Раді Вас бачити!

Глава 5. Сніг, що несе тінь

Гімалаї, гірський район поблизу монастиря Лангтанг, Непал

Ніч опустилася на Гімалаї, мов срібна вуаль. Сніг повільно кружляв у повітрі, осідаючи на дахах, деревах, камінні. У гірському будинку, де їх прихистила стара шерпка, панувала тиша. Лише слабке потріскування вогню в печі нагадувало, що життя ще тут.

Кейлі лежала в ліжку, притискаючи до себе білого тигра — єдину річ, що залишалася їй від Омара. Її щоки палали, дихання було важким, а сни — тривожними. Вона бачила, як Омар зникає в тумані, простягає руку і шепоче:

— Обіцяй… чекай мене…

Вона прокинулася, вся в поту, серце калатало, мов барабан. Поруч — принцеса Вікторія, яка заснула сидячи, не знімаючи пальто, з головою, схиленою на край ліжка. Її обличчя було спокійним, але втомленим. Вона не чула нічого.

Кейлі тихо підвелася. Її ноги тремтіли, але вона не зупинялася. Вона знайшла тонку куртку, яку залишила шерпка, і, не озираючись, вийшла з дому. Вітер одразу вдарив у обличчя, але вона не зважала. Її вело серце. Вона знала: Ксенія призначила зустріч біля старого монастиря. І якщо там — Омар, вона має бути поруч.

Сніг хрустів під ногами. Ніч була глибокою. Але Кейлі бігла, не зупиняючись. Вона не переживе, якщо втратить його.

Гірський будинок шерпки, район Сіндхупалчок, Непал

Тривога в домі

Вікторія прокинулася раптово. Її рука торкнулася порожнього ліжка. Білий тигр лежав самотньо. Кейлі — зникла.

— Кейлі? — прошепотіла вона, але відповіді не було.

Вона підскочила, вибігла в коридор і закричала:

— Кішан!

Той миттєво прокинувся, підбіг, очі — тривожні.

— ‏ما الذي حدث يا عمتي؟ هل حدث شيء لكايلي؟ (Mā alladhī ḥadaṯ yā ʿammatī? Hal ḥadaṯa shayʾun li-Kaylī?) — Що сталося, тітко? Щось трапилось з Кейлі?

Вікторія, стискаючи білу стрічку, відповіла:

— ‏كايلي هربت… وأنا أعرف أين أبحث عنها (Kaylī harabat… wa-anā aʿrifu ayna abḥathu ʿanhā) — Кейлі втекла… і я знаю, де її шукати.

Кішан одразу почав вдягатися. Вікторія взяла ліхтар, карту, і разом вони вирушили в нічні гори.

Вікторія і Кішан знайшли сліди в снігу. Вони йшли мовчки, швидко, не зупиняючись. Вікторія знала: якщо вони не встигнуть — Кейлі може не повернутися.

— Вона сильна, — сказав Кішан. — Але вона не знає, з ким має справу.

— Ми не дамо їй загинути, — відповіла Вікторія. — Ми не дамо їй втратити себе.

Тимчасовий штаб принцеси Лале, гірський перевал поблизу монастиря Лангтанг, Непал

Поки Вікторія й Кішан шукали Кейлі серед нічних снігів, Маліка діяла. Вона звернулася до своєї двоюрідної сестри — принцеси Лале, племінниці еміра Ібрагіма, доньки Хубан бинт Анвар бинт Хассим аль-Шаф, сестри самого Ібрагіма.

Лале була не просто принцесою. Вона — воїтелька. Її називали «вогнем пустелі» — за рішучість, за здатність діяти там, де інші вагалися. Вона носила військову форму з гербом аль-Шаф, а її очі — карі, гострі, як лезо.

Маліка розповіла їй усе: про викрадення Омара і Джеймсона, про пастку Ксенії Чернявської, про стан Кейлі, про ризик, який зростає щогодини.

Лале мовчки слухала. Потім сказала:

— Я не проти. Я з вами. Якщо хтось торкнеться наших — я проллю кров. І не пошкодую.

В її складі вже діяли люди — елітна група, яка поставляла зброю, координувала маршрути, готувала захист. Якщо люди Ксенії спробують нашкодити Омару та Джеймсу — вони не встигнуть навіть відповісти.

Маліка схилила голову:

— Дякую, сестро. Але прошу — нікому з королівської родини не говори. Це… надто небезпечно.

