Спочатку:
На сторінку книги
Дженіфер
Найбільше у своєму житті я ненавиділа родинні вечері. Марна трата часу, сил і енергії. І усе заради того, щоб потім сидіти і майже мовчки їсти.
Хоча, коли в батьків почався довгий і виснажливий для нас всіх процес розлучення я відчула сум за цими зборами.
Краще б уже сама кожного року для всіх готувала, аніж таке.
“Не плакати, Джен. Нема чого сумувати за ними”
Правду кажучи, я ненавиділа своїх батьків зараз і повністю не розуміла. Вони могли жити разом як співмешканці, вони могли просто жити у різних будинках і забути про існування одне одного, але ні їм потрібне було те кляте розлучення.
Ну от знову… Обіцяла ж більше не думати про них, втекти і назавжди забути про це. Обірвати усі зв'язки, змінити прізвище й ім'я і більше не згадувати.
Але цей світ так і продовжував сипати мені сіль на рани.
Тесс. Пишу я це й момент і тут на фоні якраз грає рядок з пісні “Up In The Air” – Take no more.
Дженіфер. Це просто ідеально описує мій стан.
Тесс. Краще якби не так. А взагалі сім'я Джен це, мабуть, перша у якій такі погані відносини. Тому що зазвичай я пишу про такі як в Офелії.
Настрій був жахливий увесь час поки я збиралася, скільки я не старалася його виправити. Та якщо зараз усе легко можна було списати на втому, то що я робитиму далі? Мені потрібно абстрагуватися як я це робила завжди інакше зруйную відносини Офелії.
Вдихнувши і видихнувши я натягнула звичну янгольську усмішку Фелі і спустилася вниз, де на мене вже чекали батьки і брат.
–Ти вчасно впоралася, – усміхнулася матінка з полегшенням.
– Все завдяки вправності Ешлі, – відповіла, похваливши ту.
Її для Фелі обирали батьки, тому це не дивно, що я так відповіла.
Ми пройшли в хол і залишилися там чекати приходу Лукреції і Велезара Ельдер. Мені було справді страшно ще й через те, що я не знала чи можу з упевненістю сказати, що Лукреція потраплянка. Згідно легенди у них через кожне покоління з'являється потраплянка з іншої реальності і саме це призводить до винаходів, які вони створюють у співпраці з магічною вежею.
Знову ризик. Знову важкі роздуми про це. Вже б краще потрапила в сюжет, де я лиходійка, яку мають вбити принаймні знала б що робити?
Чекайте? А справді чому я так стараюся щось робити, шукаю якихось союзників, якщо наді мною не висить жоден дамоклів меч. Я ж головна героїня оригінального роману, мені все має й так перейти, то чому я кручусь як той в’юн на сковорідці.
Тесс. Коли спочатку написала вуж, добре, що перечитала.
Заспокоївшись і расслабившись я почала дивитися на світ зовсім інакше і колишній спокій повернувся. Основна битва ще не розпочалася, то й не потрібно зайве нервуватися.
Тесс. А нічого, що ти потрапила в манхву Кесс, де головна героїня лиходійка?
Дженіфер. Як ти думаєш, через скільки часу я про це забуду? (про те що вона хотіла нічого не робити)
Тесс. Навіть не знаю. Але думаю на твоєму місці теж не могла б просто сидіти і чекати, хоч…
Дженіфер. Єдине чого ми хочемо, це щоб нам дали спокій?
Тесс. Цим ми справді дуже схожі, Джен.
Двері прочинилися, і за дворецьким увійшли ті, кого я з таким страхом і трепетом чекала.
У манхві їх не показували, лише згадували зовсім мимохідь, тому зараз я бачила їх уперше.
Вони виглядали молодо, хоч їм повинно було бути вже близько сімдесяти – мабуть.
Лукреція була високою жінкою із білим, навіть сріблястим волоссям зібраним у гарну зачіску, одягнута в елегантну сукню блакитного відтінку, яка підкреслювала колір її очей, які були наче те небо, але пильним оцінюючим дивилися на усе довкола.
Вона виглядала так, що я ледве стрималася, щоб не втекти звідси куди подалі.
Велезар Ельдер натомість, мав мудрий погляд малинових очей, таких характерних для нашого роду. Його волосся було темно малинового відтінку, і зав'язане у хвіст стрічкою. Одягнений в костюм в руці він тримав тростину, хоч не схоже, що вона йому необхідна.
Тесс. Я щось заплуталася з бекграундом цієї історії. Хіба не в роду Ельдер народжувалися потраплянці?
Лукреція. Саме так. Через покоління народжувалися або входили в рід жінки потраплянки.
