Раді Вас бачити!

— Як думаєте, хлопці, куди втекла Сирена? — запитала Луна, крокуючи слідом за підсвітником. — У мене погане передчуття. Здається, вона ще завдасть нам клопоту.

— Втекла, то й нехай. Однією проблемою менше, — байдуже відгукнувся Морган

Луна кинула швидкий погляд на Велеслава. Його кроки ставали дедалі важчими.

— Нам треба зупинитися. Пов’язка наскрізь просякла кров’ю, її негайно слід змінити.

Морган, теж помітивши блідість друга, кивнув:

— Добре. Знайдемо безпечне місце. Треба оглянути й Дзіна.

— Вам усім треба відіспатися, — додав Оцелот, зиркнувши в темряву коридору. — Невідомо, що чекає за наступним поворотом. Краще зустріти небезпеку на повні сили, ніж падати з ніг.

Вони знайшли невелику кам’яну хатину. Після короткого магічного прибирання пилу приміщення стало придатним для ночівлі. Оцелот дістав із поясу один зі своїх пухирців і вилив вміст на поріг. Кімнату одразу заповнив гострий аромат суміші гірських трав.

— Про всяк випадок, — пояснив він. — Якщо ворог спробує взяти наш слід носом.

Велеслав важко присів і торкнувся долонею холодної підлоги. Під його пальцями каміння почало стрімко заростати товстим, м’яким мохом, що пахнув лісовою свіжістю.

— Це краще, ніж лежати на голій скелі, — прошепотів ельф. Бійка з Гроком та перетворення виснажили його до краю.

Луна обережно зняла стару пов’язку зі спини ельфа. Побачивши глибоку рану, вона закусила губу, промила її та знову нанесла цілющу мазь. Наклавши чистий бинт, вона раптом обняла чоловіка ззаду і тихо схлипнула:

— Це моя провина... Якби я була обережнішою...

— Ти про що? — Велеслав лагідно накрив її долоню своєю. — Усе не так страшно. Все буде гаразд, Луно.

Дівчина ще хвилину стояла так, вдихаючи запах його шкіри, а потім, заспокоївшись, підійшла до підсвітника.

— Не бійся, я просто допоможу.

Дзін недовірливо глянув на неї, але дозволив обробити синці, що залишилися після важких чобіт Сирени.

— Дай гляну на крила, — сказала Луна, заходячи йому за спину.

Дзін розправив їх, намагаючись поводитися як справжній воїн і не видавати болю. Луна уважно оглянула пошкоджене крило, глянула на ціле та знову на зламане крило.

— Я не експерт із крил, але...

Раптом вона різко схопила суглоб крила, Дзін скрикнув, почувся сухий хрускіт. Проте за мить гострий біль змінився на легке тупе ниття кістка нарешті стала на місце.

— Дякую... — ледь чутно мовив хлопець, поспіхом ховаючи крила.

— Нема за що. Але поки що не літай, — порадила Луна. Вона дістала з сумки пиріжки з м’ясом, роздала друзям, а Дзіну простягнула великий стиглий помідор. — Тримай. Пиріжки з м’ясом, ти не їси, тож скуштуй це.

— Що це? — Дзін зацікавлено розглядав яскраво-червоний овоч, наче це була невідома магічна сфера.

— Помідор. У вас хіба немає овочів?

Хлопець обережно відкусив шматок, ніби очікував, що зсередини вискочить демон. Але вже за секунду солодкий сік змусив його забути про всі страхи. Дзін почав жадібно поїдати небачений делікатес.

Луна вмостилася на моху між Велеславом та Морганом і втомлено позіхнула.

— Ну ось, дівчино, як тобі не соромно? — реготнув Оцелот, вмощуючись біля входу. — Як же тепер Морган обійматиме свого найкращого друга?

Морган лише пробубнів щось незрозуміле собі під ніс і відвернувся. Оцелот глянув на Дзіна, який самотньо тулився в кутку:

— Там ще є місце на моху, Дзіне.

Підсвітник глянув на м’яку зелень. Йому зовсім не хотілося спати на холодному камені, адже вдома, у рідному місті, він звик саме до таких ліжок. Невпевнено він підійшов і влігся за спиною Моргана. Заплющивши очі, він засинав, уявляючи цілий кошик цих неймовірних, солодких помідорів

Морган прокинувся першим. Оцелот сидів біля дверей, притулившись спиною до холодної стіни, і задумливо роздивлявся свої персні, що тьмяно виблискували в напівтемряві.

