Раді Вас бачити!

*****Тоді*****

— Та ну годі тобі, Виродіале. Ці юні Вищі не такі вже й погані, — Ліліель глянула на коханого, і в її погляді спалахнуло м'яке магічне світло. — Коли прийде наш час, вони змінять нас так само, як ми колись змінили тих, хто був до нас.

Виродіал мовчки дивився на неї, і в його очах застигло німе обожнювання. Постать Ліліель була втіленням витонченого балансу між гнучкістю вербової лози та пружною силою дикої стихії. Висока талія плавно переходила в м’які лінії стегон, виточені немов самою течією ріки, створюючи силует, позбавлений будь-якої земної важкості. Її тонка золотаво-оливкова шкіра здавалася пелюсткою магнолії, що випромінює тепле внутрішнє сяйво.

На аристократичному обличчі з високими вилицями палали бездонні озерця бірюзових очей, у яких замість зіниць пульсував чистий ефір. Важкий каскад мідного волосся живими хвилями спадав нижче пояса, заплутуючи в собі пелюстки лісових квітів. Вона була втіленням первісної грації, де кожна лінія тіла дихала гармонією природи.

— Я бачу їхнє єство, Ліліель. Пихатість, жадібність, хвороблива жага влади, — Виродіал повільно похитав головою, і його обличчя затьмарилося. — Вони підуть по трупах заради своєї мети. Ми ніколи не були такими.

— Вони навчяться чинити правильно. І наша дитина разом з ними, — Вища ніжно торкнулася свого живота, і цей жест змусив серце Виродіала стиснутися від передчуття. — Вони всі різні, а ти судиш про всіх лише по Айні. Поглянь на Манару — вона розумна, далекоглядна, в ній немає й натяку на жадобу до трону. Чи бешкетник Анаксагор — дай йому волю, і він втече за обрій, подалі від стін Золотого Палацу. А Сайрнен? Він спокійний, як удав, і навіть не зважає на провокації Ханзо, якому аби тільки з кимось побитися.

Виродіал опустив очі, намагаючись вгамувати тривогу, що ніяк не давала спокою. Дивне, липке передчуття стискало груди. Очі Айно... вони палали не просто магічним вогнем, у них відбивалася хижа, нестримна жага влади, яку неможливо втамувати.

Великий білий олень безшумно підійшов до Виродіала, довірливо ткнувшись мордою в плече Вищого. Той провів долонею по білосніжній шерсті, яка, здавалося, випромінювала м'яке місячне сяйво навіть серед білого дня. Вищий простягнув звірові соковите зелене яблуко; олень обережно взяв частування з рук і з'їв, вдячно примружившись.

— Мені час їхати, — тихо мовив Виродіал, легко скочивши на спину звіра. Титул ельфійського бога лісу накладав на нього обов'язки, які він не міг ігнорувати, навіть заради спокою вдома. Він востаннє посміхнувся Ліліель: — Повернуся, як тільки зможу.

— Я чекатиму на тебе в Золотому Палаці, — богиня посміхнулася у відповідь, і ця посмішка була останньою світлою згадкою про неї.

Виродіал прибув до Адрайеля — величного ельфійського міста, що було справжньою перлиною заповідних лісів. Білосніжні будівлі тут здавалися живими, у їхні стіни були вплетені квітучі лози, а повітря повнилося ароматом меду та стародавньої магії. Над містом височіли золоті статуї Вищих, а в серці Адрайеля розкинулася Бібліотека, де зберігалася кожна мить історії їхнього народу. Найвищою спорудою був Храм Богів, чий дах охороняли розправлені крила кам’яних грифонів.

Ельфи з глибокою пошаною схиляли голови перед Виродіалом, коли той проїжджав повз на своєму білосніжному олені.

— Де вона? — коротко запитав він у старійшини. У ельфів не було королів; їхнім життям керували мудреці, обрані самим народом.

