там вони.

— Чекати.

— Тут вони будуть.

— Назад.

Андрій навіть не відповів.

Вітько сам зрозумів, наскільки дурно це прозвучало.

Назад уже не було.

Хижка згоріла.

Човен лишився за ними.

Лиса спина стала пасткою.

Далі — тільки гірше.

— Та протока… — почав Вітько.

— Що з нею?

— Там є місце. Я його не люблю.

— Я вже зрозумів, що тут мало курортів.

— Ні. Там інше. Старий рукав. Мертвий. Вода ніби стоїть, а під нею ями. Коріння, мул. Один раз я там мало не лишив чобіт.

— Чоботи вижили?

— Один.

— Значить, шанс є.

— З тобою…

— Не кажи.

— Але це правда.

— Знаю.

Андрій спробував сісти.

Вітько допоміг йому, хоча той не просив. Солдат кілька секунд сидів, зігнувшись, тримаючись за землю. Потім його почало трусити. Не сильно. Дрібно. Вітько бачив це по плечах.

— У тебе жар.

— Дякую, лікарю.

— Ти не дійдеш.

— Може.

— Не кажи цього.

— Добре. Не дійду.

Вітько завмер.

Андрій глянув на нього знизу вгору. Погляд був мутний, але свідомий.

— Легше?

— Ні.

— Отож.

З боку табору вдарило ще раз. Коротко. Далеко. Потім почулися мотори. Не один. Кілька. Вони ревли нерівно, наче машини рухалися по поганій землі або намагалися вибратися з неї.

— Відходять? — спитав Вітько.

— Перегруповуються.

— Це добре?

— Для когось.

— Для нас?

— Поки не знаю.

Вітько подивився в той бік, де за деревами ворушилося темне небо. Там було чуже світло. Чужі крики. Чужий вогонь. Але цей вогонь не грів. Він тільки змушував ворога бігати швидше, злитися сильніше й шукати винних ближче.

А винні, з погляду ворога, сиділи тут.

На маленькому мокрому острові.

Один майже дитина.

Другий майже непритомний.

— Мені треба подивитися, — сказав Вітько.

— Куди?

— Сухий край. Якщо вони там, треба знати.

— Ні.

— Я швидко.

— Ні.

— Ти сам казав: треба думати.

— Думати — не значить лізти під ніс.

— А сидіти тут — значить чекати, поки нас знайдуть.

Андрій відкрив рот, щоб відповісти, але не сказав нічого.

Вітько це помітив.

Вперше за весь час Андрій не мав готової короткої заборони.

Не тому, що погодився.

Тому, що Вітько мав рацію.

Хлопець узяв уламок скла, який приніс із канави, перевірив ніж за поясом. Скло залишив Андрієві. Ніж засунув назад за пояс. Андрій сидів, притулившись до верби. У руці тримав уламок скла. Не тому, що міг битися. Просто не хотів лежати порожнім. 

— Навіщо лишаєш? — спитав Андрій.

— Щоб не бігати з дурними речами.

— Нарешті щось розумне.

— Я недалеко.

— Якщо тебе побачать — падай. Не тікай відкрито.

— Знаю.

— Ні. Ти любиш “знаю”. А потім сорочка на гілці.

Це вдарило сильніше, ніж Вітько очікував.

Він підняв очі.

Андрій не просив вибачення.

І не мав просити.

— Я пам’ятаю, — сказав Вітько.

— От і добре.

Це теж було грубо.

І правильно.

Вітько поповз до краю острова.

Тепер він уже не відчував себе хлопцем, який випадково втрапив у чужу війну. Війна підсунулася так близько, що стала не чужою. Вона була в його мокрій сорочці, у стертій мапі, в мертвому телефоні, у чужих словах про “проводніка”, у запаху диму від хижки.

Він дістався до води й тихо сповз униз.

До сухого краю було не дуже далеко, але прямої дороги не існувало. Вітько рухався напівколом, використовуючи купини й низький верболіз. Двічі зупинявся. Один раз завмер, бо почув клацання металу. Потім зрозумів: гілка б’є по старій бляшанці.

