Раді Вас бачити!

Глава 9. Пепел под тиарой

Санторіні, Греція — тимчасово окупована територія під контролем еміра Савви

Санторіні більше не був островом мрій. Його білосніжні будинки почорніли від диму. Вузькі вулички, де колись лунали пісні, тепер були порожні. Війна перетворила його на тінь самого себе.

Причиною став борг мера, який відкрив двері для вторгнення. Тимчасовий емір Катару — Савва аль-Шаф, брат принцеси Вікторії — захопив острів. Його правління було жорстоким. Люди страждали. Особливо — родина Дем’яна.

Сам Дем’ян ще не знав, що його рідна земля — під вогнем. Що його сестри — Медіна і Кая — були захоплені в рабство. Що його дім — зруйнований. Йому пощастило бути в Саудівській Аравії. Інакше він би мстив Савві. Хоча любов до Вікторії могла б його стримати — він ніколи не пробачив би за страждання своєї сім’ї.

Медіна — шістнадцятирічна, ніжна, світла. Її життя було невинним. Вона щойно була помолвлена з Рустамом — юним воїном, який клявся захищати її. На їхній помолвці була сама принцеса Вікторія, сестри, родичі. Це був день щастя.

Але щастя зникло.

Рустама оглушили, коли він намагався врятувати Медіну. Тепер він пливе на кораблі до Афін, щоб летіти в Катар — туди, де ведуть рабів із Санторіні. Він поклявся знайти свою наречену. І він не зупиниться.

Кая — молодша сестра, чотирнадцятирічна. Вона плакала, коли чужі люди відкривали двері її дому. Її очі — повні страху. Її голос — заглушений. Її дитинство — розбите.

У Катарі, в темному фургоні, сиділи двадцять людей — чоловіки, жінки, юнаки, дівчата. Дітей не брали — так наказав Савва. Їх везли на будівництво грандіозного стадіону, де скоро мав відбутися футбольний матч. Їхня доля — жорстока.

Їм обіцяли житло — з неякісних матеріалів. Зарплату — копійки. Це називалося «кафал» — система, що перетворює людей на власність.

За часів еміра Ібрагіма, діда Вікторії, це вважалося ганьбою. Навіть за правління Анвара — це було заборонено. Але Савва думав інакше. Він був гірший за свою королеву — Брітні. А Брітні, за чутками, діяла за порадою Юн Мі — наложниці Ібрагіма, інтриганки, яка підставила королеву Фейзу і створила закон рабства.

Савва схвалив цей закон. Але приховував свою справжню сутність. Він планував стадіон, де раби працюватимуть, а туристи — аплодуватимуть. Світ не знав, які жахи творилися в Катарі. Журналісти — не знають. А королівська родина аль-Шаф — теж ще не знала.

Але рано чи пізно — дізнається.

І тоді — палаци здригнуться.

Вілла принцеси Васмії, Аль-Вакра, Катар

У затишній віллі на узбережжі Аль-Вакри, де море шепоче крізь пальми, принцеса Васмія прокидалася під спів птахів. Її кімната — світла, з балдахіном із шовку, ароматами жасмину і м’яким світлом, що лилося крізь вікна.

Васмія — старша донька великого шейха Джаміля, рідного брата еміра Ібрагіма. Її мати — палестинка, ніжна і мудра, навчила її співчуттю. Васмія не була владною чи жорстокою. Вона була світлою. І саме тому легко подружилася з родиною Дем’яна — завдяки Вікторії.

Вона досі пам’ятала той день, коли на неї впали порожні коробки, і всі сестри Дем’яна сміялися, назвавши її «Королевою Картонного Удачі». Вона тоді сміялася разом з ними, сидячи на підлозі, з коробкою на голові, як з короною. Це був день, коли вона була собою. І вона його не забула.

Сьогодні її одягали служанки. Васмія обрала східне плаття небесного кольору — легке, як подих, з вишивкою сріблом і блакиттю. Тканина спадала хвилями, а пояс із сапфірами підкреслював її талію. Її волосся — темне, блискуче, зібране в елегантний вузол. На шкірі — ніжний аромат троянди. Її очі — великі, карі, з теплом, що не згасає.

Вона була красивою. Але її краса — не лише зовнішня. Вона мала власну ветеринарну клініку, де рятувала тварин. Вона виступала за захист природи, використовуючи свій статус принцеси Катару для благородних цілей.

— Принесіть мені прикрасу, — сказала вона служанкам. — Ту, яку подарували з фонду в Нідерландах.

