Спочатку:
На сторінку книги
Вони пробиралися вузьким печерним проходом, звідки витікав струмок. Стеля була настільки низькою, що голова постійно чіпляла каміння, а від нескінченної ходи навприсядки спина починала нестерпно боліти.
— Оцелоте, ти впевнений, що твій «спеціаліст» справді знає, що робить? — роздратовано кинула Сирена, витираючи піт з чола. — Ми йдемо вже вічність, а довкола нічого не змінюється. Я не бачу світла в кінці цього клятого тунелю.
— Подивися на стіни, — замість Оцелота відповів Велеслав, навіть не озирнувшись. — Бачиш позначки? Гадаєш, дворфи вирізали їх тут просто задля розваги?
Сирена піднесла факел ближче до каменю. Дійсно, на вологих стінах проступали грубі малюнки та нерівні літери — стародавні руни підземного народу.
— Я ж казав, — Оцелот переможно глянув на жінку. — Кращий знавець старовини з усіх, кого я знаю.
Минула ще година виснажливого шляху. Коли біль у м'язах став майже нестерпним, тунель раптово розширився, і мандрівники нарешті змогли випрямитися на повний зріст. Вони опинилися у велетенській залі, посеред якої розкинулося спокійне озеро, що живилося з невидимої підземної ріки.
Печеру освітлювали масивні сріблясті сталактити, що звисали зі стелі; вони випромінювали м’яке сяйво, яскравіше за повний місяць. Проте увагу приковувало інше: велична статуя дворфа, що підпирала плечима саме склепіння. Крім неї та води, навколо не було нічого — лише глухі стіни.
— І це все? Черговий тупик зі статуєю? — Сирена вже збиралася вибухнути лайкою, але Велеслав злегка штовхнув Моргана ліктем, вказуючи поглядом на озеро.
Морган придивився. На дзеркальній поверхні води відображалося все: і срібне сяйво, і кам’яні склепіння. Але там, де на суші стояла статуя бородатого велетня, у воді віддзеркалювалися масивні, майстерно оздоблені ворота.
Це була прадавня магія ілюзій зниклої цивілізації. Поки інші розгублено озиралися, у Велеслава виникло лише одне питання: що живить це закляття? Будь-яка магія вимагає джерела, а ці ворота чекали на свого господаря багато століть, не втрачаючи сили ні на йоту.
Морган уже був готовий пірнути, щоб перевірити цей можливий вхід, але Велеслав різко схопив його за руку, зупиняючи друга. Такі трюки працювали лише в людських казках: стрибаєш у воду і опиняєшся в іншій залі. Реальність була значно витонченішою та жорстокішою.
— Дивіться на відображення, — неочікувано спокійно вимовив ельф, вказуючи на дзеркальну гладінь озера. — Замість статуї там прохід до скарбниці.
— Дійсно! — Сирена примружилася, вдивляючись у воду. — Там прохід!
Двоє з її людей, можливо найжадібніші або просто найнетерплячіші, не чекаючи команди, з розбігу стрибнули в озеро. Проте замість того, щоб опинитися в золотій залі зі скарбами, вони миттєво випірнули з диким, розпачливим криком.
Почалося щось жахливе. Їхні тіла прямо на очах вкривалися крижаною скоринкою. Вона стрімко товстішала, сковуючи рухи та забиваючи легені, доки чоловіки не перетворилися на грубі крижані статуї. За мить вони, наче каміння, пішли на дно, залишивши по собі лише кілька бульбашок повітря.
— Яке жахіття, — з удаваним жалем промовив Велеслав, хоча в його погляді читався лише холодний розрахунок. — Навіщо вони туди стрибнули? Це ж очевидна пастка для невігласів.
Морган дивився на те місце, де щойно зникли люди, з широко відкритими очима. Холодний піт проступив у нього на чолі. Він усвідомлював: на їхньому місці міг бути він. Якби Велеслав не зупинив його, він занапастив би і себе, і друга, адже їхні життя тепер були нерозривно пов’язані.
В ту хвилину Морган заприсягнувся собі: відтепер, поки Велеслав не скаже «можна», він не зробить ні кроку вперед у невідоме.
— Щоб віднині без мого наказу… ані кроку! Йолопи! — процідила крізь зуби Сирена, обпалюючи вцілілих підлеглих лютим поглядом, а потім глянула на ельфа — Що далі?
— Що далі? — Велеслав спокійно повернувся до жінки. — Поки наша кухарка готує вечерю, я обдумаю наступний крок. А після солодкий сон.
— Який ще, в біса, сон?! — Сирена ледь стримувала лють, яка закипала в ній після втрати людей. — Ми щойно знайшли вхід!
— Солодкий, — незворушно повторив ельф. — Щоб іти далі, потрібні сили. Долати пастки виснаженими , шлях до смерті. А я впевнений: попереду на нас чекають нові пастки.
Розуміючи, що в словах ельфа є залізна логіка, Сирена неохоче кивнула.
Луна на мить завагалася, ледь не забувши, що роль кухарки сьогодні дісталася саме їй, але Велеслав вчасно повернув її до ролі:
— Вода за межею озера безпечна для приготування їжі, — мовив він, виразно дивлячись на дівчину.
— Так, так... звісно, — кивнула Луна.
— Я пошукаю якесь сухе коріння, щоб розпалити багаття, — втрутився Морган. — На щастя, у цій печері його вдосталь.
— Бачиш, яка злагоджена команда? Все роблять так, як я їх вчив, — самовдоволено вихвалявся Оцелот, зневажливо киваючи в бік людей Сирени. — Знають свою справу і не стрибають казна-куди, щойно побачать щось блискуче.
