Раді Вас бачити!

Глава 28. Подорож у Непал

Два місяці тому

острів Санторіні, сло Фінікія

Після весілля, після війни, після сліз — прийшов час миру. Вікторія й Дем’ян були щасливо одружені. Вони допомагали людям: санторінцям, грекам, тим, хто втратив дім, віру, близьких. Їхній дім — не палац, а простий білий будинок на пагорбі — став притулком, а серця — відкритими.

Через кілька місяців вони мали одружитися й у Катарі, за всіма звичаями. Вони були щасливі побувати на весіллі Лесі й Амаля, а після цього одразу повернулися до Санторіні — там чекало багато справ і турбот.

Кейлі, яка поїхала до родичів, гостювала у батька Янніса. Він знав, що вона розсталася з Омаром, але не знав, що Кейлі бачила більше, ніж казала. Дем’ян, його брат, мовчав, а Янніс підтримував свою доньку й навіть радів, що вона не втягнута у палацові інтриги.

Одного ранку до Вікторії приїхала її сестра-близнючка Мія. Вона принесла грецькі смаколики, вони сіли пити каву.

Мія тоді показала Вікторії своїх близнят, яких вона нещодавно охрестила. Дівчинку Еліну хрестила саме Вікторія — адже як християнка й заміжня жінка вона мала право стати хрещеною матір’ю. А хлопчика Данило охрестив Янніс, і відтоді вони з Вікторією та Яннісом стали справжніми кумами.

Хрестини справили радісно й гучно, з усіма традиціями. Королева Олена й емір Ібрагім змогли приїхати лише на короткий час, але були присутні й кілька шейхів та сестер, які розділили свято.

Та раптом зателефонувала їхня мати, королева Олена, й повідомила: емір Ібрагім, їхній батько, відмовляється приймати чужу дитину — сина Еміне, яка сиділа у в’язниці.

Мія й Вікторія вирішили поговорити з батьками Дем’яна, щоб вони прийняли хлопчика. Вікторія одразу ж зателефонувала матері.

Вона мовчки дивилася у вікно, де море торкалося неба, й сказала:

— Я вирішила поговорити з батьками Дем’яна. Щоб вони усиновили хлопчика. Щоб він ріс у любові. У теплі. Не в ізоляції.

І вони погодилися. Вони пам’ятали хлопчика — він колись приїжджав до них із Еміне. Тихий, уважний, з очима, що шукали світло.

Його привезли до Санторіні. Йому дали кімнату з видом на море, і кожного дня він отримував щось нове: малюнки, книги, прогулянки. Його не питали про минуле. Його просто любили.

А в домі була ще одна радість: весілля Сани з Георгісом, братом Дем’яна. Свято було теплим, як сонце, і щирим, як дитячий сміх.

Наступного дня Вікторія разом із сестрами Дем’яна вирішила влаштувати пікнік для хлопчика. Прийшла й Раджва з маленькою донькою. Вони розстелили плед на пагорбі, де видно було море. Фрукти, лимонад і сміх — усе було простим, але справжнім.

Вікторія сіла поруч із хлопчиком. Її усмішка була лагідною, з ноткою надії.

— Тобі тут подобається? — запитала вона.

Хлопчик кивнув. Він ще звикав. Його очі були уважні, але вже не порожні. Вони ловили світло. І в цьому світлі народжувалася нова історія.

Ранок. Наступний день.

Сонце лише торкалося білих стін будинку, коли Вікторія разом зі свекрухою Нихан готувала сніданок. На кухні пахло корицею, підсмаженим хлібом і спокоєм. У дворі Дем’ян із Кейлі гралися з хлопчиком — сином Еміне. Він сміявся, кидаючи м’яч, а Дем’ян ловив його з удаваною серйозністю, ніби це був найважливіший матч у світі.

— Хлопчик уже звикає, — сказала Нихан, — але про матір постійно питає… хочеться вірити, що час лікує.

Вікторія вийшла з кухні, несучи тостер і тарілку з фруктами. Її очі світилися, усмішка була справжньою.

Та раптом хлопчик зупинився. Його голос прозвучав тихо, але чітко: — Коли я зможу навідати маму? Я намалював для неї малюнок. Хочу віддати.

Дем’ян застиг. Його погляд зустрівся з поглядом Вікторії. Вона поставила тостер на стіл і сіла поруч.

— Скоро, — сказала лагідно. — Ми все влаштуємо.

