Спочатку:
На сторінку книги
Відновившись у кімнаті Арчі, який мене туди відніс раніше я попросила його провести до Лукреції. Чи точніше до тої ким вона стала.
Я повинна була зробити це якнайшвидше. Поки вона не покинула місто. У мене ще було одне прохання до неї та й питаннь вистачало.
Вона була інакшою. Вони були різними. Вона мала світло русяве волосся з великими сіро зеленими очима і з розгубленим поглядом.
У ній не було ні зверності, ні холодності. Та й на вигляд була, наче їй трохи за двадцять.
– Ликерія? – покликала її на те ім'я, яке згадувала авторка.
– Дзеркало, – попросила вона, – мені потрібно дзеркало.
Я простягнула те яке носила з собою і вона вражено вдивлялася у нього.
– Як бачиш, – усміхнулася вона самовпевнено, – я зовсім не прогадала зі своєю ставкою.
Чи все ж таки схожі? Мабуть, зарано я зробила свої висновки.
– Та не моя це зовнішність, – нарешті не витримує вона мого виразу обличчя.
– То у кінці вашу душу знову, просто переселили у інше тіло, – сумно зазначила я.
Скільки старань і все намарно. Я відчула сум, який не могла контролювати.
– Та що вже, – байдуже знизала плечима вона, – це все одно було можливо тільки в теорії…відновити моє справжнє тіло…точніше це було б цілком можливо, якби я хоч пам'ятала як виглядала раніше, – протягнула вона, важко зітхнувши, – але пройшло надто багато років, – завершила засмученим тоном.
А я була впевнена, що вона змогла прожити так довго бо не забула себе. Виходить причина була в іншому. І чому ж тоді?
– Узагалі нічого, – натомість запитала з підозрою.
– Вік і можливо зовнішність. Мені зараз скільки років як повинно бути і тепер я проживу своє життя так як я цього бажаю, – рішуче заявила вона, – о і ще одне не називай мене Ликерією. Я ніколи не любила своє ім'я і вона вже давно померла.
А якщо ні? Хотіла запитати, але не стала. Не хоче говорити, то й нема чого згадувати.
– То куди ви тепер? – натомість запитала, все ще за звичкою звернувшись на ви.
– Мій корабель відпливає сьогодні, але якщо чесно я не знаю чи допливе він до місця призначення, – але на цьому моменті вона щиро сміється.
Вона ж тепер вільна, розумію я.
Від обов'язків, які стримували її, від чужого життя і від чужих рідних. Чи буде вона за чимось сумувати чи вирішить пошкодувати про своє рішення. Не думаю.
– Я хочу, щоб ти провела мене, – шепоче вона змовницьки.
Я тільки встигаю кивнути, і вона хапає мою руку і вибігає з приміщення. Перед тим взявши невеличку торбину чи що це таке. Мабуть, магічно розширену з усіма її речами.
– Ми втікаємо? – сміюся я голосно і вільно.
Не має нічого кращого, ніж бігти на всю швидкість, навіть знаючи, що потім мені буде важко дихати і буду довго вирівнювати дихання.
Але зараз так весело і я відчуваю таку свободу, що мені байдуже.
Ми покидаємо вежу легко і без жодних зусиль.
На вулиці нас уже чекає Арчі.
– То ти теж в плані? – запитаю з усмішкою.
Він киває.
– Прошу на борт, – простягає він нам по черзі руки.
– Мені буде сумно, що я більше не побачу твої винаходи, – зітхає вона зі щирим розчаруванням.
– Я буду посилати вам листи…– він ледь не називає її бабусею, але вчасно зупиняється.
– Та чого вже, – розуміє його затримку вона, – називай як тобі зручно.
Ми летимо у повній тиші, хоча в мене на фоні грає як меланхолійна музика, яка не заважає.
Коли ми опиняємося в порту я відчуваю, що зовсім не хочу прощатися. За цей тиждень, що ми знайомі щиро привязалася до Лукреції і не хотіла, щоб вона їхала.
Чому так, ті хто стають важливими так легко йдуть з нашого життя? А що ті кого вони залишили і навіть не обернулися? Що ж їм робити?
– Ти чого? – шарпає мене за рукав, – невже привязалася до своєї пацієнтки? – сміється вона і додає зі звичною насмішкою, – як ти узагалі завдання виконувала?
