Спочатку:
На сторінку книги
Велеслав зосереджено вдивлявся то в нерухому гладінь озера, то в величну статую дворфа. Була його черга чергувати, тож він мав цілих дві години, щоб у цілковитому спокої розгадати цю підземну загадку. Магія гірських жителів завжди була специфічною, але навіть вона підкорялася законам логіки.
Дворфи майстерно грали на людських стереотипах, розставляючи свої пастки. Першим ділом випадковий мандрівник бачив глухий кут і безвихідь. Ті, хто був хитрішим, помічали віддзеркалення в озері — омріяний вхід. Згадуючи дитячі казки про таємні проходи під водою, вони стрибали в обійми смерті. Але Велеслав уже зрозумів: озеро — це лише ілюзорна приманка.
Вирішення мало бути на поверхні. Дворфи — підземний народ, чий зір докорінно відрізнявся від людського. Вони ідеально бачили в напівтемряві, де цілком вистачало м’якого сяйва срібних сталактитів. Ельф перевів погляд на вогнища двох таборів та смолоскипи, що заповнювали печеру різким, неприродним світлом і густими тінями.
— Так просто і так складно водночас, — Велеслав ледь помітно посміхнувся кутиком губ.
Він озирнувся на друзів. Оцелот або справді дрімав, або майстерно вдавав сон, застигнувши в розслабленій позі. Луна майже з головою загорнулася в теплу ковдру, намагаючись сховатися від підземної вологи. А Морган... Велеслав тихо підійшов до нього і дбайливо поправив ковдру, яка вже встигла сповзти на холодний камінь.
Ельф перевів погляд у бік мародерів. Там теж не спали: черговий удавав, що стежить за безпекою, хоча насправді він, за наказом Сирени, не зводив очей з їхнього табору.
Велеслав повернувся на свій камінь, вдивляючись у напівтемряву печери. Він помітив рух — до нього наближалася Сирена. Вона йшла одна, залишивши своїх людей біля вогнища.
— Щось хотіла? — спокійно запитав Велеслав, навіть не повернувши голови.
— Взагалі-то, так, — на обличчі Сирени з’явилася хижа посмішка. — Тебе.
— Ну, ось я. Що далі?
— Та годі тобі, красунчику, — Сирена підійшла впритул, обдавши його ароматом хвої та шкіри. — Ти ж явно хочеш чогось більшого, ніж просто овочеве рагу. Сумуєш тут на самоті... То чому б нам не розважитись?
— Добре, — відповів Велеслав. Він помітив, як її очі хтиво заблищали від уявної перемоги. — Поплаваємо голяка в тому озері. Стрибай перша, а я наздожену.
— Жарти жартуєш, — фиркнула жінка, миттєво втративши грайливий настрій.
— Розважаюсь, — холодно відрізав ельф.
— Нащо вони тобі? — Сирена кивнула в бік сплячих друзів. — З твоїми знаннями та моїми силами ми б усе зробили самі й поділили скарби без зайвих ротів. А потім, можливо...
— Твоїми силами? — Велеслав нарешті подивився їй в очі й ледь помітно посміхнувся. — Жарти жартуєш? Твої люди кинуть тебе при першій же реальній загрозі. Вони тут лише заради золота, а не заради тебе. А мої люди... — він на мить замовк, —... вони, це єдине, що має значення в цій печері.
— Сирено, — почувся раптом розслаблений і трохи глузливий голос Оцелота. — Якщо тобі вже так кортить розваг... я завжди вільний. Заради такої справи готовий навіть пожертвувати своїм безцінним сном.
Жінка роздратовано змірила його поглядом, а потім востаннє подивилася на незворушного ельфа.
— Як знаєш. Ти багато втрачаєш, красунчику, — кинула вона Велеславу і, гордо випрямивши спину, попрямувала до свого табору.
— Ти давно її знаєш? — тихо запитав Велеслав, коли Оцелот підійшов і вмостився поруч на камені.
— Мали кілька спільних справ у минулому, — Оцелот з ледь помітною посмішкою дивився вслід Сирені. — Повір, вона значно хитріша, ніж здається на перший погляд. Її не варто недооцінювати.
