Раді Вас бачити!

Глухий гуркіт прокотився над заплавою ще раз.

Вітько не ворухнувся.

Він сидів на мокрому камені з вудкою в руках і дивився на поплавок, хоча вже не бачив його по-справжньому. Усе всередині напружилося так, ніби тіло саме стало струною. Птахи на мить стихли. Очерет застиг. Навіть вода, здавалося, перестала дихати.

Потім десь далеко, за густими заростями, щось коротко загарчало.

Не постріл.

Не вибух.

Двигун.

За місяці життя в заплаві Вітько навчився розрізняти звуки краще, ніж колись розрізняв голоси виховательок у сиротинці. Артилерія гупала важко й глухо. Міномети кашляли коротше. Дрони дзижчали настирливо, мов розлючені ґедзі. А двигуни військових машин гарчали низько, хрипко, ніби звір, який лізе вперед крізь болото.

Цей звук був саме таким.

Вітько повільно опустив вудку на траву. Карась у торбинці сіпнувся ще раз, але хлопець навіть не глянув на нього.

Він присів нижче, майже ліг у траву й почав слухати.

Звук ішов не з великої дороги. Не з боку села. Він народжувався десь у глибині заплави, там, де не мало бути жодних машин. Там земля розкисала навіть у спеку, стежки губилися між протоками, а очерети стояли такими стінами, що дорослий чоловік міг пройти за кілька метрів від тебе й не побачити.

Якщо туди загнали техніку, значить, хтось дуже хотів, щоб її не помітили.

Вітько відчув, як у животі похололо.

Спершу він хотів повернутися до хижки. Сховатися. Почистити рибу. Зварити юшку. Зробити вигляд, що нічого не чув.

Але саме це й було найгіршим: удавати, що не чув.

Якщо біля Дніпра з’явилися чужі машини, це вже стосувалося не когось далекого. Це було поруч із його водою, його хижкою, його схованкою. З тим малим клаптем землі, який Вітько вперто називав своїм домом, хоч і розумів, що в нього немає жодного папірця, який міг би це підтвердити.

Папірці були для мирного життя.

Тут усе вирішувалося інакше: хто знає стежки, хто чує першим, хто вміє зникати до того, як його помітять.

Вітько зібрав вудку, закинув торбинку з карасем за плече й рушив уздовж берега.

Не прямо на звук.

Він пішов дугою, низом, поміж верболозу й очерету, де земля пружинила під ногами, а сліди швидко затягувала волога. Кожні кілька кроків зупинявся й слухав. Дихав неглибоко. Не ламав гілок, не наступав на сухі палички, не поспішав.

Біля поваленої верби Вітько завмер.

Далі починалися густіші зарості. Зазвичай він сюди не ходив: там було багато колючих кущів, низьких гілок і комарів, що лізли в очі. Але саме звідти тепер долинав запах.

Не дим.

Не болото.

Солярка.

До неї домішувався сирий тютюн, мастило, гаряче залізо і ще щось гостре, неприємне, від чого Вітько згадав розбиту дорогу біля покинутого села, де колись бачив спалену машину.

Запах війни.

Хлопець витер долоні об штани. Вони раптом стали мокрими.

— Москалі, — ледь чутно сказав він.

Слово вийшло коротке й тверде, як камінь.

Він не знав, скільки їх. Не знав, що вони тут роблять. Але знав: свої так не ховалися б у гущавині без причини. І свої не пахли б для нього так чужо.

Вітько обережно поліз уперед.

Голоси він почув раніше, ніж побачив людей.

Грубі, розхристані, чужі голоси. Слова тягнулися ліниво, з хрипотою, часом обривалися сміхом. Один чоловік кашляв так, ніби в нього всередині терли наждаком по склу. Інший матюкався, сперечаючись із кимось через ящик, який, мабуть, упав або зачепився.

Вітько завмер.

Перед ним була щільна стіна кущів. За нею — світло. Невелика галявина.

Він опустився на живіт і повільно розсунув листя.

Побачене змусило його забути про голод.

У глибині заплави, там, де випадковій людині й на думку не спало б шукати дорогу, стояло справжнє вороже лігво.

Галявину розчистили грубо, але вміло. По краях навалили гілля, щоб із повітря все здавалося суцільною зеленню. Дві вантажівки стояли під маскувальними сітками. Їхні колеса були в болотяній глині. Один борт прикривали свіжозрізані вербові гілки, які ще не встигли зів’янути.

