Раді Вас бачити!

Глава 32. Союз з аль-Мурой

Місяць потому

Катра, Доха

Поки Аврелія освоювалася в новому місці, вступаючи в нове життя, її оточували багато представників королівської сім’ї. Всі прагнули показати їй палацові звичаї й ознайомити з дворцовим побутом.

На Аврелію чекав довгий шлях — шлях принцеси. Її вже одягли у східний одяг, який пасував їй напрочуд гарно, відкриваючи справжнє обличчя краси Сходу. Навіть Галина, її подруга, була вражена й вирішила залишитися поруч на деякий час, щоб підтримати Аврелію в новому житті.

Та поруч із нею залишався й Іван. Він пообіцяв бути з нею, незважаючи на всі перешкоди. Коли дізнався, що Аврелія — принцеса, він не відвернувся. Навпаки, він продовжував любити ту просту дівчину, яку знав раніше.

Іван довго приховував своє власне походження, але вирішив, що настане час, коли Аврелія остаточно освоїться у королівському світі. Тоді він відкриє їй правду про себе, посвятить у своє минуле й покаже, що їхня любов сильніша за будь-які титули.

Аврелія була принцесою Катару, яку тринадцять років тому приховували за наказом королеви Олени та її матері. Її добре знала й подруга матері — Аміна аль-Бахра, яка знайшла Аврелію в Санторіні. Королева Олена знищила тих, хто колись завдавав болю Аврелії, коли вона жила простою дівчиною. Відтепер кожен, хто наважиться торкнутися принцеси чи завдати їй болю, буде негайно страчений — так само, як це сталося з людьми, що тримали Аврелію в рабстві в Санторіні.

У Аврелії було стільки нових знайомств, що вона сама не знала, з чого почати. Вона зустрічалася з дядьками-шейхами, тітками, двоюрідними братами й сестрами, племінниками, а також із дружинами й наложницями шейхів. Та лишалося головне питання: де її мати і що з нею? І хто її батько? Вона знала лише, що він був принцом, але його ім’я залишалося таємницею.

Аврелія вирішила поки що зосередитися на новому житті. Її оточували любов’ю й турботою навіть королева Олена — бабуся й прабабуся шейха Султана.

Тим часом принцеса Вікторія у всій своїй величі зайшла до чоловічого залу, де її брати-шейхи курили кальян. Вони одразу впустили її, адже вона була їхньою сестрою королівської крові. Всі були готові вислухати улюблену сестру.

Брати дивилися на сестру з такою теплотою, що їм було приємно бачити її вдома — принцесу, яка повернулася з чоловіком, якому не загрожували жодні плітки чи пересуди суспільства.

Принцеса Вікторія у своєму білому платті з золотими й зеленими узорами сіла перед братами, як личить жінці Сходу, з гідністю й покорою. Але в її очах палав вогонь.

— Ми з Дем’яном хотіли б обговорити дещо, — сказала вона. — Це може здатися вам безглуздним… але я хочу укласти мир із племенем аль-Мура.

Шейхи-брати одразу припинили курити кальян, коли почули це ім’я. Аль-Мура — закляті вороги їхнього батька еміра Ібрагіма, ті, хто ледь не зруйнував владу аль-Шаф. Вони дивилися на сестру з нерозумінням: навіщо укладати мир із тими, хто осквернив їхню спадщину?

Діма, найстарший син еміра, відсунув кальян і наказав слугам прибрати його. Він підвівся й суворо глянув на сестру та її чоловіка:

— Ми тебе попереджали, сестро. Вони — наші закляті вороги. Ми навіть не підійдемо до них.

Саїд теж відсунув кальян і додав:

— Вони ледь не зруйнували Доху й не скинули нашого батька з трону. Вони осквернили нас. Вони дикарі.

Тимофій, продовжуючи курити, щоб трохи заспокоїти думки, вдихнув і промовив:

— Навіщо, сестро, укладати з ними договір? Яка від цього користь? Вони наші вороги. Ми не маємо до них ані краплі поваги. Вони зрадили нашого батька й діда. Вони навіть нашу матір ще з юності не прийняли. Ти знала про це, сестро? Вони вважали, що іноземка — ніхто. Наша мама з України, і вони не хотіли її прийняти. Анвар, наш дід, розірвав із ними стосунки, а наш батько відвернувся від них, не вважаючи їх гідними.

У залі запанувала тиша. Вікторія відчувала, що її слова стали викликом усій родині. Але вона знала: якщо не спробувати укласти мир, війна триватиме вічно.

Раптом принц Руслан, який саме збирався йти до Моанни, щоб провести з нею час після її втрати, підслухав розмову й увійшов до зали. Як справжній принц, він виступив уперед і сказав:

— Дозвольте мені висловитися… Наш дід Анвар шанував цей народ. Наскільки я знаю, вони більше не вважають нашу матір чужою. Це слова нашого діда. Саме через це ми не можемо налагодити стосунки з племенами. Чому ми не можемо просто обговорити все дипломатично?

Діма разом із братами переглянувся, дивлячись на юного принца, який ще не знав життя й не бачив війни. Він пізнав лише гіркоту розчарованої любові.