Трохи витримавши паузу, Оцелот глянув на бліде сяйво сталактитів.
— Хіба не час тебе замінити?
— Зараз мала бути черга Луни, — відповів Велеслав. — Але хай спить. Я почергую замість неї, їй потрібні сили.
Оцелот перевів погляд на Моргана та Луну, які мирно сопли під ковдрами.
— Лягай спати, хлопче. Тепер я почергую, — він дружньо поплескав ельфа по плечу. — Мені багато сну не потрібно, природа в мене така. А ти маєш відпочити. Ти потрібен нам зі світлою головою, а не виснаженим.
— Впевнений? — запитав Велеслав, пильно вдивляючись в обличчя бога-вигнанця.
— Іди вже, — коротко кинув той, зручніше вмощуючись для нагляду за печерою.
Велеслав не став сперечатися. Він повернувся на своє місце і ліг поруч із дружиною. Глибокий, безхмарний сон накрив його вже за кілька хвилин під пильним наглядом Оцелота
******
Зранку, швидко перекусивши та зібравши речі, загін завмер у очікуванні. Напруга в печері була майже відчутною на дотик.
— Ну що, розумнику? Куди далі? — порушила тишу Сирена, поправляючи червоний пояс на талії.
— Гасіть вогонь, — спокійно відповів Велеслав, дивлячись на тліюче багаття.
Люди Сирени неохоче закидали землю на вугілля.
— Смолоскипи теж, — додав ельф.
— Щоб ти нам у темряві горлянки перерізав, гостровухий виродку?! — вибухнув один із найманців, хапаючись за руків’я ножа. — Не дочекаєшся! Показуй шлях, поки ми добрі.
Морган зреагував миттєво. Перш ніж мародер встиг витягнути зброю, хлопець зробив крок уперед і врізав йому кулаком під дих. Той аж зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря. Банда Сирени миттєво вихопила мечі, почулося грізне брязкання сталі.
— Ще раз назвеш його так, і станеш виродком без вух... — пригрозив Морган.
— Нам усім треба заспокоїтися і згадати, навіщо ми тут, — Оцелот примирливо підняв руки, стаючи між групами.— Тільки злагоджено ми дістанемося цілі.
Запала важка хвилина тиші. Сирена нарешті змірила поглядом своїх людей і холодно наказала:
— Сховайте мечі. І гасіть смолоскипи. Хутко!
Коли останнє помаранчеве полум’я згасло, печеру наповнило примарне блакитне сяйво сталактитів. Коли зір Велеслава адаптувався до напівтемряви, він впевнено вказав на далеку стіну:
— Там. — А потім на протилежний бік: — І там.
На грубому камені проступили ледь помітні блакитні знаки. Це не було просто відбите світло — самі символи дворфів почали жевріти, відчуваючи відсутність стороннього вогню.
— Треба натиснути одночасно, — мовив ельф і рушив до першого знака. До іншого попрямувала Сирена. — На рахунок три. Один... два... три!
Вони синхронно натиснули на приховані механізми. Глибини стін відгукнулися низьким, утробним гуркотом стародавнього каменю. Озеро раптом завирувало, вода почала стрімко зникати у підземних стоках. З гуркотом, що розносився луною, на дні розчинилися велетенські ворота. Із самої глибини піднялися масивні кам’яні сходи, безжально розбиваючи на друзки крижані статуї нещасних мародерів, що залишилися там назавжди.
— Ласкаво просимо до Втраченого Королівства Дворфів! — урочисто оголосив Оцелот, першим ступаючи на вологі сходи.
Крізь відчинену браму вони вийшли на величний кам’яний міст, що розкинувся над прірвою, куди з оглушливим ревом стікала вода. Споруда вражала своєю міцністю: здавалося, час не мав над нею влади — жодної тріщини чи ознаки руйнування. Тільки товстий шар пилу та густе павутиння свідчили про те, що тут віками не ступала нога живої істоти. Кожні три метри на перилах височіли дивні кам’яні світильники, які досі випромінювали холодне блакитне сяйво. На стінах були вирізьблені велетенські постаті воїнів-дворфів; їхні очі світилися тим самим примарним вогнем, наче вони пильно стежили за чужинцями, що нахабно порушили їхній віковий спокій.