Високий ельф похилого віку, вбраний у сріблясті шати, вклонився Вищому.

— У будинку. Ми знайшли її на березі річки, — старійшина вказав на сусідню оселю. — Дівчинку б’є лихоманка, вона досі не опритомніла. Ми не знаємо, як вона опинилася в лісі та хто на неї напав.

Виродіал зайшов усередину. На ліжку лежала людська дитина років чотирнадцяти. Її обличчя зблідло й укрилося холодним потом, а тіло здригалося в конвульсіях. Та найжахливішим було інше: біля самого серця з грудей стирчало руків’я кинджала.

Виродіал різким рухом витягнув лезо й негайно притиснув долоню до рани. М’яке золотаве сяйво розлилося по кімнаті, магія Вищого за лічені секунди затягнула розірвану плоть.

Дівчинка скрикнула й різко відкрила очі. Побачивши перед собою величного ельфа та могутнього рогатого Вищого, вона в жаху відсахнулася в куток ліжка.

— Не бійся, дитино. Ми не завдамо тобі шкоди, — лагідно промовив старійшина. — Ми лише хочемо знати, хто це зробив та повернути тебе додому.

Дівчинка налякано переводила погляд із кинджала на свої груди, де щойно була смертельна рана.

— Як тебе звати? — запитав Виродіал

— Елізабет... Елізабет Вульфхарт. Мої батьки купили землю неподалік лісу... — вона ледь не плакала. — Я просто хотіла побачити ельфів...

— На тебе напали ельфи? — здивовано перепитав старійшина.

— Ні. То були не ельфи й не люди...інші — вона вказала тремтячим пальцем на Виродіала. — У одного іншого, кинджал з’явився просто з повітря. Він кинув його в мене, і я впала в річку. Вони всі були... дивні. Такі самі, як він.

Лише в цю мить Виродіал відчув щось майже забуте. Біль. Він глянув на свою долоню — на шкірі залишився невеликий поріз. Мабуть, він необережно торкнувся леза, коли відкидав кинджал, не очікуючи, що зброя може його поранити. Звичайний метал людей чи ельфів не міг завдати шкоди Старшому Вищому. Це було неможливо.

Нічого не пояснюючи, Виродіал вийшов із будинку. Він скочив на оленя і, не гаючи жодної секунди, помчав назад до Золотого Палацу.

Золотий Палац зустрів його мертвою тишою, що була гучнішою за крик. Виродіал повільно підіймався сходами до головного залу, і кожен крок віддавався болем у серці. На мармурі лежало неживе тіло Дівари, богині любові та краси. Її колись бездоганна шкіра була понівечена жахливими опіками, що випалили саму суть її божественності. Неподалік, розпластавши зламані крила, застиг Арамель, бог небес. З його грудей стирчали руків'я кинджалів — точно таких, яким намагалися вбити Елізабет Вульфхарт.

Чим ближче Виродіал підходив до зали, тим більше тіл встилало його шлях. Старші Вищі билися між собою, і він бачив серед убивць тих, кого Ліліель вважала надією майбутнього. Юні Вищі, які не володіли бойовою магією, стискали в руках ті самі прокляті кинджали, що могли ранити богів.

Він увійшов до зали. Біля підніжжя трону лежала Ліліель.

Виродіал з важким гуркітом впав на коліна біля своєї коханої. Він не видав жодного звуку, не проронив ні сльози. Його погляд застиг на її блідому обличчі.

— Ти мав бути поруч із нею, — пролунав голос Айни. Вона стояла біля трону, і в її очах не було нічого, крім крижаного розрахунку. — Ви мали б разом завершити свій Цикл Колеса Долі. Зараз

Із-за високих колон почали виходити інші Вищі. Виродіал відчув їхньої присутність ще на порозі, але йому було байдуже. Він ніжно торкнувся живота Ліліель, а потім повільно підвів голову. Він обвів поглядом залу, вдивляючись у кожне обличчя, наче навічно випалюючи в пам’яті образ кожного вбивці.

