Раді Вас бачити!

Глава 10. Сонце над Катаром

Палац аль-Шаф, Доха, Катар.

А тим часом, коли принцеса Вікторія разом із Кейлі повернулися до Катару, все здавалося спокійним — але лише на перший погляд. Кейлі, тендітна й вперта, досі боролася з наслідками гірської хвороби, яку підхопила в Непалі, коли намагалася врятувати свого коханого — принца Омара.

Вікторія помітила, як її подруга слабне. Її охопив страх. Шейх-принц Діма, брат по крові й союзник по духу, дізнався від охоронця Давида, що Кейлі терміново потрібна медична допомога. За його наказом її перевели з лікарні Катманду до елітної клініки «Доха» в Катарі.

Через кілька днів стан Кейлі покращився. Її перевели до палацу, під нагляд служниць, яких особисто призначила Вікторія. Хоч принцеса й сама піклувалася про неї, іноді вона зверталася до своїх вірних помічниць — щоб не відходити від державних справ, але й не залишати Кейлі на самоті.

Одного вечора, коли Кейлі нарешті заснула, принцеса Вікторія підійшла до вікна. Тихо опустившись на подушки, вона гладила свого улюбленця — лева на ім’я Герой. Він муркотів, мов кошеня, притискаючись до її долоні. Він обожнював свою господиню і довго чекав на її повернення. Після повернення Вікторії з Непалу її мати — королева Олена — разом з еміром Ібрагімом міцно обійняли її. Вони вже знали все, що сталося з Кейлі.

Невдовзі з Непалу мали повернутися Маліка, Кішан, Лале та Емма — щоб більше не розлучатися. Шейх-принц Діма владнає все з Ксенією: він урятував свого сина, принца Омара, і тепер має підстави налякати Ксенію, якщо вона не зробить правильний вибір.

Раніше королева Олена наказала охоронцям пильнувати Кейлі та Вікторію так, щоб ніхто не посмів навіть торкнутися до них. Навіть охоронець Давид з радістю супроводжував принцесу. Яке ж це щастя — бути поруч із нею, навіть якщо його кохання недосяжне, навіть якщо Вікторія не зрозуміла його почуттів…

Принцеса сиділа у своєму білому східному вбранні, оздобленому сріблом і золотом. На її голові сяяло прикраса, а сама вона була прекрасна, мов троянда зі Сходу. Давид не міг відвести погляду від неї, поки вона гладила лева. Але раптом його покликали, і він пішов.

Вікторія залишилася сама. Гладячи Героя і дивлячись у вікно, вона думала про Дем’яна — свого коханого. Вона саме збиралася прочитати його нове повідомлення, яке він надсилав їй щовечора. Та до кімнати зайшли служниця Анетта і корейка Чок Ін, а за ними — вірна Соломія з підносом.

На обід були ароматний шафрановий рис, запечена риба в гранатовому соусі, коржики з сиром і чай з пелюстками троянд. Соломія лагідно попросила принцесу поїсти, а Анетта передала їй стрічку — від людини, що служить Анвару. Ця стрічка належала двоюрідній сестрі Хаїлі, яка перебувала в ув’язненні. Вона передала її Дем’яну.

Вікторія взяла стрічку до рук — і зрозуміла: Хаїля жива. Можливо, вона поруч із Дем’яном. Принцеса притиснула стрічку до грудей. Радість наповнила її — Дем’ян живий, і він зможе визволити її сестру з-під влади короля Абдалли.

Анетта також передала звістку: незабаром почнеться визволення, і дід Анвар уже готується діяти. Вікторія подякувала служницям, і вони вийшли.

Залишившись наодинці, принцеса знову підійшла до вікна. Стискаючи стрічку, вона дивилася в нічну далечінь. Там, за горизонтом, жевріла надія — що вони будуть вільні.

