Раді Вас бачити!

Андрій прокинувся ще до світанку.

Вітько почув це не по голосу, а по диханню. Уночі воно було важке, рване, з короткими хрипами, які час від часу прорізали тишу хижки. Тепер дихання змінилося: стало свідомим. Людина не спала, але й не ворушилася, щоб не видати болю.

Вітько лежав біля дверей, не роздягаючись. Ніж був під рукою. Під щокою — згорнута ганчірка замість подушки. Крізь щілини в стіні тягнуло ранковою вогкістю, і в хижці пахло холодною глиною, димом, перев’язаною раною та старою рибою.

— Не спиш? — тихо спитав Андрій.

Вітько не одразу відповів.

Спершу прислухався до того, що було за стіною. Очерет шелестів рівно. Птахи ще не кричали, тільки десь далеко коротко озвалася жаба. Чужих кроків не було.

— Ні, — сказав він.

— Я так і подумав.

Андрій спробував сісти, але біль ударив швидше. Він завмер, стиснув зуби, потім повільно відкинувся назад до стіни.

— Не крутися, — сказав Вітько.

— Слухаюсь, лікарю.

— Я не лікар.

— Учора був.

— Учора ти не мав вибору.

— Сьогодні теж не дуже маю.

Вітько підвівся, підійшов до нього й торкнувся пов’язки. Тканина була волога, але кров не текла так сильно, як учора. Рана все одно пахла погано — гарячкою, болотом і залізом.

— Треба міняти, — сказав Вітько.

— Треба. Але не зараз.

— Чого?

— Бо води мало. І сил у тебе теж мало.

— У мене нормально.

Андрій подивився на нього так, як дорослі дивляться, коли вже зрозуміли неправду, але не мають сили сваритися.

— Вітьку, ти вчора тягнув мене через пів заплави.

— Не через пів.

— Добре. Через третину. Легше стало?

Хлопець промовчав.

За дверима почало світлішати. Світло просочувалося в хижку сірими смугами й лягало на мапу, намальовану вугіллям на долівці. За ніч кілька ліній стерлися, але головне було видно: річка, стежка, сарайчик, бочки, човни, варта, собака.

Андрій теж дивився на мапу.

— Я думав уночі, — сказав він.

— Я теж.

— Це погано.

— Чого?

— Бо коли двоє не спали й думали, зранку зазвичай хтось робить дурницю.

Вітько сів навпроти нього.

— Треба зарядити телефон.

— Треба.

— Я знаю, де може бути акумулятор. У старому сараї. Ще є розбита машина біля дороги. Там дроти. І в одному дворі була сонячна лампа. Може, жива.

Андрій слухав уважно, але не поспішав погоджуватися.

— Де той сарай?

— Я вчора там був. Звідти тебе почув.

— Близько до хижки?

— Не дуже.

— До табору?

— Далі.

— До дороги?

— Ближче.

Андрій повільно кивнув.

— Дорога — погано.

— Я не піду дорогою.

— Вони теж можуть так думати.

Вітько скривився.

— Ти все робиш поганим.

— Це моя робота.

— Була.

— Поки дихаю — ще є.

Вітько хотів огризнутися, але стримався. У словах Андрія не було зверхності. Лише суха, неприємна обережність.

— Якщо телефон не зарядити, ти не передаси нашим, — сказав Вітько.

— Так.

— Якщо не передати, вони не знатимуть про табір.

— Так.

— Якщо вони не знатимуть, москалі можуть переправитися.

— Можуть.

— Тоді я піду.

Андрій прикрив очі на кілька секунд. Коли розплющив, у них уже не було сонної муті.

— Підеш. Але не до табору.

— Я й не збирався.

Андрій мовчки подивився на нього.

Вітько відвів очі.

— Майже не збирався.

— От із цього й почнемо. Сьогодні ти не геройствуєш. Не перевіряєш сарайчик. Не лізеш до бочок. Не наближаєшся до галявини більше, ніж треба.

— А що треба?

— Треба зрозуміти дві речі. Перше: чи вони вже шукають когось у заплаві. Друге: чи можна оживити телефон. Усе інше — потім.

— А якщо вони сьогодні перенесуть човни?

— Якщо ти попадешся, ти цього вже нікому не розкажеш.

Вітько стиснув пальці на коліні.

Андрій помітив.

— Злість — нормальна. Тільки не давай їй керувати ногами.

— Я не дурний.

— Я знаю.

