Раді Вас бачити!

Трохи перепочивши, загін рушив слідом за Дзіном. Руки хлопця так і залишилися зв’язаними за спиною, а Морган про всяк випадок тримав важку долоню на його плечі — щоб той і не думав про втечу. Зв’язані руки заважали Дзіну розправити крила, тож він лише невдоволено сопів, перебираючи ногами по кам’яній бруківці.

— Скільки тобі років, Дзіне? — з цікавістю запитала Луна, розглядаючи його дивні татуювання.

— Не треба мені твоїх років, що б це не було! — огризнувся підсвітник, навіть не озираючись.

— Як ви вимірюєте час свого життя? — Луна спробувала сформулювати питання інакше, сподіваючись на зрозумілу відповідь.

Дзін нахмурився. Він явно не розумів, чого від нього хоче ця дивна наземна істота.

— Божевільна... — пробурмотів він собі під ніс.

— Як давно ваш народ востаннє бачив дворфів? — втрутився Оцелот, чий погляд ставав дедалі серйознішим у міру того, як вони заглиблювалися в руїни.

— Приблизно триста подихів Гареса тому, — впевнено відповів Дзін.

— Чиїх подихів? — Морган здивовано закліпав очима.

— Гареса. Він дихає, піднімаючи вогняну ковдру, яка ділиться з нами своїм теплом.

— Гадаю, він має на увазі циклічні підйоми лави, — пояснив другові Велеслав. — Ймовірно, це пов'язано з вулканічною активністю десь глибше під нами.

— Якщо порахувати, — розмірковував уголос Оцелот, — то один такий «подих» — це приблизно один наш рік.

— А ти скільки подихів застав у своєму житті? — знову засипала питаннями Луна.

— Двадцять... — буркнув хлопець.

— А виглядаєш як підліток, — посміхнулася дівчина.

— Я чоловік! — спалахнув Дзін, ображено сіпнувши плечем. — Мене поставили охороняти прохід, бо я вже дозрів! Я — воїн!

Морган ледь стримав усмішку, дивлячись на зв’язаного «воїна», який ледве діставав йому до грудей. Дзін вів їх через велетенські порожні зали, де колись вирувало життя дворфів. Приміщення з’єднувалися довгими, лункими коридорами та вузькими містками над прірвами. Крок за кроком, сходи за сходами, вони спускалися дедалі нижче, віддаляючись від сонячного світла в саму пащу гори.

Вони дісталися чергової велетенської печери, але тут панувала задушлива напівтемрява, а повітря було просякнуте нудотним смородом. Луна миттєво закрила ніс краєм плаща.

— Чим це так тхне? — скривився Морган. Цей важкий запах нагадав йому полювання на старого ведмедя-людожера, що колись тероризував їх місто. У лігві звіра стояв такий самий дух розкладання та дикої плоті. — Дзіне, куди ти нас привів?

Підсвітник зблід і раптом рвонувся вперед, намагаючись вирватися, але сталева хватка Моргана втримала його на місці.

Печерою прокотилося низьке, глухе ричання. Велетенська кам’яна брила, вкрита мохом, — чи те, що вони вважали брилою, — здригнулася і підвелася на масивні ноги. Істота випрямилася, демонструючи довгі м’язисті руки, що сягали самих колін. У тьмяному світлі блакитних сталактитів на них витріщилася крива паща з жовтими іклами.

— Ах ти ж малий зрадник! — вилаявся Морган, відпускаючи Дзіна і вихоплюючи меч. Підсвітник, не гаючи ні секунди, дременув у темряву.

Велетенський кулак троля з гуркотом врізався в землю там, де мить тому стояли Велеслав та Луна. Дівчина встигла кинути кілька кинджалів, але вони лише безсило загрузли в грубій шкірі монстра. Троль навіть не здригнувся. Тоді Велеслав вдарив блискавкою точно в руків'я встромленої сталі. Розряд прошив тіло велетня; троль заревів від болю і, наче живий таран, кинувся на ельфа.

Оцелот дістав зі свого поясу кілька скляних пухирців і розбив їх прямо об морду істоти. Їдка суміш засліпила троля — він почав шалено терти очі, розмахуючи вільною рукою навмання. Скориставшись моментом, Морган підскочив ззаду і щосили рубанув мечем із темного мітрилу по сухожиллях. Троль важко впав на коліно. Воїн злетів йому на спину і одним точним ударом встромив лезо в череп. Велетень востаннє здригнувся і рухнув додолу.

— Де Дзін? — Велеслав озирнувся, важко дихаючи.

— І Сирена зникла... — додав Оцелот.