Лале злегка усміхнулася, знизала плечима:

— Ми врятуємо наших. І відплатимо Ксенії за ваш біль.

У цей момент до них підбігли Вікторія й Кішан. Вікторія була бліда, її голос — тремтів:

— Кейлі… вона втекла. Вона пішла до того місця, де Ксенія призначила зустріч. Вона думає, що там — Омар.

Лале одразу змінилася. Її очі спалахнули.

— Готуватися. Негайно. Захистити Кейлі. Вона — одна з нас.

Її люди вже рухалися. Вітер здіймався над горами. І в цю ніч, коли сніг падав, мов попіл, принцеса Лале готувалася до бою. Не за трон. А за родину.

Старий монастир Лангтанг, Непал

Кейлі бігла, не зупиняючись. Її ноги ковзали по льоду, руки тремтіли, але вона не зважала. Вона бачила перед собою обриси монастиря — старого, загубленого серед скель. Його стіни були вкриті мохом, а ворота — напіввідчинені.

Вона увійшла. Всередині — тиша. Лише лампа горіла в кутку. І тінь — жіноча постать у чорному.

— Ти прийшла, — сказала Ксенія. Її голос був м’яким, але холодним. — Я знала, що ти не витримаєш.

Кейлі стояла, тремтячи. Її очі — повні сліз.

— Де Омар?

— Він там, де ти не зможеш його врятувати. Але ти можеш зробити вибір. Залишитися — і стати частиною гри. Або піти — і втратити його назавжди.

Кейлі не відповіла. Вона лише стиснула білого тигра, який був у її куртці. Її серце билося, як барабан.

Сніг падав мовчки, вкриваючи землю білим саваном. Монастир, загублений серед скель, здавався покинутим часом. Але в його серці — клітка, і в ній — Омар.

Він сидів, знесилений, з пораненими руками, з очима, що ледве трималися відкритими. Його дихання було важким, але він жив. І саме в цю мить, коли здається, що світ забув про тебе — з’явилася вона.

Кейлі.

Вона наблизилася, мов тінь, мов молитва. Її очі — повні сліз, її руки — тремтячі. Вона опустилася на коліна перед кліткою, торкнулася його пальців, поцілувала рани, що залишили кайдани.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Я з тобою.

Омар підвів голову. Його голос був слабким, але живим:

— Ти… прийшла…

Вона притиснула лоб до його лоба, обіймаючи його крізь решітку. Її сльози падали на його шкіру, змішуючись зі снігом. Він торкнувся її щоки.

— Я живий… бо ти тут… не плач…

Омар підвів голову. Його голос був слабким, але живим. Він дивився на неї, ніби вперше, ніби востаннє.

— Я люблю тебе, Кейлі… — сказав він. — І завжди буду любити. Навіть якщо світ розсиплеться. Навіть якщо я не зможу встати. Ти — моє серце.

Кейлі затремтіла. Її сльози потекли ще сильніше. Вона торкнулася його щоки крізь решітку, поцілувала його пальці, його лоб, його губи — обережно, ніжно, як молитву.

— Я теж тебе люблю, Омар… — прошепотіла вона. — Сильно. Безмежно. Я не зможу жити без тебе.

Вони цілувалися крізь залізо. Крізь біль. Крізь страх. І в цю мить — ні клітка, ні війна, ні Ксенія не мали влади над ними.

І саме в цю мить, коли любов торкнулася болю, з’явилася Вікторія. Вона застигла, побачивши сцену — Кейлі, що тримає Омара, і… Ксенію Чернявську, яка стояла поруч зі своїми людьми, мов королева зла.

— Як ти можеш так чинити?! — закричала Вікторія, її голос розривав тишу. — Руйнувати все… заради чого?! Відпусти мого племінника! Його кохана страждає!

Ксенія усміхнулася холодно.

— Я відпущу… якщо ти віддаси мені Соломію. А Мухаммеду — Сафію. Твою сестру. Вона належить йому.

Вікторія застигла. Її очі — як лід.

— Що ти несеш?! Навіщо вони тобі?! Ви — тирани. Вони не підуть до вас!

Кішан вихопив пістолет, але Вікторія зупинила його:

— Ні. Не зараз.

Ксенія дивилася, як Кейлі притискається до Омара, і сказала:

— Якщо ти не хочеш, щоб твій брат дізнався, як ти вбиваєш свого племінника через гордість… віддай мені Соломію. І Омар буде жити.