Це був подарунок — чисті білі камені, вручений особисто королем Віллемом-Александром як подяка за захист тварин. Васмія зберігала його як символ того, що доброта — має силу.

Служанки пішли за прикрасою. А в цей момент — задзвонив телефон.

На екрані — ім’я: Махра.

Її двоюрідна сестра. Її подруга. Її голос — завжди приносив новини. І цього разу — новини були важливими.

— Він не дзвонить… — голос Махри був тихим, як вітер у пустелі. — Я передзвонювала. Писала. Ні слова. Ні звуку. Антоніс зник.

Принцеса Васмія сиділа на шовковому пуфі, поправляючи сережку з білим каменем — подарунок від короля Нідерландів за її благодійну діяльність. Вона усміхнулася, не надаючи великого значення тривозі сестри.

— Махра, не драматизуй. Може, він просто працює. У Фінікі зв’язок слабкий — там навіть голуби гублять маршрут.

Махра зітхнула:

— У мене погане передчуття. Щось не так. Я це відчуваю.

Васмія нахилилася, торкнулася її руки:

— Послухай, тобі треба розвіятись. Давай зустрінемось через годину на базарі Souq Waqif. Я замовила косметику у караванної торговки з Каїру — кажуть, шкіра після неї гладка, як пелюстка лотоса. Пішли зі мною, моя принцеса.

Махра усміхнулася крізь тривогу:

— Добре. Через годину.

Васмія поклала трубку, її очі — знову засяяли. Коли служанки принесли прикраси — білий камінь, огранений у формі пелюстки, — вона наказала:

— Підготуйте машину. Ми їдемо на базар.

Її плаття небесного кольору хвилювалося при кожному русі. Вишивка сріблом нагадувала зорі, а пояс із сапфірами блищав, мов нічне небо. Васмія була не просто принцесою — вона була лотосом, що розкривається в тиші.

І сьогодні — вона вирушала не лише за косметикою. Вона вирушала за спокоєм для сестри. За відповідями. За світлом.

базар Souq Waqif, Доха, Катар

Souq Waqif колись був серцем Дохи — старовинним базаром, де пахло шафраном, де торгували золотом і тканинами, де сміялися діти, а музиканти грали на уді. Тепер — усе змінилося. Під правлінням еміра Савви базар став місцем тіней. Місцем купівлі тіл. Місцем, де людська гідність продавалася за монети.

У фургоні, що стояв біля входу, сиділа Медіна. Вона міцно обіймала свою молодшу сестру Каю. Її голос — тихий, але твердий:

— Все буде добре. Якщо принцеса Вікторія в Катарі… якщо наш брат Дем’ян дізнається… вони нас врятують. Або її двоюрідні сестри. Ми молимось. Ми не самі.

Кая тремтіла. Її очі — великі, переповнені страхом. Вона мовчала, але її руки стискали пальці Медіни, мов останню нитку життя.

Інші греки — чоловіки, жінки, юнаки — теж молилися. Хтось шепотів молитву до Богородиці. Хтось — до Христа. Хтось — просто до світла.

— Принцеси Катару нас врятують, — сказав старий раб. — І Дем’ян. Ми віримо.

Раптом двері фургона відчинилися. Грубий чоловік, араб, закричав на місцевому діалекті:

— Виходьте! Швидко!

Люди виходили — повільно, з опущеними головами. І тоді з’явився Лютфі — радник родини аль-Шаф. Його очі — холодні, мов сталь. Він ходив між людьми, як між товарами.

— Вона мені підійде, — сказав він, вказуючи на Медіну. — І ось ці двоє хлопців.

Кая закричала. Її руки тягнулися до сестри. Її голос — розривав повітря:

— Ні! Не забирайте її! Вона моя сестра!

Але Медіну вирвали з її рук. Її тягнули на ланцюгах. Її тіло — ніжне, бліде, з рожевими щоками, по яких текли сльози.

— Тепер ти моя, — сказав Лютфі, дивлячись на неї.

Медіна озирнулася. Її очі — повні страху. Її губи — тремтіли. Люди кричали:

— Крепись, Медіна! Терпи! Думай про Бога!

— Во славу Його ти претерпеваєш земну муку!

— Христос не залишить тебе!

Кая впала на коліна. Її сльози — як дощ. Її голос — зник. Але інші раби обіймали її, шепотіли:

— Не втрачай надії. Вона жива. І ти жива. І світ ще зміниться.

Лютфі повів рабів. Медіна йшла мовчки. Її сльоза — скотилася по рожевій щоці. Її серце — билося, але вже не співало.