Вони кинулися в тунель, куди втік підсвітник. Невдовзі вони знайшли його: Дзін лежав на підлозі, закриваючи обличчя руками. З його носа та рота текла кров. Сирена саме з розмаху вдарила його ногою в живіт, змушуючи хлопця скорчитися від болю.

— Тікати надумав?! З моїм золотом хотів розминутися?! — гарчала жінка.

— Припини! — Морган ривком відштовхнув Сирену. — Ти що коїш, схиблена?!

— Це лайно надумало тікати, я його зупинила! — огризнулася вона, витираючи чоботи об каміння. — Могли б і подякувати!

— Але навіщо було так його лупцювати?! — Луна кинулася до Дзіна, намагаючись допомогти, але той лише налякано відповз у куток, дивлячись на них із диким жахом у білих очах.

— Я хочу допомогти, — Луна намагалася говорити лагідно, але Дзін продовжував налякано відповзати, втискаючись у каміння. Коли ж він побачив, як дівчина мимоволі стиснула кулак, то видав слабкий стогін, очікуючи на новий удар.

Проте Луна різко розвернулася і щосили вліпила Сирені в щелепу. Голова мародерки сіпнулася, в очах спалахнула несамовита лють. Вона миттєво потягнулася до меча, але Велеслав залізною хваткою перехопив її руку.

— Я знав одну гнилу людину, схожу на тебе. Я загнав йому кинджал прямо в серце, — холодно процідив ельф, дивлячись їй прямо в зіниці. — Бачила Грока? Хочеш закінчити так само?

Сирена завмерла, важко дихаючи. Вона бачила крижаний спокій в очах Велеслава і розуміла: він не погрожує, він констатує факт. Жінка повільно опустила руки.

— Ми або одна команда, Сирено, або ти сама по собі, — додав Морган, стаючи поруч з ельфом. — Шукай свої скарби самотужки, але я сумніваюся, що ти довго протягнеш тут сама. Ми нікого не тримаємо силоміць.

Морган підійшов до Дзіна і одним рухом розрізав мотузки на його зап’ястях.

— Ти вільний. Можеш іти, — спокійно мовив він. — Якось впораємося самі. І... вибач за це все.

Дзін недовірливо підвівся, розтираючи затерплі руки. Не вірячи власному щастю, він розправив крила і стрімко злетів, намагаючись чимшвидше опинитися подалі від «наземних демонів». Проте на пів дорозі до виходу він раптово завмер. Хлопець завис у повітрі, вдивляючись у густу темряву тунелю, і почав повільно, задкувати назад. Його очі розширилися від невимовного жаху.

З темряви докотилося знайоме важке дихання, що змішувалося з хрипким свистом у дірявих легенях.

Велеславу не потрібен був ельфійський зір, щоб зрозуміти, хто стоїть на порозі.

— Демони! — з розпачем закричав Дзін, розвертаючись і на повній швидкості летячи назад до групи. Батіг з коріння вдарив по крилу підсвітника, і хлопець безпомічно впав на землю.

У слабке світло печери повільно ввійшов Грок. Його тіло, понівечене молотом, було грубо зшите червоним корінням, що пульсувало в ритмі його ненависті. Але він був не один. Позаду нього, тримаючи мечі, виступили ще дві постаті. Це були ті самі мародери, яких власноруч убила Сирена. Їхні тіла були обплутані тими ж червоними жилами, а порожні очі світилися примарним вогнем Кривотворця.

На відміну від Грока, мертвоходи-мародери були неповороткими, а їхні погляди не виражали нічого, окрім пустки. Звичайні ляльки, що бездумно виконували волю господаря.

— Вбити... — прохрипів Грок крізь свист у грудях, і його маріонетки рушили вперед, здіймаючи іржаві мечі.

Велеслав не став чекати. Він вихопив кинджал і, спритно оминаючи повільних мертвоходів, кинувся в атаку на свого давнього ворога.

— Моргане, ми розберемося з цими! Допоможи Велеславу! — вигукнула Луна, відбиваючи кинджалом млявий випад мертвохода.

Морган не забарився — він рвонув на допомогу другу. Велеслав, ухиляючись від блискавичних атак батогів-коренів, підібрався впритул і встромив кинджал у тіло Грока, пропускаючи крізь лезо потужний електричний розряд. Тієї ж миті Морган відрубав частину одного батога і зробив випад, заганяючи мітрилове лезо глибоко в груди потвори. Але Грок навіть не здригнувся — у нього не було ні болю, ні крові, лише нежива воля Кривотворця.