Вона відкрила повідомлення від Дем’яна. Прочитала. Усміхнулася. І написала йому у відповідь:

???? Любовне повідомлення Вікторії Дем’яну:

«Мій Дем’яне… Я відчуваю тебе в кожному подиху вітру, в кожному мерехтінні зірок. Ти — моє світло, моя сила, моя надія. Якщо ти живий — я жива. Якщо ти поруч — я не боюся. Я вірю, що ти визволиш Хаїлю. Я вірю, що ти повернешся до мене. І коли ти повернешся — я чекатиму. У білому вбранні, з трояндою у волоссі. Для тебе. Твоя Вікторія.»

Поки принцеса Вікторія усміхнено дивилася на повідомлення від Дем’яна, яке він надсилав їй щовечора, в її серці розгорілася надія. Вона вірила, що він зможе захистити її двоюрідних сестер від тиранії їхнього батька — короля Абдалли. Скоро дід Анвар почне діяти, але головне — Дем’ян має вберегти їх. Її віра в нього була незламною.

Раптом двері відчинилися, і до покоїв увійшла Жасмін. Вона вже офіційно ще не стала дружиною Орхана, вона тільки дружина по релігійному і носила під серцем дитину. Токсикоз більше не мучив її — ліки, які надіслав Дем’ян, подіяли. Жасмін побачила, як Вікторія дбайливо піклується про Кейлі, яка ще спала, відновлюючись після Непалу.

Жасмін дізналася про все, що сталося, і захотіла розвіяти сестру. Вона простягнула руки до Вікторії й лагідно сказала:

— Ходімо з нами на набережну. Тобі потрібно трохи відпочити. Мохена подбає про Кейлі — вона хоче дізнатися більше про ту, кого покохав її син Омар.

Вікторія ще раз поглянула на Кейлі. Її серце стискалося від ніжності й тривоги. Вона покликала служниць і наказала давати ліки вчасно. Стрічку від Хаїлі вона поклала до золотої шкатулки — як оберіг, як обіцянку.

Вечір був прохолодним. Принцеса накинула плащ, вийшла з покоїв разом із Жасмін і своїм левом Героєм. Вони рушили до набережної, де вітер з затоки приносив запах троянд і спецій, а зорі над Катаром світили, мов очі тих, хто чекає на свободу.

Палац аль-Шаф дрімав у вечірньому світлі. У покоях Кейлі панувала тиша, порушена лише легким шелестом вітру за вікном. Вона лежала на подушках, загорнута в тонку шаль, її очі були напівзаплющені, але думки — тривожні й живі.

Двері відчинилися без звуку. Увійшла Мохена — висока, спокійна, з обличчям, яке знало і любов, і втрати. В її руках була чаша з теплим молоком, настояним на кардамоні. Вона підійшла до Кейлі, не поспішаючи, як мати, що не хоче злякати сон доньки.

— Я не хотіла турбувати, — сказала вона м’яко. — Але я бачу, як ти борешся. І я бачу, як мій син дивиться на тебе.

Кейлі підвела очі. Її голос був слабким, але щирим:

— Я не знаю, чи зможу бути тією, кого він бачить. Я не принцеса. Я — просто я.

Мохена сіла поруч. Її пальці торкнулися руки Кейлі — тепло, як благословення.

— Омар — не шукає корону. Він шукає серце. А твоє — сильне. Ти пройшла гори, хворобу, страх. І ти не зламалася. Це більше, ніж будь-який титул.

Кейлі мовчала. Її очі наповнилися слізьми — не від болю, а від полегшення. Але потім вона схилилася до Мохени і прошепотіла:

— Я боюся за нього. Я боюся, що щось станеться. Я… я не можу жити без нього. Я не знала, що таке любов, поки не побачила його очі. І тепер… я не уявляю себе без нього.

Сльози покотилися по щоках Кейлі. Вона більше не стримувала себе. Її душа розкрилася, як квітка в пустелі після дощу.

Мохена мовчки витерла її сльози. Її дотик був ніжним, як у матері, що заспокоює дитину після страшного сну. Вона обійняла Кейлі, притиснула до себе, дозволяючи їй плакати.