Того ж дня до Вікторії приїхала Олександра — її подруга, конгресвумен із Вашингтона. Вона привітала Вікторію з весіллям у Санторіні, хоч і не змогла бути присутньою через важливі справи. Вікторія разом із Медіною та Ельмірою приготувала пиріг і чай. Олександра подякувала за гостинність і запитала, як Вікторія живе без титулу, як її сестри, батьки, як справи у США.

Але приїхала вона не просто так.

— Еміне хоче побачити сина, — сказала Олександра. — І… поговорити з Дем’яном. Вона написала заяву. Каже, що має щось важливе сказати.

Вікторія стиснула кулаки.

— Якщо ми відмовимося… — почала вона.

Олександра поспішила додати:

— Краще піти. Вона обіцяє залишити вас у спокої. Вона хоче попросити… можливо, це пов’язано з її дитиною, яку має народити через місяць.

Вікторія застигла, мов камінь. Медіна нахилилася й тихо сказала:

— Дорога, я думаю, Дем’ян повинен поставити Еміне на місце. Інакше вона буде переслідувати його все життя.

Вікторія підвелася й сухо відповіла:

— Мені треба подумати й порадитися з чоловіком.

Вікторія довго мовчала. Потім підійшла до Дем’яна, який допомагав братам лагодити дім для греків після війни.

— Вона хоче поговорити з тобою. І побачити сина, — сказала тихо.

Дем’ян стиснув щелепу, зупинив роботу. Його голос був сухим, майже кам’яним:

— Я не хочу її бачити. Після всього… після того, що вона зробила.

Вікторія обійняла його. Її голос звучав м’яко, але твердо:

— Нехай хлопчик побачить свою маму. Нехай передасть їй малюнок. І ти поговори з нею. Дізнайся, що вона хоче. І постав крапку. Над «і». Не для неї. Для себе. Для нього. Для нас.

Дем’ян мовчав. Його очі були повні болю, але й розуміння. Нарешті він кивнув:

— Добре. Я зроблю це. Ради нього. І ради тебе.

Стіни були сірі, мов мовчання. Повітря — важке, але в ньому вже не було страху. Лише очікування.

Дем’ян і Вікторія увійшли разом із хлопчиком. Він тримав у руках згорнутий аркуш — малюнок, на якому він і мама тримаються за руки на березі моря. Сонце, хвилі, і напис: «Я тебе пам’ятаю».

Коли Еміну вивели, вона спершу не повірила. Потім кинулась до сина, обійняла його так, ніби хотіла зібрати всі втрачені роки в одне дихання. Вона плакала, не стримуючи сліз. Хлопчик мовчки простягнув їй малюнок.

Дем’ян і Вікторія стояли осторонь. Вони не заважали. Вони просто були. І знали: скоро Еміне народить. Якщо вони не заберуть дитину — її віддадуть у дитбудинок. Вони вже вирішили: дитина буде з ними.

Коли хлопчика вивели, залишивши Еміну з малюнком, Дем’ян залишився. Його погляд був холодний. Він прийшов сюди, щоб покінчити з минулим. Вікторія стиснула його руку й вийшла. Це мав бути їхній останній діалог.

Еміне підвела очі. Вони були червоні, але в них не було злості — лише втома. Вони дивилися одне на одного не так, як п’ять років тому, коли Дем’ян палко мріяв одружитися з нею. Тепер він бачив перед собою не кохану, а чужу жінку.

— Навіщо ти хотіла зустрітися? — холодно промовив він. — Давай покінчимо з цим, щоб ти більше мене не переслідувала.

Еміне здригнулася, але заговорила тихо:

— Я розумію, Дем’яне… Я справді не знала, що ти живий. П’ять років тому Хасан сказав, що тебе вбили. Я залишилася з ним, бо вірила. Я не знала…

— Ти повірила тому, хто хотів забрати тебе у мене, — перебив він. — Я був бідним лікарем, закоханим у тебе. А він — багатий, йому все дозволено. І ти обрала його. Якщо ти справді хотіла бути зі мною, чому не зв’язалася з моєю сім’єю? Чому не втекла?

Еміне опустила голову:

— Ти знаєш… мене батько продав йому. Твоя сім’я намагалася мене врятувати, але була жорстока бійня. Я не могла втекти. Не могла зв’язатися з тобою.

Дем’ян мовчав. Питання, яке мучило його всі ці роки, вирвалося назовні:

— Чому ти не змогла? Чому не знайшла спосіб? Якщо любила — чому здалася? Ти просто зрадила мене.