Саїд підвівся й суворо відповів братові:

— Ці дикарі не розуміють, що таке дипломатія. Якщо хочеш бути еміром, ти маєш мислити тверезо. Вони наші вороги.

Дем’ян вирішив втрутитися:

— Ми робимо це не заради себе. Ви — королі аль-Шаф. Ви повинні об’єднатися, навіть якщо минуле було сповнене ненависті. Це потрібно для однієї справи. Ви навіть не вислухали мою дружину.

Вікторія ніжно глянула на чоловіка, розраховуючи на його підтримку, і промовила, стоячи перед братами:

— Я збираюся врятувати одну дівчину на ім’я Катя.

Обличчя Руслана потьмяніло. Він знову згадав свою стару любов — Катю, яка відмовилася від нього й стала наложницею аль-Масрі. Він поспішив запитати:

— Постривай… Не Катя, яка була наложницею аль-Масрі? Звідки ти її знаєш?

Вікторія сумно глянула на брата й відповіла:

— Мені шкода… Кейлі, племінниця Дем’яна, бачила, як твою колишню наречену принижують. Її змушують працювати на кукурудзяній плантації.

Тимофій відклав кальян і здивовано встав:

— Хіба кукурудзяна плантація ще діє? Раніше вона належала нашій матері. Там же все було зупинено. Дивно…

Вікторія глянула на Тимофія й сказала:

— Тепер, брате, там заправляє Брітні. Вона стала моїм ворогом. Наша невістка знову показала своє справжнє обличчя.

Шейхи переглянулися між собою. Змія Брітні знову діяла у своєму репертуарі. Савва, їхній брат, не зміг її зупинити.

Діма навіть здивовано вигукнув:

— Почекай… Невже тепер Брітні керує плантацією? Це безглуздя! Без дозволу матері вона не може цього робити. Це незаконно.

Вікторія відповіла твердо:

— Факт у тому, що там уже є рабиня. Я бачила це на власні очі. І Кейлі теж. Саме тому вона поспішно поїхала — вона боялася. Тепер потрібно врятувати Катю.

Вікторія ледь стримувала подих. Дем’ян поклав руку їй на плече, як підтримку, і сказав:

— Тому що вона носить дитину. Її тримають незаконно. Її б’ють.

Обличчя шейхів потьмяніло. Для них це було жахливим злочином — як можна поводитися так із жінкою, ще й вагітною? Це було не лише беззаконням, а й ганьбою для їхнього роду.

Принц Руслан, який так довго намагався забути минуле, раптом відчув, як воно повернулося з новою силою. Він стиснув кулаки так, що кістки заскрипіли. Його очі палали вогнем, губи були прикушені до крові. Він знав — дитина не його. Між ним і Катею не було навіть зв’язку. Він підозрював: дитина від шейха, який колись керував її тілом, позбавивши її волі.

Вікторія дивилася на брата й тихо сказала:

— Братик… мені жаль. Але я не можу залишити це безкарним.

Дем’ян додав, його голос був твердим:

— Саме тому ми вирішили. Та жінка з племені Аль-Мура врятувала мою молодшу сестру Медіну від болю кнута. Я їй зобов’язаний. Ми всі зобов’язані. Вона боролася за своїх людей. Це означає, що можна досягти дипломатії. Прошу, треба вирішити швидше.

Раптом перебив Саїд, його слова були гострі, як лезо:

— Чому ми повинні допомагати тій, яка зрадила нашого брата Руслана і стала брудною жінкою мерзенного аль-Масрі?

Тимофій здригнувся від самого імені:

— Саме він приніс біль моїй дружині Арелетті.

Вікторія підняла очі до шейхів, її голос був лагідним, без крику, але сповненим сили:

— Прошу вас, мої брати. У нас королівська кров. Ми маємо право говорити з такими людьми, як аль-Мура. У нас навіть є їхні саблі — це означає, що ми маємо владу входити на їхню територію. Але… ми не повинні йти війною. Ми повинні йти союзом.

Тимофій кивнув, погоджуючись:

— Це правда. У нас велике перевага. Але навіщо кликати їх на допомогу?

Вікторія відповіла твердо:

— Тому що вони врятували життя сестрі Дем’яна. І тепер ми зобов’язані допомогти їм, а вони нам. Повернуте те що їм належить.

Руслан раптом різко підвівся. Його очі були повні болю. Він не хотів чути страшну правду про колишню наречену, з якою мріяв прожити все життя. Тепер залишилися лише біль і страждання. Він пішов, поруч із ним — слуга Оскар, який мовчки стояв і чув усе.

Шейхи замислилися, обіцяючи сестрі підтримку. А Вікторія поспішила за Русланом, знаючи: його серце зараз розбите, і він потребує не лише справедливості, а й сестринської любові.

Дем’ян залишив шейхів, щоб обговорити все з братами. Саїд, дивлячись на них, заговорив різко:

— Це безглуздя! Вони дикарі, вони не шанують наших законів. Ви знаєте це краще за мене. Якщо батько дізнається — ми втратимо його увагу й будемо покарані.