Поруч виднілися намети — низькі, темні, поставлені так, щоб не впадати в око. Біля одного на мотузці сохли чужі шкарпетки. Біля другого валялися недопалки, бляшанки, порожні пляшки з-під води й пакет із російськими написами.

Та найбільше Вітька вразили ящики.

Їх було багато.

Дерев’яні, зелені, металеві, вузькі, довгі, широкі. Одні складені під брезентом, інші просто стояли рядками біля вантажівки. На деяких біліли написи, яких Вітько не міг прочитати з такої відстані. На кількох він побачив червоні позначки й чорні стрілки.

Біля ящиків ходили солдати.

Не багато — принаймні на галявині. Вітько нарахував сімох. Двоє курили біля капота вантажівки. Один сидів на ящику й чистив нігті ножем. Ще двоє тягли щось довге, загорнуте в брезент. Один копирсався біля колеса. Один стояв трохи осторонь з автоматом на грудях і дивився в бік річки.

Вітько мимоволі втягнув голову в плечі.

Автомат був не книжковий. Не намальований. Не той, із яким воювали герої на старих картинках. Це була справжня зброя, і вона могла вбити його швидше, ніж він устиг би крикнути.

Хлопець притиснувся до землі.

Страх підкотив до горла. Хотілося відповзти назад, підхопити вудку, карася, бігти до хижки й не озиратися. Сховатися під ковдру, як у сиротинці. Там, під ковдрою, принаймні можна було на хвилину повірити, що тебе немає.

Але тут це не допомогло б.

Якщо вони тут, то хижка вже не здавалася такою далекою. Якщо вони тут, то річка вже не була тільки його річкою. Якщо вони тут, значить, вони щось задумали.

Вітько змусив себе дивитися далі.

За наметами він помітив ще одну купу, спершу схожу на згорнуті темні матраци. Придивився — і зрозумів: човни. Надувні човни, складені один на один, перетягнуті ременями. Поруч лежали весла, мотузки, якісь металеві частини, каністри.

Біля самої межі галявини стояв невеликий дерев’яний сарайчик. Старий, перекошений, мабуть, залишився ще з мирних часів. Тепер до його дверей вела витоптана стежка. Солдат у брудній майці вийшов звідти з двома каністрами, поставив їх біля вантажівки й гукнув комусь:

— Тащи єщо! Бистро, пока жара нє припекла!

Інший у відповідь щось вилаяв.

Вітько не розумів усіх їхніх слів. Та й не хотів розуміти. Йому було досить тону. Вони поводилися так, ніби це їхнє місце. Ніби вони мають право тут курити, сміятися, складати ящики, готувати човни й ходити по українській землі своїми важкими чоботами.

Страх поволі відступав, залишаючи по собі інше відчуття.

Злість.

Не гарячу, крикливу, як у хлопців у сиротинці, коли вони билися через зайву котлету. А холодну. Тиху. Таку, що не штовхає вперед одразу, а змушує запам’ятовувати.

Він почав рахувати.

Сім солдатів на галявині.

Дві вантажівки.

Три намети.

Один сарайчик.

Багато ящиків.

Човни.

Каністри.

Стежка до води.

Він не знав військових назв, не міг сказати, яка це частина і що саме лежить у ящиках. Але розумів головне: вони не просто сховалися. Вони готувалися рухатися через Дніпро або принаймні щось перекидати водою.

А Дніпро був не дорогою для чужих.

Дніпро був межею. Живою. Впертою. Сивою. Такою, яку не можна брати без дозволу.

Вітько пролежав у кущах довго.

Спершу ноги затерпли. Потім почала свербіти щока, по якій повзла якась дрібна комаха. Він не ворухнувся. Комарі кусали шию, один сів просто на повіку. Вітько терпів.

Він спостерігав.

Солдати не були однакові. Кремезний рудобородий командував іншими й часто дивився на годинник. Молодий, майже хлопець, нервово курив одну цигарку за іншою. Товстий із короткою шиєю сміявся найголосніше, але щоразу озирався на дерева. Той, що стояв з автоматом, нудьгував і більше дивився під ноги, ніж у зарості.

Вітько помітив це й запам’ятав.

