Раді Вас бачити!

Ранок був прохолодніший, ніж попередній.

Над водою ще тримався туман, і заплава здавалася не справжнім місцем, а чиїмось сном: очерети стояли сірими стінами, верби тонули в молочній імлі, десь хрипко кричав птах, якого не було видно. Дніпро дихав повільно. Великий, темний, байдужий до всього людського — до страху, до війни, до хлопця, який пробирався берегом із вудкою в руках.

Вітько йшов не поспішаючи.

Саме це давалося найважче.

Після вчорашньої знахідки тіло хотіло бігти. Швидше дістатися до ворожого табору. Швидше побачити, що вони там роблять. Швидше зрозуміти, чи можна їм завадити.

Але поспіх лишає сліди.

Він зупинився біля протоки, де вода була по коліно, ступив у холодну каламуть і пішов уздовж берега. Мул засмоктував ступні, між пальцями ковзали слизькі стебла водяної трави. Вітько морщився, але не зупинявся. Після води на м’якій землі не лишалося чіткого сліду.

Про собак він думав найбільше.

Учора на галявині їх не бачив, але це нічого не означало. Якщо москалі поставили там склад, якщо маскували машини, якщо тягнули човни до води, то мали б і охорону. А де охорона, там можуть бути пси.

Вітько вибрався з протоки не там, де зазвичай. Спершу ступив на корінь, потім на плаский камінь, далі переліз через повалений стовбур. Підтягнувся, завмер, прислухався.

Тиша.

Не мертва — жива. У ній шаруділи дрібні звірі, плескала вода, скрипів очерет. Така тиша не лякала. Лякала та, в якій усе живе раптом замовкає.

Він рушив далі.

До табору напряму було ближче, але Вітько пішов широким колом. Учорашній шлях він більше не повторював. Там могла лишитися прим’ята трава, зламаний листок, ледь помітна стежина. Для байдужої людини — нічого. Для того, хто шукає, — знак.

А якщо серед них є хтось досвідчений?

Ця думка була неприємна, але корисна.

Ворог міг бути п’яним, ледачим і все одно небезпечним. Міг нічого не розуміти в цій землі, але мати прилад, який бачить у темряві. Міг не чути очерету, але мати собаку. Міг боятися ночі, але стріляти без вагання.

Вітько не хотів думати про те, як це — коли в тебе стріляють.

Але думав.

Так було безпечніше.

Він дістався до місця, яке вчора бачив лише здалеку: вузької стежки, що губилася між верболозом і вела в бік води. Земля там була втоптана. Не старими селянськими ногами й не звіриними лапами. Важкими чоботами.

Вітько ліг на живіт і підповз ближче.

Сліди були різні: широкі підошви з глибоким протектором, кілька втиснутих у мул круглих ямок від чогось важкого, подряпини на корені, де, мабуть, тягнули ящик або човен. На траві темніли плями мастила. Біля куща валявся недопалок.

Він не торкнувся нічого.

Навіть недопалка.

Тільки дивився.

Стежка до води. Свіжі сліди. Носили щось важке. Недопалки. Мастило. Значить, ходять часто.

Вітько обережно відповз назад і зробив першу позначку в голові.

Не на корі.

Не камінцями.

Не гілками.

Будь-яка позначка на місці могла видати, що тут хтось був. А пам’ять, якщо її добре тримати, ніхто не знайде.

Він рухався далі півколом, доки не знайшов нову точку спостереження. Не ту, що вчора. Ця була гірша для очей — гілки заважали, видно було не все. Зате вона була нижче, у тіні, за густим кущем ожини. До неї важко було підійти випадково: довкола росли колючки, і дорослий чоловік у формі навряд чи поліз би сюди без потреби.

Вітько поліз.

Ожина подряпала руки, зачепила сорочку, вп’ялася в шкіру на шиї. Він стиснув зуби й не видав жодного звуку. Коли нарешті втиснувся під кущ, тіло вже пекло від дрібних ран, але позиція була добра.

