Раді Вас бачити!

Стара протока прийняла їх мовчки.

Вода не попереджала й не протестувала. Просто розступалася перед ногами — і відразу тягнула назад, до мулу, коріння й темного дна, якого не було видно.

Вітько йшов першим.

Не тому, що був сильніший. Тому, що знав: за три кроки може бути яма, старий пень або корінь, за який Андрій перечепиться і вже не встане. Він намацував дно ногою, переносив вагу тільки тоді, коли був певен, і лише після цього тягнув солдата за собою.

Андрій майже не говорив.

Це було погано.

Коли він бурчав, жартував або огризався, Вітько знав: тримається. Тепер Андрій мовчав, і вся його вага ставала іншою — не просто вагою дорослого тіла, а вагою людини, яка поволі відходить кудись усередину себе.

Позаду ще долинали уривки чужих голосів. Вони були не близько, але й не зникли. Десь гавкнув пес. Потім другий раз. Далі звук розчинився в болоті.

Вітько не озирнувся.

У болоті озиратися небезпечно. Голова повертається — тіло збивається. Нога ковзає. Мул чекає.

— Лівіше, — прошепотів він.

Андрій послухався не одразу. Ступня з’їхала з підводного кореня, він важко хитнувся, і Вітько ледве втримав його, вчепившись однією рукою в мокрий очерет.

— Лівіше, кажу.

— Та почув.

— То йди.

— Я йду.

— Ти падаєш.

— Не заважай падати красиво.

Голос Андрія був хрипкий, але живий.

Вітько від цього на секунду навіть розсердився менше.

Вони просувалися повільно. Час зник. Його вже не можна було міряти ні сонцем, ні цигарками, ні диханням. Тільки кроками.

Один крок.

Зупинка.

Ще крок.

Корінь.

Яма.

Андрієва рука на плечі.

Під сорочкою, загорнутий у ганчірку, лежав телефон. Мертвий. Чорний. Але тепер він був не просто річчю. Він був питанням, на яке ніхто не мав відповіді.

Пішло повідомлення чи ні?

Одна риска.

Один дотик пальця.

Одне коротке тремтіння.

І після цього — темрява.

Вітько відігнав цю думку. Від неї не було користі. Якщо повідомлення пішло — треба вижити, щоб свої не шукали їхніх тіл. Якщо не пішло — треба вижити, щоб донести все самому.

В обох випадках відповідь була однакова.

Йти.

Протока звузилася. Очерет став густішим, довелося пригинатися. Андрій пригинався гірше: кожен нахил віддавався йому болем, і Вітько відчував це по тому, як пальці солдата стискали його плече.

Попереду темнів старий завал.

Колись тут, мабуть, упала верба. Потім її обліпило мулом, обросло травою, вплелося в інші корені. Для чужого ока — просто чорна купа серед болота. Для Вітька — межа. За нею починалося місце, куди він сам ходив рідко.

Драгва.

Не глибоке болото, не протока, не калюжа. Місце без нормального дна. Там земля могла тримати одну секунду й ковтнути на другій.

Вітько зупинився.

Андрій важко сперся на нього.

— Що?

— Далі погано.

— Наскільки?

— Дуже.

— Обійти?

— Можна. Але ближче до сухого краю.

— Там москалі.

— Можуть бути.

— Значить, сюди.

Вітько не рушив.

— З тобою важче.

— Я в курсі.

— Якщо підеш не туди, я тебе не витягну.

— Тоді не дай мені піти не туди.

Сказано було просто. Без красивості. Наче Андрій просив подати воду, а не провести його через місце, де дорослий чоловік міг зникнути без крику.

Вітько ковтнув слину.

— Наступай тільки туди, де я.

— Угу.

— Якщо кажу “стій” — стій.

— Угу.

— Якщо падаєш — не хапайся за мене двома руками. Потягнеш обох.

Андрій подивився на нього в темряві.

— Веселий ти сьогодні.

— Це правда.

— Знаю, малий. Веди.

Вітько взяв довгу очеретину, зламав верхівку й почав намацувати перед собою землю. Очеретина провалювалася в мул майже без спротиву. Він змістився правіше. Там дно тримало краще. Ще крок. Ще перевірка.

У драгві не можна було поспішати.

Перші кілька метрів вони пройшли майже добре.

Потім Андрій провалився.

Не глибоко — по коліно. Але нога зайшла в мул різко, наче її схопили знизу. Солдат смикнувся, втратив рівновагу й упав би, якби Вітько не штовхнув його плечем у бік старого кореня.

— Не рви! — прошепотів хлопець.

Андрій завмер, дихаючи крізь зуби.

— Засмоктало.

— Не рви, кажу.

— Я почув.

— Повільно.

— Нога не та.

Вітько зрозумів не одразу.

Провалилася поранена.

На мить усе всередині стало порожнім.

Потім він кинув торбинку на купину, став навколішки у воду й руками почав розгрібати мул біля Андрієвої ноги. Мул був холодний, слизький, із гострими дрібними уламками коріння. Пальці відразу оніміли. Щось дряпнуло долоню. Вітько не звернув уваги.

