Спочатку:
На сторінку книги
— Не треба було сюди йти, — Морган понуро дивився на закривавлену пов’язку Велеслава, і кожна пляма на ній була для нього німим докором. — Пригод мені захотілося... дурень!
— Взагалі-то, це я запропонував перевірити руїни, — заперечив ельф, намагаючись знайти зручне положення, щоб біль у спині трохи вщух. — Не починай звинувачувати себе у всьому світі, Моргане. Це втомлює більше, ніж рана.
Сирена, яка весь цей час спостерігала за ними — то за винуватим обличчям Моргана, то за блідим, але впертим ельфом, — нарешті не витримала і видала:
— Нарешті я зрозуміла, чому ти, красунчику, на мене навіть не дивився і вдавав із себе неприступну скелю. Ви обоє з цих... солодких хлопчиків.
— Це ти про що? — нахмурився Морган, поки Оцелот поряд видав короткий смішок.
— Ти прекрасно розумієш, про що я. Ви спите разом, — вона кивнула на них обох.
Велеслав, який іноді забував про людські метафори й двозначності, сприйняв її слова занадто буквально.
— Звідки ти знаєш, що ми спали разом, утрьох? — запитав він, згадуючи їхню останню ночівлю.
— Ви ще й утрьох спали?! — Сирена здивовано підняла брову, переводячи погляд на Луну.
— Спали в прямому сенсі цього слова, заплющили очі й бачили сни, — втрутилася Луна, хоча її губи вже зрадницьки тремтіли від стримуваного сміху. — Велеслав іноді сприймає все надто буквально... І взагалі, я його дружина.
— Ти? — Сирена окинула дівчину недовірливим поглядом. — Щось слабо віриться.
— Це ти на що натякаєш? — Луна примружилася.
— Ти не повіриш, Сирено, але Морган і Велеслав, вони просто друзі, — Оцелот розсміявся, насолоджуючись абсурдністю моменту.
— Найкращі друзі, — виправив Морган.
— Друзі? Без вигоди, без зобов’язань і навіть без тілесного задоволення? Маячня, — скривилася Сирена.
Нарешті вони ступили на бруківку самого міста, сподіваючись, що ланцюг смертельних пасток залишився позаду. Навіть через сотні років покинуте поселення не потребувало смолоскипів. Блакитні кристали, вмонтовані у стіни як світильники, справно виконували свою роботу, заливаючи м’яким примарним світлом кожен будинок, вулицю та вузький провулок. Побоювання Луни побачити тут гори мумій чи скелетів не справдилися. На відміну від величного ельфійського Адрайеля, раса дворфів, очевидно, згасала природним шляхом — тихо й поступово. Лише товстий шар пилу свідчив про те, що життя давно покинуло ці кам’яні зали.
— Цікаво ось що, — тихо мовив Оцелот, озираючись на величні арки. — Місто щось приховує. Те, що Кривотворець послав за нами своє творіння, лише підтверджує це. Він — найстаріший із Вищих, він прийшов із минулого циклу і ще бачив дворфів у розквіті їхньої могутності.
Велеслав мовчки кивнув, погоджуючись. Його погляд ковзав по фасадах, намагаючись відшукати серед житлових кварталів щось, що нагадувало б архів чи бібліотеку.
— Мене більше цікавить їхня скарбниця, — хмикнула Сирена, не приховуючи хижого блиску в очах.
— А нас — місце, де вони зберігали знання, — сухо відрізав Велеслав.
— Чи зброя... — додав Морган, міцніше стискаючи руків’я меча.
— Ну що ж, будете тягнути на собі металобрухт і макулатуру, — Сирена явно не розділяла їхнього ентузіазму щодо високих цілей.
— Стійте. Ви чуєте? — Велеслав різко зупинився, здійнявши руку, закликаючи до тиші.