Луна взялася за приготування овочевого рагу. Хоч їй і було трохи моторошно використовувати воду з цієї таємничої печери, Велеслав запевнив, що вона безпечна. А своєму чоловікові вона довіряла беззастережно — він був магом і, певно, бачив приховані магічні загрози.
Дівчина взялася чистити та мити овочі, які вони завбачливо прихопили в дорогу. Компанія розуміла, що подорож буде довгою, а харчуватися одними лише сухарями та прісними кашами не хотілося нікому. У сумці Моргана знайшовся невеликий казан, якраз на чотири порції, та свіжі запаси. Готувати на всю банду Сирени Луна не збиралася, навіть якби в неї було цілий склад провізії.
Тож поки найманці жували свою суху кашу, з казана Луни почав ширитися запаморочливий аромат спецій. Сирена, чиє вогнище тліло трохи осторонь, не зводила з друзів пильного, важкого погляду.
— Треба ще трішки поперчити, — голосно промовила Луна, навмисно дражнячи сусідів. — М’ясо виходить таке ніжне... Наче тане в роті!
— М’ясо як м’ясо, — почав був Морган, але, перехопивши промовистий погляд сестри, миттєво виправився і додав на всю печеру: — М-м-м, божественно! Справді ніжне!
— Ви що, хочете, щоб вони там власною слиною захлинулися? — хмикнув Оцелот, спостерігаючи за цією маленькою виставою. — Є ідеї, Велеславе, що робити далі ?
— Є одна теорія, — кивнув ельф, не відриваючи погляду від танцюючих язиків полум’я. — Але я справді вважаю, що нам треба перепочити й відновити сили.
Морган згідно кивнув, підкладаючи дров у багаття:
—Будемо чергувати по дві години. Я почну. Почергую першим.
*****
Година була пізня, і Сара вже збиралася зачиняти важкі дубові двері трактиру. Відвідувачів не залишилося, лише постояльці розійшлися по своїх кімнатах нагорі. Ця корчма десятиліттями приносила прибуток її родині. Наївні шукачі пригод, які досі вірили в стародавні легенди, незмінно зупинялися тут перед тим, як вирушити вглиб Сніжних Гор.
Сама Сара в жодні скарби не вірила. Проте вона майстерно підтримувала вогник надії в очах клієнтів: розповсюджувала чутки, переказувала «достовірні» історії та навіть вигадувала імена щасливчиків, які начебто поверталися звідти з повними кишенями золота. Для бізнесу це було життєво необхідно.
Вона саме збиралася опустити важкий засов, коли двері з силою розчахнулися, відкинувши жінку назад. Вона ледь втрималася на ногах.
На порозі стояв високий чоловік. Він був вдягнений не просто в старий одяг, а в справжнє брудне ганчір’я, яке ледь трималося на ньому. Глибокий каптур повністю ховав обличчя. Разом із нічною прохолодою в приміщення увірвався нудотний, нестерпний сморід гнилої плоті. Сарі миттєво підкотило до горла.
— У нас зачинено, волоцюго! — крикнула жінка, затуляючи ніс рукою. — Забирався геть!
Двоє дужих чоловіків, які затрималися біля каміна, важко піднялися з-за столу, збираючись виставити непроханого гостя за двері.
— Де вони? — голос зайди був хрипким, із моторошним свистом, що долинав десь із глибини легень. Здавалося, він принюхувався до повітря.
— Вимітайся, тобі сказали! Ти що, оглух?!
Один із чоловіків сміливо схопив прибульця за плече, щоб розвернути до виходу. Наступної миті сталося те, чого ніхто не очікував. Незнайомець іншою рукою блискавично схопив чоловіка за горло і одним рухом підняв його над підлогою. Бідолаха забився, його очі вилізли з орбіт від дикого жаху та здивування.
Рука, що стискала горло, була жахливою. Крізь діри в шкірі та гнилому м’ясі пульсувало бридке червоне коріння, що заміняло м’язи. Було видно навіть жовті, оголені кістки пальців.
— Нежить! Мертвохід! — закричала в жаху Сара, бачачи, як Істота легким рухом кисті, мов суху гілку, зламала чоловікові шию. Тіло м’яко впало на підлогу.
Другий чоловік, оговтавшись від шоку, схопив важкий дубовий стілець і з розмахом ударив ним по спині потвори. Стілець розлетівся на тріски, але мертвохід навіть не похитнувся. Гострі, мов бритви, пазурі мертвяка швидко смугнули по горлу нападника. Той схопився за шию, намагаючись зупинити фонтан крові, але марно — він рухнув поруч із другом.
Сара, тремтячи від страху, схопила факел зі стіни. Колись вона чула, що нежить боїться вогню, бо суха, тліюча плоть швидко спалахує. Вона почала відчайдушно махати ним перед собою, намагаючись відігнати потвору.
Але мертвяк не зупинився. Він лише повільно наближався, не звертаючи уваги на полум’я. Своєю гнилою рукою він схопив факел прямо там, де горів вогонь, і... просто потушив його, стиснувши пальці. В кімнаті запала темрява, яку розсіювало лише бліде місячне сяйво з вікна.
— Що ти таке?! — закричала Сара, забившись у куток і закриваючи обличчя руками.
Мертвохід нахилився до неї. В місячному світлі було видно його жовті, гнилі зуби та... те, що мало бути шиєю. Замість шкіри та м’язів голову з тілом з’єднувало сплетіння такого ж мерзенного червоного коріння, яке пульсувало, наче живий організм.
— Помста! — це було останнє, що почула Сара в своєму житті.