А інших рабів виставили на базар. Їх мали купити ті, хто будуватиме стадіон. Ті, хто не питатиме імен. Ті, хто не дивитиметься в очі.

Машина зупинилася біля центральної площі базару. Люди розступилися, коли двері відчинилися, і з неї вийшов охоронець, голосно проголосивши:

— Її Королівська Величність, Велика принцеса Васмія бінт Джаміль ібн Анвар ібн Хассім аль-Шаф!

Натовп завмер. Люди впізнали ім’я. Васмія — донька шейха Джаміля, племінниця еміра Ібрагіма, принцеса Катару. Вона вийшла з машини в небесно-східному платті, що хвилювалося, мов легкий вітер пустелі. Її постава — горда, її усмішка — світла.

— Ваше Величність… Ви прекрасні, як зірка! — шепотіли люди, вклоняючись.

Васмія йшла крізь натовп, супроводжувана служанками і охоронцями. Вона підійшла до караванної торговки, яка з поклоном простягнула їй крем із Каїру.

— Це для Вас, Ваше Величність. Подарунок.

— Ні, — усміхнулася Васмія. — Я заплачу. Ви маєте прогодувати свою родину.

Вона передала гроші через служанку. Торговка поклонилася ще нижче, а Васмія взяла крем — легкий, пахучий, як пелюстка лотоса.

Але раптом — крик.

Васмія обернулася. Її очі — звузилися. Вона побачила, як чоловік купує рабиню — юну дівчинку. Він розглядав її, мов товар. І ця дівчинка — була Кая. Сестра Дем’яна.

Васмія застигла. Її серце — стиснулося. Вона знала Каю. Знала її очі. Знала її голос. І знала, що Дем’ян — нічого не знає.

— Що тут відбувається? — запитала вона у перехожого.

— Це… раби. Із Санторіні, — прошепотів той.

Васмія не вірила. Її дядько — Ібрагім — заборонив рабство. Її батько — Джаміль — вважав це ганьбою. А тепер — це?

Вона рішуче пішла вперед. Люди розступалися. Охоронці — йшли за нею. Служанки — мовчали.

— Відпустіть її! — сказала Васмія. — Всі ці люди — не раби. Вони — не власність. Якщо ви не послухаєтесь — я звернуся до шейха Джаміля. Або до еміра Ібрагіма.

Чоловік, що купував Каю, був грубим, нахабним, і впевненим у своїй безкарності. Його пальці стискали руку дівчинки, мов кліщі. Її очі — переповнені страхом. Її голос — зник.

— Вона моя! — кричав він. — Я заплатив! Хто ти така, щоб мені наказувати?

Але охоронці Васмії вже стояли поруч. Один із них — високий, у чорному — рішуче приставив пістолет до грудей чоловіка і вигукнув:

— Не смійте хамити нашій господині! Ви знаєте, хто вона? Це принцеса Катару! Донька шейха Джаміля! Васмія аль-Шаф!

Чоловік побліднів. Його руки — ослабли. Його очі — розширилися. Ім’я «аль-Шаф» — мов грім. Він відпустив Каю, мов обпечену, і кинувся тікати, ховаючись серед натовпу.

Васмія підійшла до дівчинки. Її плаття — хвилювалося, мов небо. Її очі — світилися рішучістю.

— Тебе ніхто не торкнеться, — сказала вона, обіймаючи Каю. — Я заберу тебе. Ти в безпеці. Розкажи мені все. Ми врятуємо Медину.

Кая плакала. Її сльози — текли по щоках, але вже не від страху. Від полегшення. Від надії.

— Дякую… Богу… і Вам… — прошепотіла вона.

Васмія взяла її за руку. І разом вони сіли в машину. Охоронці замкнули двері. Служанки мовчки вкрили Каю теплим покривалом.

І в ту мить — почалася нова глава.

Глава визволення.

Ресторан «Зейтуна», Доха, Катар

Після шоку на базарі Васмія не могла просто відвезти Каю додому. Вона знала: дівчинка три дні не їла. Її тіло — виснажене. Її очі — тьмяні. Її душа — зранена.

Вони сіли в затишному ресторані «Зейтуна», де пахло кардамоном, м’ятою і свіжим хлібом. Васмія замовила все, що могла — хумус, фалафель, маґлубу, курку з шафраном, фініки з медом.

Кая їла з охотою. Її руки — тремтіли, але вона не зупинялася. Її очі — оживали. Її щоки — набували кольору.

— Ти в безпеці, — сказала Васмія, наливаючи їй гранатовий сік. — Я з тобою. І я не залишу тебе.

