Раді Вас бачити!

Глава 12. Край світу

Скелясті гори, Канада

Тим часом щаслива молода пара — Нікос і принцеса Адіті — мчали на мотоциклі по звивистих дорогах, що вели до краю світу. Вітер грався з її волоссям, а в дзеркалах відбивалися гори, небо і свобода, яку вони обрали самі.

Вони були вдячні тим, хто допоміг їм утекти: тітці Вікторії, Суинь, Кейлі, брату Кішану. Завдяки їм вони могли бути разом — не як принц і вигнанка, а як двоє закоханих, що шукають своє місце в світі.

Нікос не знав, що на його рідному острові Санторіні вже спалахнула війна. Катар висунув ультиматум, і тіні конфлікту почали повзти берегами. Але зараз він був з Адіті. І це було єдине, що мало значення.

— Я знаю, де ми будемо жити, — сказала Адіті, коли вони зупинилися на перевалі. — У Канаді. В лісі. Там, де тиша. Там, де можна ростити дітей і не боятися.

Вперше вона сказала це вголос. І вперше — відмовилася від титулу принцеси. Заради любові. Заради себе.

Нікос лише кивнув. Йому не були потрібні корони. Йому була потрібна вона.

Будинок, куди вони прямували, був дерев’яним, із видом на озеро. Його колись подарувала Адіті бабуся — королева Олена, яка сама любила Канаду і часто відпочивала там. Тепер цей дім став їхнім прихистком.

Вони прибули під вечір. Розвантажили речі. Нікос кружляв Адіті в обіймах, сміючись, як хлопчисько. Вони обжилися, запалили свічки, і в цьому світлі він сказав:

— Давай одружимось.

Адіті кивнула. Вона вже була його — не за документами, а за серцем. Ще на острові Спіналонга, коли вони залишилися вдвох, вона довірилася йому повністю. Там, серед скель і тиші, вона вперше стала жінкою. Це було їхньою таємницею — не від світу, а від болю.

Нікос розумів: він повинен зробити все правильно. Він хотів бути не просто її коханням — він хотів бути її чоловіком.

Вони одружилися в маленькій православній церкві, захованій серед сосен. Там, де не було камер, охорони і корон — лише свічки, тиша і їхні клятви. Священник благословив їхній союз, не питаючи титулів і віку. Для нього вони були просто двоє, хто обрав любов.

Пізніше, в індуїстському храмі, Адіті пройшла обряд, що вшановував її матір. Вона вдягла сари — темно-червоне, з золотими візерунками, як у дитинстві, коли бабуся розповідала легенди. Її чоло — прикрашене знаком вірності, а волосся — вплетене в жасминові пелюстки.

Вона стояла перед вівтарем, де горіли лампи, і прошепотіла своє «так» ще раз — уже як донька своєї культури, як жінка, яка не забула, хто вона.

І саме тоді — Нікос підійшов до неї. Його руки — тремтіли, але були впевнені. Він узяв щіпку сіндуру — червоного порошку, що символізує шлюб, вірність і захист — і наніс його на її чоло, між брів.

Це був жест, який не потребував слів.

Адіті заплющила очі. Її серце — билося рівно. Вона стала його дружиною. Не лише за коханням. А й за обрядом. За честю. За пам’яттю.

Кільця вони купили пізніше. Офіційно — вона була ще неповнолітньою, але духовно — вони вже були чоловіком і дружиною.

Тієї ночі вони лежали під одним покривалом, близькі, як істина. Між ними була ніжність, довіра, поцілунки. Як тоді, на Спіналонзі. Але тепер — без страху. Вони жили сьогоднішнім днем. І не думали, що буде завтра.

Тераса вілли шейха Надіра, Аль-Масрі, Саудівська Аравія.

Шейх Надір стояв на терасі, вдихаючи аромат жасмину. Його пальці — торкалися пелюсток, але очі — були холодні, як сталь. Він не забув образу. Шейх-принц Діма — батько Адіті — відмовився від союзу, не захотів віддати доньку його синові. Це було публічне приниження.

Але Надір вирішив інакше. Він не проситиме. Він візьме.

Його радник підійшов, тримаючи телефон. Голос на іншому кінці — шепотів:

— Ми знайшли їх. Нікос і Адіті — у Канаді. В горах. Вони живуть у будинку біля озера. — Вони щасливі. Але не довго.