— Ні, — сказала Вікторія. — Ми самі звільнимо Омара.

У цей момент, за сигналом Лале, почалася стрілянина. Її люди атакували. Ксенія відповіла. Кулі летіли, сніг здіймався, монастир наповнився криками.

Ксенія зрозуміла: з Вікторією не домовитися. Вона викликала шум — і зникла. Але в її голові вже визрівав новий план: якщо не Вікторія, то хтось інший…

Кулі летіли, мов блискавки. Сніг змішувався з порохом, а крики — з молитвами. Лале і Маліка вели своїх людей у бій. Вони билися не за трон, не за титули — за тих, кого любили.

Монастир перетворився на поле бою. Кам’яні стіни тріщали, двері вибухали, а повітря було наповнене люттю. Люди Ксенії відступали, але билися жорстко. Вони охороняли заручників, як останній козир.

Серед хаосу — Джеймc. Він сам вирвався з кайданів, поранений, але живий. Його очі — палаючі, його руки — закривавлені, але він ішов, спираючись на стіну, шукаючи вихід.

— Джеймс! — закричала Маліка, побачивши його.

Він упав їй в обійми, ледве тримаючись на ногах.

— Омар… — прошепотів він. — Він… ще там…

Лале кинулася до клітки. Але було пізно. Ксенія зникла, забравши ключі. Омар залишився всередині — знесилений, непритомний, його тіло — мов тінь.

— Ми не змогли… — прошепотіла Лале, стискаючи решітку.

Кейлі, яку вже несли назад до монастиря, почула ці слова. Її очі відкрилися, вона сіла, незважаючи на жар, і закричала:

— Ніііііііііііііііііііі!!

Її голос розірвав сніг, мов блискавка. Вона кашляла, її тіло тремтіло, і вона знову втратила свідомість.

— Кейлі! — закричала Вікторія, підбігаючи.

Кішан підхопив її на руки. Разом із Вікторією вони понесли її назад до гірського будинку. Її тіло було гарячим, але слабким. Її серце — розбитим.

А Лале й Маліка продовжували стріляти. Вони билися до останнього. Але Омар… залишився в темряві.

Гірський район Сіндхупалчок → Катманду, Непал

Кейлі лежала без свідомості, її тіло — гаряче, мов вогонь, а дихання — рване, як биття серця, що бореться за життя. Вікторія стояла поруч, стискаючи її руку, а Кішан вже викликав вертоліт. Їм потрібна була допомога — негайно.

Шерпи, мовчазні і сильні, допомагали перенести Кейлі до теплого дому. Її поклали на ліжко, вкрили ковдрами, але жар не спадав. Вікторія ходила туди-сюди, її очі — темні, як ніч, її думки — палаючі.

— Вона не повинна померти… — шепотіла вона. — І Ксенія за все заплатить. За Омара. За Кейлі. За кожну сльозу.

Кішан стояв біля вікна, стискаючи кулаки. Його брат — закутий, покалічений. Його серце — розірване. І він поклявся:

— Я помщуся. За брата. За Кейлі. За все.

Вертоліт прилетів крізь сніг і вітер. Лікарі швидко наділи на Кейлі кисневу маску, перевірили пульс, підключили апаратуру. Вікторія подякувала шерпам, схиливши голову:

— Ви врятували нам життя. Дякую.

Кішан теж подякував, по-арабськи, з повагою. Потім вони сіли в вертоліт, тримаючись за Кейлі, ніби не відпускали її навіть на секунду.

Політ до Катманду був коротким, але напруженим. Вікторія не відводила очей від обличчя Кейлі. Її губи шепотіли молитву — тиху, глибоку, як ріка:

— Пресвята Богородице… збережи її. Збережи її серце. Збережи її любов.

Вони приземлилися. На землі вже чекала швидка. Кейлі перенесли в машину, її тіло — підключене до балону, її очі — закриті. Вікторія і Кішан сіли поруч, тримаючи її руки, мов охоронці душі.

Машина мчала в лікарню. Сирена — як крик. Гудіння — як биття серця. А Вікторія молилася. Вона була віруючою. Вона була правнучкою тих, хто молився за мир у пустелі. І вона знала: молитва — це не слабкість. Це сила.

— Господи… — шепотіла вона. — Нехай закінчиться цей кошмар. Нехай повернеться Омар. Нехай виживе Кейлі. Нехай любов переможе.

І в цю мить, коли ніч ще не закінчилася, а день ще не почався — в її серці народилася віра. Віра, що навіть у найтемнішому снігу проростає троянда.

