Раді Вас бачити!

Луна повільно крокувала розкішними залами разом із Дзіном та сестрами Одзі. Її не полишало відчуття абсурдності: те, що підсвітники сприйняли її за королеву через неможливість чоловічого правління у їхньому світі, тепер було їхнім єдиним шансом на успіх. Якби старійшини дізналися, що справжнім королем є Морган, ця подорож могла б закінчитися ув’язненням або чимось гіршим.

— Як бачите, у нас панує порядок і достаток. Мир та злагода, — розміреним, майже механічним дуетом розповідали Одзі. — Кожен перебуває на своєму місці з рівними правами, хоча іноді це важко, враховуючи особливості нашої раси. Цікаво, що ви можете запропонувати у перемовинах. Можливо, більше ніж інша наземниця.

— Інша наземниця? — Луна здивовано підняла брову, але відповідь чекала на неї вже за порогом головної зали.

За масивним столом, вишукано вмостившись, сиділа Сирена. Вона з хитромудрим виглядом крутила в руках золотий злиток, а перед нею розкинувся справжній «скарб» із дешевого мотлоху: дзеркальце, пластмасова біжутерія, яку на поверхні віддали б за безцінь, та простий дерев’яний гребінець. План Сирени був очевидним — виміняти цей непотріб на золото підсвітників, яке тут, очевидно, цінували менше за дивовижі з верхів.

Побачивши Луну, Сирена єхидно хмикнула:

— Гадаю, ви запізнилися зі своїми пропозиціями. Ми з вельмишановними старійшинами Одзі, керівницями цього величного міста Дзвон, уже дійшли надзвичайно вигідних домовленостей.

«Оце підлизала, так підлизала», — промайнуло в голові Луни, але вголос вона промовила зі штучною, проте бездоганною посмішкою:

— Яка несподівана зустріч... Нагадайте, хто ви?

— Я найвідоміша торговка у світі — Сирена Фортінбарбоса. Для друзів, таких як шановні старійшини, просто Сирена.

— Королева Луна Вульфхарт, — представилася дівчина, закарбувавши в погляді німе попередження: «ти не видаєш мене, а я не розповідаю їм, яка ти насправді "відома" торговка».

— Що ж, сідайте, — синхронно наказали Одзі. — Ми готові вислухати і ваші пропозиції.

Луна опустилася на невеликий стілець і очікувала, що Дзін сяде поруч. Проте підсвітник, наче виконуючи звичний ритуал, мовчки вмостився прямо на кам’яну підлогу.

«Хай йому грець. Тепер Морган до кінця віку нагадуватиме мені про цей матріархат», — зітхнула вона про себе, готуючись до найважчого дипломатичного двобою у своєму житті.

— Мені є що запропонувати, — спокійно мовила Луна. Не гаючи часу на зайві слова, вона дістала зі своєї подорожньої сумки стиглий помідор і поклала його на стіл. — Це лише дещиця з безлічі видів їжі, якої ви ніколи не куштували. Прошу, скуштуйте.

— Що це за гриб? — в один голос запитали Одзі, підозріло розглядаючи яскравий плід.

— Це помідор, він... — хотів було пояснити Дзін, але, зустрівшись із крижаним поглядом старійшин, миттєво замовк і втупився в підлогу.

Одна з сестер срібним ножем обережно розрізала помідор навпіл. Сестри одночасно відкусили по шматочку, повільно смакуючи невідомий плід. На мить у залі запала тиша, а потім Одзі здивовано переглянулися.

— І що ви хочете за ці... «помідори»? — запитали вони, і в їхньому голосі вперше прозвучав справжній інтерес.

— Наразі умови на стадії обговорення. Ми надішлемо вам зразки інших продуктів, а далі все залежатиме від ваших потреб, — впевнено відповіла Луна, хоча сама й гадки не мала, як розраховувати ціну. — Але нам потрібен аванс. Ми хочемо отримати доступ до місця, куди спустилися Прадавні.

Одзі знову кинули погляд на Дзіна — їм не важко було здогадатися, хто саме розповів чужинцям про таємницю дворфів.

