Спочатку:
На сторінку книги
– Леді Офеліє.
Почула голос Лізи так, наче вона стояла поруч, але спробувала не звертати на це увагу і спати далі.
– Леді Офеліє, – відчула доторк до свого плеча і нервово сіпнулася, відкриваючи очі.
Я здивовано озирнулася, розуміючи, що знаходжуся не у кімнаті Джен, а у зовсім невідомому місці. Мерехтливі коридори і підлога і невідома дівчина, яка стояла переді мною, вдягнута у надто незвичний одяг.
– Рада зустрітися з вами в живу, – сказала вона.
– Лізо? – здивовано перепитала, – Але як?
– Леді Амфро, бажає зустрітися з тобою, – тихо відповіла вона, але в її звертанні я не почула ні краплі поваги, – я вийшла, щоб провести тебе.
Тесс. Будь обережна. Кесс схиблена на тому, щоб їй не було нудно. Тому зроби усе, щоб викликати у неї зацікавленість.
Офелія. Дякую. Я візьму це до уваги.
Щось сталося? Відчувала, що ця зустріч не дасть мені нічого хорошого. Тому мені не залишалося нічого іншого, як натягнути усмішку і з аристократичною гідністю йти вперед.
Жодним рухом тіла, жодною думкою у своїй голові, навіть жодним порухом, я не мала показати страх. Тільки так у мене буде шанс перемогти.
Вона вже чекала. Повернувшись на кріслі, встала з нього, наче це був якийсь трон і підійшла так близько, що відстань між нами була менше метру.
Кесседі виглядала справді невимушено і гарно. Вона була наче якась темна богиня, яка зійшла у цей світ, щоб карати інших. А ще усе в ній було чорне. Одяг, волосся, капелюшок і очі. Жахаючі і такі, наче сама первородна темрява зачаїлася в них.
Я не опустила погляд і декілька хвилин ми дивилися одна одній у вічі, не схиляючи голови в поклонах, і не вітаючись одна з одною. Тиха мовчазна битва, яку я повинна виграти, щоб не програти далі.
На фоні грала меланхолійна, навіть дещо депресивна музика, яка якось ще більше впливала на атмосферу і мозок, але я вперто продовжувала мовчати і дивитися.
І тільки тепер змогла помітити, що очі її – сірі, а не чорні. І є у них щось прекрасне.
– Леді Офелія Ельдер, – нарешті протягнула вона, – сідай, дорога моя, вибач що змусила таку гостю як ти чекати, – її голос був медовим, але не приторним.
Більше навіть буденним.
– Дякую за запрошення, та я краще постою, леді Амфро, – ввічливо відмовилася я.
– Як хочеш, – махнула рукою вона, – але це глибоко образить мене, – витерла невидиму сльозу вона.
– Тоді, якщо на те ваша ласка, чи не могли б ви магією якоюсь, прикликати ще одне крісло, – перейшла на аристократичну манеру розмови я.
Вона ледь всміхнулася, хоча більше це схоже було на те, що вона скривилася і тут справді з'явилися ще два крісла.
А також столик з двома чашками чаю на ньому.
– Дякую Лізо, – повернулася вона до моєї супроводжуючої, – повертайся до роботи, моя дорога.
Вона зиркнула на неї з під лоба, але повернулася до своїх моніторів.
Я спробувала взяти чашку і відчувати себе як вдома.
– То про що буде вестися мова? – запитала гріючи руки, об чашку.
– Справа у тому, що через помилку моєї підопічної, – тонко натякнула на Лізу вона, – ти прокинулася у реальності Джен.
Я подивилася на неї ледь стримуючи обурення.
– Отже, ви хочете сказати, що Джен мала робити усе що їй заманеться, перебуваючи у моєму тілі, а я про це ані найменшого уявлення не мала б, так? – мені знадобилося докласти великих зусиль, щоб голос залишався рівним, а тон нейтральним.
Та вони зовсім здоровий глузд втратили зі своєю системою.
– Такі правила, – в один голос мовили Кесседі і Ліза, яка на мить відірвалася від моніторів.
– І де ж тут справедливість? – перепитала у них, змірявши їх невдоволеним поглядом.