— Ти маєш право любити. І маєш право боятися. Але ти не одна. Я з тобою. Вікторія з тобою. І Омар — він відчуває тебе, навіть здалеку. Він повернеться. А ти — будеш сильна. Для нього. Для себе.

Кейлі притиснулася до Мохени, як до матері, якої їй завжди бракувало. І в цій тиші, серед мармуру і троянд, народжувалася нова віра — віра в любов, у силу, у майбутнє.

Мохена провела пальцями по волоссю Кейлі, нахилилася ближче і прошепотіла:

— Шейх-принц Діма вже діє. Він поверне Омара. Я знаю це. І все налагодиться, доню. Все буде добре.

Кейлі заплющила очі. Її серце, втомлене і тривожне, нарешті дозволило собі повірити. Вона не була сама. І її любов — не була марною.

Хадіра була зламана. Після того, як принц Даніель пішов, після слів королеви Олени, що вона недостойна корони, в її серці залишилася лише порожнеча. Вона більше не бачила сенсу жити. Колись, у тиші своїх покоїв, вона намагалася піти — випила надто багато таблеток. Але служанки знайшли її вчасно. Вони мовчали. Ніхто з рідних Хадіри не знав, як страждала їхня донька.

Вона була нікому не потрібна. Все — через Самію. Через ту, яку Даніель згадав, коли повернулася пам’ять. А Хадіра була готова на все заради нього. Вона жила ним. А він — не побачив її старання.

Того вечора Хадіра вийшла з палацу, не сказавши нікому ні слова. Вона була в прозорій синій сукні, босоніж, з розпущеним хвилястим волоссям, у якому ще залишалося прикраса — останній слід її колишньої гідності. Її кроки були повільними, але рішучими.

Вона йшла до пляжу Аль-Вакра, де Перська затока торкалася піску, мов забута молитва. Це місце було далеким від палацової пишноти, далеким від очей придворних. Тут, серед тиші і солоного вітру, вона могла бути собою — розбитою, покинутою, справжньою.

Життя без Даніеля здавалося їй жахом. Вона не хотіла більше боротися. Вона не хотіла більше бути. Вода торкалася її ніг, потім колін, потім талії. Вона йшла далі, дивлячись у темряву, де не було ні зірок, ні надії.

— Я нікому не потрібна… — прошепотіла вона. — Я — тінь. Я — помилка.

Хвиля піднялася. Сильна, холодна, мов сама доля. Вона накрила Хадіру, і та впала. Її тіло зникло під водою, а море понесло її далі — разом із її болем, її розчаруванням, її криком, який ніхто не почув.

Але в глибині — не було кінця. Було щось інше. Тиша. І десь там, у глибині, серце Хадіри ще билося. Слабко. Але билося.

На пляжі Аль-Вакра сонце вже торкалося горизонту, фарбуючи небо в мідно-рожеві відтінки. Принцеси Вікторія, Жасмін і Сафія гуляли босоніж по теплому піску, сміялися, ділилися спогадами. Їх охороняв Давид — мовчазний, уважний, але з м’якою усмішкою, коли дивився на Вікторію. Поруч із ними неквапливо ступав лев Герой, як символ сили й захисту.

Сафія розповідала кумедну історію про свою першу поїздку до Марокко, а Жасмін, ніжно тримаючи живіт, зізналася, що мріє про скромне весілля — і що відчуває: скоро народиться донька. Вікторія й Сафія торкнулися її живота, і всі троє відчули легке поштовхування — життя, що вже стукає у світ.

Але раптом — крик. Вікторія зупинилася, її очі вдивлялися в море. Там, серед хвиль, щось рухалося… хтось тонув.

— Хадіра! — закричала вона, впізнавши постать. — Це Хадіра!

Жасмін і Сафія застигли в шоку. Давид, не вагаючись, кинувся у воду. Вікторія хотіла бігти за ним, але Жасмін утримала її, притиснувши до себе.

— Ти не можеш, — прошепотіла вона. — Довірся йому.

