Раді Вас бачити!

Колись величне місто дворфів, назву якого час стер із пам'яті смертних, ховалося в глибокому розломі Сніжних Гір. Архітектура, вирізьблена прямо в скелі, вражала своєю грубою майстерністю. Низькі хатини з маленькими вікнами здавалися іграшковими, хоча для самих господарів вони, певно, були цілком просторими. Поруч височіли споруди, схожі на храми чи багаті гільдії, а в самому центрі, мов кам'яний титан, піднімався Королівський палац — найвища і наймасштабніша будівля міста.

На стінах досі збереглися фрески: бородаті воїни у застиглому русі то вели запеклі битви, то гучно святкували перемоги. Місто давно вичистили мародери, залишивши по собі лише голі стіни, проте судячи з невеликої групи людей неподалік, надія відшукати забутий сховок ще жевріла в чиїхось серцях.

— Груба, мертва краса, — тихо промовила Луна, намагаючись підібрати влучні слова.

Велеслав мовчки роздивлявся розмальовані стіни. Можливо, цей холодний камінь нагадував йому руїни ельфійського Адрайеля.

— Може, заглянемо до палацу? — запропонував Морган, вдивляючись у темряву головної брами.

— Та ділянка зайнята, хлопче! — від групи шукачів скарбів відокремилася постать і попрямувала до них.

Це була висока, струнка жінка з граційною поставою воїтельки. Її обличчя з високими вилицями та впевненим поглядом яскраво-зелених очей обрамляло густе волосся кольору воронячого крила. Вуха видавали в ній напівельфійку — людські, але з ледь помітним, делікатним загостренням.

На шиї виблискувало чорне татуювання звивистого дракона. Потемніла шкіряна куртка поверх розстебнутої білої сорочки, тугий корсет і шкіряні штани підкреслювали її фігуру, а яскраво-червоний пояс утримував важку шаблю з витонченою рукояттю. Численні персні на пальцях приховували тонкі шрами — сліди багатьох битв.

— Оу, Оцелоте, — жінка, здається, була рада бачити старого знайомого. — Я думала, ти вже не займаєшся... «археологією».

— То ось як це тепер називається, — хмикнув Морган, оглядаючи розграбовані руїни.

— Сирена? З моря та у шахти? Неочікувано, — Оцелот склав руки на грудях, скептично піднявши брову.

— А це хто? Невже... — Сирена примружилася, розглядаючи Велеслава, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. — Ельф. Та ще й який красунчик.

Луна миттєво нахмурилась, помітивши, як жінка недбалим жестом розстібнула верхній ґудзик на своїй сорочці, явно намагаючись привернути увагу ельфа.

— Дивись, не застудися тут на протягах, — з удаваною турботою застерегла її Луна, міцніше стискаючи лікоть Велеслава.

— Ой, маленька, не турбуйся. Тут раптово стало надто гаряче, — Сирена підійшла впритул, обдавши їх ароматом дорогого тютюну та морської солі. — То хто ж твої нові друзі, Оцелоте?

— Це мої люди. Це все, що тобі треба знати, — відрізав той.

«Яка ще маленька?! Ти на що натякаєш? Ходиш тут, трясеш своїми... своїми великими... динями і гадаєш, що тобі все дозволено?!» — Луна подумки вже закипала, ледь стримуючись, щоб не вилаяти зухвалу піратку вголос.

— Якісь вони надто зелені, — хмикнула Сирена, ковзаючи поглядом по Велеславу. Ельф, здавалося, перетворився на крижану статую: він дивився крізь жінку, наче вона була порожнім місцем.

— Тож, може, домовимось? Нам треба оглянути палац, — втрутився Морган, намагаючись повернути розмову в ділове русло.

— Може... — загадково промовила Сирена, — але не безкоштовно.

— Скільки? — Морган уже потягнувся до гаманця, розраховуючи на звичайний відкуп.

— Оу, не в грошах справа, — Сирена раптом зобразила на обличчі надмірну, майже материнську турботу. — Я напівкровка, і мені дуже шкода, що наша раса вимирає. Тому одна ніч із цим красенем-ельфом задля «збереження виду» буде цілком достойною платою.

В повітрі зависла така тиша, що було чутно, як десь у глибині шахт падає крапля води. Луна на мить оніміла від такої нахабності, а рука Моргана так і завмерла на гаманці

— Ця ціна занадто висока, — раптово перервав тишу Велеслав. — Мої страждання не коштують так мало. Ходімо, пошукаємо інше місце, може, знайдемо щось справді цікаве.

Оцелот гучно зареготав. Велеслав спокійно взяв Луну за руку і повів за собою в протилежний від палацу бік. Оцелот та Морган, перезирнувшись, рушили слідом.

— Міцний горішок. Але ми ще подивимося… чия візьме — кинула їм у спину трохи ображена Сирена, поспіхом застібаючи верхні ґудзики на сорочці.

Коли вони відійшли на достатню відстань, Луна нарешті вибухнула:

— Ну ви чули? Ви це чули?! Я зараз повернуся і наб’ю їй пику!

— Не варто. Сирена набагато досвідченіший воїн, ніж ти, Луно, — все ще крізь сміх зауважив Оцелот.

— Але як нам тепер дістатися палацу? — задумався Морган, озираючись. — Не хотілося б влаштовувати зайву бійку з її людьми.

— Нам туди і не треба, — спокійно відповів Велеслав.

Морган здивовано глянув на друга:

— Як це не треба? Ми ж за цим сюди йшли.