Це прозвучало просто. Без жарту. І саме тому Вітько не знайшов, що відповісти.

Він узяв торбинку, перевірив ніж, шматок сухої риби, бляшану пляшку з водою, кілька ганчірок і дрібні речі, знайдені вчора в сараї. Пляшечку з залишками гасу залишив у хижці. Андрій помітив це й схвально кивнув, але нічого не сказав.

Перед виходом Вітько завмер біля дверей.

— Якщо хтось прийде, ти зможеш сховатися?

Андрій ледь усміхнувся.

— З моєю ногою? Я можу героїчно впасти за казанок.

— Я серйозно.

— Я теж. Ні, нормально сховатися не зможу. Тому твоє завдання — не привести їх сюди.

Вітько проковтнув сухий клубок у горлі.

— Не приведу.

— І ще.

— Що?

— Якщо побачиш, що вони йдуть сюди, не біжи прямо до хижки.

— Я знаю.

— Скажи.

Вітько глянув на нього спідлоба.

— Відведу вбік. Через воду. Дам їм інший слід.

— Добре.

— Ти думаєш, я малий.

— Ти і є малий.

— Дякую.

— Але не дурний. Це різні речі.

За дверима вже сірів ранок. Вітько вислизнув назовні, прикрив двері, розкидав біля порога сухе листя й кілька секунд стояв, прислухаючись.

Заплава прокидалася.

Десь у траві шурхнув вуж або ящірка. Над протокою низько пролетіла пташка. Комарі вже встигли зібратися біля вух. Усе було звичайне. Саме це й насторожувало: війна теж часто починалася зі звичайного ранку.

Він пішов не до табору.

Спершу — до води. Зайшов у мілку протоку, пройшов кілька десятків метрів, вибрався по коренях, потім знову звернув у верболіз. Рухався повільно, але без учорашньої гарячки. Після появи Андрія все змінилося. Раніше Вітько ризикував собою. Тепер за кожним його слідом у заплаві ніби тягнулася ще одна людина — поранена, гаряча, беззахисна.

Це дратувало.

І змушувало бути обережнішим.

До старого сараю він дістався, коли сонце тільки почало підніматися над верхівками верб. Подвір’я стояло порожнє. Груша кидала на землю рвану тінь. У чорному провалі хати було тихо. Павутиння на дверях сараю лишалося цілим.

Вітько не зайшов одразу.

Обійшов подвір’я по колу. Подивився на землю біля засипаного колодязя. Перевірив бур’ян біля паркану. Чужих слідів не побачив. Лише після цього прослизнув усередину.

У сараї пахло пилом, старою соломою й мишами.

Акумулятор стояв там, де він його пам’ятав: у кутку, під перевернутим коритом. Важкий, чорний, із потрісканим боком. Вітько присів, провів пальцем по кришці й одразу витер руку об штани. На пальці лишився брудний сірий наліт.

Він не знав, живий той акумулятор чи мертвий.

Не знав навіть, як це правильно перевірити.

Поруч знайшлися старі дроти, шматок іржавого металу, розколота пластикова коробка й ще кілька цвяхів. Усе це могло бути корисним або зовсім ні. Вітько ненавидів речі, про які не знав, корисні вони чи ні. Вони займали місце в торбинці й у голові.

Він узяв тільки дроти й невелику пластикову коробку.

Акумулятор не потягнув би далеко. Та й не мав певності, що він потрібен.

Далі треба було йти до розбитої машини.

Вона стояла біля старої дороги, за посадкою. Колись Вітько обходив те місце десятою дорогою: там було надто відкрито. Але біля машини він бачив обірвані дроти, шматки скла, можливо, щось від зарядки чи прикурювача. Раніше це не мало значення.

Тепер мало.

Він вийшов із сараю, присів у тіні паркану й довго дивився в бік дороги. Там було тихо. Занадто тихо для місця, де колись їздили люди. Асфальт, який виднівся між травою, потріскався. Крізь тріщини проріс бур’ян. Обабіч стояли соняшники-дички, дрібні й криві, наче вони теж виросли не там, де треба.

Вітько рушив уздовж посадки.

Тримався дерев, не виходив на відкритий простір, зупинявся після кожних десяти-п’ятнадцяти кроків. Біля дороги пахло інакше: сухим пилом, гарячим асфальтом, старою гумою. Заплава там відступала, і це робило Вітька незахищеним. У верболозі він був майже невидимий. Біля дороги — просто худий хлопець із торбинкою.