Галявина відкрилася боком.

Сьогодні табір був жвавішим.

На перший погляд — той самий: намети, вантажівки, ящики, сарайчик, човни. Але якщо дивитися уважно, зміни були помітні. Біля одного намету стояла коробка з антеною. До вантажівки підкотили бочки. Біля човнів двоє солдатів перевіряли ремені. Один лаявся, бо ремінь не застібався, другий сміявся й курив.

Вітько почав рахувати.

Сьогодні на галявині було дев’ятеро.

Двоє біля човнів.

Троє біля ящиків.

Один біля сарайчика.

Рудобородий біля вантажівки.

Ще двоє сиділи в тіні й їли з консерви.

Але це були тільки ті, кого видно.

Він перевів погляд на краї галявини.

Спершу помітив одного. Той стояв не на самій галявині, а трохи в тіні дерев, там, де починався прохід до води. Автомат тримав низько, але з рук не випускав. Час від часу повертав голову. Рухався повільно, по короткій дузі: дерево — кущ — повалений стовбур — назад.

Варта.

Другого Вітько помітив не одразу. Той сидів на ящику за вантажівкою, майже невидимий із боку кущів. Але коли підвівся й пройшов кілька кроків до краю галявини, стало ясно: він стежить за іншим напрямком.

Отже, щонайменше двоє на периметрі.

Вітько напружив пам’ять і почав ловити ритм.

Скільки часу один стоїть біля стежки?

Куди дивиться?

Коли відвертається?

Хто підходить до сарайчика?

Чи є на дверях замок?

Годинника він не мав. Час доводилося міряти інакше: за сонцем, за довжиною тіні, за цигарками молодого солдата біля вантажівки. Той курив часто. Дуже часто. Одна цигарка — кілька хвилин. Дві — уже відрізок, який можна запам’ятати.

Молодий курець устиг докурити другу, коли вартовий біля стежки до води помінявся з іншим. Заміна була коротка. Вони перекинулися кількома словами, один щось показав рукою в бік очерету, другий відмахнувся. На якусь мить обидва дивилися не в ліс, а один на одного.

Мить.

Дуже мала.

Але мить.

Вітько ще не знав, чи має вона значення.

Та запам’ятав.

Біля сарайчика теж був рух. Той, що стояв поблизу, не охороняв двері постійно. Радше стирчав там, бо так наказали. Коли рудобородий гукнув його, він відійшов, і сарайчик на кілька хвилин лишився без нагляду.

Двері були на простому засуві.

Не на замку.

Коли їх відчиняли, соляркою й бензином тягнуло навіть до ожинового куща.

Пальне.

Вітько не дозволив собі думати далі.

Щойно в голові з’являлося слово «підпалити», він відганяв його. Не тому, що не хотів. Хотів. Дуже хотів. Але бажання штовхає швидше, ніж розум встигає наздогнати.

Сьогодні — тільки дивитися.

Він зачепився очима за кожну дрібницю.

Сарайчик трохи осторонь.

Бочки під брезентом ближче до води.

Човни складені купою.

Патруль ходить по колу.

На зміні варти є коротка неуважність.

Собак поки що не видно.

Саме в цю мить собака загавкав.

Вітько відчув, як серце впало кудись у живіт.

Гавкіт був не на галявині. Ближче. Зліва. Там, де зарості густішали й тягнулася вузька звірина стежка.

Хлопець завмер.

Навіть дихати перестав.

Гавкіт повторився. Короткий, насторожений. Потім почулося фиркання, тріск гілок і голос:

— Барс, стоять. Куда прьош?

Вітько повільно, майже непомітно повернув очі.

Крізь листя він побачив рух.

Спершу — темну морду. Потім вуха. Потім плечі великої вівчарки. Пес ішов низько, втягуючи повітря носом. Повідок натягнувся. За ним продирався молодий солдат у розстебнутій куртці й кепці, насунутій на лоба.