Він завмер, перетворившись на слух. Ельфійське сприйняття вловило ледь чутний шурхіт і хрипкий шепіт незнайомою, різкою мовою, що різала вуха. Група заціпеніла. З одного боку пролунав глухий стук — наче щось важке впало у пітьмі провулка; з іншого — почулося швидке дріботіння маленьких ніг.
Морган першим зорієнтувався, хто саме міг мешкати в цих вогких руїнах.
— Мерзенні, паскудні гобліни! — просичав він, вихоплюючи меч.
Його погляд метався між темними завулками. На мить у густій тіні спалахнула пара білих очей — вони вп'ялися в непроханих гостей і миттєво зникли. Судячи з того, як низько над землею блимнули ці нелюдські зіниці, істота була невисокого зросту.
Напруга в повітрі стала майже відчутною. Ніхто не наважувався зробити крок.
— Може, вони втекли? — пошепки запитала Луна, не зводячи очей із темряви в очікуванні нападу.
— Забирайтеся геть, кляті наземні демони! Вам не пройти повз вартового Дзіна! — голос, що пролунав згори, намагався здаватися грізним, але в ньому виразно бриніли нотки страху. Дивне звучання: воно здавалося водночас і дорослим, і підлітковим.
За мить на даху напівзруйнованої будівлі з'явився і сам власник голосу.
— Що це за диво? — щиро здивувався Велеслав, розглядаючи постать.
На краю покрівлі стояв невисокий хлопець, ледь вищий за дворфа — десь по груди дорослій людині. У нього було вороняче охайне волосся, а очі наче суцільна білизна без райдужок. Обличчя підлітка дивно поєднувалося з рисами зрілого чоловіка, а шкіра була поцяткована темно-блакитними візерунками, які слабко мерехтіли в темряві, нагадуючи бліде сяйво фосфору.
Одягнений він був просто: темного блакитна безрукавка та широкі штани земляних відтінків, що дозволяли ідеально зливатися з камінням. На поясі висів короткий, але гостро заточений кинджал. Проте найдивнішим були два великих прозорих крильця за спиною, що ледь помітно тріпотіли.
— Дивина... Ніколи не бачив нічого подібного, — пробурмотів Оцелот, не ховаючи здивування.
— Забирайтеся геть, демони! — знову вигукнув Дзін. Голос його тремтів, попри всі зусилля додати загрози. — Інакше...
— Інакше що? — перебив його Велеслав після короткої паузи. Ельф ледь помітно всміхнувся, розуміючи, що це мале створіння саме не має уявлення, що робитиме далі, якщо вони відмовляться йти.
— Ну чому, чому це мало статися саме на моєму чергуванні? — ледь чутно прошепотів Дзін собі під ніс.
Він міцно стиснув руків’я кинджала обома руками й заплющив очі, націлившись у бік «демонів».
— Загину як герой... — бурмотів він, намагаючись підбадьорити себе. — Будуть у місті про мене балади складати. Хоробрий Дзін, пішов у бій один... загинув у бою він!
Прозорі крила за його спиною раптом затріпотіли й збільшилися в розмірах. Видавши щось середнє між бойовим криком і писком розпачу, хлопець стрімко кинувся в атаку. Він летів із заплющеними очима, виставивши кинджал поперед себе, наче таран... поки не зустрівся з кулаком Луни. Короткий, точний удар миттєво відправив «героя» у глибокий нокаут.
— І все-таки, хто це? — Морган підійшов ближче, з цікавістю розглядаючи незвичайне створіння, що розпласталося на камінні.
— Можливо, нова раса, — припустив Оцелот, задумливо схиливши голову. — Одна раса згасає в темряві, а молода й наївна... починає свій розквіт у цих самих руїнах.
— Щось він зовсім не рухається... — Луна стурбовано прикусила губу. — Сподіваюся, я його не вбила? Хто ж знав, що він такий тендітний.
Вона присіла поруч, розглядаючи гострі вуха, дивні крила, які знову стали меньші, та магічні татуювання, що без свідомості господаря майже перестали сяяти.
