Раді Вас бачити!

Ліам і Офелія піднялися з місця і на їхню думку непомітно вийшли з вітальні. Своїх внуків, якби це дивно для мене не звучало я справді щиро любила. Справді хвилювалася за них і завжди раділа їхнім успіхам. Вони стали для мене найріднішими у всій цій реальності і саме заради них я продовжувала жити.

Без них життя тут не мало жодного сенсу?

Тому я й так відтягувала момент, коли повинна буду покинути їх. Ні, я не збиралася вмирати, але повинна була піти. Стати собою і віддати місце справжній Лукреції.

Я повільно, наче в трансі пройшла до спеціального приміщення у Магічній Вежі, яке називалася "Кімната Спогадів"

Я ступила всередину і здригнулася від прохолоди цього приміщення. Сканування.

Зараз я знову побачу усе, наче пережила вперше. Час від часу я відвідувала це місце, щоб нічого не забути.

Я доторкаюся до екрану, який знаходиться на початку.

"Спалах. Один спалах і я відкрила очі вже зовсім іншою людиною. Поруч зі мною стоїть на перший погляд незнайомий чоловік і хлопчик. Я не розумію нічого і те, чому я тут опинилася.

А ще, я зовсім не памятаю, що було перед цим. Усі спогади до стерті, наче їх ніколи й не було.

“Чому!? Чому нічого не вийшло!? Я ж мала покинути своє тіло і опинитися у тілі цієї дівчини. Чому ми не обмінялися…”

Голос у моїй голові звучить так нестерпно, що я хочу закрити вуха, щоб не чути його. Не витримую і втрачаю свідомість.

Мене повертає назад. Я проходжу декілька кроків і наступний спогад починається із ще одним спогадом.

Знайомство зі справжньою Лукрецією.

У наступний раз я відкрила очі перед дзеркалом, з якого на мене дивилася незнайомка.

Біле, можна сказати сріблясте волосся. Сапфірові холодні очі. Аристократка у елегантній сукні.

“Тепер це ти. Займи моє місце, а я допоможу тобі повернутися назад” – це той самий голос, що й раніше та тепер сповнений приреченого спокою.

Я не повірила їй. Вона хотіла зайняти моє місце в справжній реальності, то чому б їй так просто допомагати мені.

– Але ж мені нічого невідомо? – спробувала заперечити, – навіщо мені це? І я хочу додому, – зовсім тихо прошепотіла я.

"Лукреція Шафрін Ельдер" – у тон мені відповіла вона.

Я відчула як мені стає важко дихати. Не витримала і сіла на щось схоже на стільчик біля дзеркала. Перед очима починають миготіти картинки її спогадів і я розумію, що по справжньому втрапила. І чи маю я взагалі вихід, хоч кудись окрім вікна.

"Прошу тебе допоможи мені. Я просто хочу трохи відпочити від мого життя" – тепер вона змінила тактику, її голос благальний і жалісливий.

Замінити Лукрецію...чи не стало це найбільшою помилкою.

Я була змушена терпіти жахливий характер Велезара і прикидатися, наче я і є справжня Лукреція. Це було важко. Це виснажувало наскільки, що у якийсь момент я й зовсім втратила сон і ходила, як та примара, лякаючи мешканців.

Виринула з спогаду і відчула, що мені знову важко дихати.

– Лукреціє, – прошипіла я.

"Але ж я нічого не робила"

– Ти так і не скажеш нікому? – запитала дещо невдоволено, – Знаєш, це твій шанс. Я ж змогла вилікувати тебе.

Вона змовчала і сама підштовхнула далі дивитися спогади.

Виховування Фрідріха так, щоб з нього став майбутній великий герцог нашого дому. А пізніше підібрати потррібну наречену. І до кінця я була проти панни Ебігейл, чомусь відчувалося, що є у ній щось підступне.

Згадала розмову з нею в альтанці.

– Чому я не подобаюся вам, леді Ельдер, – запитала вона на початку знайомства.

– Тому що ти з роду, який несе біду. Авжеж від тебе можуть бути проблеми, – фиркнула вона, прискіпливо дивлячись на неї.

– Тоді я усього лиш буду старнно працювати на благо і стати гідною герцогинею! – запевнила вона

– Саме так, – погодилася Лукреція, – але хіба тобі не буде байдуже як його досягти, – вона стала зі свого місця і покинула приміщення.

