Раді Вас бачити!

Тим часом ми вийшли з квартири і направилися до того, що тут називали ліфтом. Щось подібне я вже бачила у Магічній Вежі, але там це працювала інакше.

– Це ж точно безпечне? – запитала, ошелешено і налякано дивлячись на Тіффані.

– Не хвилюйся, це абсолютно безпечно, – усміхнулася Тіффані, заходячи першою і запрошуючи мене легким рухом руки.

Я ступила у цю блискучу металеву коробку. Чомусь це було перше слово, яке спало на гадку, для опису цього. Тут були різні кнопки з цифрами, напевно, поверхів і дзеркало.

Двері за мною зачинилися і я здригнулася.

Тіфф натиснула 1 і кабіна ліфту стрімко полетіла вниз, від чого я шарахнулася і ледь не впала.

– Ми ж не розібємося? – прошепотіла я.

– Авжеж ні, – заперечила Тіффані, і притиснула мене ближче до себе, заспокоюючи.

– Сподіваюся, що так, – сказала дещо холодно.

Кесседі. Розважаєшся за рахунок персонажів.

Тесс. А сама, то чим краща?

Кесседі. І то правда.

Нарешті ліфт зупинився і я полегшено видихнула. Ми пройшли у якусь дивну залу, де було багато авто. Зручно.

– Ми маємо їхати на цьому? – перепитала відчуваючи хвилювання.

– Можна й на метро або автобусом, – знизала плечем вона, – але не думаю, що твоя ніжна психіка аристократки витримає, – промовила з деякою насмішкою, яку я пропустила повз вух.

У своєму світі скільки від інших наслухаєшся, що виробляється імунітет.

– О, вони дешевші і ними їздить більше людей, правильно? – здогадалася я.

– Так, – усміхнулася вона, – ти швидко все вловлюєш, Офелія.

Цього разу вона щиро мене похвалила. Її автомобіль був насиченого синього відтінку, завагавшись лише на мить, я впевнено пішла вперед.

– Ти ж не проти, – Тіффані відкрила мені двері, запрошуючи всередину.

– Ні, біля тебе буде спокійніше, – відповіла я, опустившись на сидіння і оглядаючи салон.

“А це видається зручнішим, ніж карета” – подумки підмітила я.

Тіффані закрила за мною двері і сіла на своє місце.

– Притсебнутися сама зможеш, чи допомогти.

– Допоможи, – одразу ж попросила.

Вона кивнула і діставши справа від мене пасок безпеки застебнула його.

– Заважає, – скривилася.

– Ну вибач, такі правила для пасажирів, – розвела руками вона, мовляв нічим не можу зарадити.

– А як це взагалі працює? – з цікавістю запитала.

– Насправді мені невідомо, – байдуже мовила вона падаючи на своє місце і додала, – Головне це мати водійські права і вміти нормально водити.

– О, шкода. А в Джен вони є? – поставила ще одне питання.

Вона кивнула, підтверджуючи здогадку.

– Взагалі, у реальному світі рідко задумуються над тим як щось працює, якщо це не спеціальність людини. Важливіше знати як тою технікою користуватися і все, – додала вона.

Вона завела машину і ми виїхали з парковки. Назовні нас чекало тепло сонячне світло і ясне блакитне небо від чого я посміхнулася. Це було дуже незвично їхати дорогою у цьому дивному транпорті і розуміти, що з усіх сторін тебе оточує ще більше.

Для мене яка бачила лише карети чи вершників це було трохи тривожно.

– Слухай, Офеліє, – запитала мене Тіфф не відриваючись від дороги, – а ти знаєш корейську?

– Я вивчаю її, – відповіла, ще не до кінця розуміючи суть її питання, – через півроку до нас приїде делегація з королівства Корея з дипломатичною місією, а що?

– Тобі ніхто не сказав, що ти зараз в Сеулі? А і в нас це республіка, – пояснила вона і в тоні її було відчутне здивування і обурення водночас.

– Дякую, що попередила, – усміхнулася я, – мені вже відомі основні фрази, тому можеш за мене не хвилюватися.