— Що ж, я зберу Раду, і ми обговоримо вашу пропозицію. Поки що будьте нашими гостями, вам покажуть ваші апартаменти, — промовила старійшина. — А її прислуга ночуватиме у тебе, Дзіне.

— Не хочу здатися неввічливою, але скільки триватиме ваша нарада? — уточнила Луна.

— Якщо літописи про час наземників не брешуть, то за вашим ліком — приблизно дві доби, — відповіла Одзі.

— Дякую, — Луна переможно поглянула на Сирену. Та у відповідь лише демонстративно позіхнула й закотила очі, ніби пропозиція з помідорами була повною нісенітницею порівняно з її «діамантовим» пластиком.

До «королеви» підійшов підсвітник-слуга і ввічливо вклонився:

— Прошу за мною, я покажу ваші апартаменти.

Кімната виглядала незвично, але за мірками підсвітників це була справжня розкіш. Ліжко являло собою складне сплетіння тонкого коріння, яке виявилося напрочуд м'яким, а постіль на дотик нагадувала найдорожчий шовк. Світильники з витонченим гравіруванням наповнювали простір лагідним блакитним сяйвом. Полиці були заставлені дивними фігурками, а стіни, вкриті живим мохом, випромінювали приємне, заколисуюче тепло.

— Я б хотіла побачитися зі своєю... прислугою. Це можливо? — запитала Луна.

Підсвітник розгублено закліпав очима, явно не розуміючи, чому «королева» питає дозволу в слуги.

— Просто проведи мене до них і Дзіна, — тяжко зітхнула дівчина.

— Так-так, звісно, — квапливо погодився підсвітник, наче боявся раптового гніву величної гості.

*****

Луна переповіла Моргану кожне слово з розмови з Одзі, не забувши згадати й про неочікувану появу Сирени.

— Помідор? — Морган щиро посміхнувся, оцінивши кмітливість дівчини. — Розумно. Дуже розумно.

— Мені, звісно, виділили окрему кімнату, справжні апартаменти за їхніми мірками, — Луна краєчком ока оглянула тимчасове житло хлопців. Каміння, вкрите товстим шаром моху, слугувало тут за ліжка. На кам’яних полицях тіснився грубий посуд і якісь глечики, а всю кімнату освітлював лише один тьмяний світильник. — Але, чесно кажучи, у мене зовсім немає бажання спати там на самоті.

— Доведеться, — заперечив Морган, похитавши головою. — Якщо ти залишишся тут, це виглядатиме надто підозріло для їхнього матріархату. Але як «королева» ти, звісно, можеш кликати свою «прислугу» до себе для надання послуг.

— Чудова ідея! — підхопила Луна, грайливо примружившись. — Поки ти, Моргане, пратимеш мій одяг, Велеславчик робитиме мені масаж стоп.

Вона глянула на ельфа, але той, здавалося, був у зовсім іншому світі. Він у'вже встиг знайти якусь стару книгу і тепер здивовано вчитувався в рядки.

— Велеславе? — покликала Луна. — Ти взагалі нас слухаєш?

— Я чув кожне слово, — відповів ельф, не відриваючи погляду від сторінок. Його тон був серйозним, а в очах світилася допитливість дослідника. — Цікаво... їхні літери мають спільне коріння з ельфійськими. Але сама книга... вона вкрай суперечлива.

— Чому? — поцікавився Морган, підходячи ближче.

— Офіційно в їхньому місті панують рівні права. Проте слухайте, що тут написано насправді, — Велеслав почав читати вголос, — «...Кожен підсвітник чи підсвітниця має право жити з парою, яку обере самостійно. Проте підсвітники-чоловіки зобов'язані спершу отримати на це офіційний дозвіл на це від ради елітних підсвітниць».

— Та це ж чистісінький обман! — обурився Морган. Він глянув на Дзіна, який мовчки кивав на кожне слово ельфа, підтверджуючи сувору реальність свого народу. — Дзіне! Ти серйозно?

Підсвітник лише сумно знизав плечима, не знаючи, що відповісти.

— Я, мабуть... піду, — швидко мовила Луна, відчуваючи, що розмова заходить у небезпечне русло, — поки не викликала зайвих підозр.