Проломивши рогами важкі двері, до зали влетів білосніжний олень. Тварина завмерла біля господаря. Виродіал обережно підняв тіло Ліліель, поклав її на спину звіра і скочив у сідло сам.

— Одне питання, Айно. Чому? — його голос був дивно рівним, позбавленим будь-яких емоцій.

— Просто не хотіла надто довго чекати на свій законний трон, — кинула вона у відповідь.

Виродіал нічого не додав. Верхи на олені він покинув закривавлений Золотий Палац.

— Дивно. Я очікувала на драматичну промову з погрозами помсти, — Айно зверхньо сіла на трон, що ще не встиг охолонути від попередніх господарів. — А він просто жалюгідно втік. Навіть немає бажання вбивати цього слимака. І що він зробить? Нападе на нас своєю армією лісових звіряток?

— Анаксагору, звісно, буде начхати, — промовив Ханзо, займаючи сусідній трон. — А ось Манара та Сайрен точно будуть незадоволені.

— Їхнє незадоволення мене не цікавить, — відрізала Айна. — Хто не вклониться перед Верховною Богинею, той згорить у моєму полум’ї.

*****

Минуло дві доби відтоді, як кров Вищих окропила мармур Золотого Палацу, неприродно завершуючи старий цикл Колеса Долі. Виродіал мовчки дивився у вікно високої вежі храму в Адрайелі. Місто, яке він плекав століттями, здавалося тепер чужим.

— Вибачте... але Вогонь Вищих ми мусили віддати їй. Верховній Богині Айно, — голос старійшини тремтів. — Вона погрожувала спопелити все місто.

— "Верховна Богиня Айно", — повільно, наче куштуючи на смак отруту, повторив Виродіал. — Як швидко ви зреклися вдячності. Століттями я оберігав ваш народ, нічого не вимагаючи натомість. Але варто було мені прийти за тим, що належить ельфійським Вищим, як ви віддали це Айні. Через страх. Що ж... віднині ви боятиметесь мене сильніше, ніж її полум'я.

Виродіал розвернувся. Старійшина охнув і відсахнувся: очі Вищого стали чорними, як безодня нічного неба, а колись величні срібні роги потемніли, перетворившись на гострий, зловісний обсидіан.

— Вибачте... благаю, вибачте! — наляканий старець вибіг із храму, не озираючись.

Востаннє глянувши на ельфійську столицю, Виродіал залишив храм. Верхи на білому олені він попрямував у саме серце лісу. Але природа вже відчула його біль. Колись квітучий рай із прозорим озером став похмурим: дерева висихали на очах, квіти чорніли й розсипалися попелом, а вода в озері збаламутилася, наче ввібрала в себе всю гіркоту його душі.

— Ось ти де! — з-за дерев виринула постать. — Ти так швидко тікав, Виродіале, що ми спершу й не впізнали тебе. Гадали, якийсь наляканий пес забився в хащі.

Вищий Кейн вишкірився, демонструючи два ряди гострих зубів. Його золоті очі палали азартом мисливця.

— Радій. На тобі закінчиться старий цикл.

Зі неймовірною швидкістю Кейн кинувся вперед, встромляючи проклятий кинджал прямо в груди Виродіала. Ухилитися від удару найшвидшого з Вищих було неможливо, тому Виродіал дозволив лезу увійти в плоть. Але щойно магічний метал зробив це він залізною хваткою перехопив руку Кейна.

— Я ж поцілив у саме серце... Чому ти ще живий?! — захрипів Кейн від болю, коли Виродіал одним рухом зламав йому передпліччя.

Вищий жбурнув нападника у стовбур засохлого дерева. Кейн впав, намагаючись підвестися, але важкий чобіт Виродіала вже стояв на його коліні. Моторошний хрускіт кісток заглушив відчайдушний крик Кейна.