– Це добре, – полегшено видихнула вона, а потім з цікавістю продовжила, – а вона у вас одна країна чи теж розділена.

Пригадала карту світу, яка була у нас вдома і історію, яку старанно вивчала, з впевненістю промовивши.

– Залежно від часу, нещодавно їх знову об'єднали в одне королівство. Але на мою думку це неправильне рішення, – прошепотіла я тихіше, адже мою думку часто не поділяли.

Або дослухалися до мене лиш тому, що я посланниця Світлої богині. Але Тіффані не стала робити щось з цього. Зупинившись на світлофорі вона дозволила собі повернутися і з розумінням відповіла.

– Я теж так думаю. Хоча й не знаю історії твоєї реальності, та думаю ти права, – а потім розсміявшись додала, – цікаво буде почути і про інші країни.

– Ох, справді!? – вперше за весь час хтось мені це сказав.

Хоча по правді кажучи, з усіх леді країни, ті які могли зрозуміти мене були моїми конкурентками.

Вона кивнула.

– Тоді потрібно буде купити карту, я не бачила її в Джен, – сказала з добре прихованим ентузіазмом.

– Так, вона ж у неї є, тільки в її схованці, – відповіла Тіфф, – дивно, що ти не помітила.

– Тільки не це, – розчаровано усміхнулася.

Я твердо вирішила не заходити у ту жахливу кімнату, але бачить Світла богиня, старання мої виявилися марними.

– Прекрасна кімната, – не поділила моєї думки Тіффані, – я туди час від часу забігаю по манхву чи мангу, у неї там вже як бібліотека.

– Я спробую, – важко зітхнула.

Тим часом ми приїхали і і припаркувавши машину покинули її.

– Що ж ласкаво прошу, – махнула рукою вона, – те що ти зараз бачиш перед собою називається торговий центр.

Та спочатку я спробувала вдихнути кисень, якого здавалося зовсім не було.

– Що не так з вашим повітрям? – з нерозумінням запитала.

– Загазоване, якщо коротко. Ходімо всередину, – з занепокоєнням подивившись на мене.

Перед самим входом я завмерла, злякано дивлячись на неї.

– Тіффані…– прошепотіла тихо, щоб ніхто не почув, – чому…ці дивні двері…крутяться?

– Не хвилюйся, все так і має бути? – пояснила вона і взявши мене за руку пройшла вперед.

Платформа прокрутилася і ми пройшли всередину, де все було ще більш незвичним для мене, змушуючи відчувати знервованість.

Це було гігантське приміщення у якому туди сюди снувало багато людей. А попереду я побачила ще дивнішу конструкцію. Ескалатор, підказала пам'ять Джен.

– Взагалі ми можемо й ліфтом проїхатися? – хитро всміхнулася Тіффані, але я похитала головою.

Ні дякую, я ще від того разу не відійшла.

– Не хвилюйся, Офеліє, – підбадьорливо сказала вона, взявши мою руку, – ти пережила пробудження в іншому світі, джинси, ліфт і машину, тому не думаю, що ескалатор вже такий поганий для тебе.

І справді. А це вона ще не знає про зустріч з кронпринцем. Скільки всього трапилося за якихось пів дня? Натомість у своєму світі я б майже нічого не робила, хіба що вчилася?

Підійшовши до цих дивних сходів, які сами їхали, я обережно ступила на першу від мене і міцно вхопилася однією рукою за поручень. Це було так дивно, що видавалося сном, хоча я точно знала, що це реальність.

– Коли підїдемо наверх, ти маєш швидко зійти зі своєї сходинки, зрозуміла, – прошепотіла Тіффані мені на вухо, щоб ніхто не почув.

– Добре, – приготувалася я, уважно стежачи, за тим як ми наближаємося до верху.

– Зараз, – сказала Тіффані і я переступила на підлогу, полегшено видихнувши.

Це було справді напружено.

– А тепер можна й магазинами пройтися, – усміхнулася вона яскраво і з ентузіазмом потягнула мене вперед.

Я зі здивуванням дивилися на одяг у вітринах.

