Спочатку:
На сторінку книги
— Велеславе! — Луна обережно торкнулася плеча чоловіка, який задрімав у бібліотеці з важким фоліантом у руках. — Велеславе, прокидайся !
— Що сталося? — ельф розплющив очі й потер обличчя, намагаючись повернутися до реальності.
— Будь хоч трохи м’якшим до малого. Він уже пів дня тренується біля того опудала, очей не підіймає. Нехай перепочине.
Велеслав солодко позіхнув, не поспішаючи підводитися з крісла.
— То нехай відпочиває. Я тут до чого? Хіба я йому забороняю?
— Він не йде! Каже, що тренуватиметься, доки не досягне мети, — зітхнула Луна.
— Добре, — коротко відповів ельф, знову вмощуючись зручніше та заплющуючи очі.
— Я борщ зварила! — пригр Луна вперла руки в боки. — І ніхто не отримає ні ложки, доки Сіроко на майданчику.
Помітивши, що погрози на Велеслава не діють, вона змінила тактику і додала з ноткою образи:
— Я ж старалася, а він стигне...
— Гаразд, — Велеслав нарешті підвівся, здавшись під переможну посмішку дружини. — Насипай. Спробую з’їсти якомога більше, може Моргану трохи залишу
— Велеславе!
— Та жартую я, — ельф ледь помітно всміхнувся.
Він вийшов із бібліотеки і попрямував до тренувального майданчика. Сіроко й справді працював на межі: обличчя почервоніло, на лобі виступив піт, а погляд був прикутий лише до цілі. Камінець уже майже долітав до опудала, щоразу падаючи все ближче до солом’яних ніг мішені.
— Сіроко, якщо ти впадеш тут від виснаження, це не допоможе тобі опанувати стихію швидше, — спокійно промовив Велеслав, зупинившись поруч.
— Але в мене вже майже вийшло! — заперечив Сіроко, тремтячою рукою витираючи піт із чола. Він важко дихав, але очі все ще горіли впертістю.
— Можливо, і вийшло б, якби в тебе лишилися сили. Знай свою межу і вчися правильно розподіляти ресурси ефіру, — Велеслав не зводив очей з учня, доки той нарешті не кивнув, — А тепер іди мий руки. Луна приготувала борщ спеціально для тебе. Ти ж не хочеш її засмутити?
— Борщ?! — при згадці про цю страву очі малого заблищали яскравіше за будь-яку магію, і він чимдуж побіг виконувати наказ.
Велеслав затримався на майданчику, дивлячись на обрій. Десь там, за лінією неба, ховався Темний Ліс, де Вищі готувалися до великої війни. З кожним днем передчуття того, що спокій добігає кінця, ставало дедалі важчим. Але поки був час... Ельф вирішив насолодитися цією миттю спокою і рушив до їдальні.
У залі вже панувало пожвавлення. Морган сидів за столом у передчутті обіду, поки Луна розливала парувату страву по тарілках.
— Як гарно пахне! — зауважила Либідь, сідаючи поруч із чоловіком.
Сіроко, який уже встиг вмитися, дивився на свою порцію так, наче це був найбільший скарб у Крайні. Велеслав мовчки зайняв своє місце.
— Я вже майже все підготував. Післязавтра вирушаємо, — повідомив Морган, на мить відірвавшись від їжі. Його голос звучав зібрано й серйозно.
— А як же Сіроко? — запитала Либідь, зиркнувши на хлопчика.
— Йому буде чим зайнятися найближчим часом, — ельф кивнув у бік учня. Той, не відриваючись від ложки, лише інтенсивно закивав на знак згоди.
— Дуже смачно! — вигукнув Сіроко, з'ївши першу порцію.
— Дякую, я старалася, — усміхнулася Луна, задоволена результатом.
Вперше за довгі роки Сіроко їв справжній домашній борщ із таким апетитом, що Луні довелося без зайвих слів насипати йому ще одну повну порцію.
— Тож скільки охорони поїде з вами? — запитала Либідь, повертаючи розмову в ділове русло.
— Охорони? — здивовано перепитав Морган.
— Звісно. Ти король, Моргане. Не можна просто так подорожувати без супроводу. У королівства вистачає ворогів, які тільки й чекають на твою необачність.
Ця ідея Моргану зовсім не подобалася. Він планував подорож у вузькому колі: він, Велеслав та Луна. Нудна охорона, яка стежитиме за кожним його кроком, у плани не входила.
— Гадаю, зайвий тягар нам не потрібен, тому... нуль охорони, — невпевнено відповів Морган, але, зустрівшись із суворим поглядом Либідь, швидко додав: — Ну, може, двох?
— Спокійно, найкраща охорона вже тут, — двері їдальні розчинилися, і всередину по-хазяйськи зайшов Оцелот.
— Як ти сюди потрапив? — здивувалася Либідь, насупивши брови.
— Через двері. Хіба Ваша Величність цього не помітили? — Оцелот розплився у зухвалій посмішці.
— Я не про це! Як ти пройшов повз варту у замку?
— Харизма відчиняє будь-які двері, — зареготав він, сідаючи за стіл і показово кашлянув.
Луна тяжко зітхнула, але все ж насипала ще одну порцію борщу для несподіваного гостя.
— Країною пішов слух, що король збирається у Втрачене Королівство Дворфів. І я подумав, що мої таланти можуть стати вам у пригоді.
Морган швидко прикинув: компанія Оцелота з його дурними жартами все одно краща за загін мовчазних гвардійців.
— Домовилися, — швидко відповів король. — Якщо маєш бажання, можеш зайняти місце охорони.