Хвилі билися об берег, мов серце, що втратило ритм. Давид, мов воїн, витягнув Хадіру — мокру, без свідомості, з розпущеним волоссям, яке прилипло до обличчя.

— Вона не дихає! — крикнув він. — Я не чую пульсу!

Вікторія впала на коліна, намагаючись привести її до тями. Її руки тремтіли, її голос був сповнений тривоги:

— Нам треба в лікарню. Негайно!

???? У лікарні Дохи

Хадіра лежала під білими простирадлами, її тіло — слабке, але живе. Лікарі сказали, що вона виживе. Вікторія, Жасмін і Сафія нарешті зітхнули з полегшенням.

Але лікар ще не договорив.

— Є ще дещо, — сказав він. — Вона чекає дитинку. Сьома тиждень. Її треба берегти.

У палаті запала тиша. Вікторія стояла, мов закам’яніла. Жасмін приклала руку до її плеча:

— Ми маємо знайти Даніеля. Він має знати.

Давид підійшов до Вікторії. Він обійняв її — тихо, ніжно. Вона навіть не помітила, як притулилася до нього. Його дотик був не лише захистом — це був знак любові, яку він носив у собі мовчки.

Коли лікар дозволив навідати Хадіру, Вікторія підійшла до ліжка, простягнула руку й сказала:

— Ти мусиш жити. Не для нас. Для дитини.

Очі Хадіри повільно відкрилися. Вона була слабка, але в її погляді — з’явилася іскра. Вона почула. Вона зрозуміла.

— Якщо є шанс… що він повернеться… — прошепотіла вона, — я житиму.

Жасмін стиснула її руку:

— Ми допоможемо тобі пройти це. Разом.

Вікторія, Жасмін і Сафія сиділи в тиші, дивлячись на Хадіру, яка спала під наглядом лікарів. Її обличчя було блідим, але вже не таким порожнім, як того вечора на пляжі. Вони знали: тепер усе змінилося. Вона не просто вижила — вона носила дитину. Дитину Даніеля.

— Ми маємо знайти його, — сказала Вікторія, стискаючи пальці. — Він повинен знати.

— Він має повернутися, — додала Жасмін. — Не лише заради Хадіри. Заради дитини.

— А якщо він не повернеться? — тихо запитала Сафія. — Ми все одно будемо поруч. Ми — її родина.

Того ж дня вони повідомили королеву Олену. Вікторія говорила стримано, але твердо. Жасмін — з болем, Сафія — з гідністю.

Королева Олена мовчала довго. Її обличчя було кам’яним, але очі — вже не владні, а винні. Вона слухала, як доньки розповідали про Хадіру, про її спробу втечі, про дитину, яку вона носить. І щось у серці Олени зрушилося.

— Я… — прошепотіла вона. — Я не знала. Я не бачила. Я була сліпа.

Вона сама попросила дозволу навідати Хадіру. І коли увійшла до палати, її кроки були тихими, як у жінки, яка більше не королева — а просто мати.

Хадіра лежала, дивлячись у стелю. Вона не повірила, коли побачила Олену. Її тіло напружилося, але голос Олени був іншим.

— Пробач мені, — сказала вона. — Я була жорстокою. Я звинувачувала тебе, коли мала захищати. Я не знала, що ти носиш його дитину. Я не знала, що ти так любиш.

Хадіра мовчала. Її очі наповнилися слізьми, але вона не відвернулася.

— Я не знаю, чи зможу пробачити, — прошепотіла вона. — Але я хочу жити. Для нього. Для дитини.

Олена сіла поруч. Вперше за довгий час — без корони, без титулу. Просто жінка, яка втратила сина і майже втратила невістку.

— Я допоможу тобі, — сказала вона. — Ми знайдемо Даніеля. І якщо він не повернеться — ти не будеш одна.

Хадіра заплющила очі. Її серце билося повільно, але вже не самотньо. А за вікном, над палацом, сонце Катару знову сходило — як надія, що ще жива.