Він кинув погляд на Вікторію, яка в цей час гладила хлопчика.

— Ось вона, — сказав він твердо. — Вона пожертвувала титулом заради мене. Вона пішла проти всього, щоб бути зі мною і моєю сім’єю. А ти що зробила?

Еміне з гіркотою вигукнула:

— Не порівнюй мене з принцесою! Я була бідною. Якби знала, що ти живий — я б втекла. Але Хасан переконав мене, що ти загинув.

— І ти залишилася з ним, — відповів Дем’ян. — У тебе від нього син, про якого ти не думала. І тепер ти його втратиш. А скоро народиш другого… значить, не все так погано між вами.

Еміне закричала:

— Він мене принижував, бив. Коли я намагалася втекти — він зламав мене. А другого… він змусив мене. Я не хотіла цієї дитини!

Дем’ян дивився холодно:

— Усе це — лише виправдання. Ти не любила мене по-справжньому.

Дем’ян мовчав. Потім — гірко, з болем у кожному слові:

— Знаєш, скільки я тебе шукав після того, як тебе вивезли з Кіпру? Я писав, дзвонив, шукав через знайомих. А ти — мовчала. Ти навіть не дала знати, де ти. Ти плюнула на мої почуття. Я любив тебе. А ти… здалась.

Він розстебнув сорочку. На грудях — тонкий, але глибокий шрам.

— Це — через тебе. Через твого чоловіка. Він хотів мене вбити. І майже вбив.

Еміне затулила обличчя руками. Її голос тремтів:

— Пробач… Пробач, що я завдала тобі болю. Я шкодую. Я злякалась тоді. Я не знала, як інакше…

Дем’ян зітхнув. Його голос був спокійний, але холодний, мов камінь:

— Все, Еміне. Я більше не люблю тебе. Я знайшов іншу. Жінку, яка не злякалась. Яка пожертвувала собою. Це Вікторія. Вона готова була відмовитись від титулу заради мене. А ти — ні. Ти здалась. І втратила.

Еміне опустила голову. Сльози текли по її щоках, але вже нічого не могли змінити. Між ними стояла прірва — прірва з п’яти років мовчання, зради й болю.

Він зробив крок до дверей.

Еміне, стискаючи живіт — їй лишався місяць до пологів, — закричала від відчаю:

— Стой, Дем’яне! Ще не все…

Дем’ян зупинився. Його погляд був холодний, мов камінь.

— Що ти хочеш ще?

— Скоро я народжу дитину. Її заберуть у дитбудинок. Я хочу, щоб вона була в безпеці. Прошу… заберіть її. Коли виросте — не кажіть, хто я насправді.

Дем’ян подивився на неї, як на жінку, що зруйнувала власне життя. Його голос був рівний, спокійний, наче він справді почав із чистого аркуша:

— Добре. Заради дитини. Мої батьки її заберуть. Вона не заслуговує такої долі. Але ти більше не частина мого життя. І не частина життя свого сина. Ти зробила свій вибір. Прощай.

Еміне плакала, але Дем’ян не обернувся. Він вийшов — до Вікторії, яка чекала з хлопчиком. Він обійняв її.

— Я тобою горджуся, дорога, — прошепотів він. — Тепер ми підемо разом. Спокійно.

Дем’ян розвернувся й пішов. Його кроки були рівними, впевненими. Він знав: минуле залишилося позаду. Попереду — Вікторія, їхній дім, їхнє життя.

Вікторія взяла його за руку. Хлопчик — за іншу.

І вони пішли. Назустріч світлу. Назустріч новому.

Нове життя

Через місяць Еміне народила дівчинку в лікарні. Лікарі зробили кесарів розтин, її стан був тяжким. Немовля одразу забрали, навіть не дали матері побачити. Еміне залишалася без свідомості, і коли прокинулася — їй здалося, що дитини ніколи й не було.

Дівчинку передали Олександрі, конгресвумен, яка мала домовленість віддати її в надійні руки. Перед тим як піти, Олександра підійшла до начальниці тюрми й сказала:

— Відправте Еміну туди, де її били. Нехай мучиться. Тепер їй немає заради чого жити.

Начальниця здивувалася:

— А як же наказ принцеси Катару?

Олександра, тримаючи на руках новонароджену, відповіла холодно:

— Вона не дізнається. Я про все подбаю. Ви отримаєте премію.

Начальниця погодилася.