Надір вдихнув жасмин. І, не змінюючи тону, сказав:

— Убити Нікоса. А Адіті — привести до мене. Вона буде трофеєм. Для мого сина. Для моєї честі.

Радник кивнув. І вже за годину люди аль-Масрі — таємна група, що служила Надіру — вирушили до Канади. Вони мали стежити. Вони мали чекати моменту. Вони мали діяти.

Нікос і Адіті не знали, що за ними стежать. Вони жили в тиші, серед сосен, біля озера, де вода була прозора, як їхня любов. Але в лісі — вже були чужі сліди.

Люди аль-Масрі — мов тіні. Вони фотографували, слухали, чекали. Їхня мета — не просто викрадення. Їхня мета — зламати союз, знищити Нікоса, і повернути Адіті як здобич.

Але вони не знали, що Адіті — не просто принцеса. Вона — донька Діми. І якщо Надір діє за його спиною — війна між шейхами неминуча.

лікарня Аль-Хур, Доха, Катар

Омар лежав нерухомо. Його тіло — побите, зламане, з переламаними ногтями, синцями на грудях і слідами від кайданів. Він був мучеником — не за свої гріхи, а за гріхи інших. За тінь, яку кинули його тітки — принцеса Вікторія і Емма. За те, що вони не віддали служанок Соломію і Сафію в обмін на його життя.

Ксенія Чернявська — жорстока, хитра, безжальна — наказала катувати його. І все це — на очах Кейлі.

Кейлі не могла дивитися. Але не могла й піти. Вона молилася. Вона сиділа біля нього всю ніч. Вона тримала його руку, коли він був без свідомості. Вона шепотіла молитви, коли лікарі мовчали. Вона вірила, що любов — сильніша за смерть.

Тим часом шейх Діма — батько Омара — діяв. Він шантажував мера Дніпра Павла, який сам сидів у тюрмі за побиття вагітної дівчини Маші — тієї, що носила дитину його сина. Павло хотів змусити її відмовитися від дитини, щоб не зіпсувати репутацію. Але Маша не зламалася.

Діма використав це. Він пригрозив: якщо Павло не видасть Ксенію — він розповість усім, хто справжній батько дитини. Павло був змушений погодитися. Він попередив сестру:

— Ти граєш із вогнем. Аль-Шаф не пробачає.

Він знав, що Ксенія ховається в Непалі — зі своїм союзником Мухаммедом, який хотів отримати Сафію як трофей.

Діма вирушив до Непалу. У старовинному монастирі він побачив жахливе: його син Омар — побитий, без свідомості. Поруч — Кишан, що тримав брата, і Емма, яка обіймала Джастіна. Тільки Діма знав, що сталося з Ксенією. І він дав слово — не розповісти що сталося з Ксенію. Але тепер Омар і Джастін будуть у безпеці.

Ксенія зникла. Її сліди — розчинилися в горах.

Через кілька днів Омар відкрив очі.

Кейлі, яка задрімала біля його ліжка, прокинулася. Її очі — розширилися. Вона не могла повірити. Вона обійняла його, як дитина, і сльози — лилися градом.

— Ти живий… Ти зі мною… — шепотіла вона.

Її молитви — не були марними. Її любов — врятувала його.

Поруч — стояли Кишан, Мохена, Фатіма і Ананья. Вся родина — зібралася. Всі — переживали. І всі — дякували Богу.

Омар відкрив очі. Світло — різке. Голова — важка. Все — мов у тумані.

Перед ним — обличчя. Тепле. Рідне. Усміхнене крізь сльози.

— Милий… ти в безпеці… — шепотіла Кейлі, тримаючи його руку. — Я твоя Кейлі… твоя улюблена Кейлі… пам’ятаєш мене, мій білий тигр?

Омар дивився на неї, мов окопаний. Його очі — порожні. Його голос — тихий, як вітер у пустелі:

— Пробач… Кейлі… я тебе не пам’ятаю…

Кейлі завмерла. Її серце — зупинилося. Її голос — прорвався криком:

— Ні… ні… ні… не може бути… він… він втратив пам’ять…

Вона впала на коліна, плачучи, як дитина. Її сльози — текли градом. Її душа — розбивалася.

