Раді Вас бачити!

Глава 8. Птах, що несе вогонь

Ер-Ріяд, Саудівська Аравія. Панорамний люкс у готелі «Al Qamar»

Жарке сонце Саудівської Аравії вже піднімалося над мегаполісом Ер-Ріяд. Скляні хмарочоси виблискували, мов мечі, а місто гуділо, як серце імперії. У панорамному люксі, де тиша була дорогоцінною, стояв він — Дем’ян.

Він щойно одягнув білу сорочку. На його грудях — два шрами. Один — старий, залишений минулим, болем, зрадою. Його завдала Еміне, колишня наречена, яка зруйнувала частину його душі. Але той біль стерся — завдяки очам принцеси Вікторії, її голосу, її світлу.

Другий шрам — свіжий. Він отримав його, рятуючи Вікторію. І саме тоді зрозумів: заради неї він піде на все.

На його спині — нове тату. Птах Фенікс, що розгортає крила з полум’я. Символ того, що він не здається. Що він падав — але завжди підіймався. Що він живе — щоб любити.

Він налив собі каву, вийшов на балкон. Вітер торкався його волосся, а місто — розгорталося перед ним, як шахова дошка. Він відкрив телефон. У списку контактів — один номер, підписаний просто: Моя Кохана.

Він написав:

"Моя Вікторіє, моя душа, моя тиша. Я п’ю каву і думаю про тебе. Про наш Санторіні, про Катар, про той день, коли ти сказала «так» — і світ став світлішим. Я ношу твій голос у серці, як молитву. Я пам’ятаю твої очі, коли ти тримала Кейлі за руку. Я знаю, що ти сильна. Але якщо ти впадеш — я буду твоєю опорою. Я люблю тебе. Глибоко. Безумовно. І ми будемо разом. Завжди."

Він натиснув «надіслати». І в ту мить, коли повідомлення полетіло крізь простір, він відчув — вона його почує.

Дем’ян закінчив збиратися. Його місія була небезпечною. Він мав зустрітися з королем Абдаллою ібн Абдул-Азізом ібн Абдуррахманом Аль Шаудом — правителем, якого боялися, але якого треба було лікувати. І не лише фізично.

Це прохання надійшло від еміра Анвара — дідуся Вікторії. Він довірив Дем’яну найцінніше: правду. Він хотів знати, що сталося з його внучками, з принцесами, які зникли. Він хотів захистити своїх внучок. І Вікторію.

Дем’ян погодився. Він знав, що це ризик. Але він пройшов військову підготовку. Він виживав у Санторіні, коли був бідним. Він лікував тих, кого всі забули. І зараз — він не забуде тих, кого любить.

Дем’ян закінчив застібати ґудзики білої сорочки, коли у двері його люксу тихо постукали. Він обернувся, і в кімнату ввійшов чоловік у традиційному білому тхобі з золотим поясом — один із особистих слуг короля.

— Ас-саляму алейкум, докторе, — схилив голову слуга. — Його Величність король Абдалла ібн Абдул-Азіз чекає на вас з нетерпінням. Він бажає негайної зустрічі.

Дем’ян кивнув, не виказуючи емоцій. Але всередині щось стиснулося. Він знав: ця зустріч — не просто медичний огляд. Це — початок гри, де кожен крок може стати останнім.

— Передайте Його Величності, що я вже йду, — спокійно відповів він.

Слуга вклонився і вийшов. Дем’ян ще раз глянув у дзеркало. Його очі були спокійні, але в них жеврів вогонь. Він провів пальцями по тату Фенікса на спині — символу відродження. І вийшов із кімнати, прямуючи до палацу, де чекала не лише аудієнція, а й правда, яку він мав відкрити.

Ер-Ріяд, Саудівська Аравія. Палац Аль-Малік, королівська резиденція

Дем’ян вийшов із готелю, вдихаючи гаряче повітря пустелі. Його сорочка — біла, як обітниця. Його очі — спокійні, але пильні. Його кроки — впевнені, мов у воїна, що знає, куди йде.