— Живий, — констатував Морган, перевіривши пульс і обережно забираючи в хлопця кинджал. — Просто втратив свідомість. Зв’яжемо його, а коли очуняє, то розпитаємо.
— Я колись бачила фей на чорному ринку, — озвалася Сирена, з цікавістю розглядаючи крильця. — Їх там тримали в клітках як живі світильники. Але цей занадто великий для феї. Хіба що переросток...
Морган швидко зв’язав Дзіна і з легкістю закинув його собі на плече, наче невеликий клунок.
— Легенький, майже невагомий. Давайте сховаємося в одній із цих хатин, поки він не прийде до тями. Нам усім не завадить стіна за спиною. На деяких час…
Вони облаштувалися в одній із покинутих хатин. Усередині, окрім товстого шару пилу та уламків каміння, нічого не залишилося. Велеслав прикликав легкий магічний вітерець, який за мить виніс усе сміття за поріг. Морган тим часом назбирав сухого коріння для каміна. Ельф запевнив, що наклав на димар магічний фільтр: диму не буде видно, тож вогонь можна палити без страху бути поміченими.
Дзіна поклали в кутку. Поки чекали, коли він очуняє, Луна вже чаклувала над казаном, у якому булькала каша з м’ясом.
— Цікаво, він знає, де дворфи ховали скарби? — Сирена не зводила хижого погляду з полоненого.
— Ти тільки про золото і здатна думати, — Морган кинув на неї косий погляд.
— Саме за ним я сюди і прийшла! А ваші високі ідеали мене не обходять! — огризнулася жінка.
Раптом Дзін розплющив свої білі очі. Він ошелешено роззирнувся довкола, намагаючись збагнути, де опинився. Коли ж його погляд зупинився на шматочках м’яса в тарілці Луни, він здригнувся від жаху.
— Живоїди! — вигукнув він, затріпотівши крилами. Зі зв'язаними руками , хлопець спробував рвонути до виходу, але Морган миттєво перегородив шлях, м'ягко відштовхнувши його назад у куток.
— Та заспокойся ти, — мовив Морган. — Ми просто хочемо дізнатися, хто ти і що тобі відомо.
— Можете катувати мене, наземні демони! — Дзін гордо підняв підборіддя, хоча його крила дрібно тремтіли. — Я вам нічого не скажу!
— Катувати? Навіщо? — Велеслав демонстративно наколов на ніж шматочок м’яса, відправив до рота і почав повільно пережовувати. — М’ясо некатованих істот набагато ніжніше. Менше гіркоти від страху, розумієш?
Морган ледь стримав сміх, бачачи, з яким кам’яним обличчям ельф це каже. Дзін зблід ще дужче.
— Тож питаю ще раз: хто ти?
— Я Дзін. Я підсвітник.
— Це ще хто такі? — нахмурився Оцелот. Навіть із його досвідом він уперше бачив таку істоту.
— Підсвітник... це підсвітник, — Дзін щиро не розумів, що тут може бути незрозумілим. — Ми мирні, нікого не чіпаємо, живемо собі у злагоді.
— Що ви знаєте про дворфів? — втрутилася Сирена. — Де їхні схованки, де золото?
— Дворфи? Прадавні пішли глибоко під землю. Ми туди майже не потикаємося.
— У вас велике поселення чи справжнє місто? — запитав Морган. Дзін раптом замовк, усвідомивши, що може бовкнути зайвого. — У вас є король? Ми хочемо поговорити з головним.
— У нас є Старші. Близнюки Одзі. І більше я вам нічого не скажу! — відрізав хлопець.
— Що ж, тоді доведеться шукати самим, — розмірковував уголос Оцелот, підкидаючи тріску у вогонь. — Можливо, доведеться спускатися зовсім низько, до самих прадавніх. Візьмемо Дзіна з собою. Раптом там знадобиться якесь... жертвоприношення.
— Я проведу вас! — налякано випалив Дзін, миттєво втративши всю свою гордість.
— Ну, якщо ти наполягаєш... — Оцелот тонко посміхнувся, задоволений результатом.