Розбита машина стояла наполовину в кюветі. Колись це був легковик темного кольору. Тепер фарба вигоріла, двері з одного боку вирвало, лобове скло обсипалося всередину дрібними зеленкуватими уламками. На сидінні лежало пташине пір’я. У салоні пахло пилом, старою пластмасою і чимось солодкаво-мертвим, від чого Вітько не захотів зазирати в багажник.

Він працював швидко.

Не через поспіх — через огиду.

Знайшов кілька дротів під панеллю, маленький металевий роз’єм, тріснутий пластиковий корпус від зарядки. Усе це виглядало так, наче мало би бути важливим, але Вітько не знав, що саме з цього може оживити телефон. Він складав дрібниці в торбинку й уже збирався йти, коли почув мотор.

Далекий.

Але не дуже.

Вітько одразу присів за машиною.

Звук ішов не з боку табору. І не з великої дороги. Десь праворуч, за посадкою, по старій польовій колії. Машина рухалася повільно. Двигун то гарчав, то ніби захлинався. Потім до нього долучився другий звук — голоси.

Вітько ліг у траву й поповз під машину.

Пил забився в ніс. Сухі стебла кололи щоку. Під днищем було тісно, смерділо іржею й мастилом. Він втиснувся глибше, підтягнув торбинку до грудей і завмер.

Машина зупинилася не на дорозі.

Ближче.

За посадкою хлопнули дверцята.

— Смотрі тут, — сказав хтось. — Слєди вчера билі.

Другий відповів нерозбірливо.

Вітько відчув, як шкіра на спині стала холодною.

Сліди.

Які сліди?

Його? Андрія? Чи вони просто перевіряли місцевість після вчорашньої метушні біля табору?

Голоси наближалися.

Крізь траву під машиною Вітько побачив чоботи. Двоє. Потім третій. Солдати йшли вздовж дороги, не поспішаючи. Один палив. Попіл упав на суху траву й погас.

— Тут нікто нє ходіт, — сказав молодший голос. — Одні камиші.

— Ти глаза разуй, — відповів старший. — Тут пацан мог пролєзть, і дєд мог, і кто угодно. Командір сказал правєрять — значит, правєряєм.

Вітько перестав дихати.

Пацан.

Слово вдарило сильніше, ніж якби вони назвали його на ім’я.

Один із солдатів підійшов до розбитої машини. Чобіт зупинився так близько, що Вітько бачив засохлу глину на підошві. Хтось нахилився, заскрипіли уламки скла.

— Машина старая.

— Всє равно глянь.

Двері рипнули.

Солдат зазирнув у салон. Щось посунув ногою. Пластик хруснув. Вітько лежав під днищем і дивився на глину, що сипалася з чужого чобота. Якщо солдат нахилиться нижче, якщо захоче глянути під машину, якщо впаде торбинка, якщо він чхне від пилу — усе.

Вітькові страшенно захотілося кашлянути.

Пил дер горло.

Він притиснув язик до піднебіння так сильно, що аж заболіла щелепа.

Солдат зробив крок назад.

— Пусто.

— Дальше.

Чоботи повільно віддалилися.

Ще кілька секунд Вітько нічого не чув, крім власної крові у вухах. Потім знову хлопнули дверцята. Двигун загарчав. Машина рушила.

Він не виліз одразу.

Лежав під розбитим легковиком довго, доки пил перестав лоскотати горло, а серце — бити в ребра так, ніби хотіло вибратися назовні.

Коли нарешті виповз, сонце вже піднялося вище.

Часу стало менше.

Але тепер він знав головне: вони перевіряють околиці.

Не хаотично.

За наказом.

Вітько мав би одразу повертатися до хижки.

Саме це він і збирався зробити.

Але дорогою назад, уже біля зарослої межі між посадкою і заплавою, почув знайомий гавкіт.

Не близько.

Та й не далеко.

Барс.

Чи інший пес.

Гавкіт ішов із боку табору, але зміщувався лівіше, туди, де вчора Вітько знайшов стежку до води. Разом із гавкотом долинали голоси. Не крики — робоча лайка, короткі накази, хрипке перегукування.

Вітько зупинився.

Андрій сказав: не наближатися до табору більше, ніж треба.

І це було правильно.