— Не смикай.

— Та не смикаю.

— Смикаєш.

— Бо болить, малий!

Це було перше різке слово Андрія за довгий час.

Воно вдарило.

І допомогло.

Якщо кричить — значить, ще тут.

Вітько розгрібав далі. Потім намацав під водою корінь, який притискав тканину пов’язки й штанину. Не нога застрягла в мулі — тканина зачепилася за корінь.

— Ніж, — сказав він.

— У тебе.

Вітько витяг ножа, занурив руку під воду й почав різати тканину. Майже наосліп. Лезо ковзало погано, пальці не слухалися. Раз він ледь не порізав Андрія. Той здригнувся, але промовчав.

Нарешті тканина піддалася.

— Тягни. Повільно.

Андрій потягнув.

Нога вийшла з мокрим чавканням.

Разом із нею піднявся темний запах болотного дна й крові.

Вітько швидко відвернувся.

Не від огиди.

Від злості.

Рана знову відкрилася. Він і без світла зрозумів це по теплу, яке на секунду розійшлося в холодній воді.

Андрій сперся на корінь і важко дихав.

— Далі можеш? — спитав Вітько.

Солдат мовчав.

Це була відповідь.

— Андрію.

— Можу.

— Ти брешеш.

— Ага.

Вітько підняв торбинку.

— Тоді бреши ногами.

Вони рушили далі.

Кілька кроків Андрій ішов майже сам. Потім знову ліг вагою на Вітькове плече. Хлопець відчув, як у нього підгинаються коліна. Не від болота. Від дорослого тіла, мокрої ковдри, голоду, доби без нормального сну й того, що попереду було ще невідомо скільки темряви.

У якийсь момент Вітько подумав, що не донесе.

Думка прийшла тихо.

Без паніки.

Просто стала поруч і сказала: не донесеш.

Він не став із нею сперечатися.

Тільки зробив ще один крок.

Потім ще один.

Потім ще.

Позаду глухо вдарило.

Десь у районі табору спалахнуло світло. За кілька секунд докотився звук — важкий, розірваний. Потім ще один вибух, менший, сухіший. Далі — крики, короткі черги, метушня.

Андрій зупинився.

Вітько теж.

Вони дивилися крізь очерет у той бік, де ворог ховав свої машини, човни й пальне.

— Це наші? — прошепотів Вітько.

— Схоже.

— Через повідомлення?

Андрій довго мовчав. Не тому, що думав красиво. Просто збирав повітря.

— Не тільки.

— А як?

— Нас шукали не просто так. Моя група теж не гриби збирала.

Вітько повернув голову.

— Ви вже знали про них?

— Підозрювали район. Не місце.

— А моє повідомлення?

— Могло ткнути пальцем ближче.

— Могло?

— Не починай.

Вітько замовк.

Тепер це звучало не як диво.

І не як перемога.

Його повідомлення, якщо воно пішло, могло стати не чарівною кнопкою, а останнім шматком, якого бракувало. Хтось там, далеко, можливо, вже мав підозри. Можливо, чекав підтвердження. Можливо, дрон бачив зелень, але не бачив сарайчик. Можливо, короткі слова з мертвого телефона допомогли скласти все докупи.

Це було навіть страшніше.

Бо тоді війна виявлялася не хаосом із вибухів і криків, а величезною сіткою, де навіть маленький хлопець із заплави міг стати вузликом.

Вони пішли далі.

Дно поступово ставало твердішим. Корені траплялися частіше. Це означало, що десь попереду має бути острівець. Малий сухий клапоть серед драгви. Вітько пам’ятав його погано: кілька старих верб, купина, суха трава, мурашник, який тоді його сильно покусав.

Зараз навіть мурашник здавався розкішшю.

Ще десять кроків.

Ще п’ять.

Андрій уже не говорив зовсім.

— Не спи, — сказав Вітько.

— Не сплю.

— Брешеш.

— Тренуюсь.

— У чому?

— Не здохнути.

Вітько хотів відповісти, але в горлі щось стиснулося.

Він тільки сильніше підставив плече.

Острівець виринув із темряви раптово.

Спершу — темні стовбури верб. Потім — висока трава. Потім твердіший край землі, де вода вже не стояла суцільно, а збиралася в ямках. Вітько мало не впав на нього обличчям. Коліна не хотіли згинатися правильно. Плече, на якому висів Андрій, пекло так, ніби туди встромили розпечений цвях.

Вони вибралися на сухіше місце й упали майже одночасно.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Поруч важко дихав Андрій.

Це було добре.

Важко — значить, дихав.

Вітько перевернувся на бік і поповз до торбинки. Дістав ковдру. Вона була мокра, холодна й важка, але все одно краща за нічне повітря. Він накинув її на Андрія.

— На себе теж, — сказав солдат.

— Потім.

— Зараз.

— Тобі потрібніше.

Андрій розплющив очі.

— Якщо ти впадеш, я тебе не понесу.

Вітько мовчки сів ближче, і вони накрилися ковдрою вдвох. Від неї тхнуло болотом, димом і старою хижкою. Саме останній запах був найгіршим.