Вона вислизнула з хатини, залишивши друзів наодинці з книгою Велеслава та незручною правдою про «ідеальний» світ підсвітників.

*****

Морган прокинувся від різкого, майже військового тону Дзіна. Хлопцю здавалося, що він заплющив очі лише на мить, а важкий минулий день все ще відгукувалася втомою в кожному м'язі.

— Підйом! Час до роботи! — Дзін стояв над ним, уперши руки в боки й випромінюючи неймовірну бадьорість.

— Що?.. — Морган насилу розплющив одне око й глянув на сусіднє ліжко. Велеслав теж підвівся; ельф виглядав так, ніби його щойно витягли з глибокого сну — розпатланий і вкрай заспаний.

— Треба швиденько прибрати нашу ділянку і приготувати сніданок, — повчально пояснював підсвітник. — Якщо живете у нас, мусите поважати наші правила та традиції.

Ковтнувши води, Велеслав мовчки пішов за Дзіном. Морган, позіхаючи так, що ледь не вивихнув щелепу, поплентався слідом. Біля входу на них уже чекали три віники, нашвидкуруч змайстровані з жорстких гілок.

— Звідси, — Дзін вказав на сусідню хатину, а потім провів рукою до будівлі на протилежному боці вулиці, — і до тієї межі. Треба вимести все сміття та витерти пилюку.

Велеслав примружився, вдивляючись у кам’яну бруківку міста підсвітників.

— Я нічого не бачу. Тут ідеально чисто.

— Як це «чисто»?! — обурено пропищав Дзін. Він пройшов кілька метрів, нахилився і, наче рідкісний артефакт, підняв крихітну смітинку розміром з голку. — Бачите?! Тут брудно! Майже катастрофа!

Велеслав лише тяжко зітхнув і почав повільно замітати.

— Ти серйозно?! — Морган здивовано витріщився на друга. — Велеславе, ми не можемо просто...

— Ти чув його, Моргане, — ельф знову позіхнув, ліниво рухаючи віником. — Ми — «прислуга». Маємо дотримуватись правил.

— Ну, може, хоч трішки магії? Один легкий порив вітру — і все чисто, — потайки запропонував Морган.

— Ні. Ми маємо виконувати роль прислуги. Тим паче ми не знаємо, як місцеві реагують на магію. Може, вони вирішать, що ми демони, і захочуть нас спалити, — Велеслав глянув на підсвітника.

— Цілком вірогідно, — серйозно підтвердив Дзін.

Морган приречено почав шкрябати віником по камінню. Навколо них вулиця вже ожила: підсвітники-чоловіки завзято підмітали, збирали невидиме сміття та витирали вікна до блиску. Дехто навіть почав прибирати по другому колу.

— А підсвітниці... вони мабуть готують сніданок? — запитав Морган, відчуваючи, як шлунок починає вимагати свого.

— Ти що?! — Дзін зупинився і поглянув на нього з невдаваним жалем. — Готувати теж будемо ми. Вони ще сплять. Бідні дівчата так втомилися, наглядаючи за нами, їм потрібен спокій.

Морган примружився і повільно повернувся до Дзіна, свердлячи його поглядом.

— Це не «традиції», друже. Це зловживання владою, маніпуляція та експлуатація на основі стереотипів, — пробурмотів він, згадуючи нудні, але тепер такі доречні уроки політики від старого Крона.

Коли вони нарешті зібрали все «сміття» до купи, набралося заледве на пів совка.

— Бачиш, скільки бруду? Хіба це... — Морган хотів вказати на нікчемність їхньої праці, але Дзін його перебив.

— Так... навіть більше, ніж зазвичай! — налякано прошепотів малий. — Добре, що ми встигли все прибрати.

Морган заціпенів із відкритим ротом. Він зрозумів: Дзін каже це на повному серйозі. Для нього цей абсурд був істиною.

— Тепер на кухню! Треба приготувати сніданок, поки дівчата не прокинулися. Якщо ми не встигнемо, вони засмутяться, і нам усім буде дуже погано, — защебетав Дзін, тягнучи їх за собою.

— Може, нам їм ще сніданок у ліжко принести? — саркастично хмикнув Морган.