– Померла, – холодно відповіла Кесседі і продовжила, – та й у мене не було наміру образити тебе, а ти просто не дала мені договорити, – зміряла вона мене таким поглядом від якого я ледь стрималась, щоб не здригнутися.
А ще відчула себе, наче це я винна. Цього разу я програла.
– То що ж саме ви хотіли сказати насравді, леді Амфро, – сказала з вдаваною ввічливістю.
– Проблема у тому, що тепер ти теж береш участь у договорі, який був призначений лише Джен, а отже, повинна отримати квест і для себе, – пояснила вона, вперше за увесь час тоном звичайної людини.
Я спохмурніла, відчуваючи себе не у своїй тарілці. Чому ж проблеми так і сипляться на мене.
– Чому саме я? – нарешті змогла вичавити, – чому саме мною, мала стати Джен?
Це питання давно цікавило, але не знала чи хтось відповість правду.
Кесседі склала ногу на ногу і я вже була готова, що вона повернеться до попередньої поведінки, а очі її знову стануть страшними, але ні…
– Як авторка я вирішила, що ти заслуговуєш знати той сюжет, який давно відомий твоїй конкурентці, – чесно відповіла вона.
І що це за аукціон небаченої щедрості? А потім я зрозуміла, що вона мала на увазі і тихо запитала.
– Що відомо Вів'єн такого, що не знаю я?
Вона розсміялася голосно і дзвінко, наче почула щось надзвичайно кумедне.
– Фелі, – м'яко прошепотіла вона дивлячись на мене з краплею жалю, – ти знаєш чому захотіла стати королевою? – тон її став гіпнотичним.
Позбувшись цієї дивної омани я з деяким обуренням відповіла.
– Авжеж заради народу моєї країни! Я хочу стати правителькою, яка зробить життя кращим і простолюдинам також, а ще я маю ідеї для покращення у багатьох сферах…
– Стоп, – з нудьгуючою посмішкою зупинила вона мене, – давай без оцих проповідей, знаєш терпіти не можу усіх тих світлих і добрих наскільки, що аж зуби зводить, – скривилася вона.
І знову програла. Цікаво, що ж мені такого сказати, щоб вона знову перестала дивитися на мене так, наче перед нею не аристократка з відомого роду, а хтось вартий зневаги. І невже це тільки через те, що я щось не так сказала.
Тесс. Фелі, серйозно, якщо ти ще раз скажеш про це, я прибю тебе раніше за Кесс.
Офелія. Але ж це правда.
Тесс. Думаю усі вже напам'ять вивчили, хто ти така. Не потрібно про це постійно згадувати.
Офелія. Та годі тобі. Добре, я постараюся.
Тесс. Буду вам щиро вдячна, леді Офеліє.
Напруживши память я спробувала згадати, коли вперше задумалася над тим, щоб стати королевою і ледве змогла виловити вельми розмитий спогад.
“ Я сиджу в оранжереї і розмовляю зі своїм другом, якого зараз зовсім не згадаю. От тільки те що я бачу вкрай дивне.
– Отже ти йдеш? – с сумом сказала я з минулого і складається враження що вона ось ось заплаче.
– Так, – він бере її за руку, – але якщо ти хочеш зустрітися зі мною, Фелі, – м'яко говорить він і чомусь нагадує мені Кесседі.
Його золотисте волосся зблиснуло на сонці. Ну точно, я ж колись була дуже близька з принцом Фредеріком, але потім з якоїсь причини він почав робити вигляд, що не знає мене.
Але через його слова я не ображалася. Він мав піти далеко, але повернутися тоді…
– Що ж я повинна зробити? – з надією дивиться вона в його рубінові очі і я з теперішнього здивовано завмираю.
Чекайте, але ж колір очей королівської родини – бурштиновий. Тоді як?
– Стати королевою, – вимовляє він на одному подиху.”
І спогад завершився, буквально виплюнувши мене в реальність. Так різко, що я навіть не зрозуміла, що сталося.
– Згадала? – з іронією в голосі запитала Кесседі.
– Так, – кивнула, – мене хтось заставив це зробити. Наче…як же те слово звучало, – спробувала згадати те що дізналася у цій реальності і найкраще підходило для опису моєї ситуації, – а точно, наче мене за-про-гра-му-ва-ли.
О це й слово, вигадали.