Олександра вирушила до Санторіні й привезла немовля. Мія, сестра Вікторії, взяла дівчинку на руки й відчула відповідальність за її долю. Їй було шкода малечу, і вона подумала: нехай дитина росте серед нових брата й сестри. Мія була доброю, завжди допомагала бідним дітям, і навіть її чоловік не заперечував.

Батьки Дем’яна хотіли взяти дитину, але вже виховували хлопчика. Тому Мія разом із чоловіком приготувала третю колиску. Тепер у неї було дві доньки й син.

Вікторія обняла сестру й запитала:

— Ти не шкодуєш, що взяла чужу дитину?

Мія стиснула її руки й відповіла:

— Дитина не повинна страждати через гріхи матері. Тим більше Бог любить троїцю. Я хочу охрестити її й дати ім’я. Харісія («радість, благодать») — ім’я про світло й щастя.

Вікторія усміхнулася й похвалила вибір.

Того вечора Дем’ян чекав свою дружину. Він зітхнув спокійно — усе сказав Еміні, і тепер міг жити далі. Він прошепотів Вікторії:

— Дякую, що ти є в мене. Обіцяю, тепер ми будемо жити далі, і минуле нас не переслідуватиме. Давай після весілля в Катарі заведемо дитину.

Вікторія ніжно торкнулася його носом і відповіла:

— Давай.

Між ними розгорівся пристрасний поцілунок під зоряним небом.

А тим часом Еміне страждала в тюрмі. Її били й принижували, вона втратила сенс життя. А Олександра дивилася на це зверху й холодно промовила:

— Ти це заслужила.

Вікторія й Дем’ян вирішили відзначити перемогу над минулим. Діти Еміне вже жили новим життям у нових родинах, греки насолоджувалися спокоєм і процвітанням, а Санторіні більше не перебував під окупацією Катару — це питання вирішив новий емір Даніель.

Тож вони вирушили відпочити до Непалу, зупинилися в Намче-Базарі. Для Вікторії це місце було особливим: три роки тому вона вже бувала тут разом із братами-шейхами Дімою та Тимофієм, їхніми дружинами, матір’ю — королевою Оленою, а також сестрами Еліс і Мією. Тоді вони вирішили спонсорувати школу для дітей-шерпів із віддалених сіл, де не було електрики, води й нормальних умов життя.

Багато з цих дітей втратили батьків, які працювали гідами під час сходжень на Еверест. Школу заснував місцевий бізнесмен-шерп, але фінансів бракувало. Вікторія з родиною допомогли: дали кошти, щоб діти могли жити й навчатися далі, покращили умови школи.

Вікторія часто приїжджала сюди, щоб гратися з дітьми, приносила іграшки, прикраси для дівчаток. Одна дівчинка стала її особливою улюбленицею — вона подарувала їй сережки зі срібла й смарагду. Дівчинка назвала Вікторію своєю сестрою.

Її ім’я було Ануся (Anusya), що в непальській традиції означає «вічна» й символізує чистоту та незламність.

Вікторія пригощала дітей тістечками, проводила з ними час. Вона вірила: коли є гроші й влада, їх слід використовувати лише для добрих справ. Це було її найшляхетніше якість, і люди знали про це, любили її й бажали всього найкращого. Уся її сім’я підтримувала її у цьому.

Світло в горах

Вікторія разом із Дем’яном чекали мера-шерпа, який привів їх до розкішного готелю, щоб вони могли відпочити й пройти акліматизацію. Дем’яну було важко дихати на висоті, але Вікторія турботливо приносила йому чай і обіймала його міцно, даруючи спокій.

Її пам’ять ще зберігала біль — як колись у клітці тримали племінника Омара, і через це він втратив найдорожче: Кейлі. Та попри ці спогади, Вікторія знаходила сили в дітях. Вона пообіцяла їм розучити пісню, щоб підготуватися до великого свята.

Дем’ян був захоплений її добротою й любов’ю. Він не сумнівався: вона справді хоче мати власних дітей — і все це з любові.

Через три дні Вікторія зустріла давню знайому — однокласницю Грейс Де Россі, італійку, яка контролювала роботу школи. Між ними була особлива дружба, і Вікторія довіряла їй. Грейс привела їх до бізнесмена-шерпа, засновника школи. Він радісно зустрів принцесу й її чоловіка, молився, щоб вони приїхали, і показав, як діти сумували за ними.