Дзін раптом зупинився і з захватом глянув на хлопця:

— Ого! То у вас на поверхні теж є така прекрасна традиція?

Морган відчув, як у нього починає сіпатися око.

Луна солодко позіхнула й потягнулася на м’якому ліжку. Вперше за останні кілька днів вона по-справжньому виспалася. Від плетива коріння йшов ледь відчутний заспокійливий аромат трав, який заколисував і шепотів, що можна полежати ще трохи.

— «А куди поспішати? Доки Рада збирається, маю право на відпочинок», — подумала вона, заплющуючи очі. Але наполегливий стукіт у двері миттєво зруйнував її плани. Луна неохоче підвелася й відчинила. На порозі з тацею в руках стояв Морган.

— Ваш сніданок, моя королево! — проголосив він гучним, театральним голосом.

— Заходь уже, — Луна впустила брата й швидко зачинила двері. На таці красувалися смажені гриби та оберемок дивного яскраво-зеленого салату. — Вони хоча б їстівні?

— Цілком. Я перевірив на собі, — запевнив Морган.

Луна обережно скуштувала шматочок.

— Досить непогано. Але... трохи занадто солоне, чи що?

— Це, мабуть, від сліз Велеслава. Він гірко плакав, дивлячись на несправедливість цього світу та диктатуру матріархату, — з непідробним драматизмом відповів Морган.

— Ой, братику, не починай. Ви тут лише добу, а ми, жінки, постійно так живемо, — відпарувала Луна.

— Щось я не пригадую, щоб у нашій країні жінки щоранку влаштовували генеральне прибирання вулиць віниками з гілок. Або щоб мені подавали сніданок у ліжко... — хмикнув хлопець.

— Ми робимо безліч інших справ, яких ви просто не помічаєте, — повчально кивнула Луна.

— Наприклад?

— Я ж кажу: ви їх не помічаєте. То навіщо про них розголошувати?

— Ну звісно, — Морган іронічно підняв брову. — Наприклад, як-от перев’язка пораненого ельфа?

Луна раптом завмерла, прикривши рот рукою. Очі її розширилися від жаху.

— Велеславчик! Ой, лишенько, я біжу! Як я могла забути... — вона почала гарячково збиратися, подумки сварячи себе за неуважність.

— Заспокойся, — зупинив її брат. — Я вже сам замінив йому пов’язку.

Дівчина полегшено опустилася назад на стілець, серце все ще калатало.

— Ну добре... Можливо, тут вони трішки перегнули палицю. Але це їхнє місто і їхні правила. Нам головне — дочекатися відповіді й потрапити туди, куди пішли Прадавні.

— Згоден. Просто... будь обережною. Невідомо, що в голові у тієї Сирени чи що спаде на думку сестрам Одзі, — застеріг Морган.

— Обіцяю, — посміхнулася Луна. — Я навідаю вас трохи згодом.

«А я все ж таки дам кілька уроків цим підсвітникам, щоб вони не поводилися як ганчірки», — похмуро подумав Морган, виходячи з кімнати.

Після того як Луна вмилася та доїла сніданок, вона зупинилася посеред апартаментів. Тиша почала тиснути на вуха.

— «А що далі? Я ж тут збожеволію, сидівши на одному місці цілу добу», — міркувала вона. — «Навідаю хлопців — добре. Але я не можу стирчати в них увесь день, це викличе підозри у варти».

Вона сіла на стілець, безцільно втупившись в одну точку.

— Яка я самотня... — жалісливо прошепотіла Луна. — Тепер зрозуміло, чому Морган так не хотів бути королем і шукав будь-якої нагоди побути просто з нами.

Усвідомлення вдарило боляче: вона «королева» менше доби, а депресія вже дихає в спину. Найгірше було те, що близькі зовсім поруч, за кілька будинків, а вона не може бути з ними стільки, скільки заманеться.

— От що мені тут робити?! — дівчина різко вихопила кинджал і почала розсікати повітря, борючись з уявними ворогами. — Щоб я ще раз вмовила себе на роль королеви? Та ніколи в житті!

Вона почала міряти кімнату швидкими кроками, намотуючи коло за колом.

— «Вся надія на тебе», — передражнила вона голос Оцелота. — Тьху! Та я вже сама з собою розмовляю!