— Але серйозно, Оцелоте, — голос Велеслава звучав спокійно. — Зрозуміло, що тебе це зацікавило. Питання в іншому: чому?
— Чесно кажучи, це звичайне передчуття, якому я довіряю вже багато сотень років, — відповів Оцелот. — А оскільки ви завжди знаходите пригоди на свої дупи, то я впевнений: там ми точно щось відкопаємо.
— Не надто переконливий аргумент, — зауважив Велеслав, проте більше не питав, розуміючи, що Анаксагор навряд чи скаже більше.
— Сотні років?... — тихо прошепотів Сіроко, з острахом дивлячись на Луну. — Хто цей дідуган?
— А це що за тоненький голосок? — Оцелот наче тільки зараз помітив малого і знову зареготав. — Ба який! Моргане, Велеславе, хто з вас його народив?
Морган лише стогнав, закотивши очі до стелі.
— Чоловіки не народжують дітей, — цілком серйозно відповів Сіроко, виправляючи гостя. — Їм не дозволяє це зробити пісю...
— Сіроко! Ми всі в курсі! — Луна миттєво перебила малого, перш ніж він встиг закінчити. — Не знала, що вас у школі вже такому вчать.
— Нас і не вчили. Я просто запитав у Велеслава, і він усе розповів.
— А що тут такого? — відгукнувся ельф, відчувши на собі спантеличені погляди друзів. — Не про капусту ж із лелеками йому розповідати. Доросла дитина має знати правду.
*****
Наступного ранку, поснідавши вівсянкою та соком, Сіроко чимдуж побіг на тренувальний майданчик — на новий двобій із впертим опудалом. Проте цього разу він був не сам.
Морган вирішив виділити час, щоб навчити сестру основам фехтування. Після загибелі Кассандри він пообіцяв Луні, що вона зможе захистити себе, тож тепер вони стояли один навпроти одного, тримаючи важкі дерев’яні мечі.
— Дивись! — вигукнула Луна.
Вона зробила кілька стрімких рухів: зверху вниз, знизу вгору, з широким розмахом, а наприкінці — ефектно крутнулася навколо своєї осі, розсікаючи повітря.
— А це що за прийом ? — здивувався Морган.
— Це мій власний прийом! Зветься «Дикий вихор», — гордо відповіла дівчина, випроставшись.
— Ого! — кивнув Морган. — Аж не терпиться випробувати таку міць у бою. Ану, покажи ще раз!
Брат став у бойову стійку.
— Ну, тримайся, братику! — Луна знову занесла меч.
Але десь посеред «Дикого вихору», саме в той момент, коли вона була повернута до Моргана спиною, дівчина відчула м’яким місцем влучний копняк. Від несподіванки вона ледь не полетіла носом у пил.
— Ти чого робиш?! — гнівно вигукнула Луна, різко розвернувшись.
— Ти справді думаєш, що ворог стоятиме і покірно чекатиме, доки ти докрутиш своє сальто? — розреготався Морган. — Бери приклад із Сіроко. Спочатку вивчи основи, а вже потім вигадуй щось своє. Якщо воно, звісно, матиме хоч якийсь ефект у справжній бійці.
Тієї ж миті почувся гучний, сухий стук. Камінь, підхоплений невидимою силою, врізався точно в голову опудала.
— Вийшло! — очі Сіроко заблищали від щирої радості.
— От бачиш, Луно? — повчальним тоном додав Морган, вказуючи на малого. — Наполеглива праця і тисяча повторів дають результат. А не якийсь там... «Торнадо Сіроко».
Велеслав готувався до завтрашнього походу в Сніжні Гори. У руці він тримав кинджал із руків’ям, прикрашеним гравіюванням дому Вульфгартів — зображенням вовка. Це був подарунок Моргана — перша річ, яку Велеславу взагалі дарували в житті. І саме цим кинджалом Кривотворець поцілив йому в груди. Тоді ельф майже переступив поріг смерті; якби не самовідданість друга, він би точно не повернувся. Велеслав добре пам’ятав свої думки на тій межі: теплі спогади, що зігрівали в останні миті, та гіркий жаль за те, чого він так і не встиг зробити.
Він обережно поклав зброю поруч із сумкою, де вже лежали трави та ліки. Лікаря в цю подорож брати не планували, тож доводилося покладатися на власні знання.
У двері постукали.
— Заходь, Сіроко, — ельф почув квапливі кроки учня ще до того, як той торкнувся дерева.
— У мене... у мене вийшло! Кілька разів поспіль! — вигукнув Сіроко прямо з порога, його голос тремтів від радості й нервового збудження.
— Добре, — спокійно відгукнувся Велеслав, не відриваючись від справи.
— Ви... не підете перевірити? — розгублено запитав хлопчик.
— Перевірити? Навіщо? — Велеслав нарешті уважно подивився на учня. — Це твоє навчання. Ти вчишся для себе, а не для мене. Якщо ти кажеш, що зміг — значить, так воно і є.
Сіроко помітно засмутився, знітившись під цим холодним раціоналізмом.
— Я розумію, що ти хотів показати свої досягнення, — пом’якшав Велеслав. — Але я оцінюватиму лише фінальний результат, а не кожен крок на шляху до нього. Хочеш довести силу? Знайди щось важче за камінець. Наприклад, отой табурет на майданчику. Повтори з ним те саме.
Сіроко мовчки постояв кілька секунд, перетравлюючи наказ, потім рішуче кивнув і пішов практикуватися далі.
— Швидко вчиться, — тихо промовив Велеслав у порожнечу кімнати, коли кроки хлопця стихли