– Отже, у вас продають відразу готовий одяг? – почала розпитування.

– Саме так, – кивнула вона, – у нас час він виготовляється масово, а шити одяг в ательє, значно дорожче.

– Як цікаво! – захоплено мовила я, – але не думаю, що на нашу реальність таке скоро чекає, – додала вже спокійніше, – адже жодна аристократка не захоче мати ту саму сукню, що й у іншої.

– Є таке, а тепер давай зайдемо спершу сюди.

Ми пройшли всередину і я захоплено роздивлялася те, скільки ж тут усього є. Тіффані тим часом швидко пройшла до вішалок з одягом і почала їх переглядати, бурмочучи щось.

– От невдача, немає.

– Вам чимось допомогти? – до нас підійшла молода дівчина, яка скоріше за все була працівниця тут.

– Так, – відповіда Тіффані швидко, – я шукаю літні довгі спідниці. для моєї подруги, – кинула погляд на мене.

Вона повела в нас у інший кінець залу, Тіфф подякувала і почала знову дивитися.

– Як тобі ця? – повернулася до мене через деякий час.

– Ні, мені не подобається колір. Я хочу більш світлі кольори…і чому саме спідниці?

– Що б ти могла відчувати себе спокійно, коли ходитимеш вулицями, – просто відповіла вона, – зараз ти знаходишся в стані близькому до адреналіну, але коли ти почнеш по справжньому усвідомлювати ситуацію, відчуєш себе ніяково.

Я здивовано подивилася на неї. Тіффані точно не була зобов'язана добре до мене ставитися, але зараз вона справді подумала про мене. Це було неочікувано.

– Дякую, – видихнула я.

– Та, будь ласка, – махнула рукою вона.

Після цього ми пройшли ще декілька магазинів не змігши знайти бажане. Я страшенно втомилися, а одяг миготів перед очима і єдине з цікавого, що сталося це одна зустріч.

Це була якась знайома Тіффані і спочатку я навіть подумала, що вони близькі подруги, якби не фрази, якими вони попрощалися.

– Бачу ти знайшла…роботу, – промовила Тіф таким тоном, наче хотіла її принизити.

– Зате ти продовжуєш тринькати гроші своєї подруги, – так само відповіла вона.

Часи йдуть, а люди не змінюється.

– Я шию для людей одяг, особисто, і у мене є багато замовлень, – не стрималася Тіффані і я вперше побачила її слабкість.

Вона видала смішок і докинула.

– Хіба що твоя подруга, – відповіла вона з сарказмом і цього разу вже я не стрималася.

– А навіть, якщо так, – чітко виділяючи кожне слово відповіла і ангельськи всміхнувшись докинула, – мила моя, це зовсім не твоє діло.

І потягнувши вперше за весь час здивовану Тіффані за собою, оголосила розмову закритою.

– Ти просто неймовірна, Офеліє! – вигукнула вона, стараючись прошепотіти це, – тепер й справді розумію, що ти аристократка.

– Будь ласка, звертайся, – мовила я, приймаючи її захоплення.

Зайшовши у ще один вже останній магазин з одягом, ми нарешті докупили потрібні речі і вирушили далі.

Я сподівалася, що ми нарешті підемо додому, але ні.

– Вибач, але мені потрібно зайти у ще одне місце.

Тепер я зрозуміла, що мала на увазі Тіффані, коли вона говорила про спеціальність і відношення до неї. Зараз, коли ми пройшли в відділ тканин вона кардинально змінилася наскільки, що видалася зовсім іншою людиною.

Я розуміла не усі слова, але одне могла сказати точно, її прискіпливість лякала навіть мене. Тіф доторкалася тканин, щось перевіряючи, дивилася на мене і запитувала про відтінки. Ніколи не здогадувалася, що їх настільки багато.

Не заважала їй, мовчки оглядаючи усе довкола, відчуваючи себе звичайним предметом інтер'єру і це було вкрай неприємно.

Далі Тіффані почала обирати нитки, гудзики, голки і усі інші матеріали, які так потрібні, коли шиєш одяг. Усе це вона вишукувала, наче той золотошукач. Чи наче вона шукала діаманти серед звичайного каміння. Що ж, вона була налаштована надзвичайно рішуче.