Лікарня Катманду, палата інтенсивної терапії

Палата була тиха, освітлена м’яким світлом. Апарати тихо гуділи, відстежуючи кожен подих Кейлі. Її тіло лежало під ковдрою, підключене до кисневого балону, а її рука — в долоні Вікторії.

Принцеса сиділа поруч, не рухаючись. Її пальці стискали руку племінниці, її губи шепотіли молитву:

— Пресвята Богородице… збережи її. Збережи її серце. Збережи її любов.

Вікторія була віруючою. Її віра — не показна, а глибока. Вона молилася не лише за життя Кейлі, а й за те, щоб світ не розсипався остаточно.

Її думки линули до батька Кейлі — Янніса. Що вона скаже йому? Як пояснити, що його улюблена донька — між життям і смертю?

А потім — до Дем’яна. Її коханого. Він зараз у Саудівській Аравії, далеко, але серцем — поруч. Вікторія знала: якби він дізнався, він би все кинув. Прилетів би негайно. Був би з Кейлі, з нею. Але вона не хотіла його тривожити. Вона любила його. І берегла його серце, як берегла Кейлі.

— Ти б усе залишив… — подумала вона. — Але я не дозволю тобі страждати. Я сама захищу її. І тебе.

У цей момент двері палати відчинилися. Увійшов Давид — її охоронець. Його очі — тривожні, але теплі. Він підійшов до Вікторії, опустився на одне коліно, взяв її руку.

— Я з вами, — сказав він. — Я захищу вас. І Кейлі. І все, що вам дороге.

Вікторія притиснулася до нього, як до стіни, що не впаде. Її голос був тихим:

— Вона ледь жива… Ксенія знищила все. І Омар… ми не змогли…

Давид обійняв її, мовчки. Він любив її всім серцем. І зараз — не як охоронець. Як той, хто пам’ятає, що Діма має знати. Що справедливість має прийти. Що любов — не здається.

І в цю мить, коли ніч ще не закінчилася, а день ще не почався — Вікторія молилася. А Давид тримав її. А Кейлі — дихала.

Готель у Катманду, приватний номер принцеси Емми

Принцеса Емма спала глибоко. Її тіло було загорнуте в рожеву піжаму від Victoria’s Secret, а волосся — розсипане по подушці, мов шовк. Її не стали вплутувати в нічні події — вона залишалася в безпеці, в тиші, в сні.

Але тиша тривала недовго.

Під ранок її телефон завібрував. Гучна музика — різка, тривожна — розбудила її. Емма потягнулася, розплющила очі, позіхнула, ще не розуміючи, що сталося. Вона взяла телефон, відкрила повідомлення — і її світ зупинився.

На екрані — фото. Джастін. Її коханий. Прив’язаний до стільця, побитий, з закритими очима. Його обличчя — в синцях, руки — закривавлені.

Емма застигла. Її світлі очі стали широко відкритими, а пальці — тремтячими. Вона не розуміла. Джастін мав проходити курси, щоб стати гідним її. Щоб одружитися. Щоб бути поруч.

Але це… це було жорстоке.

Вона відкрила відео. Там — Джастін. Йому відрізали палець. Він намагався не кричати. Його очі — повні болю. Його губи — закриті. Його серце — розбите.

Емма закрила рот рукою. Сльози потекли по щоках. Вона не могла дихати. Її тіло — тремтіло. Її душа — кричала.

Потім — голосове повідомлення. Ксенія.

— Якщо ти віддаси мені Соломію… я відпущу Джастіна. Він повернеться додому. Цілим. Живим. Твоїм. Якщо ти хоч комусь розкажеш, що я тобі надіслала — Джастіну буде гірше. Ти більше ніколи його не побачиш. Мовчи й передай мені Соломію. Тоді Джастін залишиться живим і буде з тобою.

Емма сиділа на ліжку, притискаючи телефон до грудей. Її сльози не зупинялися. Її серце — розривалося.

Вона знала: вибору немає. Або вона мовчить — і Джастін страждає. Або вона жертвує — і рятує його.

Вона любила його. Сильно. Глибоко. І була готова на все.

— Ніхто не дізнається… — прошепотіла вона. — Це буде мій вибір. Моя жертва. Моя любов.

І в цю мить, коли сонце тільки починало сходити над Гімалаями, принцеса Емма зробила вибір. Тихий. Таємний. Рішучий.