Дем’ян побачив десятки усміхнених облич. Попри суворий холод і важке життя, діти бігли до Вікторії, обіймали її за ноги. Особливо її улюблениця — Ануся. Вікторія так прив’язалася до цієї дівчинки, що навіть познайомила її зі своєю новою сім’єю. Дем’ян грався з дітьми, жартував, кружляв їх на руках, особливо Анусю.

Під час обіду Вікторія разом із Дем’яном і Грейс Де Россі вирушили до іншого готелю, де їх чекали вчителі-шерпи й бізнесмен. Вони обговорювали важливі справи, а Грейс із нетерпінням розпитувала про життя Дем’яна й раділа за свою подругу. Вона була вдячна Вікторії за довіру — тепер Непал став її новим домом, і діти теж прив’язалися до неї.

Вікторія проводила час із дітьми, купувала їм теплі куртки, пригощала солодощами. Увечері вони разом дивилися на зоряне небо й поверталися до школи.

Наступного дня Вікторія розучувала з дітьми пісню англійською. Всі співали, а Дем’ян спостерігав. І тоді він почав розуміти: можливо, Вікторія дарма відмовилася від титулу. Це було її справжнє місце — допомагати. Він відчував: його призначення — бути поруч із нею, з принцесою, яка має покликання у добрих справах.

Через кілька днів Вікторія завершила підготовку пісні з дітьми. Вона похвалила їх, обіймала, а вони — її у відповідь. Вікторія думала, як добре, що коли маєш владу, можна зробити найкраще — дати дітям шанс на освіту, на реалізацію, на життя, а не змушувати їх водити туристів по горах.

Завдяки принцесі Вікторії та її королівській родині аль-Шаф, після Тенцинга Норгея, для дітей-шерпів відкрилася велика можливість.

Поки Дем’ян разом із мером шерпів вирушив на екскурсію базаром, Вікторія вирішила попити чаю зі своєю милою подругою — однокласницею Грейс.

Історія Грейс була болісною. Вікторія та її сестри знали її давно. Грейс — донька італійського мафіозі, який оселився в Катарі. Емір Ібрагім мріяв покарати їх за порушення порядку, але гроші мафії творили дива. Вікторія знала про це й обурювалася, але навіть її батько не міг нічого змінити.

Та одного дня все вирішилось. Грейс мали видати заміж за чоловіка, якого вона не любила. Під час весілля її батько вів її до вівтаря, і раптом — кров на весільній сукні, був вбитий наречений Грейс. Той, хто хотів отримати Грейс, якого відмовив батько Грейс, виявився жорстоким. Він намагався силою домогтися її згоди.

Але люди аль-Шаф повстали. На чолі — Джафар. Він попросив покинути церкву, збудовану королевою Оленою для християн. Той чоловік, тримаючи Грейс за руку, відповів:

— Ні.

Тоді Вікторія разом із сестрою Еліс підійшли, взяли Грейс за руку й вивели її в інше місце. Вона плакала, а Джафар із людьми знищив мафіозну групу.

Грейс була вдячна принцесам. Вона пообіцяла служити їм усе життя. Її батька відправили до Сицилії — не на страту, а на спокуту.

За чашечкою гарячого чаю, сидячи поруч із Грейс, Вікторія милувалася краєвидом Непалу. Вдалині здіймалися карсові гори, їхні вершини сяяли на сонці, а легкий вітер приносив запах гірських трав.

Саме в цю мить Вікторія запропонувала Грейс почати нове життя — працювати в Непалі, у школі для дітей-шерпів. Для неї вже купили будинок.

Грейс, розчулена й щаслива, обійняла Вікторію та Еліс і сказала:

— Я така щаслива, що ви змінили моє життя.

Вікторія бачила багато несправедливості й не могла залишити Грейс у темряві. Тепер Грейс служила принцесі — не з обов’язку, а з вдячності.

Грейс вирішила влаштувати для Вікторії чайну бесіду, щоб розпитати про її королівську сім’ю та про те, як зараз живе острів Санторіні, який колись постраждав від руки тимчасового еміра Савви, брата Вікторії. Їй було цікаво, як народ прийняв зміни після всіх подій.

Вікторія з охотою розповідала Грейс про все, смакуючи чай разом із нею. Грейс згадувала, як вдячна була Вікторії та Еліс за те, що вони змінили її життя. Саме тоді Вікторія поділилася новиною: у Еліс незабаром відбудеться помолвка. Грейс зацікавлено запитала, хто ж її обранець, і Вікторія розповіла. Грейс вирішила обов’язково бути присутньою на цій помолвці, а також на весіллі самої Вікторії в Катарі. Вона давно не була там, хоча й залишалася італійкою за походженням.