Він прямував до королівської резиденції — палацу Аль-Малік, де мав зустрітися з королем Абдаллою ібн Абдул-Азізом. Його викликали як лікаря. Але справжня причина — інша. Емір Анвар, дід Вікторії, довірив йому таємницю: щось відбувається з принцесами Саудівської гілки аль-Шаф. Вони зникають. Вони мовчать. І король — мовчить теж.

— Я хочу знати, що він приховує, — сказав Анвар. — Я хочу знати, чи в безпеці мої внучки. І Вікторія.

Дем’ян погодився. Не через політику. Через любов. Через честь. Через те, що він — не просто лікар. Він — той, хто не боїться йти в тінь заради світла.

У палаці його зустріли з повагою, але з холодом. Слуги мовчали. Охоронці дивилися з недовірою. Але Дем’ян ішов спокійно. Його серце билося рівно. Він пам’ятав Кіпр, де він лікував дітей, не маючи нічого. Він пам’ятав, як рятував Вікторію, коли кулі летіли поруч. Він пам’ятав, як вона сказала:

— Ти — мій світ.

І зараз він був її світом. Її захистом. Її тінню.

Палац Аль-Малік, Ер-Ріяд, Саудівська Аравія

Дем’ян увійшов до тронної зали. Простір був величний, але холодний. Мармурові колони здіймалися до купола, де золоті орнаменти мерехтіли в світлі ламп. Повітря було важким — не від спеки, а від мовчазної влади.

На троні сидів король Абдалла ібн Абдул-Азіз ібн Абдуррахман Аль Шауд. Йому було вісімдесят. Його тіло — змучене роками, його постава — ще горда, але вже не пряма. Його очі — темні, мов ніч, а голос — глибокий, мов печера, з якої не завжди виходять живими.

Він був одягнений у традиційний білий тхоб з вишитим золотом, поверх якого лежала чорна абая з срібною облямівкою. На голові — агаль, чорний шнур, що тримав білий куфій, складений з ідеальною симетрією. Його пальці — тонкі, але з перснем влади, що блищав, мов печатка долі.

— Доктор Дем’ян, — промовив він, не підводячись. — Ви прийшли. Я чекав вас.

Дем’ян вклонився, не виказуючи страху. Він знав, що ця зустріч — не лише медична. Це — політична шахова партія, де кожен хід може стати останнім.

Король був одружений з Алануд аль-Шаф — дочкою еміра Анвара, сестрою еміра Ібрагіма. Вона народила йому чотирьох дочок, але не синів. І це стало початком трагедії.

Абдалла не приховував розчарування. Алануд — горда, сильна — не витримала. Вона втекла до батька. Анвар був у люті. Його донька — принижена. Його онучки — в небезпеці. Він хотів війни.

Ібрагім, брат Алануд, виставив прикордонників. Зброя була готова. Якщо хтось із саудівців наблизиться — буде бій. Бо Алануд була для нього всім. Вона — його кров. Його сестра. Його честь.

Алануд забрала дочок. Але Абдалла пообіцяв піклуватися про них. І вони повернулися. Та щось було не так. Принцеса Мія — донька Ібрагіма — почала підозрювати: двоюрідні сестри не виходять на зв’язок. Вікторія теж почала тривожитися. А Анвар… він був готовий на все. Якщо Абдалла торкнеться хоч пальцем його внучок — буде війна.

Ібрагім теж не вагатиметься. За Алануд. За її дочок. За честь.

Дем’ян знав усе це. І саме тому він тут. Не лише як лікар. А як той, хто має побачити правду. Хто має дізнатися, що сталося з принцесами. Хто має захистити Вікторію — і її родину.

Король сидів на троні, мов статуя. Його очі — темні, мов ніч. Його голос — глибокий, мов печера.

— Ви — лікар? — запитав він.

— Я — той, хто лікує не лише тіло, — відповів Дем’ян. — А й правду.

Король дивився на нього довго. Потім сказав:

— Ви будете моїм особистим лікарем. Але пам’ятайте: тут не ставлять запитань. Тут — слухають.

Дем’ян усміхнувся ледь-ледь.