Ворог мав обличчя, звички, голоси, слабкості. Один кашляв. Один боявся лісу. Один лінувався. Один удавав сміливого.

Від цього вони не ставали менш небезпечними.

Просто тепер страх мав деталі. А деталі можна було тримати в голові.

Ближче до полудня до галявини під’їхала ще одна машина. Вітько почув її заздалегідь і втиснувся в землю так, що на губах відчув присмак пилюки. Машина зупинилася важко, з хрипом. З кузова почали знімати нові ящики. Коли ящики стягнули, машина відкотилася назад у зарості, і на галявині знову лишилися тільки дві вантажівки. Рудобородий сварився, показував рукою в бік сарайчика, потім у бік човнів.

Вітько нічого не розумів у їхніх планах, але одне стало ясно: це місце важливе.

Занадто важливе, щоб бути випадковим складом.

Нарешті сонце піднялося високо, і спека стала нестерпною. Солдати посунули в тінь. Хтось відкрив консерву. Хтось ліг просто на брезент, поклавши автомат поруч. Рудобородий зайшов у намет. Молодий курець залишився біля вантажівки й дивився в телефон, час від часу нервово озираючись.

Вітько зрозумів: час іти.

Ще трохи — і він не витримає. Затерплі ноги можуть підвести. Комар на обличчі може змусити смикнутися. Або хтось із них раптом вирішить пройти саме сюди.

Відступати було важче, ніж підповзати.

Коли лізеш уперед, тебе веде цікавість. Коли відповзаєш назад, тебе жене страх. А страх любить поспіх.

Вітько змусив себе рухатися повільно.

Спершу прибрав руку з гілки. Потім підтягнув лікоть. Потім коліно. Завмер. Послухав. Ще один рух. Ще пауза. Листя торкалося обличчя, земля липла до сорочки, у роті пересохло так, що язик здавався дерев’яним.

Коли голоси стали глухішими, він дозволив собі дихнути глибше.

Коли запах солярки почав слабнути, підвівся навпочіпки.

Коли за спиною залишилася повалена верба, він нарешті випростався, але бігти все одно не став. Побіг би — наробив би шуму. А шум у заплаві далеко несе.

До берега він повернувся іншою дорогою. Там, де трава була прим’ята його ранковими слідами, Вітько навмисно не пішов. Зробив коло, перейшов мілку протоку по слизькому стовбуру, ступив у воду і тільки тоді вибрався на знайому стежку до хижки.

Торбинка з карасем била його по боці.

Про юшку він більше не думав.

У голові стояла галявина. Ящики. Човни. Вантажівки. Сім солдатів. Сарайчик. Стежка до води.

І ще — чужа впевненість, з якою вони ходили по його землі.

Біля хижки Вітько довго стояв, перш ніж увійти. Слухав. Дивився на кущі. Перевіряв, чи не змінилося щось довкола. Лише тоді прослизнув усередину й прикрив двері.

У хижці було тихо.

Сухо.

Порожньо.

Так само, як уранці.

Але тепер вона вже не здавалася схованкою. Вона здавалася місцем, яке можуть знайти.

Вітько поклав вудку біля стіни, дістав карася з торбинки й подивився на нього так, ніби бачив уперше. Ще вранці ця риба означала бенкет. Тепер вона була просто рибою.

Хлопець сів на долівку, притулився спиною до глиняної стіни й довго дивився в одну точку.

Йому треба було не забути.

Сім солдатів.

Дві вантажівки.

Три намети.

Один сарайчик.

Човни.

Каністри.

Стежка до води.

Він повторював це подумки, доки слова не стали твердими, як вузлики на мотузці.

Він не мав рації. Не мав автомата. Не мав дорослого поруч. Не мав навіть нормального взуття.

Зате мав очі.

Мав пам’ять.

І мав заплаву, яку знав краще за них.

Вітько підвівся.

Карася все-таки треба було почистити. Їсти теж треба. Без сили не буде ні думок, ні рішень, ні завтрашнього дня.

Він узяв ножик, вийшов за хижку й почав чистити карася швидко, майже машинально.

Над заплавою знову стояла спека.

Птахи кричали.

Очерет шурхотів.

Дніпро блищав крізь зелень так само спокійно, як уранці.

Але Вітько вже знав: у цій тиші завелося вороже лігво.

І тепер він не міг цього не знати.