Хлопець відвернувся.

— Рану треба глянути.

— Глянь.

Пов’язку міняли в темряві, майже на дотик. Вітько розірвав ще одну ганчірку, промив рану тією водою, яку зміг набрати й відстояти в бляшаній пляшці. Чистою її назвати було важко. Але іншої не було.

Андрій лежав мовчки.

Тільки раз ударив кулаком по землі.

Без звуку.

Вітько затягнув нову пов’язку й відсунувся. Руки в нього тремтіли. Цього разу він не сердився на них. Вони зробили, що могли.

— Нормально? — спитав він.

Андрій кілька секунд мовчав.

— Ні.

— Я питаю про пов’язку.

— Пов’язка нормально.

Вітько сів, притулившись спиною до верби.

На острівці було тихо. З боку табору час від часу долинали глухі удари й крики, але вже слабше. Можливо, вітер змінився. Можливо, все справді стихало. Можливо, вони просто відійшли достатньо далеко.

Андрій повернув голову до нього.

— Повтори.

— Що?

— Все.

— Ти ледь живий.

— Тому й повтори.

Вітько зрозумів.

І не захотів розуміти.

— Не треба.

— Треба.

— Ти сам розкажеш.

Андрій мовчав.

Цього вистачило.

— Не мовчи так, — сказав Вітько.

— Тоді повторюй.

Вітько вдихнув.

Повітря пахло мокрою корою.

— Табір у глибині заплави. Дві вантажівки. Три намети. Ящиків багато. Човни за наметами. Сарайчик збоку, там пальне. Бочки ближче до води. Стежка до Дніпра. Варта біля стежки. Ще один за машиною. Собака ходить лівим краєм, по звіриній стежці. Зміна варти приблизно після двох цигарок молодого курця. На безлад реагують усі. Після хижки вони шукають місцевого або розвідку. Знайшли мій клапоть на кущі. Прочісують протоки, сухі місця, насипи.

— Далі.

— Телефон зловив одну риску. Я натиснув. Потім було тремтіння. Потім згас. Не знаю, чи повідомлення пішло. Після цього почалися удари по району табору.

— Не кажи “після цього — значить через це”.

— Я знаю.

— Ні. Повтори.

Вітько стиснув зуби.

— Удари могли бути через повідомлення. А могли через те, що свої вже шукали цей район і отримали підтвердження.

Андрій кивнув.

— Оце кажи.

— Кому?

— Своїм.

Слово повисло між деревами.

Раніше воно боліло.

Тепер теж боліло, але інакше. Не як порожнє місце. Як рана, яку вже перев’язали, але вона ще далеко не загоїлася.

— А якщо я їх не знайду?

— Знайдеш.

— Звідки знаєш?

— Не знаю. Просто іншого варіанта не маю.

Це було чесно.

І тому страшно.

Вітько обхопив коліна руками.

Йому хотілося спати так, що думки провалювалися, не встигнувши скластися. Але спати було страшно. Уві сні можна не почути кроків. Уві сні можна знову побачити хижку. Уві сні можна на хвилину повірити, що все ще можна повернути назад.

Андрій раптом сказав:

— Малий.

— Що?

— Ти добре йдеш.

— Я не йду. Я вже валяюся.

— От і валяйся добре.

Вітько майже всміхнувся.

Майже.

Потім Андрій додав тихіше:

— Я теж боюся.

Вітько повернув до нього голову.

— Чого?

— Здохнути в болоті. Тупо, правда?

— Ні.

— Тупо, — сказав Андрій. — Але чесно.

Він заплющив очі.

Цього разу не заснув. Просто лежав, стискаючи щелепу.

Над болотом повільно густішала ніч. Острівець був малий, мокрий і погано ховав від світу, але зараз це була єдина тверда земля під ними.

Десь далеко знову пролунав вибух.

Потім ще один.

Потім тиша.

Довга.

Незрозуміла.

У цій тиші Вітько раптом почув інший звук.

Не собаку.

Не москалів.

Не мотор вантажівки.

Тонке, рівне дзижчання високо над заплавою.

Він підняв голову.

Нічого не було видно.

— Дрон? — прошепотів він.

Андрій теж прислухався.

— Може.

— Їхній?

— Або наш.

— Як зрозуміти?

— Ніяк.

Звук ішов не з боку табору. Він рухався повільно, високо, ніби хтось невидимий прочісував ніч. Потім десь далеко блимнуло маленьке світло. Раз. І зникло.

Вітько завмер.

Андрій напружився, наскільки міг.

— Якщо це наші… — почав хлопець.

— Вони не знають, що ми тут.

Це була правда.

І знову вона не допомагала.

Дзижчання віддалилося.

Потім повернулося.

Вітько сидів під мокрою ковдрою, поруч із пораненим солдатом, із мертвою батареєю в телефоні, з мапою в голові й твердою землею під собою.

Десь там, над заплавою, літало чиєсь око.

Своє або вороже.

А тут унизу двоє людей намагалися бути достатньо живими, щоб їх знайшли правильні.