Королева Олена йшла швидким кроком через мармурові коридори палацу Аль-Шаф, оточена служанками. Серед них — Аміра, її найвірніша, у чорному східному вбранні, мов тінь самої королеви. Попереду — сімейна рада, де мали вирішувати долю дому, майбутнє престолу, і те, що залишилося після відходу Даніеля.

Але раптом Олена зупинилася. Її очі звузилися, коли вона почула голоси — тихі, але отруйні. За колоною, в затінку, стояли дві наложниці: Флоріана й Айше.

Флоріана — у лавандовому східному платті, з округлим животом, що вже не приховував нового життя. Її карі очі палали, темне волосся спадало на плечі. Їй було двадцять, вона родом з Албанії, і її краса — мов літня заря — не залишала байдужим навіть еміра.

— Королева Олена… — шепотіла Флоріана, — яка ж вона мати, якщо дозволила Феліції покалічити Кристіну? Всі знають, що її ноги — не просто травма. А вона бреше, каже, що донька поїхала.

Айше мовчки слухала, але її очі світилися страхом. Вона не знала, що королева вже стоїть позаду — у золотому східному вбранні, з сапфірами на голові, мов сама влада.

Флоріана й Айше обернулися. Побачивши Олену, вони низько поклонилися. Але Олена не відповіла поклоном. Вона лише ухмильнулася — холодно, як вітер у пустелі.

Флоріана вже хотіла піти, але королева схопила її за руку. Її голос був тихим, але кожне слово — як удар.

— Чекаєш дитину? — сказала вона. — Тоді зрозумієш, що значить захищати. І більше не смій судити інших. Ще раз розпустиш такі чутки — підеш сама. І твоя дитина не врятує тебе. Емір цього не пробачить.

Флоріана опустила голову. Вона знала: перед нею — не просто мати. Перед нею — королева, яка не забуває.

Олена відпустила її, махнула рукою, наказуючи Айше підійти. Юна наложниця тремтіла, її голос був ледь чутним:

— Пробачте… Я більше не слухатиму її. Я не знала…

— Не слухай змію, — сказала Олена. — Вона отруює всіх своїм язиком. Албанка… бред її — не істина.

Айше опустила голову ще нижче. Олена усміхнулася — вперше за день. Вона простила її. І відпустила.

А коли служанки рушили далі, Олена йшла попереду, відчуваючи смак перемоги. Вона не просто зупинила плітки. Вона нагадала, що влада — це не титул. Це тиша, яка настає після страху.

Зала сімейної ради аль-Шаф була справжнім шедевром східної архітектури — висока стеля з різьбленими арабесками, купол інкрустований сапфірами, а підлога — з білого мармуру, що відбивав світло золотих ламп. Уздовж стін — шовкові завіси кольору пустельної троянди, а в центрі — круглий стіл з інкрустацією з оніксу, навколо якого розташувалися тронні крісла, оббиті пурпуровим оксамитом.

Першим прибув емір Ібрагім — у темно-зеленому бурнусі з золотим шиттям, його постава була владною, а очі — сповнені тривоги. За ним — шейх Джаміль, у вбранні кольору індиго, з срібною вишивкою, мов нічне небо. Його обличчя було спокійним, але погляд — пронизливим.

Шейх Тамін з’явився у білому одязі з блакитними вставками, мов вітер над затокою. Його руки були складені за спиною, а хода — рівна, як у воїна. Шейх Абдулла, наймолодший, носив темно-бордовий кафтан з золотими нитками, його очі світилися амбіціями.

У центрі, на підвищенні, сидів старий емір Анвар — у чорному бурнусі з вишитими золотими пальмами. Його обличчя було зморшкуватим, але велич не покидала його постави. Його трон був трохи вищим за інші — як нагадування про минулу епоху.

Поруч із ним — велика шейха принцеса Хубан, його донька, у темно-фіолетовому вбранні з вуаллю, прикрашеною рубінами. Її очі — мов глибокі колодязі, повні таємниць. Принцеса Алануд була в ніжно-золотому платті з перловими нитками, її усмішка — стримана, але тепла. Принцеса Хадідже — у бірюзовому вбранні, з діадемою з місячного каменю, мов сама нічна тиша.