– Дивно, – протягнула Кесседі і погляд її спохмурнів, – неочікувала, що ти справді згадаєш. Отже, моя теорія була правильна, – пробурмотіла вона.
Її погляд знову змінився.
– Яка теорія? – перепитала я, розуміючи що це щось надзвичайно важливе і зараз я матиму змогу почути більше, ніж до цього.
– Щодо зламу реальності, – протягнула вона з виглядом невизнаного генія, – мені було цікаво як буде розгортатися історія, якщо можна буде відкрити твоя справжню історію і це думаю не розчарує мене, – задоволено усміхнулася вона.
– Що саме ви маєте на увазі? – пильно подивилася їй в очі, з завмиранням серця, очікуючи на відповідь.
Вона зробила довгу паузу, насолоджуючись тим, що від неї все залежить. Спокійно надпила ковток чаю, зовсім не поспішаючи говорити і я на мить подумала, що вже й не скаже нічого. Відмовить.
– Злам реальності, – нарешті глухо відповіла вона, – коли хтось обмінюється душами, регресує, стає потраплянцем чи подібне – це створює злам в реальності, – пояснила і одразу поки я не встигла щось запитати продовжила. – А мені завжди подобалися дослідження, – мрійливо закінчила вона.
Хоч мені не подобався її характер у цьому я могла її зрозуміти. Я говорила правду і справді хотіла просунути свої реформи. Та це не відміняло того, що у глибині душі я більше хотіла проводити час в лабораторії і магічній вежі, створюючи щось зовсім нове і досліджувати те, що вже є.
– Ти завжди можеш змінити свою долю, Офеліє, – менторським тоном проговорила Кесседі, – бачу ти зрозуміла мене.
– Так, – не стала заперечувати я, – то як щодо того зламу реальності і що це значить?
– Тепер потрібно поглянути з іншого боку, – поклала руки на стіл вона і продовжила так, наче читає звичайну лекцію і все ж я відчувала її захоплення цим, – потраплянці зазвичай шукають шлях додому, думаю ти читала про те як вони часто йдуть до своєї мети через треті двері, як любить говорити моя одна знайома, коли усе надзвичайно просто.
– Просто!? – вражено перепитала я, – чи не хочете ви сказати, що замість того, щоб шукати якогось мага невідомо у якій дірі світу, потрібно усього лиш…
– Пройти через дзеркало, – усміхнулася вона продовживши і було у ній щось таке таємниче і неоднозначне, – але це небезпечно, ось чому з таким не можна гратися.
– Але саме тому ми можемо спілкуватися через дзеркала?
– Так, – кивнула вона, – тому що це найкращий провідник, так само як будь яка інша дзеркальна поверхня.
Я дивилася на неї не знаючи чи можу їй довіряти і чому вона так зненацька вирішила все сказати. Та сподівалася, що Кесседі не обманула мене.
– Не розумію, навіщо ви це робите, але дякую…– відповіла згодом.
– Я відчуваю щось схоже на вину перед тобою, – неохоче пояснила.
Але цей її дивний меланхолійний стан тривав не так довго як хотілося. Через деякий час її погляд змінився на звичний відчужений, холодна усмішка стала холодною, а тон вдавано доброзичливий.
– Тому через усю твою ситуацію я дам тобі можливість, але залежити усе буде від Джен, – після кількох хвилин роздумів відповіла Кесседі склавши руки в замок.
– То який квест? – запитала з підозрою.
– Усе просто, якщо Джен дозволить тобі налагодити відносини з її батьками, ти зможеш не виконувати цей квест. Якщо заборонить, ти будеш змушена виконати його. А і ще одне не згадуй про нього при Джен, – з легкою усмішкою сказала вона мій вирок.
Що ж я від самого початку знала, що нічого хорошого мене не чекатиме від цієї зустрічі.
– А тепер дозволь мені відкланятися, – вона першою встала з місця і схилившись в легкому поклоні, наостанок кинувши, – Лізо, проведи її.
– Так, – видавила з себе і вже з усмішкою відповіла мені, – леді Офеліє, вибачте, що змусили вас затриматися.
– Та нічого, – також всміхнулася, – я почула багато корисного.
– Тоді добре, – з полегшенням кивнула вона і ми покинули це приміщення.
Як тільки я вийшла в залу, мене розбудив будильник і я розплющила очі.