Морган тримався поруч із Велеславом та Луною, більше не намагаючись вирватися вперед. Він ішов плечем до плеча з ельфом, пам’ятаючи про крижану пастку в озері. Хлопець краєм ока глянув на друга. Не такою він уявляв цю подорож. Він не думав, що йому доведеться грати роль звичайного найманця, Велеславу — вченого, а Луні взагалі — безпорадної кухарки.
Дивлячись у спини мародерів, що йшли трохи попереду, Морган розумів холодний розрахунок Оцелота. Банда Сирени була ідеальним живим щитом: вони першими приймали на себе удари прихованих механізмів. Але серце Моргана жадало іншого — справжньої, теплої пригоди, де можна було б просто поговорити з сестрою та другом про своє, без масок і вічної гри.
Велеслав, наче почувши ці думки, злегка штовхнув Моргана плечем і ледь помітно посміхнувся. Це був короткий жест підтримки, що миттєво повернув хлопцю відчуття реальності.
Вони майже дісталися кінця мосту, де по обидва боки височіли десятки п’ятиметрових статуй. Це були дворфи-будівельники, які тримали над головами масивні кам’яні молоти, наче завмерли в замаху для нищівного удару. Морган помітив, як Велеслав нахмурився і навмисно сповільнив крок, дозволяючи мародерам вийти вперед.
— Гадаю, нам варто зупинитися, — неголосно мовив Велеслав.
— Ще чого! — буркнув той самий найманець, який вранці отримав від Моргана під дих.
Він зробив лише один крок у зону між статуями. Тієї ж миті повітря розітнув свист, і велетенський молот з неймовірною швидкістю опустився вниз, розчавивши нахабу одним ударом. Почувся хрускіт кісток і мокрий звук удару об камінь. За мить механізм знову заніс молот над головою, готуючись до наступної жертви.
— Твою ж... — вигукнула Сирена, різко зупиняючись.
Мародер, що стояв поруч із місцем страти, впав на коліна і зайшовся блювотою, побачивши те, що залишилося від його товариша.
— Моя справа була тебе попередити — спокійно сказав Велеслав.
******
Мертвохід стрімко переміщувався у сутінках. Часом він біг, пригнувшись до самої землі, а іноді плазував, мов велетенська ящірка, втискаючись у каміння. Час від часу він завмирав, неприродно вивертаючи шию, і принюхувався до застояного печерного повітря.
Кривотворець повернув його з небуття лише з однією метою: не дати ворогам дістатися заборонених знань, що спочивали в руїнах міста дворфів. Але в самої потвори була своя, значно темніша мотивація.
Мертвохід мав особисті рахунки з ельфом. Лють, що не згасла навіть після смерті, гнала його вперед. Він жадав помсти тому, хто перервав його життя, і ця жага була міцнішою за будь-яке магічне закляття господаря.
Він пробирався крізь похмурі завали, невпинно винюхуючи слід. Раптом потвора зупинилася біля вузького струмка. З його грудей вирвався важкий свист — звук, що нагадував тертя сухого дерева об камінь. Вони були близько. Година, можливо трохи більше години шляху.
Відчувши близькість цілі, Мертвохід прискорився. Його сплетені з червоного коріння м’язи напружилися, а пазурі почали висікати іскри з каміння. Смерть ішла за ними по п’ятах, і вона була дуже вмотивованою
Він пересувався вздовж струмка, клацаючи жовтими зубами у передчутті швидкої розправи. Крізь пелену смерті його червоні очі чітко бачили вузький тунель, куди зникав струмок. Він стрімко скорочував відстань, перебираючи кощавими пальцями по гострих скелях.
Раптово він завмер. Його тіло, прошите червоним корінням, вловило ледь помітне тремтіння землі. Десь далеко, у самому серці гори, прокинувся і загарчав старий механізм. Почувся глухий гуркіт кам’яних плит.
Мертвохід гнівно закричав, розуміючи, що здобич ось-ось вислизне. Його крик, схожий на ревіння вмираючого звіра, прокотився печерами, здавалось змусив здригнутися навіть саме каміння. Він кинувся вперед із подвоєною силою, тепер це була не просто погоня, а шалена гонитва зі часом