До неї підбігла Мохена — мати Омара. Її очі — вже знали. Вона обійняла Кейлі, притиснула до себе.

— Дай йому час, — сказала вона. — Він згадає. Ти — в його серці. Навіть якщо розум мовчить.

Фатіма і Ананья — сестри Омара — стояли поруч, вражені.

— Ми допоможемо йому згадати, — сказала Ананья. — Ти йому дорога. Ми не дозволимо, щоб він загубив тебе.

Мохена взяла Кейлі за руку.

— Поки ми не зв’яжемося з твоїм батьком… живи з нами. У палаці. Будь поруч з Омаром. Розповідай йому все. Про вас. Про любов. Про те, що було. Це допоможе.

Кейлі кивнула. Її очі — ще в сльозах. Але вже з надією.

Вона знала: Омар — не просто її коханий. Він — її пам’ять. Її молитва. Її життя.

Мухаммеда вже заарештували. Ксенія — зникла. Тільки Кишан і Емма знали, що сталося. І тільки шейх Дима — зберігав їхню таємницю.

Але тепер — головне було інше.

Омар жив. І Кейлі — буде поруч. Щоб повернути йому себе.

Палац родини аль-Шаф, Доха, Катар

Омар сидів на терасі, загорнутий у легкий плед. Його очі — спокійні, але порожні. Він дивився на захід сонця, мов на щось знайоме, але забуте.

Поруч — Кейлі. Вона принесла чашку теплого чаю, сіла навпроти, і мовчки тримала його руку.

— Я хочу розповісти тобі нашу історію, — сказала вона тихо. — Можливо, ти не пам’ятаєш мене. Але я пам’ятаю тебе. І я вірю, що пам’ять — це любов, яка не зникає.

Омар мовчав. Але не відвертався.

— Ми познайомилися на роботі. Ти був начальником. А я — стажеркою з університету. Я боялася тебе. Ти був серйозний, мов грім. Але потім… ти заспівав мені пісню. Просто в офісі. І всі замовкли.

Омар нахилив голову. Його пальці — стиснули плед.

— Ти писав мені вірші. Любовні. На папері з ароматом кави. Ти дарував мені подарунки — шкатулку з лентами. Я досі її зберігаю.

Кейлі дістала маленьку коробочку — дерев’яну, з різьбленням. Вона відкрила її. Всередині — кольорові стрічки, кожна з написом: "Твоя усмішка", "Твій голос", "Твоя душа".

— Ми танцювали на конкурсі “Міс Осінь”. Ти тримав мене, як скарб. І тоді — ми поцілувалися. Вперше. І я знала — ти мій.

Омар закрив очі. Його дихання — стало глибшим.

Кейлі дістала ще одну річ — маленьку іграшку білого тигра.

— Ти подарував мені його. Казав, що я — твоя тигриця. Сильна. Ніжна. Вільна.

Вона поклала іграшку на його коліна. Омар торкнувся її пальцями. Але — мовчав.

— Це — питання часу, — прошепотіла Кейлі. — Я не втрачу тебе. Бо ти — вже в мені.

Королева Олена сиділа в розкішному павільйоні, де пахло жасмином, а лебеді ковзали по озеру, мов тіні. Поруч — її невістка Брітні, в шовковій сукні кольору вина, з усмішкою, що не знала жалю.

— Омар живий, — сказала Олена, наливаючи чай. — І це добре. Його мати — Мохена — молилася. І Бог почув.

Брітні кивнула мовчки, зі своїм роскішним сукням фіолетового кольору та на голові прикраса як справжня королева виглядала.

Олена нахилилася ближче.

— Катя. Наложниця. Вона зруйнувала мого сина Руслана. Вона — пляма на нашій честі.

Брітні усміхнулася.

— Я вже дала наказ. Мої люди стежать за нею. Вона у дворці шейха Надіра. Але як тільки вийде — ми її схопимо. І запропонуємо вибір: рабство на кукурудзяній плантації… або смерть.

Олена мовчала. Її очі — блищали.

— Вона буде працювати. Гнити. Плакати. І забуде, що таке розкіш. Ми поставимо клеймо. Вона стане рабинею. Внезаконною. Ніхто.

Брітні кивнула. Її голос — холодний:

— Я вже наказала підготувати документи. Вона буде нашою власністю.