Раптом до кімнати вибігла вчителька-шерпа зі сльозами на очах. Вона впала на коліна перед Вікторією й благала:

— Госпоже, у нас біда! Хочуть вигнати нашу маленьку дівчинку Анусю. Ваш емір Даніель змінив правила спонсорування…

Вікторія застигла в шоці. Їй здалося, що історія може повторитися, і Даніель піде шляхом Савви, який колись приніс стільки болю. Хоча Савва після падіння з трону дуже змінився, спогади залишалися болючими.

Вікторія перезирнулася з Грейс — і вони, не гаючи часу, побігли рятувати ситуацію.

Вікторія разом із Грейс та вчителькою-шерпкою вбігли до залу й побачили, як інша вчителька, вся у сльозах, намагалася врятувати маленьку Анусю. Дівчинку тягнули люди еміра Даніеля, щоб вигнати зі школи. Діти були налякані, їхні очі дивилися з жахом на те, що відбувалося.

Вчителька-шерпка кричала:

— Ви не маєте права! Це приватна власність, тут вирішує королівська сім’я аль-Шаф. Тут головна — принцеса Вікторія!

Анусю тягнули, вона плакала, і Вікторія не могла дивитися на цю несправедливість. Вона рішуче втрутилася, розняла людей, відштовхнула одного з них і вигукнула:

— Ви знаєте, хто стоїть перед вами? Вам має бути соромно!

Люди, побачивши велику принцесу Катару, зніяковіли й схилили голови. Вікторія взяла Анусю на руки, почала гойдати й заспокоювати, дивлячись суворо на тих, хто хотів вигнати дитину. Грейс тим часом вивела інших дітей у безпечну кімнату.

У цей момент до залу зайшов Дем’ян разом із мером-шерпом, несучи пакети зі солодощами й тортом. Вони застали сцену й були приголомшені. Вікторія, тримаючи Анусю, владно сказала:

— За яким правом ви хотіли вигнати цю дівчинку? Тут живуть бідні діти з віддалених сіл, у них немає можливості отримати освіту.

Один із людей Даніеля показав документ і відповів:

— Пробачте, але все змінилося. За наказом еміра Даніеля тепер школа має платити податки.

Вікторія схопила документ, прочитала його англійською й з гнівом вигукнула:

— Це неможливо! Ми скасували податки для бідних. Він не має права так чинити. Я поговорю з братом. І ви не виганятимете дівчинку, яка втратила батька під час сходження на Еверест. Хіба у вас немає серця?

Вона цілувала Анусю в голову, заспокоюючи її. Дем’ян підійшов із суворим поглядом і сказав:

— Забирайтеся геть, поки я не подзвонив нагору в королівську сім’ю моєї дружини.

Люди Даніеля не стали сперечатися й пішли. Мер-шерп виголосив їм суворі слова, щоб вони більше не гнівили Бога своїми діями.

Вікторія, все ще обіймаючи Анусю, передала її на руки Грейс і з обуренням сказала:

— Як він міг? Ми все життя присвятили цій школі. Ми ніколи не вимагали податків, знаючи, що народ бідний.

Дем’ян обійняв її й промовив:

— Даніель дуже змінився. Шкода, що він став гіршим. Я знав його як доброго еміра, який робив багато для мого народу у Санторіні.

Мер-шерп підійшов і благально сказав:

— Прошу вас, мої господарі, розберіться. Для мене ця школа — все. Якщо доведеться платити податки, діти залишаться без нічого.

Грейс усміхнулася, поклала руку йому на плече й сказала:

— Ми розберемося, пане. Наша принцеса завжди знаходить вихід.

А Дем’ян узяв торт і, щоб розрядити атмосферу, промовив:

— А поки давайте роздамо дітям торт. Хто хоче шматочок?

Діти, які ще хвилину тому були налякані, зраділи й прийняли частування. У залі знову запанувала радість.

Пізніше, коли діти й Ануся заспокоїлися після святкового торта, Вікторія лежала на постелі поруч із чоловіком. Вона тихо промовила:

— Невже влада настільки змінює людей? Подивись, мій брат Савва теж був таким — мало не зруйнував твою батьківщину й твою сім’ю. А тепер Даніель… наче хтось ним керує, але я не знаю хто.