Але якщо вони перевіряли околиці, треба було зрозуміти, наскільки далеко зайшли. Чи не йдуть у бік хижки. Чи не натрапили на його вчорашню точку спостереження. Чи не шукають саме того, хто лазив біля галявини.

Він стояв у тіні верби й стискав торбинку.

Повернутися зараз — безпечніше.

Піти подивитися — потрібніше.

Вітько ненавидів такі вибори.

Зрештою рушив не до табору, а до старої протоки, яка тягнулася півколом і виводила до краю заплави. Звідти можна було побачити частину стежки до води, не підповзаючи до самої галявини. Місце було гірше для спостереження, але безпечніше.

Майже безпечніше.

Він ішов низом, крізь мокру траву, оминаючи сухі гілки. Торбинка з дротами била по боці й тихо дзенькала. Це дратувало. Він зупинився, загорнув металеві дрібниці в ганчірку й поклав глибше.

Потім поліз далі.

Коли дістався до густого куща біля протоки, голоси стали чіткішими.

— Сюда собака брала?

— Брала, потом потеряла.

— Вода рядом. Мог по воде уйті.

— Кто?

— Да хрен его знаєт. Может местный. Может разведка.

Вітько втиснувся в землю.

Вони говорили про нього.

Або про когось такого, як він.

Пес фиркнув десь попереду. Повідок брязнув металом. Один із солдатів лаявся, бо груз у болоті. Інший сміявся.

Вітько обережно підвів голову.

Крізь листя він побачив трьох. Двоє з автоматами, один із собакою. Ішли не до хижки — поки що. Рухалися вздовж старої звіриної стежки, тієї самої, де вчора пес ледь не вивів їх на ожиновий кущ.

Собака час від часу тягнув носом повітря.

Не впевнено.

Шукав.

Вітько повільно відсунувся назад.

Досить.

Він уже побачив, що треба.

Вони перевіряють.

Собака працює.

Вода збиває слід, але не рятує повністю.

Повернутися.

Зараз.

Він почав відповзати.

І саме тоді рукав зачепився.

Не сильно. Тихо. За тонку суху гілку, що стирчала з ожини. Вітько зупинився, завмер, повернув голову. Тканина натягнулася на лікті. Ще трохи — і трісне.

Він обережно подав руку назад, намагаючись звільнити сорочку.

Голоси були ще близько.

Пес знову гавкнув.

Вітько стиснув зуби й потягнув тканину боком.

Сорочка не піддалася.

Він спробував намацати гілку пальцями, але кут був незручний. Колючки дряпали шкіру. Торбинка під грудьми заважала. Якщо витягти ніж — можна загриміти металом. Якщо смикнути — буде звук.

Пес загарчав.

Один із солдатів сказав:

— Тихо. Барс что-то чуєт.

Вітько завмер.

Повітря стало густим, як мул.

Він більше не бачив солдатів, тільки чув: чоботи чавкають у вологій землі, повідок натягується, хтось дихає ротом. Пес ішов у його бік. Не прямо, але досить близько.

Вітько повільно видихнув через ніс.

Потім різко перекотив плече вперед.

Тканина тихо хруснула.

Не гучно.

Але для нього — як постріл.

Він одразу втиснувся в землю й завмер.

На рукаві стало легше.

Сорочка звільнилася.

Голоси зупинилися.

— Что било?

— Вєтка.

— Барс!

Пес гавкнув, але не кинувся. Мабуть, запах пішов убік, до води. Або вітер змінився. Або Вітькові просто пощастило вдруге.

Він не став перевіряти.

Повільно, майже без руху, сповз униз до протоки. Останній метр просто зсунувся в воду, втиснувшись між коренями. Холод ударив по грудях. Він прикусив губу, щоб не видати звуку.

Вода була каламутна, з ряскою й тонкими зеленими нитками трави. Вітько занурився майже по шию, тримаючи торбинку над поверхнею. Так і стояв, притиснувшись до берега, поки голоси не почали віддалятися.

Собака ще кілька разів гавкнув.

Потім усе стихло.

Вітько вибрався на протилежний берег тільки тоді, коли ноги почали німіти від холоду. Вода стікала з нього струмками. Сорочка прилипла до тіла. На лікті зяяла свіжа дірка.

Він подивився на неї.

І відразу зрозумів.

Шматок тканини лишився там.

На гілці.

Маленький, білий, помітний на зеленому тлі.

Вітько завмер із мокрою торбинкою в руках.

Повернутися?

Забрати?