Кая кивнула. Її голос — ще слабкий, але вже живий:

— Ви… як світло. Як молитва, що прийшла.

Васмія усміхнулася. Вона дістала телефон і набрала Махру.

— Махро, я біля ринку. Приходь. Я маю тобі щось важливе показати.

Махра почула. Її голос — здивований, але рішучий:

— Я прийду. Через двадцять хвилин.

Васмія поклала трубку. Потім — повернулася до Каї.

— А тепер, моя зіронько, ти розкажеш мені все. Про Медіну. Про фургон. Про те, що сталося. Ми знайдемо її. Я обіцяю.

Кая витерла сльозу. І вперше за три дні — усміхнулася.

тераса ресторану «Зейтуна», Доха, Катар

Васмія сиділа поруч із Каєю, яка щойно закінчила їсти. Її очі — вже не такі порожні, але ще тремтячі. Васмія гладила її по спині, коли на терасу підійшла Махра — в легкому абайя кольору піску, з тривогою в очах.

— Я прийшла, — сказала Махра, сідаючи. — Ти казала, що це важливо.

Васмія кивнула і тихо прошепотіла:

— Це Кая. Сестра Дем’яна. Її щойно намагалися продати як рабиню. На Souq Waqif. Просто зараз.

Махра застигла. Її пальці стиснули край столу.

— Це… неможливо. Рабство? Тут? У Катарі? Після всього, що зробив наш дядько Ібрагім?

— Це Савва, — сказала Васмія. — Він відновив систему. Тихо. Через радників. Через базар. Через страх.

Махра мовчала. Потім — рішуче:

— Ти повинна сказати батькові. Шейху Джамілю. Він не дозволить. Він — не Савва. Він — справжній аль-Шаф.

Васмія кивнула. Її очі — стали твердими.

— Я скажу. Але ми маємо діяти обережно. Савва — наш двоюрідний брат. І він… не пробачає.

— А ми не пробачимо йому, — сказала Махра. — За Каю. За Медину. За Санторіні.

Васмія стиснула руку сестри. Потім — помітила, що Махра нервує.

— Що з тобою?

Махра опустила очі.

— Антоніс. Він не виходить на зв’язок. Я писала. Дзвонила. Нічого. У мене… погане передчуття.

Васмія нахилилася ближче.

— Ми знайдемо його. Я обіцяю. Але спершу — ми маємо зупинити це. Рабство. Савву. І врятувати Медіну.

Махра кивнула. Її голос — тихий, але рішучий:

— Ми — аль-Шаф. Ми не мовчимо.

Палац Джаміля аль-Шафа, Аль-Райян, Катар

Після повернення з базару Васмія не зволікала. Вона знала: мовчання — це зрада. Її серце билося швидко, але її голос — був твердим. Вона увійшла до внутрішнього двору палацу, де шейх Джаміль сидів у тіні пальм, читаючи старовинний манускрипт.

Його постава — велична. Його очі — глибокі, як пустеля. Його руки — ті, що підписували закони, які забороняли рабство ще за часів еміра Ібрагіма.

— Батьку, — сказала Васмія, схилившись у традиційному поклоні. — Я маю сказати вам щось важливе.

Шейх підвів очі. Його голос — спокійний:

— Говори, доню.

Васмія сіла навпроти. Її очі — палали.

— Сьогодні на базарі я побачила, як продають людей. Рабів. Дівчат. Греки з Санторіні. І серед них — Кая. Сестра Дем’яна. Її намагалися купити, як товар.

Шейх мовчав. Його пальці — стиснули край манускрипта.

— Це… неможливо. Ми заборонили це. Ібрагім заборонив. Анвар засудив. Я — підписав указ.

— Це Савва, — сказала Васмія. — Він відновив систему. Через радників. Через базар. Через тінь.

Шейх Джаміль підвівся. Його постава — стала ще прямішою.

— Савва — мій племінник. Але якщо він порушив честь аль-Шаф, він відповість. Я не дозволю, щоб наша кров стала символом ганьби.

Васмія підійшла ближче.

— Я прошу вас, батьку. Втрутитися. Публічно. Політично. І особисто. Бо якщо ми мовчатимемо — ми станемо співучасниками.

Шейх взяв її ніжну руку.

— Ти — моя донька. І ти говориш правду. Я скличу раду. Я поговорю з Ібрагімом. І якщо Савва справді винен — він буде зупинений.

Васмія схилила голову та поцілувала його руки.

— Дякую, батьку. Ви — не просто шейх. Ви — совість нашого дому.