Скільки вже часу минуло? Півгодини. Дізналася, коли вийняла телефон з сумочки.

– Так, запакуйте усе, будь ласка, – нарешті почула заповітні слова і полегшено видихнула.

Тіф повернулася до мене і з винуватим виразом обличчя проговорила.

– Вибач, Джен, – я підняла запитальний погляд, коли вона вперше за весь час назвала мене скороченням від імені Дженіфер, – я надто захопилася, ходімо.

А ще вона продовжила говорити корейською, а не перейшла на альбіонську, тобто англійську. Кивнула, вирішивши розпитати про все пізніше.

– Ми вже додому? – запитала, відчуваючи втому.

– Так, але можемо ще заїхати поїсти. Не думаю, що у когось з нас буде сила готувати чи чекати на доставку, чи не так?

Кивнула. Вона була повністю права.

– Тоді у тебе часом не має на щось алергії? – запитала вона, – чи ти чогось зовсім не їсиш? – а потім подумавши додала, – хоча ти ж зараз у тілі Джен, то не знаю на що впливає твоя душа.

– Поки ні на що, – відповіла засмучено, але продовжувати тему не стала, а вона й не розпитувала.

– А алергія у мене є тільки на арахіс і все, де у чому він може бути. Та й на інші горіхи теж буває, але рідше.

– О добре, я це врахую…А зачекай – це ж те, що найбільше любить Джен, – здивовано сказала вона, пригальмувавши на світлофорі, – Бідолашна, моя Джен, як же вона це переживе, – театрально заголосила вона.

– Так, наче це справжня трагедія. Хоча, дозволь дізнатися на що має алергію твоя подруга.

Вже здогадуючись про все вона стишено відповіла.

– Усього лиш цитрусові. Невелика кількість їй нічого не зробить, але все ж.

– Та за що! – тепер була моя черга страждати.

Тіффані продовжила їхати і ось звернувши в декілька провулків вона зупинилася перед невеличким рестораном.

– Запевняю тебе, тут неймовірно смачно. Але попереджаю їжа буде гострою, тому будь обережна, – сказала вона зі своєю вже звичною життєрадісністю, наприкінці її голос змінився на той яким зазвичай дають поради.

Вона відкрила двері і ми зайшли у невелике, але затишне приміщення. За столиками сиділи люди і їли свої страви. Ніхто не звернув на нас увагу.

Знайшовши вільний столик біля вікна, я одразу дозволила Тіффані зробити вибір, тому що не розбиралася в цій кухні.

– Що ж, а тепер нам потрібно трішки зачекати поки все приготують, – усміхнулася вона, – швидко вказавши на потрібні страви, – я замовила для тебе для початку щось з простішого, щоб ти спробувала і сказала як тобі.

– Щиро вдячна, – відповіла.

Вони почали їсти, час від часу щось обговорюючи. Потім Тіффані відвезла мене до нового дому, а сама залишила машину і знову поїхала на таксі. Як виявилося авто належало Дженіфер

Ми попрощалися і я пішла наверх. Цього разу сходами, у мене не було бажання знову їхати тим жахливим ліфтом.

У квартирі я спробувала знову зв'язатися з Джен, але дзеркала більше не світилися.

Чи зможемо ми ще поговорити? Чи я назавжди залишуся тут навіть без змоги дізнатися новини з моєї реальності?

Сіла на диван, у позі лотосу і почала медитувати. Я все одно більше не мала, що робити.

Заплющила очі.

Спробувала відпустити думки і знайти десь там у підсвідомості – себе. Свій справжній характер, думки і душу.

Але нічого. Перед нею була лише порожнеча у якій я не могла нічого віднайти.

Від медитації мене відірвала та пісня, яка стояла на дзвінку.

Розплющила очі, якось байдуже подивилася на екран і ледь не підстрибнула від несподіванки.

“Роботодавець”

“Цього тільки не вистачало” – важко зітхнувши подумала я.

Але згадавши слова Джен, відповіла на дзвінок.