Усі вже зайняли свої місця, коли раптом — двері розчахнулися.

Увійшла королева Олена, велична, у золотому східному одязі, з головним убором, прикрашеним сапфірами. За нею — її сини: Шейх-принц Діма — у темно-синьому бурнусі, з вишитим гербом дому, Саїд — у сріблястому вбранні, мов промінь місяця, Алі — у глибокому зеленому, з чорним поясом, Хазар — у вбранні кольору піску, з золотими вставками, і Тимофій — у темно-червоному, з вишитими орнаментами.

Вони мовчки пройшли до своїх місць, і коли всі сіли — запанувала тиша.

Сімейна рада аль-Шаф почалася.

Під куполом, інкрустованим сапфірами, у залі сімейної ради Аль-Шаф панувала напружена тиша. Всі вже зайняли свої місця: старий емір Анвар, його сини — Ібрагім, Джаміль, Тамін, Абдулла, доньки — шейха Хубан, принцеси Алануд і Хадідже. Поруч — королева Олена з синами та пасинки: шейх-принц Діма, Саїд, Алі, Хазар і Тимофій.

На столі лежали документи, карти, листи. Але головне — слова, які щойно прозвучали.

— Дем’ян передав звістку, — сказав Ібрагім, — принцеси, доньки Алануд, утримуються в заточенні. Їхній батько, король Абдалла, зійшов з розуму. Їх накачують наркотиками. Це не просто полон — це катування.

У залі запанувала тиша. Алануд стиснула руки, її очі наповнилися слізьми. Хубан поклала руку на її плече — сестринська підтримка, мов щит.

— Ми повинні витягти їх негайно! — вигукнув Тимофей, підвівшись. — Це не політика. Це злочин!

Старий емір Анвар підвівся. Його голос був гучним, як грім:

— Я оголошую війну Абдаллі. Ми зберемо союз усіх країн, які ще мають честь. Ми захопимо його палац, врятуємо принцес і Дем’яна. І якщо буде потрібно — знищимо короля.

Ніхто не заперечив. Лише Алануд прошепотіла:

— Вони мої діти… Я боюся…

— Ми з тобою, — сказала Хубан. — Ти не одна.

Потім перейшли до іншого болючого питання — долі принцеси Крістіни.

— Я сам піду до королеви Феліції, — сказав емір Ібрагім. — Я витягну Крістіну. Але мої доньки не повинні знати. Це — для захисту родини.

Королева Олена мовчала. Але потім підвелася.

— Є ще одне, — сказала вона. — Хадіра… Вона намагалася покінчити з собою. На пляжі Аль-Вакра. Її врятували наші доньки — Вікторія, Жасмін і Сафія. Вони бачили, як вона йшла в море…

У залі знову запанувала тиша. Тимофій різко підвівся.

— Все через Даніеля! Я його ненавиджу!

— Сядь, — сказав Діма, спокійно, але твердо. — Дай матері договорити.

Олена кивнула синові з вдячністю.

— Хадіра зараз у лікарні. І… вона вагітна. Сьома тиждень. Вона чекає дитину Даніеля.

Усі ахнули. Анвар підвівся вдруге.

— Ми маємо знайти Даніеля. Негайно. Інакше він зганьбить династію Аль-Шаф.

Ібрагім кивнув:

— Я піду. І мої сини — зі мною.

Після цього більшість присутніх почали розходитися. Але шейх Джаміль залишився. Він підійшов до Ібрагіма, коли той вже збирав документи.

— Є ще дещо, — сказав він. — Те, що розповіла мені Васмія. Тоді, коли всі мовчали. Ти маєш це знати.

Ібрагім зупинився. Його очі — уважні, як у воїна перед битвою.

— Говори, брате. Тепер — кожна правда має значення.

Наступного ранку ворота лікарні відчинилися, і Хадіру, ще слабку, але живу, зустріли три принцеси — Вікторія, Жасмін і Сафія. Вони були в світлих східних вбраннях, мов троянди, що розквітли після бурі. Поруч — Давид, охоронець і мовчазний захисник, який не відходив від Вікторії ні на крок.