Коли він дістався до місця, звідки можна було бачити берег, сонце вже майже сіло.

На сухому краї стояли троє.

Не випадкова патрульна пара.

Троє.

Один із собакою. Один із рацією. Один просто курив і дивився в болото так, ніби йому набридло, але він усе одно не збирався йти.

Трохи далі, за низькими кущами, Вітько побачив ще одну темну фігуру.

Вихід перекрито.

Не щільно.

Але достатньо.

Вони чекали не там, де був човен.

І не там, де була Лиса спина.

Вони чекали там, де нормальна людина спробувала б вийти з болота.

Вітько лежав у траві й дивився на них.

Один із солдатів говорив у рацію.

— …если с раненым, далеко не уйдут…

Пауза.

— …пацан местный, да. Или кто-то ведет…

Пауза.

— …живым лучше. Командир хочет понять, кто передал…

Вітько відчув, як земля під ним стала твердою й холодною.

Живим.

Вони хотіли живим.

Не через жалість.

Через питання.

Через телефон.

Через повідомлення.

Через те, що чужий вогонь упав на їхній табір, і тепер їм потрібен був той, хто міг показати, звідки це прийшло.

Пес раптом підняв голову.

Вітько завмер.

Провідник смикнув повідок.

— Что?

Пес тихо загарчав.

Не гавкнув.

Саме це було гірше.

Солдат із рацією обернувся.

— Там что?

— Нє пойму.

Пес потягнув у бік заростей.

Вітько повільно відсунувся назад.

Не поповз одразу.

Просто переніс вагу.

Трава під рукою була суха. Одна гілка могла зламатися. Один різкий рух — і пес зрозуміє.

Провідник зробив крок у його бік.

Другий.

Вітько бачив уже не всіх, а тільки собачу морду між травою.

Темну.

Низьку.

Спрямовану просто на нього.

Десь далеко знову вдарило.

Вибух був глухіший, але земля під животом ледь здригнулася. Пес смикнувся, гавкнув у бік табору. Солдати одночасно повернули голови.

— Опять?

— Твою мать…

— Стоять! Нє уходіть с поста!

Вони почали сваритися.

Цього вистачило.

Вітько відсунувся ще на пів метра, потім скотився в низину й поповз назад уже швидше. Не біг. Не шарудів більше, ніж міг дозволити. Просто рухався так, наче за ним горіла земля.

До острова він повернувся темний від мулу й без голосу.

Андрій сидів, притулившись до верби. У руці тримав ніж. Не тому, що міг битися. Просто не хотів лежати порожнім.

— Ну? — спитав він.

Вітько кілька секунд не міг відповісти.

— Вони на сухому краї.

— Скільки?

— Троє. Ще один далі. Собака. Рація.

— Бачили?

— Ні. Пес майже взяв.

— Майже не рахується.

— Рахується.

Андрій коротко кивнув.

— Що чули?

Вітько сів навпроти.

— Вони думають, що є місцевий. Або провідник. Хочуть живим. Щоб зрозуміти, хто передав.

Андрій опустив очі.

— Значить, повідомлення могло дійти.

— Ти зараз радієш?

— Ні.

— А схоже.

— Не радію. Просто розумію, чого вони сіпнулися.

Вітько притиснув коліна до грудей.

— Вихід перекритий.

— Один вихід.

— Нормальний вихід.

— Нормальні закінчилися вчора.

Вітько мовчав.

Андрій подивився на нього уважно.

— Є ще той рукав?

Хлопець не відповів.

— Вітьку.

— Є.

— Веде до переходу?

— Якщо не змінився.

— Підемо ним.

— Ти не пройдеш.

— Може.

— Досить.

Андрій посміхнувся самими губами.

— Уже ненавидиш це слово?

— Так.

— Добре. Тоді так: я не пройду, якщо ти поведеш погано.

— Це не смішно.

— А я й не сміюся.

Вітько різко підвівся.

— Ти там застрягнеш.

— Може.

— Я сказав — досить!

Слово зірвалося надто голосно.

Андрій миттєво підняв руку.

Вітько замовк.

Вони обоє прислухалися.