Дем’ян нахилився до неї, ніжно погладив її темне розкішне волосся й поцілував.

— У будь-якому випадку, треба врятувати школу, — сказав він упевнено.

Вікторія глянула йому в очі й відповіла:

— Я поїду до Даніеля, нашого еміра.

— Я з тобою, моя дружина, — твердо промовив Дем’ян.

Вікторія усміхнулася й ніжно торкнулася його носом: — Ні, милий. Залишайся з дітьми. У тебе чудово виходить навчати їх. Скоро ти й сам станеш батьком.

Дем’ян засміявся, обійняв її й почав розціловувати, відчуваючи тепло й силу їхньої любові.

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

Емір Даніель саме закінчував віддавати накази слугам. Він тихо запитав Самію, як вона себе почуває, адже незабаром мала народити йому сина. Ніхто не знав, що в нього є друга дружина й він чекає первістка. Хадіра, його перша дружина, навіть не здогадувалася, хоча й сама мала народити через місяць. Якщо правда відкриється, Самія може використати дитину у своїх інтригах, щоб претендувати на трон.

У цей момент до зали увійшла принцеса Вікторія — обличчя її було червоним від гніву. Вона дивилася на брата й промовила:

— Я більше не впізнаю тебе, брате. Що це таке?

Вона кинула йому документ про нові податки. Даніель мовчки взяв його, зрозумів, у чому річ, і вирішив вислухати сестру.

— Ми з королівською сім’єю допомагаємо бідним дітям-шерпам, у яких немає можливості навчатися. І тепер, коли з’явився шанс, ти вирішив підняти податки для тих, хто й так живе без копійки. Це несправедливо! Твої люди намагалися вигнати дівчинку, яка втратила батька. Як ти міг? — голос Вікторії тремтів від обурення.

Даніель холодно глянув на сестру й відповів:

— Я вибачаюся за моїх людей. Це більше не повториться. Але я — емір, і рішення приймаю я.

Вікторія перебила його:

— Ми з братами, дружинами й матір’ю спонсоруємо школу. Навіщо ти втручаєшся?

— Катар має багатіти й процвітати, — сказав Даніель. — А не витрачати сили на бідні країни. Хочуть учитися — нехай платять.

Вікторія глянула йому прямо в очі:

— Це твій наказ чи хтось тебе підштовхнув?

Даніель замовк. Його мовчання було промовистим. Нарешті він холодно промовив:

— Сестро, це не наші проблеми. Думай краще про те, як наша династія процвітатиме. Ти сама відмовилася від титулу, тож не втручайся. Хочеш допомагати — роби це сама, але вони повинні платити.

— Я не дозволю цього! — твердо сказала Вікторія.

Даніель глянув на неї з тиском у голосі:

— Якщо будеш сперечатися — будуть наслідки.

Вікторія дивилася на брата з болем і жахом. Це був уже не той Даніель, якого вона знала. Здавалося, на нього хтось впливає. Перед тим як піти, вона сказала:

— Я буду боротися. Якщо треба — звернуся до нашого брата, шейха-принца Тимофія. Він теж відповідає за цю школу. Нехай він скаже тобі правду.

Даніель лише з гіркою усмішкою відповів:

— Він не став еміром. Не треба його чіпати. Він чекаю первістка.

Вікторія зі сльозами на очах залишила залу. А за дверима все підслухала бабуся-шейха Султана. Вона зрозуміла: настав час втрутитися, адже емір Даніель, її онук, зайшов надто далеко. І тепер вона мала захистити інтереси своєї внучки — принцеси Вікторії.

Раптом шейха Султана дізналася від свого онука Савви те, що приховував Даніель. Вона довго мовчала, але тепер вирішила використати цю таємницю.

Султана знала: Даніель має другу дружину й чекає від неї дитину, тоді як його перша дружина Хадіра навіть не здогадується. Це могло стати вибухом для всієї династії.

Вона подумала:

— Якщо мій онук зайшов надто далеко, я змушу його зупинитися. Він повинен пам’ятати, що влада не дає права зраджувати сім’ю й народ.

Султана вирішила використати цю інформацію як важіль. Вона готувалася до розмови з Даніелем, щоб нагадати йому: його влада тримається не лише на троні, а й на довірі родини. І якщо він не зупиниться, вона розкриє його таємницю й поставить під сумнів його право бути еміром.