Потім я стала бабусею. Чесно це було для мене дивно, бачити як ростуть мої діти і діти мого брата тут. Арчезар і Кеальсея – близнюки. Трохи пізніше – Ліам. І остання – Офелія.

От тільки, саме народження Офелії, усе змінило. Я дізналася правду. Випадково, як це часто буває і через те, що це застало мене зненацька змушена була розповісти усе Велезару.

Хоча тільки те, що я потраплянка усе інше я приховала. Хто зна, що могла зробити справжня Лукреція.

Я пропускаю наступний екран. Не хочу бачити цю розмову. Йду далі поки не знаходжу потрібний.

День, коли я розповіла Арчезару і Кеальсеї хто я. Вони вже були достатньо дорослі, щоб все зрозуміти. І як ті, хто пов'язані з магією Вежі.

Своїм дітям і внукам я так нічого й не сказала. Цікаво, що б вони зробили якби дізналися. Усе ж вони могли б і здогадатися.

– Арчезаре, Кеальсея, – я наблизилася до них як завжди легко і майже безшумно.

– Бабусю Лукреціє, – вони привітали мене згідно етикету і з цікавістю подивилися на мене.

Перед цим як завжди оглядаючи краєвид внизу.

– Ви можете мені не повірти, але я та сама потраплянка, яка зявляється в родині Ельдер через кожне покоління.

Їхні реакції так само різняться як і характери.

Арчезар дивиться на мене пильно, наче сканує. Щось собі зважує, а тоді відповідає.

– Це було зрозуміло, зважаючи на винаходи, які ви розробили і з якими допомогли мені, – а потім запитує лиш одне, – ви ж не зашкодите...інакше я повинен буду діяти згідно правил.

– Чи погано я виховала свого сина? Чи погано ставлюся до вас? Чи принесли мої винаходи нещастя? Якщо відповідь на ці питання негативна, то ні не зашкодила, – я дозволяю собі закинути шпильку.

– Авжеж ні, – гаряче заперечує Кельсі, – не слухайте мого брата, дарма, що він старший аж на дві хвилини.

Я широко усміхаюся. Вона завжди змушує мене це робити. Так само як і Офелія з Ліамом, але вони рідні, тому це не дивно.

– А краще розкажіть, який той ваш рідний світ? – вона складає руки в благальному жесті.

– А хіба правильно так говорити, – заперечує Арчі, – бабуся Лукерція прожила з нами точно більше років, ніж у своїй попередній реальності.

Я киваю. А потім починаю розповідати, а вони уважно слухають.

– Та реальність зовсім інша. Вам могла здатися надто галасливою і виснажливою. Але у ній є багато всього дивовижного...

Повернулася в залу. Цей спогад він тільки мій і не належить їй. Як і багато інших після цього. Відчуваю смуток за тим, що повинна покинути їх. Може усе ж таки здатися? І не змушувати робити Джен таке важке завдання?

“Ти все ще можеш жити замість мене” – почула звичний голос справжньої Лукреції.

“Ні, – твердо відповіла я, відмахуючись від дурних думок, – це життя ніколи не належало мені і я повинна піти”

“Але…після цього Ліам забуде тебе, Арчезар і зовсім зненавидить, Кельсі почне ставитися як до порожнього місця і тільки Офелії буде все відомо. Ти справді зможеш це витримати?

Я пішла швидше. Підійшла до магічного ліфту, застрибнула в нього і тихо прошепотіла.

– Офелія Ельдер, – я промовила це ім'я таким тоном як промовляє людина, яка хапається за соломинку.

Ліфт викинув мене назовні і я одразу побачила ту кого шукала.

Спокій повернувся, коли побачила ту, хто могла мені допомогти. Теж потраплянка, яка мала силу цього світу і холодний розум реальності. Я вдихнула і видихнула нарешті відповіши на закид справжньої.

“Я можу стати найкращою подругою і підтримкою для Ліама. Арчезар і Кельсі давно відомо хто я і остання часто розпитує мене про мій світ.” – з переможною усмішкою відповіла я, повертаючи колишню впевненість.

Вона здивовано вдихнула повітря, не знаючи, що відповісти. А я була щаслива через те, що нарешті почала давати їй відсіч.

– Ти вже поговорила з Арчезаром? – звернулася я до Офелії, чекаючи на те, що вона мені скаже.

Тесс. Це була остання екстра Лукреції у її першій арці.