Тимофій відповів м’яко, але твердо:

— Я думаю, варто спробувати. Ми повинні розвінчати Брітні. Вона вже занадто нахабна, навіть Савва не зміг навчити її бути нормальною жінкою. А те, що сталося з Катею… цей аль-Масрі, я його ненавиджу. Якщо Брітні забрала у нього Катю й тримає її на плантації — це жах. Катя носить дитину, і це вже гріх. Брати… ми повинні добре обдумати й прийняти рішення.

Всі погляди звернулися до Діми. Він сидів мовчки, дивився на братів і нарешті сказав:

— Я сам не знаю, чи варто йти проти батька. Він ніколи не вважав аль-Муру людьми. Якщо ми підемо проти його волі — ми втратимо його прихильність і будемо покарані. Але… заради сестри ми повинні ризикнути. Вона — наша східна квітка, яка благає на справедливість. І ми, як королі, зобов’язані захищати права людей. Як сказав Дем’ян — це наш обов’язок.

У тиші, що настала, кожен брат відчув вагу рішення. Це була не просто суперечка — це була клятва, що їхня кров і честь тепер переплетені з долею тих, кого вони мають врятувати.

Тим часом принц Руслан палав від люттю. Він не міг пробачити собі того, що тоді не захистив свою колишню кохану Катю. Вона вже не відчувала до нього тих самих почуттів — надто багато болю завдала їй королівська сім’я.

Катя втратила батьків і свободу, ставши наложницею. Вона намагалася врятувати своє дитя від цього жорстокого світу. Руслан не зміг її захистити, і вона зробила свій вибір — прийняла страждання, але врятувала нового коханого Асана. Її жертва була свідомою: вона погодилася бути наложницею, аби врятувати того, кого любила.

Руслан тепер звинувачував себе. Він не наполіг, щоб вона хоча б пішла з ним. Його серце розривалося від думки, що він втратив її назавжди.

У його пам’яті знову спливла Брітні. Саме вона була винна у всьому. Він пам’ятав, як вона відправила його в Мусанґ, позбавивши пам’яті. Це він не забув і ніколи не пробачить.

Принц Руслан стояв біля фонтану, дивився, як вода бурлить, і відчував, що всередині нього теж кипить гнів і провина. Він картає себе за те, що не зміг врятувати Катю від страждань.

Раптом до нього підійшла Моанна й ніжно обняла його ззаду. Її тепло заспокоїло Руслана: він зрозумів, що живе теперішнім і має кого захищати.

— Дорогий, я відчуваю, що тебе щось турбує. Скажи мені, що тебе турбує? — прошепотіла Моанна, притискаючись до нього.

Руслан обернувся до неї, його очі були повні смутку. Він вирішив нарешті відкрити їй своє минуле:

— Рік тому я був заручений із дівчиною… Тепер її життя зруйноване через мій титул. Я тоді ховався в Аль-Захірі, прикидався простим хлопцем і познайомився з Катею. Я обманював її весь цей час. Тепер вона потрапила в лапи моєї королівської сім’ї через їхні інтриги. Вона відмовилася від мене… Пробач, Моанно. Я думав, що не гідний тебе. Я мало не втратив тебе. Але я кохаю тебе більше за все. Ти подарувала мені промінь світла, і я не хочу його втратити. Якщо ти готова бути зі мною до кінця, незважаючи на те, що сталося…

Моанна ніжно погладила його щоку, поцілувала й сказала:

— Це твоє минуле, твоя історія. Ти повинен вірити мені. Я не залишу тебе. Незважаючи на все, я з тобою до кінця.

У цей момент їх застала принцеса Вікторія. Вона усміхнулася, побачивши, як Руслан нарешті розквітнув завдяки Моанні. Вікторія взяла руку Моанни й сказала:

— Дякую тобі. Ти врятувала мого брата. Допоможи йому знайти щастя.

Моанна відповіла з усмішкою:

— Не хвилюйся, він у надійних руках.

Дівчата засміялися, і Руслан нарешті промовив своє рішення:

— Сестро, я думаю, треба врятувати Катю. Не заради мого минулого, а щоб невинна не страждала. Її дитина повинна народитися на свободі.

Моанна глянула на нього з гордістю:

— Руслане, я знала, що ти зможеш жити далі.

Руслан додав:

— Я хочу поїхати з тобою в пустелю й познайомити тебе з племенем аль-Мура. Наш дід дружив із ними, навіть воював поруч.

Вікторія відповіла:

— Звичайно. Я думаю, Моанні буде цікаво, і там нас приймуть.

Моанна усміхнулася:

— Із задоволенням. Я тепер частина вашої сім’ї.

Руслан підвівся рішуче:

— Я піду до братів. Нам треба вирушати в пустелю. Шлях до племені аль-Мура не близький.

Шейхи-брати прийняли рішення й добре розуміли, які наслідки настануть, коли їхній батько дізнається про це. Вони вирішили не посвячувати ні його, ні матір у цю справу — інакше вибухне скандал. Вони знали: зв’язатися з диким племенем аль-Мура означає накликати на себе гнів еміра, але були готові прийняти покарання.

Вони навіть підготувалися до можливого нападу: у них були старовинні шаблі, що належали їхнім дідам, які колись воювали й були союзниками аль-Мура. Це давало надію, що переговори пройдуть гладко й плем’я їх прийме.