— Ти швидкий, — спокійно, майже буденно промовив Виродіал, дивлячись на ворога зверху вниз. — Я заберу цей дар собі.

Пальці Виродіала, схожі на пазурі, пробили грудну клітку Кейна, сягаючи самого серця. Кейн з жахом спостерігав, як по чорних венах на руках Виродіала пульсуючим потоком перетікає його власна енергія. Старший Вищий холодно посміхнувся. Темрява почала заповнювати зіниці Кейна, а останнім, що він почув у своєму житті, був глухий вибух власного серця, спустошеного до останньої краплі.

*****

Століття за століттям Айна відправляла Вищих, аби випалити саму згадку про Виродіала. Але кожен похід закінчувався смертю нападників, а він ставав дедалі сильнішим. Щоб стримувати поглинуту енергію, його тіло почало перетворюватися на камінь, прорізаний чорними венами, що нагадували глибокі тріщини.

Разом із ним змінювався і Ліс. Тварини перетворювалися на чудовиськ, а ельфи... просто не могли вижити в цьому новому, отруєному середовищі. Поки Айна кидала в бій смертних "героїв" озброєних пафосними промовами та магічними артефактами, чию внутрішню звірину суть Виродіал вивертав назовні, поповнюючи армію звіролюдів, доля ельфів була куди страшнішою.

Вони не мали людських слабкостей, тому Виродіал діяв інакше. Залишки ельфійського народу, що залишилися після війни з людьми, намагалися сховатися в глибинах хащів, де були наздогнані мандрагорами. Магічні коріння обплітали живих ельфів, висмоктуючи життя та перетворюючи їх на нерухомі дерев’яні статуї. Колишні мешканці Адрайеля стали мовчазними свідками падіння свого світу — застиглими фігурами, що навіки вросли в коріння Темного Лісу.

— Досить ховатися в тіні, Сайрен, — мовив Виродіал. — Ти ще живий лише тому, що мені цікаво, чому ти сюди прийшов. Невже Старший Вищий особисто вирішив спробувати мене здолати?

— Я не ховаюся, я спостерігаю за тим, як ти змінився за ці століття, Виродіале, — спокійно відповів бог морів та океанів.

Виродіал важко подивився на Сайрена. В його погляді не залишилося нічого від колишнього бога лісу.

— Не називай мене так більше. Зви мене Кривотворець.

Кривотворець оглянув Сайрена. Той практично не змінився: гарний юнак із струнким тілом та блакитною лускою на шкірі, довге волосся кольору океану з білими кінчиками, наче морська піна. Той самий розсудливий погляд.

— А ти не змінився, — сказав Кривотворець. — То чому прийшов?

— Ваша війна з Айно заходить надто далеко. Ви обидва стаєте все сильнішими і в підсумку розірвете цей світ навпіл. Я не хочу цього.

— Ось як. То чого ж ти хочеш?

— Я хочу домовитись. Я знаю, де Вогонь Вищих.

— Я слухаю, — коротко відповів Кривотворець.

— Не так швидко. Коли ти отримаєш силу, вся ця війна має закінчитися.

— Війна закінчиться лише тоді, — Кривотворець повільно підняв келих із вином, — коли замість цього кришталю у моїй руці буде череп Айни.

— Все буде у твоїх руках, — Сайрен залишався незворушним. — Коли ти здобудеш Вогонь Вищих, ти маєш або вбити її, або загинути сам у битві з нею. І багатьох Вищих такий фінал влаштовує.

— "Багатьох Вищих"... Мха-ха-ха! — іронічний сміх Кривотворця прокотився мертвою залою, наче грім. — А самі чого її не вб’єте?

— Бо вона стала занадто сильною. Молитви, храми, приношення на фоні страху перед твоїм Темним Лісом лише живлять її міць.

Кривотворець замовк, наче зважуючи на терезах слова бога морів. Його чорні очі не виражали нічого.