Тесс. То ви Ельдер, як?
Лукреція. Якщо ви переймаєтеся про написане, то усе правильно. Я потрапила у дівчину, яка була з сім'ї Шафрін.
Тесс. Дякую вам, леді Ельдер. Але це взагалі нормально?
Лукреція. Не зовсім. Чи точніше абсолютно погано. Я довгий час хвилювалася, що могла все зруйнувати.
– Ласкаво просимо, – сказали ми присівши в реверансах, а батько і брат схилися в поклоні.
– Скільки разів кажу не влаштовувати цих церемоній, – відповіла Лукреція всміхнувшись і одразу ж я відчула себе простіше.
– Тоді не будемо витрачати час і давайте пройдемо в їдальню, – легко мовила мама, яка до цього часу теж була нервовою.
Вечеря пройшла легко і приємно. Нічого не змінилося від того часу як ми снідали. Усі насолоджувалися смачною трапезою, обговорювали останні новини і ділилися своїми досягненнями. Цього разу я уважно все слухала, щоб якщо мене запитають, я могла знати про що мене запитують.
Коли все завершилося я лиш могла видихнути з полегшенням. Ніхто не викрив мене і я могла дихати спокійно. Я зробила це. Я пережила цю вечерю.
І жодної трагедії не сталося. Мабуть, була б не проти…
– Офелія, бабуся хотіла б обговорити з тобою дещо наодинці, чи не проти ти пройти у малу вітальню?
…щоб вони прийшли ще раз.
– Звичайно не проти, бабусю, – яскраво всміхнулася я.
Ну усе ж так добре починалося, чому ж так мусило завершитися. Не можна було просто поїхати додому і залишити мене в спокої. Стримуючи своє обурення і розчарування від цієї ситуації я попростувала у вітальню. Добре, що у мене є спогади Офелії інакше в житті б не знайшла тієї малої вітальні.
Я б легко заблукала тут.
Сівши у вітальні, яка була того ж розміру, що й моя в покоях, я склала руки на колінах і напружено чекала особистої розмови.
– Як ти почуваєшся, Офеліє? – зненацька запитала вона і я здивовано підійняла на неї погляд.
І що ж мені відповісти? Вона ж не натякає на те, що знає хто я така. Та ні... не може бути!
– Я трохи втомлена, бо сьогодні довго була в місті, – розгублено сказала, чекаючи на те, що зможу отримати якусь підказку.
– Це правильне рішення, ти пережила великий стрес, тому добре, що не сиділа в чотирьох стінах, – з усмішкою промовила вона, все ще змірюючи мене незрозумілим поглядом.
А я досі не знала про що саме ми говоримо. А може…
Це усього лиш через той тест в академії, який Офелія не змогла здати з першого разу, згадала я. Ну точно, і тепер вони приїхали її підбадьорити. Ось і все, а я тут розгорнула драму на рівному місці.
– І все ж, я даю тобі останній шанс сказати правду, – холодно відповіла Лукреція змінившись в обличчі.
– То ви усе ж таки зрозуміли, що я не Офелія? – запитала важко зітхнувши, – і якщо вже про це зайшла мова, ви ж також не Лукреція?
Вона кивнула і на очі її навернулися сльози.
– Я чекала на тебе, але зараз, коли розумію, що ти не моя внучка не можу стриматися, – вона витерла очі хустинкою.
– Вам не потрібно хвилюватися, – заспокоїла її я, – ваша внучка обов'язково повернеться до вас.
– Дякую тобі за ці слова. Вони вселяють у мене надію, – тихим голосом мовила вона, а потім заговорила більш бадьорим тоном, – то як там зараз наша реальність. Ти із Землі, чи не так? Розкажи щось про себе, – попросила вона.
У її очах читався щирий інтерес і здавалося, що вона враз помолодшала ще на декілька років.
– Мене звати Дженіфер, народилася 11 вересня 1997 року, – почала я.
– Це був рік моєї смерті, тепер ще більше цікаво.
– Технології покращилися, – відповіла я і додала з гіркотою у голосі, – але люди зовсім не змінюються.
– Це справді засмучує, – погодилася вона, – але чи є щось щоб ти хотіла додати у нашій реальності? Я допоможу тобі у твоїх дослідженнях, – відповіла вона з ентузіазмом людини, якій подобається відкривати нове.
– Я спробую щось вигадати, поки маю на це час, – запевнила її.
– Тоді добре, я почула те, що хотіла.
Ми попрощалися з нею. Вони вирішили залишитися у нас ще на деякий час і тепер я нарешті змогла пройти у свою кімнату, щоб відпочити.