— Усе це місто... мушу визнати, це найграндіозніша, найнеймовірніша і найбільша ширма, яку я коли-небудь бачив у своєму житті, — с захопленням відповів ельф

— Чого це ти так вирішив? — з цікавістю запитав Оцелот, зупиняючись.

— Дивись сам: усе тут виглядає саме так, як люди уявляють побут дворфів. Ті самі люди, які практично нічого не знають про ельфів і вірять, що ельфи цілими днями обіймались з деревами... — Велеслав скептично оглянув кам’яні фасади. — Раптом виявляється, що всі достеменно знають усе про расу, яка зникла ще раніше за мою. Це й навело мене на роздуми.

— Звучить логічно, але ж... — Оцелот замислився, потираючи підборіддя.

— Проведемо експеримент, — запропонував Велеслав і глянув на друзів. — Моргане, як, за легендами, з’являються на світ дворфи?

— Ну, це ж усім відомо. Вони народжуються з каменю. Магічна брила розколюється і... — Морган зустрівся з холодним, вичікувальним поглядом Велеслава і почав говорити дедалі невпевненіше, розуміючи, яку нісенітницю верзе. — І звідти виходять... маленькі дворфенята... одразу з бородами. І починають щось там кувати... Кхм. Мда, якось воно тепер звучить не дуже переконливо.

— Луно, а як виглядають жінки-дворфи? — запитав ельф.

Луна вже відкрила рота, щоб відповісти, але раптом завмерла. Вона зрозуміла, що поняття не має про це. Вона ніколи не бачила їхніх зображень і навіть не чула жодної історії про жінок цього народу.

— У них немає... жінок. Бо вони є діти каменю? — вона розгублено перезирнулася з братом.

— Саме так. Усе це місто і всі ваші знання про дворфів — лише зручні вигадки, — вголос розмірковував Велеслав. — Це місто ніколи не було живим. А справжні дворфи навіть не намагалися нічого пояснювати: бо чим менше ви знаєте, тим менше шукаєте. Але ті, хто все це збудував, мали бути десь неподалік. Питання лише в тому: де саме і як туди дістатися?

— У тебе є якісь ідеї, друже? — запитав Морган, вдивляючись у мертві кам'яні вулиці.

Велеслав розмірковував вголос, повільно крокуючи вздовж стіни:

— Це не може бути палац. Це перше місце, яке опиняється під прицілом мародерів. Вхід має бути непримітним і важкодоступним для звичайних людей. Якась шпарина... непомітний прохід...

Ельф зупинився біля вузького струмка. Колись він був повноводним, але тепер перетворився на ледь помітне джерельце, що губилося серед каміння.

— Куди тече ця вода? — продовжив він. — Всім живим істотам потрібна вода для життя. І вона була потрібна і дворфам.

— Тоді йдемо вздовж сирумка Подивимося, куди цей шлях нас виведе, — підтримав Морган.

— Розумно, — коротко кинув Оцелот, з легкою усмішкою спостерігаючи за їхніми діями.

Вони рушили за течією. Минули місто, залишивши позаду пафосний фасад палацу, і пройшли понад кілометр, заглиблюючись у розщілини. Нарешті струмок привів їх до низької печери. Вхід був настільки малим, що доросла людина могла пробратися туди лише навприсядки.

— Гадаєте, там справді щось є? — поцікавилася Луна, але замість відповіді друзів почула за спиною знайомий зухвалий голос.

— То що, знайшли щось цікаве? — Сирена стояла за кілька кроків від них. Цього разу її супроводжував десяток озброєних головорізів. — Цікава в тебе компанія, Оцелоте. Я так і не розчула їх імена.

— А я хіба мушу тобі це розповідати? — зареготав Оцелот. — Ти ж не хочеш бійки, Сирено. Ти хочеш домовитися.

— Навіщо? Я можу просто пройти далі без вас, — хмикнула жінка, киваючи на печеру.

— Можеш. І що ти робитимеш, коли там виявиться загадка чи глухий кут? — Оцелот знову розсміявся. — Чому ж ти досі нічого не вигадала сама? Домовимося так: знахідку ділимо п’ятдесят на п’ятдесят!

Морган спохмурнів. Він не планував ділитися знахідкою з мародерами, але промовчав, розуміючи, що це правила гри Оцелота.

— Нас більше, — зауважила Сирена, поклавши руку на руків'я шаблі.

— А в мене є Велеслав. Він знає про дворфів більше, ніж ви всі разом узяті, — Оцелот вказав на ельфа. Той стояв незворушно, дивлячись крізь їх людей, але Морган відчував: друг готовий атакувати будь-якої миті.

Сирена замислилась, зважуючи ризики.

— Що ж, добре. Поділимо здобич, — нарешті недовірливо погодилася вона та кивнула на Моргана та Луну.— А від цих яка користь?

— Цей хлопець — чудовий воїн. Хай його вигляд не вводить вас в оману, він покладе багатьох із вас самотужки, — відповів Оцелот і перевів погляд на Луну. — Але це хлопці і кухарі вони ніякі. А тендітний ельфійський шлунок не пристосований до грубої похідної каші. Тож Луна — наша кухарка.

«Кухарка?! Та я тебе... Оцелоте!» — Луна подумки вже розривала бога-вигнанця на шматки, але зовні не подала й виду. Вона лише натягнула на обличчя дурнувату, безневинну посмішку, імітуючи легковажну дівчину.

Вона мусила визнати: Оцелот грав свою роль бездоганно. Майстерна брехня була його стихією.