Принцеса Вікторія разом із Русланом увійшла до зали. Шейх Діма з серйозним обличчям звернувся до них:

— Ми прийняли рішення. Якщо це твоя прохання, сестро, ми поїдемо з тобою. Ти не поїдеш одна, навіть із Дем’яном — чужаків там не люблять, його можуть забити камінням. А ми, твої брати, будемо твоїми захисниками. Ми спробуємо налагодити стосунки з аль-Мура. Ми повинні врятувати Катю й інших рабинь, яких тримає Брітні. Вона отримає по заслузі, коли впаде її влада.

Вікторія усміхнулася, ніжно поцілувала руки братам. Вона була вдячна, що вони вислухали її, і раділа, що брати погодилися на такий крок. Але її мучило одне питання:

— А ви не скажете батькові?

Тимофій підійшов до неї й із гордістю відповів:

— Ми не скажемо ні слова. І ти теж не повинна. Якщо батько дізнається, ми самі понесемо покарання. Це наш вибір, і ми приймаємо удар на себе.

Вікторія стояла вражена. Їй було важко чути, що брати готові пожертвувати собою.

— Не варто… Це я втягнула вас у цю справу. Я понесу відповідальність, — сказала вона.

Але Тимофій узяв її руку й лагідно відповів:

— Ні. Ми, як старші брати, повинні нести цей тягар. Ми відповідаємо за тебе.

Руслан виступив уперед:

— Тоді й я прийму це рішення. Я поїду з вами. І Моанна теж.

Старші брати подивилися на юного принца з гордістю. Вони бачили його рішучість і мужність. — Звичайно, ти будеш нам корисний. Але говорити з цими людьми будемо ми. Якщо вони нападуть — ми відповімо.

Вікторія тихо промовила:

— Сподіваюся, цього не станеться. Шейха Сахра повинна мене пам’ятати.

Саїд додав похмуро:

— Вона така ж, як її брат і батько. Їм не варто довіряти. Але спробувати можна — заради нашої репутації й щоб врятувати Катю.

Попереду на них чекали плани й, можливо, важкий шлях крізь жорстоку пустелю. Вітер здіймав хмари піску, сонце палило немилосердно, а ніч обіцяла холод і небезпеку.

Шейхи добре розуміли: кожен крок у цих землях може стати випробуванням. Їм доведеться пройти крізь безкраї дюни, де немає ні тіні, ні води, лише безмовна велич пісків. Але вони були готові — їхні шаблі й честь роду аль-Шаф мали стати захистом від будь-якої загрози.

Принцеса Вікторія й Руслан дивилися вперед із рішучістю. Вони знали: шлях буде важким, але саме там, серед пустелі, їх чекала зустріч із племенем аль-Мура. І від цієї зустрічі залежала доля Каті та інших рабинь.

Тим часом Леся поступово оговталася після того, що з нею зробив Фарид у пустелі. Але тінь цього злочину не зникала. Фарид досі не дав батькові, шейху Дімі, відповіді щодо Амаля — живий він чи ні. Діма чекав, але в глибині душі був упевнений: його син причетний до зникнення Амаля. І він ніколи не пробачить йому того, що сталося з Лесею.

Діма вирішив тримати все в таємниці. Він не розповів нікому, що Фарид перебуває у в’язниці, адже це могло б спричинити ще більший скандал у королівській родині. Натомість він піклувався про Лесю, як про власну доньку. Лише своїй дружині Ламісі він відкрив правду про те, що сталося.

Ламіса, маючи м’яке материнське серце, навіть намагалася поговорити з Фаридом у в'язниці. Але він лише розчарував її. Тоді вона пообіцяла чоловікові, що зробить усе можливе, аби оточити Лесю та її доньку любов’ю й турботою.

Місяць тому приїхала подруга Тетяна. Вона дуже переживала за Лесю. Та Лесі довелося збрехати їй про те, що сталося в пустелі, приховавши правду про Фарида. Лише про зникнення Амаля вона розповіла. Тетяна вирішила залишитися з Лесею, щоб підтримати її, але згодом повернулася в Україну, сподіваючись, що Амаля знайдуть.

А тим часом шейх-принц Вадим дорікав Дімі за те, що все так сталося. Він вирішив залишитися поруч, адже хотів возз’єднатися з родиною й провести час із молодшою сестрою Сібіл.

Леся ж продовжувала приховувати правду. Вона лукавила, погоджуючись із Тетяною, що все, нібито, сталося в пустелі, але справжні рани залишалися глибоко в її серці.

Леся змогла залишитися у палаці й поступово звикала до нового життя. Вона часто ходила в гості до королівської сім’ї аль-Шаф, де її приймали з радістю. Особливо теплим було запрошення на день народження Фатіми — сестри Амаля й доньки шейха-принца Діми.

Це була чисто жіноча посиденька. Там була й Аврелія, яку вперше ознайомили з двоюрідними сестрами принцесами. Вони прийняли її з теплом і не ставили болючих запитань про те, чому вона тринадцять років жила в тіні. Аврелія була щаслива: тепер залишалося лише зустрітися з матір’ю. Поруч із нею була подруга Галина, яка поступово звикала до палацової атмосфери й підтримувала Аврелію в усьому.