— Я слухаю. Але я чую більше, ніж слова.

Палац Аль-Малік, Ер-Ріяд, Саудівська Аравія

Ніч у палаці була тиха, мов молитва. Вітер ковзав по мармурових арках, а місяць висів над пустелею, мов око, що бачить усе. Дем’ян сидів біля вікна у своїй кімнаті — розкішній, але мовчазній. Тут не було ні музики, ні голосів. Лише тінь і світло.

Він тримав у руках телефон. Його пальці ковзали по екрану, але думки — були з нею. З Вікторією. З тією, заради якої він прийшов у цей палац, де кожен крок — як по лезу.

Він написав:

"Моя Вікторіє, Я зараз у палаці. Тут — тиша, але я чую твій голос. Я бачу місяць — і думаю про тебе. Я знаю, що ти сильна. Але якщо ти втомишся — я буду твоїм плечем. Я люблю тебе. І я повернуся. З правдою. З перемогою. З тобою."

Але він не натиснув «надіслати» одразу. Він сидів, дивлячись на ніч, згадуючи її очі — ті, що дивилися на нього, коли він був поранений. Її руки — ті, що тримали Кейлі. Її голос — той, що сказав: «Я вірю тобі».

Він зітхнув. Його сорочка була розстібнута, а на грудях — два шрами. Один — старий, залишений минулим. Інший — новий, отриманий, коли він рятував її. І на спині — Фенікс. Той, що не боїться згоріти, бо знає, що відродиться.

Він натиснув «надіслати». І в ту мить, коли повідомлення полетіло крізь ніч, він прошепотів:

— Я повернуся. Я обіцяю.

Він встав, підійшов до столу, де лежала медична документація короля. Але його очі зупинилися на іншому — на старому портреті. Там була Алануд — молода, горда, з очима, схожими на Вікторії. І поруч — чотири дівчинки. Принцеси. Ті, що зараз мовчать.

Дем’ян знав: завтра він почне шукати відповіді. І якщо хтось наважиться зупинити його — він покаже, що любов сильніша за трон.

Наступного ранку Дем’ян знову увійшов до палацу. Його кроки були впевнені, а руки — спокійні. Він прийшов не просто як лікар, а як той, хто має доступ до серця монарха — буквально і метафорично.

Король Абдалла сидів у своїй приватній кімнаті, одягнений у білий тхоб із золотими вишивками, поверх якого лежала чорна абая з тонкою срібною облямівкою. Його обличчя було змучене роками, але очі — уважні. Він дозволив Дем’яну наблизитися, і той почав огляд.

— У вас талант, — сказав король, коли Дем’ян прослухав його серце. — Ви не просто лікуєте. Ви — заспокоюєте.

Дем’ян призначив ліки, склав графік процедур, і вже за кілька годин був офіційно зарахований до елітної медичної установи Саудівської Аравії — лікарні «Аль-Хікма», де лікували лише найвпливовіших.

Король дозволив йому вільно пересуватися резиденцією, а при потребі — користуватися особистим літаком. Це було не просто привілей. Це — довіра.

— Звідки ви? — запитав король, коли Дем’ян завершив огляд.

— Я з Санторіні, — відповів той. — Моя родина — проста. Бідна, але щаслива. Завдяки їхній підтримці я навчався у Вашингтоні, а потім відкрив клініку на Кіпрі — для біженців і селян. Безкоштовно.

Король мовчки слухав. Його очі — трохи потеплішали.

— Вас добре виховали.

Дем’ян усміхнувся, але не сказав усього. Він не згадав про Еміну — ту, що залишила шрам. І не згадав, що він — наречений принцеси Вікторії. Що саме її дід, емір Анвар, послав його сюди — щоб дізнатися правду.

Але поки що — він мовчав. Бо король довіряв йому. І це давало шанс.

Дем’ян спостерігав за Абдаллою. І поступово приходив до висновку: монарх — не той, ким його малює страх. Він — прогресивний. Відкритий до змін. Коли до нього зверталися прості люди — він слухав.