Пес може бути поруч. Солдати теж. Якщо він зараз полізе назад, то вже точно наробить шуму. Якщо не полізе — вони можуть знайти клапоть. Зрозуміють, що хтось був близько. Можливо, зрозуміють, що це не дорослий військовий, а хтось у старій цивільній сорочці.

Його сорочці.

Вітько зробив крок назад.

Ще один.

Потім розвернувся і пішов.

Не побіг.

Побігти хотілося найбільше.

Але він ішов через воду, крізь очерет, по коренях, по слизькій глині. Робив коло. Потім ще одне. Двічі заходив у протоку, щоб збити запах. Один раз упав на коліно, боляче вдарився об камінь і ледь не випустив торбинку.

До хижки дістався вже по обіді.

Перед яром зупинився, як завжди. Слухав. Дивився. Перевіряв павутиння на кущі, стару гілку біля входу, сухе листя на стежці.

Усе було на місці.

Поки що.

Він прослизнув усередину.

Андрій не спав.

Він сидів, прихилившись до стіни, блідий, із ножем у руці. Обличчя в нього було мокре від поту, але очі ясні.

— Довго, — сказав він.

Вітько поставив торбинку на долівку.

— Зате приніс.

— Що?

— Дроти. Якусь штуку від машини. Не знаю, чи треба.

Андрій подивився не на торбинку.

На його рукав.

Вітько теж глянув.

Дірка на лікті була мокра й нерівна. Край тканини розійшовся, ніби його відкусили.

Андрій довго мовчав.

— Де?

— Не біля табору.

— Вітьку.

Хлопець скинув торбинку й сів навпроти.

— Вони перевіряють околиці. Я чув. Троє. Один із собакою. Казали, що собака вчора брала слід і втратила біля води.

Андрій перестав дивитися на рукав.

— Точно?

— Так.

— До хижки йшли?

— Ні. Вздовж звіриної стежки. Але можуть піти далі.

— Ти залишив тканину?

Вітько мовчав.

Цього було досить.

Андрій заплющив очі.

— Велику?

— Ні.

— Видиму?

— Може.

— На сухому місці чи біля води?

— Біля куща. Над протокою.

Андрій тихо видихнув. Не сварився. Це було гірше.

— Я хотів забрати, — сказав Вітько.

— І правильно, що не поліз.

— Але вони знайдуть.

— Можливо.

— Це моя помилка.

— Так.

Вітько підвів на нього очі.

Андрій не пом’якшив слова. Не сказав «нічого страшного». Не сказав «ти молодець». І саме тому Вітько повірив у наступне:

— Але ти живий. Це важливіше.

Хлопець опустив голову.

Раніше він думав, що найгірше — коли тебе сварять. Тепер зрозумів: гірше, коли тобі не брешуть.

Андрій кивнув на торбинку.

— Давай подивимось, що ти приніс.

Вітько розгорнув ганчірку. На долівку випали дроти, тріснутий роз’єм, маленька пластикова коробка, кілька металевих деталей. Андрій перебрав їх пальцями. Рухався повільно — було видно, що навіть це забирає сили.

— Це може згодитися, — сказав він нарешті.

— Для телефона?

— Можливо. Але треба джерело струму. Самі дроти не допоможуть.

— У сараї є акумулятор. Важкий. Я не потягнув.

— І добре. Невідомо, чи він живий. А якби потягнув — лишив би сліди, втомився б і прийшов би сюди повільніше.

Вітько мовчки зібрав дроти назад.

— Що тепер? — спитав він.

Андрій подивився на мапу.

— Тепер у нас дві проблеми.

— Телефон і клапоть?

— Телефон, клапоть і те, що вони вже шукають. Це три.

— Ти сказав дві.

— Я поранений. Мені можна помилятися.

Вітько коротко пирхнув, але усмішка відразу згасла.

— Вони можуть прийти сюди сьогодні?

— Можуть. А можуть не прийти. Якщо знайдуть тканину, посилять пошук. Якщо не знайдуть — усе одно шукатимуть далі. Питання тільки в тому, скільки в нас часу.

— І скільки?

Андрій не відповів одразу.

За стіною шелестіли очерети. Десь далеко знову глухо загуркотів двигун.

— Мало, — сказав він.

Вітько подивився на двері.

Хижка ще стояла тихо. Сухо. Непомітно.

Але тепер вона вже не здавалася схованкою.

Вона здавалася місцем, до якого повільно наближається чужий пес.