Іван, однак, не міг бачитися з Аврелією у жіночій половині палацу. Їхні зустрічі відбувалися під зоряним небом, щоб уникнути пліток про новоприбулу принцесу. Адже за традиціями принцеса мала вийти заміж за принца або за когось із багатої родини. Іван же був бідним…

Та він приховував своє справжнє походження. Якщо дійде до того, що Аврелія буде видана за принца, він вирішив відкрити правду й боротися за її серце. Він не залишить її, навіть якщо доведеться кинути виклик стародавнім традиціям.

Королева Олена, мати Даніеля, умовила еміра Ібрагіма повернути його до палацу й бути поруч із Хадірою — хоче він цього чи ні. Інакше на Хадіру впав би сором. На неї й так навалилися проблеми: народження доньки, реабілітація, відновлення здоров’я. На щастя, дівчинка народилася здоровою, і Хадіра була щаслива. Сам Даніель, дивлячись на свою доньку, світився усмішкою, але нічого не міг зробити із Самією — другою дружиною.

Королева Олена наказала відправити Самію подалі разом із її матір’ю. А ось її сина від Даніеля вирішили залишити у палаці: тепер його буде виховувати мати Хадіри. Хоча хлопчик народився від Самії, яку не приймають у сім’ю й вважають ворогом, він отримав Фаріс аль-Шаф - нащадок аль-Шаф.

Даніель перестав бути еміром після багатьох помилок у правлінні. Тепер еміром залишався Ібрагім, який у доброму здоров’ї правитиме доти, доки Руслан, його молодший син, не закінчить університет. Саме Руслан стане наступним еміром — це було вирішено остаточно.

Ця новина засмутила принца Савву, який розраховував на підтримку батька. Але Ібрагім вирішив покласти край суперечкам: Савва стане його правою рукою. Його дружина Брітні, відома своїм сильним характером, отримала завдання стежити за порядком і законами щодо прав жінок. Це було бажання королеви Олени, яка бачила в ній силу. Але ніхто не знав, що насправді творила Брітні на плантації.

Хадідже, четверта дружина еміра Ібрагіма, дізналася від Османа, що все добре: він одружився з Айною й живе в особняку в Бахрейні, який надав Савва. Вона була йому безмежно вдячна за допомогу. Савва почав змінюватися на краще, але йому ще належало дізнатися правду про те, що сама Брітні робила на плантації.

А Савві ще доведеться пояснити батькові, що він хотів поставити Даніелю на місце, ніби продати пустелю принцу Шамілю.

Прийомна мати Аврелії, Євгенія, сиділа в темниці, провинившись перед королевою за те, що не змогла захистити Аврелію від рабства. Вона звинувачувала себе. Місяць минув у роздумах: якби вона тоді не вдарила Аврелію, нічого б не сталося, королева не забрала б її. Але Євгенія добре пам’ятала — тринадцять років тому вона взяла принцесу під своє крило за угодою між королевою Оленою та матір’ю Аврелії, про яку досі не говорять уголос.

Королева Олена не мала наміру відпускати Євгенію, хоча Аврелія гаряче й ніжно просила бабусю звільнити її прийомну матір. Вона виростила й виховала Аврелію, але королева не могла забути, як Євгенія допустила, що принцеса потрапила в рабство. Олена лише м’яко усміхнулася й пообіцяла подумати.

А тим часом Аврелія святкувала разом із принцесами день народження Фатіми — сестри Амаля.

Свято відбувалося у внутрішньому дворі палацу, прикрашеному золотими ліхтарями й квітами жасмину. Повітря було наповнене ароматом східних солодощів і пряного чаю. Принцеси сиділи на розкішних килимах, прикрашених візерунками, і сміялися, ділячись історіями.

Фатіма, у білому вбранні з тонкими срібними узорами, сяяла від радості. Її сестри й двоюрідні родички дарували їй прикраси, шовкові хустки й коштовні парфуми. Аврелія відчувала тепло й прийняття: ніхто не питав, чому вона тринадцять років жила в тіні. Для них вона була частиною родини.

Галина, її подруга, теж була присутня й поступово звикала до палацової атмосфери, підтримуючи Аврелію. Усі разом вони співали пісні, танцювали під звуки уда й дарбуки, а вечір завершився великим тортом із фініками й мигдалем.

Аврелія вперше за довгий час відчула себе щасливою серед тих, хто прийняв її без осуду.

Після дня народження Фатіми принцеси вирішили навідати новонароджену принцесу Нурію, яку народила Хадіра — колишня королева. Вона лежала у своїй кімнаті й ніжно гладила маленькі ручки доньки. Принцеси мило спостерігали за цим і теж захотіли поняньчитися з малечею.

Аврелія з особливим задоволенням взяла дитину на руки. Її очі світилися ніжністю, коли вона вручила Нурії маленький браслетик із рожевого бісеру, зроблений власноруч. Хадіра усміхнулася й подякувала за такий подарунок, згадавши, як колись отримала від Аврелії білий камінь — саме тоді, коли їй потрібно було народжувати.