Один із батогів мертвохода обвився навколо руки Велеслава, а інший, уже відновлений, атакував Моргана. Воїн ледь встиг заблокувати удар, відчуваючи неймовірну силу ворога. Велеслав схопився вільною рукою за корінь, що стискав його зап'ястя, і випустив такий потужний заряд, що батіг розірвало на шматки. Грок роз’ярився і спробував вчепитися пазурами в горло ельфа, але той дивом встиг відскочити.

Коли Морган знову замахнувся, мітячи в голову, Грок різко відскочив назад. Наче велетенська ящірка, він миттєво видерся по вертикальній стіні на стелю печери й почав несамовито бити батогами по масивних сталактитах.

— Це дуже погано, Моргане! — нервово вигукнув ельф, бачачи, як каміння над ними вкривається тріщинами. — Відходимо! Зараз же!

Сталактит затремтів і з оглушливим гуркотом звалився вниз. Один за одним кам’яні списи почали падати на землю, здіймаючи хмари пилу. Вчотирьох вони кинулися в глиб печери, намагаючись дістатися виходу, поки стеля не поховала їх заживо. Морган на бігу шукав очима Сирену, але мародерка ніби крізь землю провалилася.

— Де Велеслав?! — з жахом озирнувся Морган, коли вони вже майже дісталися виходу. Він пам’ятав, що ельф біг поруч, але тепер його ніде не було видно.

У темряві печери, серед хаосу падаючого каміння, мчав велетенський чорний вовк. На його спині, міцно вчепившись у білий загривок, сидів наляканий Дзін. Зламане крило підсвітника безпорадно бовталося. Велеслав у вовчій подобі майстерно маневрував між уламками, хоча пилюка майже повністю застеляла йому зір.

— Давай, Велеславе! Сюди! — у розпачі закричала Луна, простягаючи руки до темряви.

Вовк зробив потужний ривок і вилетів із печери за мить до того, як останній сталактит обвалив склепіння, назавжди запечатавши прохід купою каміння.

— Це не зупинить Грока надовго, — мовив Велеслав, повернувши собі ельфійську подобу.

Його обличчя було блідим: трансформація та шалений забіг із Дзіном на пораненій спині виснажили останні сили. Дзін спробував змахнути крилом, але від болю в нього потемніло в очах. Зціпивши зуби, підсвітник просто максимально зменшив свої крильця, щоб вони бодай не заважали йому йти пішки.

— Невже ти не можеш просто спопелити його своєю магією? — Луна з надією глянула на Оцелота. — Ти ж Вищий, у тебе має вистачити сил!

— Можливо, мені б і вдалося стерти його на порох, — хмикнув Оцелот, — але я не стану використовувати для цього свою силу.

— Але чому? — Луна не вірила своїм вухам.

— По-перше, спалах сили Вищого в такому місці миттєво видасть наші позиції. Айні стане цікаво, що ми тут забули, і вона пришле сюди Ханзо. Повір, тоді стане набагато гірше. Навіть Кривотворець це розуміє, тому й не з’являється особисто, — Оцелот кивнув на Дзіна. — Друга причина, це він. Як Вищі «люблять» інші і раси, ми знаємо на прикладі знищених ельфів. Оком не встигнете змигнути, як почнуться «священні походи» проти кровожерливих крилатих підсвітників.

Дзін здивовано кліпнув очима. Морган, згадуючи Фотіоса та жахи війни з ельфами, мовчки кивнув — слова Оцелота мали гірку рацію.

— Люди не повинні дізнатися про підсвітників за таких обставин, — підтримав Велеслав. — А якщо й дізнаються, то перше враження має бути однозначним: вони наші союзники. Тому нам потрібно зустрітися з вашими Старшими, Дзіне, подобається тобі це чи ні.

— Навряд чи вони розмовлятимуть із демонами, — похмуро похитав головою хлопець.

— Та не демони ми! — втомлено видихнула Луна.

— Вважай це дипломатичною місією для налагодження контакту. Можливо, навіть взаємовигідного союзу, — пояснив Велеслав. — Морган, як-не-як, король.

— Король? — Дзін з новим інтересом зміряв поглядом Моргана.

— Тільки не кажи, що ти не знаєш, хто це такий, — кинула Луна.

— Король був у Прадавніх. Наче їхній вождь, — відповів Дзін. — Що ж, може, з цього щось і вийде. Принаймні, вас не стратять одразу як демонів. Добре, я проведу вас... цього разу чесно.

— Яке обнадійливе майбутнє, — розсміявся Оцелот.

Морган, який уважно слухав аргументи ельфа, ледь помітно посміхнувся.

— А знаєш, друже, — діловито мовив він, звертаючись до Велеслава, — після Ради Лордів я так і не звільнив тебе від обов’язків свого радника.

У голові короля вже зрів план: як тримати поближче свого найліпшого друга після того, як ця війна закінчиться.