Вони були близько.

Надто близько.

Вітько лежав під ожиною, обличчям до землі. Колючки впивалися в шию. На носі сів комар. Піт стікав скронею й збирався біля губи солоним краплем. Він не міг витерти його. Не міг кліпнути зайвий раз. Не міг навіть ковтнути нормально, бо здавалося, що звук ковтка буде чутно всій заплаві.

Пес потягнув сильніше.

Вітько подумав про воду.

Він ішов протокою. Мав збити запах. Мав.

Але сорочка була та сама. На ній запах хижки, диму, риби, людського тіла. Пес міг узяти не слід на землі, а запах у повітрі.

Вівчарка знову гавкнула.

Солдат вилаявся.

— Да что там? Заяц? Барс, назад!

Пес не відступав. Він дивився просто в бік ожини.

Вітько не бачив його очей чітко, але відчував погляд. У цю мить йому здалося, що пес знає. Не здогадується — саме знає. Знає, що під кущем лежить хлопець, що в нього тремтить живіт, що на долоні липне земля, що серце б’ється так голосно, аж боляче.

Солдат ступив ще крок.

Кущ ожини ледь здригнувся.

Одна колючка зачепила Вітькову сорочку й потягнула тканину. Він відчув, як нитки напружилися. Хотілося сіпнутися, звільнитися, але він не рухався.

Пес загарчав.

І саме тоді на галявині хтось гучно закричав:

— Ей! Помогі сюда! Бочка потєкла!

Солдат із собакою обернувся.

— Что?

— Бистрєй, дебіл! Разлілось тут!

Запах пального різко посилився. Хтось справді щось пролив або перекинув. На галявині загомоніли. Рудобородий заревів так, що навіть птахи знялися з дерев.

Солдат смикнув повідок.

— Пошлі, Барс. Потом понюхаєш.

Пес упирався ще секунду.

Ця секунда розтягнулася так довго, що Вітько встиг подумки попрощатися з усім: із хижкою, з Дніпром, навіть із недоїденою юшкою.

Потім повідок натягнувся сильніше, і вівчарка, сердито фиркнувши, пішла за солдатом.

Гілки перестали тріщати.

Голоси віддалилися.

Вітько все ще не рухався.

Він лежав під ожиною, поки тіло не почало боліти від нерухомості. Дихання поверталося повільно, рване, обережне. У роті було сухо. У вухах шуміла кров.

Це було близько.

Занадто близько.

І головне — тепер він знав: собака є.

Один точно.

Можливо, не один.

Це міняло все.

Вітько змусив себе не відповзати одразу. Паніка казала: тікай. Але якщо зараз зашурхотиш, пес може знову почути. Якщо поповзеш через колючки, сорочка затріщить. Якщо побіжиш, загинеш.

Він чекав.

На галявині ще довго метушилися біля бочки. Рудобородий лаявся, хтось тягнув пісок або землю, хтось сміявся, за що одразу дістав нову порцію матюків. Солдат із собакою більше не підходив.

За цей час Вітько помітив ще дещо.

Коли сталася дрібна аварія з пальним, майже всі дивилися туди. Навіть вартовий біля стежки до води озирнувся. Навіть той, що стояв за вантажівкою, зробив кілька кроків ближче.

Будь-який безлад збирав їхні очі в одну точку.

Це теж треба було запам’ятати.

Коли сонце перевалило за полудень, Вітько зрозумів, що досить. Він побачив більше, ніж планував. І мало не залишився там назавжди.

Відступати треба було інакше, ніж він прийшов.

Пес міг повернутися. Люди могли піти перевіряти зарості. Ожина могла лишити на сорочці зачеплену нитку або клаптик тканини.

Вітько обережно підвів голову й оглянув себе. На рукаві справді стирчала розпущена нитка. Він не смикнув її, а повільно відрізав ножем. Потім звільнив край сорочки з колючки, притиснув тканину до тіла й почав відповзати.