Я не одразу розумію про що вона, а потім тихо, щоб не почув Арчі відповідаю.
– Це просто завдання. Ролі, як ті які виконують актори. Але ви інше…ви сім'я, – пояснюю з натиском.
– То ти з тих для кого сім'я має найбільше значення, – задумливо каже і продовжує зі смутком в тоні, – тоді будь обережна, якщо не хочеш страждати.
Ми замовкаємо. Бабуся, тобто Лукреція чи як її тепер звати переговорюється про щось з Арчі, а я не бажаю підслуховувати, тому відходжу убік. Дивлюся на море. Ніколи не могла стримати захоплення від нього.
На кораблі. І на білих чайок в блакитному небі без жодної хмари.
Нарешті я згадаю про дві важливі речі, коли Лукреція вже йде до свого корабля якого прийшлося трохи зачекати.
– Як щодо дзеркал і потраплянців? – я ледве стримуюся, щоб не вигукнути це.
Вона повертається і швидко говорить.
– Артефакт схований там де й листи, а от щодо другого…мить вона задумується над відповіддю і тоді тараторить, – у тебе є можливість сказати про те, хто ти тільки десятьом людям, а далі викручуйся як хочеш…можеш казати, що ти регресорка чи переродилася…усе окрім того, що ти потраплянка.
– Щиро вам дякую за все! – я все ж не втримуюся і міцно її обіймаю.
Вона фиркає, але робить те саме.
– Щасти тобі, Дженіфер! – шепоче вона і швидко забігає трапом наверх.
Ми з Арчі махаємо їй рукою завмерши на бруківці порту. Стоїмо поки корабель не зникає з поля нашого зору.
– До зустрічі, Лукреціє! – шепочу я, незнаючи чи зможе вітер донести мої слова до неї.
Сподіваюся те твоє нове життя буде краще, ніж два попередніх і щиро прагну, щоб ми ще хоча б раз зустрілися вживу.
Я відчуваю як по очах котяться сльози. Я не стримую їх, знаю, що так не можна, але нічого не можу з собою зробити.
Арчі стоїть так, щоб цього ніхто не побачив, а потім, коли ми вже опиняємося у нашому транспорті простягає хустинку.
– Дякую, – коротко відповідаю.
– Ти сумуєш за нею? Шкодуєш про свою допомогу? – зі щирим хвилюванням запитує він.
Я заперечно хитаю головою і дивлюся на нього здивовано.
– Авжеж ні, Арчі. Вона заслужила на це і ми маємо спробувати відпустити її, щоб вона могла вільно жити далі, щоб її не стримували наш смуток. Вона ж жива врешті решт, – щиро висловлюю свою думку я.
Офеліє, сподіваюся ти б теж сказала щось схоже.
– Ти права. Тоді чому ти плачеш насправді? – не вгаває з питаннями він.
Я ледь стримуюся, щоб не закотити очі, але натомість янгольськи усміхаюся.
– Мені сумно і боляче. Мені важко, але я хочу, щоб вона була щаслива. Ось чому я повинна виплакати усі свої сльози зараз, – чесно кажу про все, що відчуваю.
Я ж можу розповісти йому все, чи не так? Усе, окрім того, що я потраплянка.
Ми долітаємо додому і я проходжу в кімнату. Дорогою мене ніхто не зустрічає і ні про що не розпитує. Не знаю кому я завдячую цим спокоєм, але ця людина дуже мені допомогла.
Я засинаю і мені сниться море. Воно безкрайнє і просторе на якому нічого і нікого не має. Через деякий час я помічаю корабель, а на ньому знайому постать.
Я усміхаюся.
Цікаво, якою вона буде, коли ми зустрінемося знову. Піраткою місцевого Карибського моря? Дружиною якогось лорда у якого закохається з першого погляду. Чи займеться торгівлею або ж артефактами?
Яким буде її зовнішність і ім'я?
Чи впізнає вона мене?
Але попри ці думки я відчуваю той спокій якого не було уже дуже багато часу.
Я усміхаюся знову. Уперше щиро і не тому, що цього потребує моя роль.
З передчуттям чогось невідомого і питанням, яке не покидає мої думки.
Вона підіймає на мене погляд і махає рукою. Сподіваюся, що ми й справді ще раз зустрінемося.