— Оцелоте, — тихо покликав Морган, підсівши до бога-вигнанця, — як гадаєш, у нас справді є шанс здолати Кривотворця? І зробити так, щоб Айна нарешті від нас відчепилася?

— Чесно кажучи, — відповів Оцелот без тіні своєї звичної іронії, — я був певний, що ви загинете ще в битві з Бейном. Але ви перемогли. Ви вижили після зустрічі з Кривотворцем, хоч і ціною того, що поділили одне життя на двох. Ви обоє вмієте дивувати навіть богів.

— І все одно я не розумію, як нам його перемогти, — зітхнув Морган. — Ні мій мітриловий меч, ні магія Велеслава не завдали йому непоправної шкоди.

— Саме тому ми тут, — Оцелот нарешті підняв погляд. — Якщо десь і збереглися знання про те, як приборкати таку силу, то лише в цьому місті. Воно старіше за Айну та Кривотворця. Гадаю, нам доведеться спуститися туди, куди пішли Прадавні дворфи.

— Сіроко згадував, що знайшов ельфійський літопис... про те, як Айна захопила владу. Це правда? — раптом пролунав голос Велеслава. Ельф лежав із розплющеними очима, нерухомо дивлячись у стелю.

Оцелот кивнув

— Вона, Ханзо та інші Вищі підступно вбили ельфійських богів і дружину Виродіала. Ельфійський цикл закінчився неприродно, захлинувшись у крові. Виродіал тоді ще не мав такої сили. Бог лісу, покровитель звірів і великий цілитель — він міг вилікувати найважчу рану, але як воїн не становив загрози. Айна хотіла залишити його як символ, як трофей. Вона фатально недооцінила його.

— По суті, Кривотворець — це лише наслідок її власних злочинів, — констатував Велеслав, повільно підводячись.

— Так і є, — підтвердив Оцелот. — Вона породила монстра, якого тепер сама боїться.

— Що ж, пора вирішувати, що робити далі, — Велеслав лагідно торкнувся плеча Луни.

Дівчина прокинулася і, солодко позіхаючи, потягнулася на м’якому моху. А ось Дзін викликав у всіх мимовільну посмішку: хлопець спав так міцно, що навіть не ворухнувся. Він щось радісно жував уві сні, і на його обличчі застиг вираз абсолютного щастя.

— Дзіне, підйом, — покликав ельф.

Підсвітник різко розплющив очі й розчаровано зітхнув, усвідомивши, що бенкет був лише сном.

— Далеко ще до твого міста? — запитав Морган, закидаючи на плече сумку.

— Не дуже. Можна дійти швидше, але тоді є велика ймовірність знову зустріти... — Дзін нахмурився і мимоволі здригнувся. — Ту істоту зі свистом у грудях.

— А ти справді так добре знаєш цей лабіринт? — поцікавилася Луна.

— Я тут виріс, — кивнув Дзін і раптом кинув сором’язливий погляд на сумку з припасами. — А там випадково немає... хоча б маленького... червоного помідора?

— Тримай, — Морган зі сміхом дістав овоч і кинув його зраділому підсвітнику.

Зібравши речі, вони покинули хатину. Шлях пролягав через нескінченні анфілади залів, повз покинуті кузні та житлові квартали дворфів. Вони спускалися все нижче, де повітря ставало густішим, а блакитне сяйво кристалів — яскравішим.

— Скажи, Дзіне, — запитала Луна, — а чому ти чергував там зовсім один? Зазвичай на такі пости відправляють принаймні двох.

Хлопець насупився і пришвидшив крок.

— Бо я... трохи інакший. Наприклад у мене інші крила. Мене побоюються,— він помітив стурбований погляд Луни й поспішив додати: — Але мене ніхто не ображав.

Невдовзі вони зупинилися перед масивними кам’яними воротами, прикрашеними різьбленням. Дзін набрав повні легені повітря і щосили крикнув:

— Дзоє! Відчиняй ворота! — хвилина тиші. — Я знаю, що ти нас бачиш!

— Нікого немає вдома! — раптом пролунав дзвінкий дівочий голос із-за воріт.

— Ти що, знущаєшся? — Дзін нервово тупнув ногою. — Відчиняй негайно!

— Якщо ти не помітив, — голос став дещо вищим, — біля тебе стоять якісь велетенські страхопудали!

Морган весело нахилився до вуха Велеслава:

— Це вона про тебе, друже. У тебе такий серйозний вигляд, що навіть мені іноді страшно. Бррр!

Луна не втрималася і тихенько хіхікнула.