Кожен рух був малий.

Долоня.

Лікоть.

Коліно.

Пауза.

Ще долоня.

Ще лікоть.

Час зараз не мав значення. Мало значення тільки одне: не видати себе.

Коли галявина зникла за гіллям, він не підвівся. Проповз ще кілька метрів. Лише коли запах пального став слабшим, а голоси — глухими, Вітько дозволив собі сісти.

Тіло затремтіло.

Не від холоду.

Тремтіння прийшло раптово й образливо. Він стиснув кулаки, але руки все одно здригалися. Хотілося злитися на себе за це. Але злість забирала сили, а сили ще були потрібні.

Вітько глибоко вдихнув.

Раз.

Другий.

Третій.

Тремтіння не зникло, але стало меншим.

Назад він пішов через воду. Довше, важче, але безпечніше. Місцями доводилося брести по пояс, тримаючи вудку й торбинку над головою. У протоках плавали водяні жуки, ноги грузли в мулі, очерет дряпав плечі. Одного разу щось слизьке торкнулося литки, і Вітько ледь не скрикнув, але вчасно прикусив губу.

Він зробив велике коло, обійшов місце ранкової переправи, вийшов до старої верби вже з іншого боку й лише тоді рушив до хижки.

Перед самим яром зупинився.

Слухав довго.

Нічого.

Тоді зайшов усередину.

Хижка зустріла його тишею, запахом глини й недоїденої юшки. Вітько поставив вудку біля стіни, зняв торбинку й сів просто на долівку.

Тільки тепер він дозволив собі видихнути по-справжньому.

Він просидів так кілька хвилин. Може, більше. Потім підповз до вчорашньої мапи, взяв вуглинку й почав виправляти те, що знав тепер точніше.

Стежка до води — ось тут.

Варта — тут і тут.

Сарайчик із пальним — окремо, збоку.

Бочки — ближче до річки.

Човни — за наметами.

Собака — патруль зліва, по звіриній стежці.

Заміна варти — після двох цигарок молодого курця.

Він усміхнувся самій думці: вимірювати війну цигарками. Але іншого годинника в нього не було.

Потім усмішка зникла.

Бо тепер поруч із мапою виникло головне питання.

Що далі?

Вітько поклав вуглинку й подивився на свої руки. Подряпані, брудні, худі. Дитячі руки, якщо дивитися збоку. Але сьогодні ці руки втримали його на місці, коли поруч був пес. Не сіпнулися. Не зрадили.

Це щось та важило.

У голові знову й знову прокручувалися побачені картини.

Сарайчик.

Бочки.

Човни.

Собака.

Пальне.

Патрулі.

Коротка неуважність на зміні.

Ворог мав силу.

Але сила мала звички.

Звички можна вивчити.

Вивчене можна використати.

Вітько ще не мав плану. Не справжнього. Не такого, з яким можна йти в ніч і не загинути в перші ж хвилини. Але окремі шматки вже починали складатися.

Не нападати на людей.

Не лізти до ящиків.

Не чіпати того, чого не розуміє.

Шукати те, що може зупинити їх без прямої бійки.

Пальне.

Човни.

Стежка до води.

Він сидів у хижці, доки світло не почало жовтіти. За стіною шуміла заплава. Десь далеко, у глибині зелених хащів, ворог сміявся, курив, тягав свої ящики й думав, що сховався добре.

Вітько підвівся, взяв недоїдену юшку й змусив себе поїсти.

Цього разу смак майже не відчувався. Але їжа давала силу, а сила була потрібна.

Коли казанок спорожнів, він витер його травою, налив трохи води й поставив біля стіни. Потім обережно ліг на ковдру, хоча спати ще не хотів.

Перед очима стояла морда вівчарки.

Чорний ніс.

Насторожені вуха.

Повідок, натягнутий майже до межі.

Вітько знав: наступного разу випадковість може його не врятувати.

Отже, наступного разу він не матиме права на випадковість.