Одного разу, на аудієнції, молода дівчина зі сльозами на очах сказала:

— Я хочу стати інженером. Але в нашій провінції немає навчальних закладів для жінок.

Король мовчки кивнув. А через місяць було відкрито Науково-технологічний університет імені короля Абдалли — перший у країні, де навчалися разом чоловіки і жінки.

Дем’ян був вражений. Але він знав: навіть добрий монарх може приховувати біль. І саме тому він тут — щоб дізнатися, що сталося з дочками Алануд. І якщо правда болюча — він буде тим, хто її витримає.

Вілла на узбережжі Червоного моря, Джидда, Саудівська Аравія

Палац у Джидді, збудований на березі Червоного моря, здавався оазисом розкоші. Але за його стінами — мовчання, що кричить. Дем’ян, як особистий лікар короля, мав доступ до всього. І саме це дозволило йому наблизитися до таємниці, яку приховували всі.

Король Абдалла, хоч і прогресивний у публічній політиці, виявив іншу сторону, коли наказав:

— Принцеса Хаїля веде себе неадекватно. Введіть їй заспокійливе. Без питань.

Дем’ян відчув, як щось холодне торкнулося його серця. Він не міг діяти проти волі пацієнта. Його принципи — не просто професійні. Вони були частиною його душі.

Слуги, з якими він говорив, мовчали, але в їхніх очах — був страх. Один із них прошепотів:

— Вона не божевільна. Вона — в’язень. Будьте обережні, докторе. Якщо король дізнається, що ви щось знаєте…

Дем’ян вирішив діяти самостійно. Він увійшов на територію вілли, де утримували принцесу. Вілла була тиха, мов храм. Але її тиша — не благословення, а пастка.

У кімнаті, де стояла Хаїля, світло падало крізь вікно, розбиваючись на тіні. Вона стояла біля стіни, одягнена в темне шовкове вбрання, що спадало хвилями до підлоги. Її обличчя було частково закрите вуаллю, але очі — великі, чорні, як ніч над пустелею. Вони палали страхом і гнівом.

У її руці — кухонний ніж.

— Не підходь! — закричала вона. — Не торкайся мене!

Дем’ян зробив крок — і вона вдарила. Ніж увійшов у його груди, залишивши третій шрам. Але він не зупинився. Він схопив її руку, не дивлячись на кров, і обійняв її.

— Я не ворог, — прошепотів він. — Я посланець твого діда. Я — наречений Вікторії.

Хаїля застигла. Її очі — розширилися. Її рука — затремтіла.

— Вікторія… — прошепотіла вона. — Моя сестра… Ми гралися разом в дитинстві… А дід… він розповідав легенди…

Вона заплакала. Її тіло — затремтіло. Дем’ян посадив її на подушку, сів поруч, і почав говорити. Тихо. Спокійно. Як лікар. Як брат. Як той, хто прийшов не з наказом — а з любов’ю.

— Розкажи мені, що тебе турбує. Я тут, щоб допомогти.

Хаїля витерла сльози. Її голос був слабким, але рішучим.

— Нас утримують тут. Мене. Маху. Сахар. Джавхар. Ми не можемо вийти. Ми — в’язні. Ми не бачили світла вже місяцями.

Дем’ян мовчав. Його серце билося повільно. Він знав: це — правда, яку приховували. І тепер вона — в його руках.

Після розмови з Хаїлею Дем’ян довго сидів у своїй кімнаті, дивлячись на море. Його серце було важким. Те, що він дізнався — не вкладалося в образ монарха, якого він поважав. Те, що здавалося прогресом, виявилося фасадом, за яким ховалися зламані життя.

Принцеси — Хаїля, Маха, Сахар і Джавхар — жили в «золотій клітці». Їм дозволяли виходити лише з охороною, спілкуватися з матір’ю — Алануд — під наглядом, і то лише по скайпу. Їх не пускали в Санторіні, де вони востаннє були на помолвці принцеси Вікторії. Після того король Абдалла, за словами слуг, розлютився. Він вважав, що Алануд — «погане вплив» на дочок.