— Зрадниця, — примружився Велеслав, хоча в його очах теж промайнула іскра сміху.

— Ти соромиш наш народ! — повчальним тоном вигукнув Дзін у бік воріт. — Це перший дипломатичний контакт, а ти поводишся як дитина! Ти так хочеш увійти в історію?

Почувся низький гул стародавніх механізмів. Важка брама, поцяткована викарбуваними рунами дворфів, повільно розійшлася в боки. Назустріч групі вийшла підсвітниця — вона була майже одного зросту з Дзіном, але її вишукане вбрання, гаптоване золотом, та витончена тіара на голові миттєво видавали високий статус. Її обличчя, що дивним чином поєднувало юну привабливість і суворість зрілої жінки, було напруженим. Дзоя рішуче спрямувала спис на гостей.

З-за її спини вибігли ще з десяток войовниць, беручи групу в кільце.

— Кажеш, з тобою якась королева наземників? — Дзоя зміряла Луну прискіпливим поглядом. — Що ж, ідіть за нами. Але попереджаю: хоч один підозрілий рух — і ви покійники!

— Взагалі-то, вона не... — почав було Морган, намагаючись відновити справедливість, але його грубо перервали.

— Ану цить! — гаркнула одна з охоронниць, приставивши вістря списа ближче до його грудей.

Їх провели за браму, і перед очима відкрилося дивовижне місто. Воно розрослося на руїнах цивілізації дворфів: фундаментальні кам'яні основи будинків залишилися незмінними, але над ними височіли легкі, химерні надбудови, що нагадували гігантські вулики, прикрашені квітковими орнаментами. Життя тут вирувало за своїми законами. Підсвітники-чоловіки переносили каміння та відра з густою клейкою речовиною, інші дбайливо поливали водою ділянки з яскравим мохом, поки повз них пробігали дівчата, граючи в квача.

Морган з цікавістю розглядав прилавки. На одному пропонували різнобарвні гриби та лишайники, а на іншому — соковитих слизьких личинок.

«Якщо це їхній основний раціон, то зрозуміло, чому помідор здався Дзіну божим даром», — подумки відмітив король. Поруч вишикувалася черга з дівчат до ювеліра, який виставляв прикраси з рідкісних самоцвітів. Проте варто було перехожим помітити чужинців, як розмови вщухали, а в повітрі зависав острах.

Нарешті вони зупинилися на центральній площі. На великому переносному троні, який тримали на плечах дужі підсвітники, сиділи дві близнючки. Їхнє довге сріблясте волосся спадало на сукні, що переливалися всіма кольорами веселки, а обличчя здавалися витесаними з білого мармуру — нерухомі й величні, наче античні скульптури. Діамантові корони на їхніх головах сліпуче сяяли.

— Старійшини Одзі, — Дзін шанобливо впав на коліна, — це наземні...

— Ми вже чули від варти, хто це, — синхронно, в один голос відповіли сестри. Їхній погляд, позбавлений емоцій, зупинився на дівчині. — Ви прийшли налагодити дипломатичний зв'язок. Що ж, ми вислухаємо вас, королево наземників.

— Взагалі-то... — знову спробував вставити слово Морган.

— Тобі слова не давали! — відрізали Одзі, навіть не глянувши в його бік. — Тримайте свою прислугу в узді, королево. У нашому світі прислуга не має права звертатися до еліти без дозволу. Представтеся.

— Я... Луна Вульфхарт, — ніяково промовила дівчина, червоніючи під прицілом десятків очей.

— Отже, королево Луно Вульфхарт, ми чекаємо на вас у палаці. Обговоримо ваші цілі та пропозиції. А прислуга нехай зачекає тут.

Трон підняли й понесли вглиб палацу. Луна розгублено озирнулася на друзів.

— Хлопці?!

— Йди, — прошепотів Оцелот, ледь стримуючи сміх від безглуздості ситуації. — Вся надія на твої дипломатичні таланти.

Морган озирнувся на Велеслава. Ельф, який зазвичай мав відповідь на будь-яке питання, стояв із виразом глибокого інтелектуального шоку. Його логіка, безсило мовчала перед цією соціальною структурою.

— Не шукай тут сенсу, друже, — драматично зітхнув Морган. — Ми опинилися в місці, куди страшнішому за печери драконів чи острів некромантів.

— Це де? — Велеслав нарешті знайшов голос, намагаючись згадати найтемніші куточки Крайни. — Брама Облівіону?

— Гірше, — приречено відповів Морган. — Це територія абсолютного матріархату.