Бабуся-шейха Султана довго мовчала, але тепер вирішила діяти. Вона знала правду — від Савви їй стало відомо, що Даніель приховує другу дружину й чекає від неї дитину. Це була таємниця, яка могла зруйнувати його владу й довіру народу.

Султана підійшла до Даніеля після суперечки з Вікторією. Її голос був тихим, але сповненим сили:

— Мій онук, ти зайшов надто далеко. Якщо ти не зупинишся, я відкрию всім твою таємницю. Королівська сім'я дізнається, що ти маєш другу дружину й чекаєш від неї дитину, тоді як Хадіра нічого не знає.

Даниель зблід. Він зрозумів, що бабуся тримає його в руках. Якщо вона заговорить, його авторитет буде зруйновано.

— Ти не смієш… — прошепотів він.

— Смію, — відповіла Султана. — Бо я захищаю Вікторію й нашу династію. Якщо ти ще раз торкнешся школи чи дітей-шерпів, я розповім усе.

Даніелю довелося змиритися. Він схилив голову й погодився відступити. Але його мучило одне питання: звідки вона дізналася? Хто відкрив його таємницю?

Він залишився сам у своїй залі, роздратований і наляканий.

А тим часом Вікторія відчувала, що отримала потужного союзника. Султана стала на її бік, і тепер боротьба за школу мала шанс на перемогу.

Вікторія сиділа біля вікна школи, тримаючи Анусю на руках. Дівчинка вже усміхалася після пережитого страху, а поруч стояла Грейс, яка тихо підтримувала дітей.

Раптом до зали увійшла бабуся-шейха Султана. Її погляд був спокійний, але в ньому відчувалася влада й рішучість. Вона підійшла до Вікторії й сказала:

— Моя дорога онучка, ти не одна. Я знаю, що приховує Даніель. І він змушений буде слухати тебе.

Вікторія здивовано глянула на неї, а Султана продовжила:

— Я вже поговорила з ним. Він пообіцяв, що школа більше не платитиме податків. Ти маєш мою підтримку, і якщо він ще раз спробує нашкодити дітям, я відкрию його таємницю.

Вікторія відчула, як у серці з’явилася нова сила. Вперше за довгий час вона зрозуміла: тепер у неї є союзник, який може зупинити брата.

Вона ніжно поцілувала Анусю в голову й прошепотіла:

— Ми перемогли. Тепер школа буде вільною.

Діти, почувши ці слова, зраділи й почали плескати в долоні. Грейс усміхнулася, а Дем’ян, який увійшов із пакетом книжок, обійняв дружину й сказав:

— Ти зробила це, моя принцеса.

Вікторія глянула на нього й відповіла:

— Ми зробили це разом. І тепер я знаю: справжня влада — це захист тих, хто не може захистити себе.

Даніель нарешті почув радісну новину: Самія народила йому сина — спадкоємця. Він узяв немовля на руки, його очі сяяли гордістю.

— Я оберігатиму тебе, мій син, — прошепотів він. — І помщуся тим, хто образив твою матір і забрав життя її батька.

Він знав: саме під впливом Самії він ухвалив рішення про податки для школи шерпів — щоб зробити боляче принцесі Вікторії. Це була гра інтриг, у якій Самія вміло маніпулювала його серцем.

Та навіть у хвилину радості Даніеля мучила одна думка: звідки бабуся-шейха Султана дізналася його таємницю? Ніхто не мав знати про другу дружину й про народження спадкоємця.

Він ходив по палацу, стискаючи кулаки, і думав:

— Хто розповів? Савва? Чи хтось із моїх людей? Якщо Султана знає, значить, вона може використати це проти мене…

Його радість від народження сина змішувалася з тривогою. Тепер він розумів: його влада висить на тонкій нитці, і будь-яка таємниця може стати зброєю в руках тих, хто стоїть на боці Вікторії.

Принц Савва сидів у тіні пальм, повільно куштуючи солодкі фініки. Він тихо наспівував собі під ніс стару пісню, яку знав ще з дитинства. Його обличчя світилася радістю, а в очах грала іскра перемоги.

— Добре, що в мене є покровителька, моя улюблена бабуся шейха Султана, — думав він. — Її слово — закон.

Савва усміхнувся й промовив сам до себе:

— Тепер, Даніелю, тримайся. Скоро ти впадеш на дно. Я тобі це обіцяю.

Його голос був тихим, але сповненим рішучості. Пісня, що лунала з його уст, звучала як передвісник бурі, яка насувається на трон Даніеля.