З берега нічого не донеслося.

Тільки далекі голоси.

Тільки вода.

Тільки ще один глухий удар там, де горів чужий вогонь.

Вітько сів назад.

Йому стало соромно не за крик.

За те, що хотілося кричати ще.

— Я тебе не витягну, — сказав він тихо.

Андрій довго дивився на нього.

— Знаю.

Вітько підняв очі.

— То чого?

— Бо якщо лишимось, нас візьмуть.

— Може, ні.

— Не ти один можеш казати дурниці.

Хлопець стиснув кулаки.

Андрій говорив далі. Повільно. Коротко. Ніби кожне слово треба було витягати з себе окремо.

— Сухий край закрили. Човен знайдуть. Острівець знайдуть. Собака вже має запах. Табір горить, вони злі. Їм потрібен язик. Ти чув сам.

— Можна перечекати.

— Ні.

— Можна сховатися глибше.

— Ні.

— Можна…

— Вітьку.

Він замовк.

— Є поганий шлях, — сказав Андрій. — І є ніякого. Обираємо поганий.

Вітько відвернувся.

У нього перед очима на мить знову постала хижка. Не тоді, коли горіла. Раніше. Тиха. Крива. З казанком у кутку. З книгою в мішковині. З мапою на долівці. З місцем, куди можна було повернутися.

Потім усе зникло.

Бо повертатися вже не було куди.

— Коли? — спитав він.

— Зараз.

— Зараз темно.

— Саме тому.

— У темряві там гірше.

— У світлі нас візьмуть.

— Ти не витримаєш.

— Може.

Вітько різко глянув на нього.

Андрій кивнув.

— Все, останній раз. Більше не скажу.

Це чомусь майже розсмішило Вітька.

Але сміх не вийшов.

Вони зібрали речі.

Збирати знову було майже нічого. Телефон. Книга. Груші. Дроти. Ніж. Ковдра. Лампа. Усе мокре, важке й надто дороге, щоб залишити.

Вітько поклав книгу в глиб торбинки.

Андрій побачив.

— Якщо буде заважати — кинеш.

— Ні.

— Кинеш.

— Ні.

— Малий.

— Ні.

Андрій кілька секунд дивився на нього, потім відвернувся.

— Впертий осел.

— Сам такий.

— Я хоча б дорослий осел.

Вітько вперше за весь день майже всміхнувся.

Майже.

Потім допоміг Андрію підвестися.

Цього разу солдат не просто зблід.

Він на кілька секунд зник.

Очі лишилися відкритими, але в них не було ні Вітька, ні острова, ні війни. Тільки порожнеча. Хлопець ухопив його обома руками.

— Андрію.

Той не відповів.

— Андрію!

Солдат кліпнув.

Повернувся.

— Не ори.

— Ти вирубився.

— Перевіряв, чи ти тримаєш.

— І?

— Тримаєш.

— Дурень.

— Не сперечаюсь.

Вітько підставив плече.

Андрій сперся на нього майже всім тілом.

Вони рушили.

Острівець закінчився швидко.

Попереду був мертвий рукав — темна смуга води між низькими кущами. Там майже не було руху. Не блищала течія. Не чутно було жаб. Навіть комахи ніби трималися осторонь.

Вітько зупинився на краю.

Андрій важко дихав поруч.

— Це він? — спитав солдат.

— Так.

— Гарне місце.

— Брешеш.

— Уже традиція.

Позаду, з боку сухого краю, спалахнув ліхтар.

Потім другий.

Не близько.

Але достатньо, щоб не лишалося сумнівів: коло рухалося.

Вітько подивився вперед.

На темну воду.

На коріння.

На місце, яке не любив навіть удень.

Андрій стиснув його плече.

— Веди.

Вітько не рушив.

— Вітьку.

— Якщо там…

— Не зараз.

— Але якщо…

— Не зараз, сказав.

Вітько повернув до нього голову.

Андрій дивився прямо.

Без м’якості.

Без красивої хоробрості.

Просто втомлений поранений солдат, який уже знав ціну кожному кроку.

— Веди, — повторив він.

І Вітько ступив у мертвий рукав.