Олена зітхнула. Її пальці — торкнулися чашки.

— А якщо Ібрагім не домовиться з королевою Феліцією? Якщо вона не віддасть нам Крістіну?

Брітні глянула на озеро, де плавали лебеді.

— Найми того, хто зламає Феліцію. Її гордість — її слабкість. Її трон — її пастка.

Олена задумалася. Її голос — став твердим:

— Це єдиний шлях. Вона не віддасть Крістіну добровільно. Але я поклялася — повернути її додому.

Вона глянула на Брітні.

— Ти — достойна королева. Але не роби більше нічого за моєю спиною. Я витягла тебе з в'язниці тільки заради Савви. Він тебе любить. І я не хочу, щоб він страждав.

Брітні схилилася, поцілувала руки свекрусі.

— Дякую. За титул. За шанс. Я не підведу.

Олена кивнула. І в ту мить — служанки вже готували документи. Катя — мала стати рабинею. А Феліція — наступною мішенню.

Орендована будівля в промисловому районі Дохи, Катар

Королева Олена прибула вночі. Її охоронці — мов тіні. Її радник Джафар — мов ніж. Вони увійшли в стару будівлю, де колись був склад, а тепер — прихисток для вигнанців.

Там — Алія. Вождь Курдистану. Жінка, що пережила війну, втрату, зраду. Її народ — врятований від турецького гніву, завдяки Олені, яка надала їм притулок. Але Алія — не забула, що таке біль.

Олена дізналася, що Алія в біді. Її сховали в готелі, що належав пакистанському магнату. Її колишній — той, кого вона кохала — продав її. Віддав на розтерзання. Вони хотіли її принизити, роздягнути, знищити.

Але люди Олени — під командуванням Джафара — відкрили вогонь. Тихо. Без слів. Всі нападники — знищені. Алію — врятовано.

Її привели до тями. Вона лежала на матраці, з перев’язаними руками. Олена сіла поруч. Її голос — твердий:

— Я врятувала тебе. Бо ти — не просто вождь. Ти — зброя. І я маю для тебе пропозицію.

Алія мовчала. Її очі — темні, як ніч.

— Королева Феліція — причинила біль моїй доньці. Принцесі Крістіні. Вона тримає її в неволі. Вона знущається. Я хочу, щоб ти її знищила. Повільно. Болісно. Без жалю.

Алія підвелася. Її голос — хрипкий, але рішучий:

— Якщо я це зроблю… ти допоможеш моєму народу? Ти покінчиш з війною між Курдистаном і Туреччиною? Ти підеш проти королеви Кесем ?

Олена кивнула.

— Я поклялася. І я не порушую клятви.

Алія стиснула кулак.

— Тоді знайди мені його. Того, хто мене зрадив. Того, хто продав мене. Я хочу його бачити. Перед тим, як піду до Феліції.

Олена усміхнулася. Її очі — блищали, мов лід.

— Я знайду його. І ти отримаєш усе, що просиш.

Угода — укладена.

Під командуванням Джафара люди королеви Олени знайшли зрадника — того, хто продав Алію пакистанському магнату. Його ім’я — поки мовчить. Його обличчя — закрите. Його тіло — в кайданах. Його воля — зламана.

Алія дивилася на нього мовчки. Її очі — не мали жалю. Але вона не дала наказу.

— Тримайте його в полоні, — сказала вона. — Поки я не виконаю свою обіцянку. Поки не зламаю Феліцію.

Олена кивнула. Її голос — твердий:

— Ти маєш мою підтримку. І мою армію.

Місце дії: військовий літак, курс — Швеція

Алія стояла біля ілюмінатора. Її пальці — стискали карту. Її серце — билося ритмом війни. Поруч — її люди. Курдські воїни. Ті, що втратили домівки, але не честь.

— Ми йдемо не просто за наказом, — сказала вона. — Ми йдемо за дитиною. За принцесою Крістіною. За тією, кого Феліція тримає в неволі.

Воїни мовчали. Але їхні очі — палали.

— Ми не вбиваємо заради помсти. Ми вбиваємо заради справедливості.

Алія вдягла броню. Її шрам — блищав на шиї. Її душа — була готова.

— Феліція — не королева. Вона — кат. І ми — її кінець.