— Хай буде так. Щойно Вогонь Вищих опиниться в мене, почнеться остання битва з Айно.

— Вогонь Вищих сховано у світі людей, — Сайрен зробив крок назад, готуючись піти. — У трьох старих золотих статуях Айни, що височіють у храмах трьох найбільших міст Крайни. Шукай їх там.

Кривотворець ледь помітно кивнув.

— І ще одне, — додав Сайрен. — Манара підготувала сильного мага для битви з тобою. Ельфа.

— Ельфа? — у голосі Кривотворця прокинулася тінь зацікавленості. Він знав, що його колишній народ зник із лиця землі ще п'ятнадцять років тому. — Звідки?

— Створений із залишків ельфійської магії та чистої магії самої Манари. Майже її син.

— У Колеса Долі таки є почуття гумору, — Кривотворець холодно посміхнувся. — Гадаєш, він зможе здолати мене?

— Він буде достатньо сильний, щоб спробувати. І Манара дала йому свободу вибору. Ельфи — це все ж таки твій народ, Виродіале. Просто дай у майбутньому йому шанс вижити. Дещо має право перейти у наступний цикл. Чи не так?

З цими словами Сайрен розчинився, на кілька секунд залишивши по собі лише прозорий силует із води, який невдовзі розсипався важкими краплями на підлогу.

Кривотворець залишився наодинці. Він мовчки перевів погляд на чорний пульсуючий кокон за його троном, наче серце самого Темного Лісу, яке готувалося до останнього удару.

*****Зараз*****

Чорний Палац височів посеред Темного Лісу, наче обвуглений кістяк велетня. Замість золота — холодний чорний мармур, замість рун — сплетіння багряного коріння, що нагадувало мережу вен, по яких пульсувала сироватка хаосу. Сотні звіролюдів — химерних створінь, чию звірину суть Кривотворець витягнув назовні, — застигли в покірному заціпенінні, коли повз них проходив Навир Кривородний.

Навир крокував коридорами, де кожен крок гулко відгукувався в порожнечі. Його проводжали поглядами гвардійці — двометрові бегемоти з обсидіановою шкірою та обладунками із залізного дерева. Це був вінець творіння його «батька», легіон, що не знав ні жалю, ні страху.

У трональній залі панував напівморок, розігнаний лише тьмяним світлом коріння. Кривотворець сидів на троні, задумливо розглядаючи амулет із третьою, останньою частиною Вогоню Вищих, яку здобув генерал. Навир опустився на коліно. Він очікував, що "батько" негайно поглине цю міць, але той лише повільно крутив дрібничку в пальцях.

— Батьку, — почав доповідь Навир, — як ти й передбачав, Вищі на порозі міжусобиці. Айна наказала винищувати кожного, хто здатен чинити опір силі богів.

— Айна... — Кривотворець видав тихий, крижаний смішок. — Вона досі вірить у власну вічність. Але Колесо Долі немилосердне. Її час у цьому циклі добігає кінця... моїми руками.

— Ельф Велеслав, творіння Манари, вижив, — продовжив генерал. — Як і Морган Вульфхарт, який тепер став королем. Вони збирають армію. Накажеш ударити першими?

— Ні. Кожен має дограти свою роль до фінальної завіси.

Коли Навир залишив залу, Кривотворець підвівся. Позаду трону, прихований густою тінню, пульсував кокон, вкритий чорним слизом. Це було щось дике, прадавнє, що вимагало неймовірної енергії для свого народження. Сайрен не збрехав — Вогонь Вищих справді був там, де він вказав.

Кривотворець притиснув амулет до вологої поверхні кокона. Золотаве сяйво почало перетікати всередину, змушуючи чорну оболонку здригатися від кожного розряду магії. Коли амулет спорожнів, він просто розтер його на пил між пальцями. Всі три частини Вогню тепер були там — усередині.

— Хай почнеться новий цикл Колеса Долі, — прошепотів він