*****

Морган повернувся до їх тимчасової оселі. Велеслав, як і раніше, не випускав із рук книгу про традиції підсвітників. По його зосередженому погляду було видно, що ельфа це чтиво розважає більше, ніж найкращі комедії Крайни.

Раптом із сусідньої кімнати долинуло гучне, безтурботне хропіння. Оцелот, як ні в чому не бувало, дрімав, розвалившись на моху.

— Дзіне, а чому на прибирання ходили тільки ми з Велеславом? — поцікавився Морган, скидаючи плащ. — Чому ти не розбудив Оцелота?

— Ну ти ж бачиш, який він старий? — цілком логічно відповів підсвітник, помішуючи в казані грибний суп. — Не сьогодні-завтра помре. Ще не вистачало витрачати час на його поховання, краще хай виспиться перед смертю.

— Та його лопатою не добити! Яке ще поховання?! — обурився Морган.

— Моргане... води... я бачу світло... — з нотками вмираючого лебедя прохрипів Оцелот, який, очевидно, чув кожне слово.

— Я гадав, що людські фантазії про ельфів та дворфів це пік невігластва, — посміхнувся Велеслав, нарешті закривши книгу. — Але це! Це ж повний абсурд. На кожній сторінці гасла про рівність, а решта тексту присвячена тому, які підсвітники недолугі.

— Це не матріархат, — додав Морган. — Це якийсь... квазіматріархат. Є країни, де правлять жінки, але щоб отак маніпулювати — такого немає ніде.

— Мені аж цікаво стало, — Велеслав раптом відклав книгу й пильно поглянув на підсвітника. — Дзіне, а звідки у вас беруться діти?

Хлопець-підсвітник завмер із черпаком у руці.

— Ну як «звідки»? Як і у всіх...

— Велеславе, тебе що, на хтиві історії потягнуло? — витріщився на друга Морган.

— І все ж таки... звідки? — допитувався ельф із науковою цікавістю.

— Народжують підсвітниці... — невпевнено почав Дзін.

— А чому вони народжують? Як саме дитя з'являється всередині? — продовжував свій допит Велеслав. Морган відчув, як його щоки починають палахкотіти.

— Завдяки світлій енергії, чистоті помислів та високому розуму підсвітниць! — випалив Дзін. — Ця енергія формує дитину всередині них, бо вони — вищі істоти.

Морган із «квадратними» очима важко осів на стілець. У цей же момент із сусідньої кімнати почувся гуркіт — Оцелот від реготу впав із ліжка й тепер заходився на підлозі кашлем та сміхом. Морган втратив дар мови, лише кліпав очима, дивлячись на наївного Дзіна.

— А ви ще дивувалися, чому я розповів малому Сіроко правду про те, як з'являються діти, — спокійно зауважив Велеслав. — Щоб не виросло ось такого...

Дзін, нічого не розуміючи, знизав плечима й повернувся до супу. Але через хвилину цікавість і образа взяли гору.

— Ну добре, а ваша яка версія? Звідки, по-вашому, з’являються діти?

— Ваша «версія»?! — Оцелот зареготав ще гучніше. — Велеславе, давай, розкажи йому, у тебе ж багатий досвід просвітництва!

— Ну серйозно... — Дзін насупився, його очі зволожилися від образи.

Велеслав підвівся, підійшов до хлопця й відвів його в куток. Він нахилився до вуха підсвітника й почав щось тихо розповідати. Обличчя Дзіна миттєво змінило колір із блідого на яскраво-червоний, а очі стали розміром із золоті монети. Закінчивши «урок життя», ельф поплескав його по плечу й повернувся до Моргана, який усе ще перебував у трансі.

— Як? — нарешті витиснув із себе Морган. — Як вони взагалі досі не вимерли як вид?

Дзін ще хвилину стояв нерухомо, іноді опускаючи погляд вниз — чи то на свої ноги, чи то трохи вище. Зрештою він мовчки повернувся до варіння.

Коли через пів години суп був готовий, підсвітник, насипаючи страву в тарілки, ледь чутно пробурмотів собі під ніс:

— Ну... в цьому принаймні є логіка...