— Цей браслет із білими каменями справді допоміг мені, — сказала Хадіра, — тому я хочу повернути його тобі.

Аврелія, притискаючи малечу до себе, відповіла лагідно:

— Ні, залиш його собі. Він потрібен тобі більше.

Аврелія разом із Галиною виходила з палацу, а за ними йшла служниця Далія, яка відтепер була приставлена до Аврелії за наказом принцеси Вікторії. Раніше Далія служила принцесі Жасмін, але та виїхала з чоловіком, і тепер у Далії була нова господиня. Вона поклялася служити Аврелії й допомагати в усьому.

Коли вони проходили повз королівський сад, раптом перед ними з’явилася жінка в темному плащі. Аврелія зупинилася й суворо запитала:

— Хто ви така? Хто вас впустив?

Далія додала різко:

— Інакше я покличу охорону!

Жінка відкинула каптур — це була колишня принцеса Ліза. Аврелія застигла, не розуміючи, що перед нею стоїть її тітка. Ліза підійшла ближче, взяла руку Аврелії й сказала:

— Я прийшла до тебе, Аврелія. Мене не хотіли пускати, моя родина відвернулася від мене… але ти моя племінниця. Я знала твою матір і твою сестру.

Аврелія не могла вимовити слова, ковтала сльози. Їй здавалося, що навколо відбувається надто багато нового, і вона не встигає усвідомити, що тепер є принцесою Катара.

Далія вигукнула:

— Я знаю вас! Ви зрадниця, ви покинули свою сім’ю! Геть звідси! Поки не покликала охоронців палаца!

Аврелія суворо зупинила її:

— Не смій віддавати накази замість мене. Я принцеса Катара. Нехай ця жінка говорить. Тим більше я місяць тут і ще не бачила ні матері, ні сестри… У мене була сестра?

Ліза усміхнулася й відповіла:

— Так. Твоя мати, шейха-принцеса Луїза, дуже любила тебе, але змушена була відправити далеко. Причину вона мені не сказала. Проте я знаю — у тебе є старша сестра. Вона старша за тебе на три роки й обожнювала тебе.

Аврелія заплющила очі, і сльози потекли по щоках. У пам’яті спливло сонячне обличчя дівчинки, з якою вона колись гралася в саду.

— Як її звати? — прошепотіла Аврелія.

— Афіна, — відповіла Ліза. — Мати хотіла дати їй ім’я грецької богині. Вона справді дуже красива. Але вас розлучили ще в дитинстві.

Галина втрутилася:

— Чому саме Аврелію розлучили з Афіною? Афіна залишилася з матір’ю, а Аврелія жила серед чужих тринадцять років.

Ліза зітхнула:

— Я й сама хотіла дізнатися правду. Але знаю одне: твоя мати дуже любила тебе. Вона мала причину відправити тебе в Санторіні. Навіть наша королева Олена й наша бабуся шейха Султана, приховували цю таємницю. Тобі треба питати їх.

Аврелія опустила голову й тихо сказала:

— Я не дочикаюсь їхньої відповіді…

Ліза додала:

— Твоя мати зараз у Пакистані, тому рідко приїжджає. А щодо Афіни — вона зникла, але Луїза знайшла її. Потім перестала виходити на зв’язок. Перед тим вона встигла сказати мені, де шукати Афіну. Вона в Афганістані, на батьківщині твого батька. Там вона ховається.

Аврелія стояла, приголомшена. Її серце стискалося від думки, що мати могла залишити старшу доньку. Але тепер вона знала: у неї є сестра, і шлях до неї лежить через небезпечні землі.

Ліза завершила:

— Аврелія, тобі треба їхати в Афганістан. Там ти знайдеш Афіну. А твою матір я сама буду шукати. Ви зустрінетесь.

— Далія, приготуй речі. Ми їдемо в Афганістан, — сказала Аврелія.

Далія зі страхом відповіла:

— Господи… може, не варто, моя принцесо? Вас можуть покарати.

Аврелія з трепетом, але рішуче промовила:

— Хай буде так. Я не боюся покарання. Я тринадцять років жила в невіданні й вперше хочу зустрітися зі справжньою сім’єю. Тут… ніхто навіть не сказав мені про сестру. Значить, було що приховувати. Я поїду.

Галина усміхнулася своєю подрузі:

— Я з тобою, моя дорога. Я не залишу тебе. Хай твоя Далія приготує й мені речі.

Аврелія глянула на Далію й твердо сказала:

— Прошу тебе, Даліє, виконуй мої накази. І ніхто не повинен знати, що я їду. Зрозуміла?

Далії довелося схилити голову перед принцесою. Вона знала: сперечатися з господинею не можна, тим більше з Аврелією, в чиїх жилах текла справжня королівська кров — від матері й батька.

Аврелія, усміхаючись, звернулася до Лізи:

— Ти подарувала мені надію зустрітися з родиною. Тобі, до речі, теж варто помиритися зі своєю сім’єю.

Ліза зітхнула й відповіла:

— Якби ж то… Але я хочу з ними примиритися. Та я не буду принцесою. Я цього не хотіла. Я обіцяю тобі, Аврелія, я шануватиму твою матір. Я бажаю вам щасливої дороги. Напиши мені, коли будеш в Афганістані. Ти дуже смілива, Аврелія. Уся в матір.