Дем’ян вивчив медичні карти. Те, що він побачив, шокувало його. Принцесам регулярно вводили суміш діазепаму, лоразепаму, алпразоламу і золпідему — сильні седативні препарати. Їхня свідомість — приглушена. Їхня воля — зламана. На віллі вони мали необмежений доступ до кокаїну, амфетамінів і алкоголю. Залежність стала частиною їхнього життя. І хоча біля них була команда лікарів — ніхто не лікував. До появи Дем’яна.

Він продовжував виписувати препарати — по наказу короля. Бо це давало йому доступ. Бо це дозволяло бути поруч. Бо це — шанс врятувати.

— Я поважав його, — писав Дем’ян у таємному листі до Анвара. — Я думав, що він змінює світ. Що він відкриває двері для жінок. Але як такий чоловік може тримати своїх дочок під замком? Як може мститися за те, що Алануд не народила йому сина?

Алануд вдалося втекти. Вона перебралася до Катару — під захист батька Анвара і брата Ібрагіма. Вона розлучилася. Але її дочок — залишили.

Деякі правозахисники вважали, що король використовував принцес, щоб помститися. Щоб зламати. Щоб принизити.

Хаїля просила:

— Не кажи Вікторії. Вона не повинна хвилюватися. Передай їй… ленту. Ту, яку ми плели разом у дитинстві. Вона зрозуміє.

Дем’ян стиснув її руку. Він пообіцяв. І перед тим, як піти — принцеса Джавхар, наймолодша, обробила його рану. Ту, яку нанесла Хаїля в емоційному пориві. Її пальці — ніжні, мов молитва. Її очі — повні провини.

— Пробачте її, — сказала Джавхар. — Вона боїться. Ми всі боїмося.

У ту ніч, коли море шепотіло про свободу, Дем’ян написав Анвару:

"Я знайшов їх. Вони живі. Але зламані. Я не здамся. Я буду поруч. Я виведу їх. Але поки що — мовчання. Бо правда потребує часу. І сили."

А ленту — він сховав у внутрішню кишеню сорочки. Вона пахла жасмином. І пам’яттю.

Палац Аль-Малік, Ер-Ріяд — приватна зустріч у внутрішньому дворі

Дем’ян сидів у тіні пальм, що росли у внутрішньому дворі палацу. Повітря було гарячим, але навколо панувала тиша. Перед ним — людина, яку прислав емір Анвар. Високий, мовчазний, з очима, що бачили більше, ніж говорили.

— Я маю передати вам щось важливе, — сказав Дем’ян, дістаючи з внутрішньої кишені ленту. — Це… від Хаїлі. Для принцеси Вікторії.

Посланець узяв ленту обережно, мов реліквію. Вона була сплетена з тонких ниток — білих, золотих і рожевих. На кінці — маленький вузол, зроблений дитячими пальцями. Запах жасмину ще зберігався.

— Вікторія зрозуміє, — сказав Дем’ян. — Вони плели її разом. Це знак. Це пам’ять. Це крик без слів.

Посланець кивнув.

— Я передам. І еміру теж. Ви… готові розповісти?

Дем’ян вдихнув глибоко. Його груди ще боліли — рана, нанесена Хаїлею, була свіжа. Але він не жалів.

— Так. Я розповім усе. Про те, як їх утримують. Про ліки. Про залежність. Про те, що вони — не божевільні. Вони — зламані. Але живі.

Посланець мовчав. Потім сказав:

— Емір Ібрагім вже підготував дипломатичну ноту. Якщо буде підтвердження — він діятиме.

Дем’ян кивнув.

— Я дам вам усе. Але прошу… не кажіть Вікторії, що Хаїля просила мовчати. Нехай вона сама прочитає ленту. Нехай її серце вирішить.

Посланець сховав ленту в шкіряний футляр. Потім поклав руку на плече Дем’яна.

— Ви — не просто лікар. Ви — той, хто несе світло. І ми вас не залишимо.

У ту ніч, коли місяць висів над Ер-Ріядом, Дем’ян сидів у своїй кімнаті, дивлячись на небо. Він знав: лента вже в дорозі. А з нею — правда. І пам’ять. І любов.