Вілла Васмії, Аль-Вакра, Катар

Увечері, коли море затихло, а пальми шепотіли молитви, Васмія сиділа на балконі своєї вілли. Перед нею — тиха Кая, загорнута в легкий плед, з чашкою теплого молока. Її очі — вже не тремтіли, але ще не світилися.

Васмія дивилася на небо. Її думки — летіли до Вікторії. До сестри, яка завжди була голосом справедливості. До тієї, чий брат — Савва — став тінню.

— Я маю сказати їй, — прошепотіла Васмія. — Вікторія повинна знати. Вона — єдина, хто може вплинути на Савву. Вона — його серце. Його совість. Якщо вона дізнається, що він відновив рабство… що він викрав Медіну… вона не мовчатиме.

Кая підвела очі.

— Ви розкажете їй?

— Так, — сказала Васмія. — Я не можу більше мовчати. Я скажу їй усе. І попрошу знайти Медіну. Бо якщо хтось здатен пробудити Савву — це Вікторія.

Васмія взяла пергамент. Її почерк — рівний, але емоційний. Вона писала:

"Моя дорога Вікторіє, Я звертаюся до тебе не як принцеса, а як сестра. Сьогодні я врятувала Каю — сестру Дем’яна — з рук рабовласника. Її хотіли продати на базарі. Це не чутки. Це — правда. І це — справа Савви. Я знаю, що ти любиш його. Але ти також любиш справедливість. Я прошу тебе — поговори з ним. Зупини це. І знайди Медіну. Вона ще жива. Але її час — минає. Я з тобою. І я вірю в тебе. Твоя Васмія."

Вона запечатала лист. І передала його через довірену служанку — ту, що знала шлях до Вікторії.

Окупований Санторіні, печера біля руїн храму Агіос Георгіос

Поки принцеса Васмія рятувала Каю в Катарі, тимчасовий емір Савва святкував свою перемогу в Санторіні. Він сидів на терасі старовинної вілли, що колись належала грецькому меценату, і піднімав келих гранатового соку.

— Віднині катарці можуть жити тут, як вдома, — проголосив він. — А греки… можуть залишитися, втекти або стати рабами для наших багатих.

Його воїни аплодували. Але святкування перервалося дзвінком. Радник повідомив: принцеса Васмія, його двоюрідна сестра, втрутилася і звільнила рабів на базарі.

Савва стиснув келих. Його очі — потемніли.

— Вона зруйнувала мої плани. Але я не зупинюся. Ми привеземо нових. Без продажу. Просто — на стадіон. І на плантації кукурудзи. Без жалю. Без пощади.

Він звернувся до воїнів:

— Знайдіть греків. Всіх. Особливо тих, хто ховається. Вони не мають майбутнього в Санторіні.

У темній печері, серед уламків стародавнього храму, ховалася родина Мітракісів. Три дні вони сиділи в тиші, боячись навіть дихати. Катарські воїни патрулювали руїни, шукаючи тих, хто ще не потрапив у рабство.

Сліпа Марія, сестра Дем’яна, вийшла з печери, сподіваючись на свіже повітря. Її руки — тягнулися вперед, намацуючи каміння. Її очі — порожні, але душа — світла.

Катарський воїн побачив її. Його голос — грубий:

— Ти підеш з нами. Ти станеш рабинею.

Він схопив її за руку. Марія здригнулася, але не змогла втекти.

Раджва, її вагітна сестра, вибігла з печери. Її живіт — вже округлений. Її очі — повні сліз.

— Не чіпайте її! Вона нічого не бачить! Візьміть мене! Я прошу! Відпустіть Марію!

Воїн зупинився. Його очі — холодні. Але він погодився. Він грубо схопив Раджву.

Марія намагалася втримати сестру, але Раджва прошепотіла:

— Я вірю. Дем’ян нас знайде. І Вікторія — його любов — не дозволить нам загинути. — Мій чоловік — далеко, він моряк. Він не знає, що я тут. Але я знаю: ми не самі. Вони прийдуть. Вони зупинять Савву. Вони звільнять Санторіні. Скоро народжу дитину, щоб побачила мир.

Її забрали. Її тіло — зникло в натовпі. Її доля — стала рабством на плантації кукурудзи в Катарі.

Марія впала на землю. Її сльози — текли по щоках. Її голос — зник.

Батьки підбігли. Їхні очі — повні болю.

— Де Раджва? Де наша донька? Де твоя сестра?

Марія лише прошепотіла:

— Вона… пожертвувала собою… заради мене…