Поки Далія збирала речі, Аврелія разом із Галиною сиділи й думали, як зв’язатися з Іваном, адже він поїхав до України у справах. Аврелія залишила йому повідомлення у вайбері — ніжне, любовне: вона написала, що вирушає до Афганістану й що любить його всім серцем.

Галина стояла поруч і замислювалася, як там Іван налагоджує справи в Україні. Вона знала їхню спільну таємницю: п’ять років тому вони з братом були мільярдерами, відомими на весь Київ. Але одного дня втратили все через страшну пожежу, яка забрала й близьку людину. Після цього їм довелося скитатися по всій Україні в бідності. Їхній батько захворів від пережитого, Івану довелося кинути університет, щоб заробляти гроші й винаймати скромну квартиру. Галина теж допомагала братові й батькові, а поруч із ними був ще молодший брат Міша.

Вони ковтали гіркоту бідності, аж доки їм не пощастило виїхати до Санторіні працювати на господиню Меліссу. Саме там вони зустріли Аврелію — промінь надії, який освітив їхнє життя. Іван відчув справжнє щастя поруч із нею.

Тепер, коли він знав, що Аврелія — принцеса Катара, у Галини з’явився шанс знайти винуватця пожежі й відновити справедливість. Іван розумів: Аврелію можуть скоро видати заміж за принца, і тоді він більше ніколи не побачить її. Він знав, яка доля чекає жінку після такого шлюбу, і не хотів цього допустити. Він поклявся повернути фінансову силу й одружитися з Аврелією.

Галина ж готувала власну помсту тим, хто завдав їм болю. Аврелія про це нічого не знала. Іван тим часом у Києві вже шукав людину, яка допоможе знайти винуватця пожежі.

Галина стояла поруч, а Аврелія поклала руку їй на плече й сказала:

— Дякую тобі. Ти справжня подруга.

Галина усміхнулася й обняла Аврелію, але лише вона знала, на що готовий піти Іван заради коханої.

Аль-Шаханія, Катар

Серед гарячого піску пустелі, під небом, що дихало вогнем, повільно рухався джип. У ньому сиділи ті, хто носив ім’я Аль-Шаф, але не ніс його гнів. Діти еміра Ібрагіма — ті, що йшли проти системи, ті, що прагнули миру. Їм належало укласти договір, який міг врятувати їхні землі — землі, які невістка Брітні хотіла продати іноземцям.

За кермом сидів мовчазний водій, очі його були темні, мов тінь. Поруч — шейх-принц Діма, суворий і зосереджений, його погляд пронизував не лише пісок, а й час. Позаду — його брати: шейхи Тимофій і Саїд, а також принц Руслан, майбутній спадкоємець трону Катара. Поруч із Русланом сиділа Моанна, його наречена, сповнена тихої рішучості.

У Діми були сини — Кішан і Омар. Їм належало зустріти плем’я Аль-Мура, адже їхній прадід, шейх Анвар, колись був союзником цього племені. Поруч із Омаром сиділа його кохана Кейлі — дівчина з очима, в яких жила тривога. Вона була чужинкою, як і її дядько Дем’ян — чоловік принцеси Вікторії, сестри Діми. Дем’ян знав пустелю не як дім, а як виклик, і був готовий стати щитом для Кейлі, навіть якщо сам пісок відкине її.

Усі вони були одягнені в легкі бурнуси, а голови вкривали арафатки, що захищали від сонця, але не від вибору, який чекав попереду. При них була зброя — на випадок нападу племені Аль-Мура, яке під проводом своєї шейхи Сахри славилося силою й непохитністю. Та Вікторія знала: у Сахри є честь. Вона ніколи не забуде, як ця жінка врятувала сестру Дем’яна, Медіну, від приниження й ударів батога.

Це була не просто подорож. Це був шлях до клятви. До пам’яті. До миру, який їхньому батькові так і не вдалося збудувати.

Джип повільно ковзав по хвилях піску, наче корабель у морі. Кожен із тих, хто сидів усередині, відчував вагу історії на своїх плечах. Вони несли не лише зброю, а й пам’ять про давні союзи, про кров і честь, що колись єднали їхній рід із племенем Аль-Мура.

Шейх-принц Діма мовчав, але його думки були глибші за пустелю. Він пам’ятав слова батька: «Мир — це не слабкість, а сила, яку треба здобути». Руслан, молодший брат, дивився вперед із рішучістю спадкоємця, який знає: його вибір стане долею цілого королівства.

Омар і Кішан, сини Діми, відчували, що ця зустріч стане їхнім випробуванням. Вони мали показати племені Аль-Мура, що кров Анвара ще жива, що союз може бути відновлений. Кейлі, притискаючись до Омарового плеча, боялася, але її страх був переплетений із вірою в нього.

Дем’ян, чужинець серед них, знав пустелю як ворога, але тепер вона була його ареною. Він присягнув собі: якщо доведеться, він стане щитом для Кейлі й для Вікторії, яка колись врятувала його сестру Медіну від болю.

Попереду їх чекала Сахра — шейха племені Аль-Мура. Жінка, яка знала ціну честі й не боялася кинути виклик чоловікам. Її ім’я було мов буря, але в її серці жила справедливість.

Це була не просто поїздка. Це був шлях до клятви, яку вони мали скласти перед пустелею й перед пам’яттю предків. Шлях до миру, який їхній батько не зміг збудувати, але який тепер належало відвоювати дітям.

Принцеса Вікторія сиділа в джипі, поруч із нею — її улюблений лев Герой. Його очі були, мов пісок у бурю, а лапи — мов тінь, що охороняє кров. Вона взяла його не як прикрасу, а як обітницю: захистити свою родину, навіть якщо пустеля відкине їх.

Попереду здіймалися намети племені Аль-Мура — над піском, мов кораблі в морі. Люди цього племені жили серед пустелі не як вигнанці, а як хранителі. Та сьогодні вони стояли зі зброєю в руках. Воїни Аль-Мура знали, хто наближається.

Шейх-принц Діма попередив:

— Слухайте, ці племена не дуже вітають чужинців. Дем’ян, Моанна й Кейлі — тримайтеся позаду.

Моанна з подивом запитала: — Чому?

Вікторія ніжно стиснула її руку й відповіла:

— Тому, моя Моанно, ми — королівська кров. Ми маємо право увійти до цього племені. Чужих вони не приймають, але для нас зроблять виняток.

Тимофій, тримаючи зброю, додав:

— Якщо нападуть — одразу тікайте.

Дем’ян суворо промовив:

— Я можу битися. Але чомусь упевнений, що зустріч пройде мирно.

Саїд, дивлячись на плем’я з сумнівом у погляді, тихо сказав:

— Я не певен… але з Богом.

Джип зупинився. Шейхи — принци Діма, Тимофій, Саїд і Руслан — вийшли назовні. Вони мовчки дістали старі саблі, ті самі, що колись були подаровані племені Аль-Мура як знак союзу. Метал блиснув на сонці, мов пам’ять, що ожила.

Люди Аль-Мура переглянулися між собою. На їхніх головах чорні арафатки, на тілах — темні костюми, а в руках — зброя. Вітер стих, ніби сам пустельний простір завмер у чеканні.

Один зі старійшин прошепотів, дивлячись на зброю:

— Це — зброя честі. Ми пам’ятаємо її.

Караван наближався до дитячого намети — місця, де діти племені Аль-Мура гралися серед піску під наглядом матерів.

Кейлі озиралася навколо, її очі були сповнені тривоги. Жінки Аль-Мура, закутані в чорне, мовчки відводили погляди. Їхні тіла були сховані, наче тіні, а обличчя прикривали золоті баттули — стародавній атрибут, який нині зустрічався рідко, але тут залишався символом честі й традиції.

— Це… це ж безглуздя! — прошепотіла Кейлі, та голос її прозвучав занадто гучно. — Як вони можуть так жити? У чорному, в цій спеці, ховаючи себе, наче злочинниці…

Вікторія різко наступила їй на ногу — не з гнівом, а як попередження. Перед ними стояли жінки, мовчазні й закриті баттулою. Їхні очі дивилися спокійно, без злості — лише з нерозумінням. Для них Кейлі була чужоземкою, голосом, що не належав пустелі.

— Ти не знаєш, що кажеш, — тихо промовила Вікторія. — Тут слова — як вітер. Якщо нести їх необережно, вони можуть стати бурею.

Кейлі опустила голову, відчуваючи сором. Поруч стояв Дем’ян — світлоокий, мовчазний. Чоловіки Аль-Мура дивилися на нього суворо. Їхні дішдаші були чистими, але зношеними піском, а арафатки — червоно-білі, як кров і сіль. На поясах блищали кинджали, а в очах жила пам’ять предків.

Вікторія тримала Дем’яна за руку — міцно, як щит. Вона була не просто принцесою, а його дружиною, жінкою, що знала пустелю й її закони. На її боці висів кинджал. Поруч ричав лев, відчуваючи напругу. Діти Аль-Мура підходили до нього, гладили й сміялися. Для них лев був не загрозою, а частиною життя.

Шейхи, що супроводжували караван, були напоготові. Вони знали: Аль-Мура — плем’я, що не забуває. Плем’я, яке може стати бурею.

Кейлі прошепотіла вже тихо:

— Я не хотіла… Я просто не розумію. Це все так… чуже.

Вікторія відповіла, не дивлячись на неї:

— Тоді вчись. Пустеля не прощає тих, хто судить, не знаючи.

Представники Аль-Шаф увійшли до шатра. Пісок за їхніми спинами ще дихав напругою. Вірний слуга Аль-Мура, старий бедуїн з очима, що бачили війни, попросив:

— Зачекайте. Сахра ще не прийшла.

Шейхи погодилися. Вони склали зброю — знак поваги. Плем’я Аль-Мура не мало наміру нападати, але тиша була крихкою, мов тонке скло.

Недовго чекали. І раптом — удар батога. Кейлі здригнулася, озирнулася, але ніхто з Аль-Шаф не зрушив з місця. Навіть Дем’ян. Бо всі знали — батіг належить Сахрі.

Вона увійшла, як буря,