Хадіра вийшла, тримаючись за руку Вікторії. Її очі були втомлені, але в них вже жевріла надія. Вона знала: тепер вона не одна. Її підтримують. Її захищають.

— Ми веземо тебе додому, — сказала Жасмін. — І влаштуємо свято. Ти носиш життя. А це — честь.

— Ти — частина нашої родини, — додала Сафія. — І ми будемо поруч.

У палаці вже готувалися до невеликого прийому — не гучного, але щирого. Вікторія особисто наказала прикрасити внутрішній сад трояндами, а кухарі готували солодощі з фініками та мигдалем. Це був не просто жест — це була заява: Хадіра жива. І вона має значення.

— Савва… — сказав Джаміль, його голос був глухим, — він не просто готується до перевороту. Він уже воює. На Санторіні.

— Санторіні? — перепитав Ібрагім, стискаючи кулак.

— Він висадився там із приватною армією. Захопив кілька сіл. Грецьких жінок і чоловіків він узяв у полон. Їх везуть до Катару.

— Навіщо? — запитав Саїд, не вірячи почутому.

— Щоб будувати стадіон. Його власний. Символ його “нової епохи”. Він хоче, щоб весь світ бачив: Катар належить йому. І він будує його на рабстві.

У залі запанувала тиша. Лише Ібрагім підвівся, його голос був твердим, як сталь:

— Він не буде еміром. Не поки я живий. Ми повернемо Даніеля. І ми знищимо Савву.

— Він ганьбить усе, за що ми боролися, — сказав Тимофей. — Він перетворює Катар на арену для власного марнославства.

— І на катівню для невинних, — додав Хазар.

Ібрагім кивнув:

— Завтра ми вирушаємо. Ми знайдемо Даніеля. І ми зупинимо Савву. Назавжди.

У внутрішньому саду палацу аль-Шаф, серед троянд, жасмину і ліхтарів, що мерехтіли, мов зорі, відбувалося свято — не гучне, але щире. Це був день, присвячений Хадірі. День, коли вона вперше усміхнулася після довгих тижнів болю.

Принцеси Вікторія, Жасмін і Сафія особисто подбали про кожну деталь. Вікторія наказала прикрасити фонтан пелюстками троянд, Жасмін вибрала музику — ніжні арабські мелодії, а Саїф — солодощі з фініками, мигдалем і медом.

Хадіра сиділа на подушках, у світлому східному вбранні, її живіт вже трохи округлився, і вона торкалася його з ніжністю. Її очі світилися — не страхом, а надією.

— Я вірю, що він повернеться, — прошепотіла вона Вікторії. — Я знаю, що Даніель ще пам’ятає мене.

— Ми зробимо все, щоб він дізнався, — відповіла Вікторія. — Ти не одна. Ти — наша сестра.

Давид, охоронець, стояв поруч, мов тінь, але його погляд був теплим. Він дивився на Вікторію, і в його очах було щось більше, ніж обов’язок.

Коли вечір наблизився до завершення, з’явилася королева Олена. Вона була велична, у темно-синьому вбранні з сапфірами, її кроки — повільні, але впевнені.

— У мене є новина, — сказала вона, звертаючись до доньок і Хадіри. — Нас запросили на двадцятиріччя принцеси Манал аль-Мактум — доньки шейхи Дінари і шейха Рашида бін Мухаммеда Аль Мактума.

Вікторія усміхнулася — щиро, тепло.

— Маналь? Ми разом навчалися в Лондоні, на музичному відділенні. Вона — моя подруга.

— Вона запросила тебе особисто, — сказала Олена. — І ти можеш взяти з собою Хадіру. Вона знає її. І хоче бачити.

— Я також зв’яжуся з Хаадією, — додала Вікторія. — Вона теж була з нами. Манал її пам’ятає.

Хадіра мовчки кивнула. Її очі наповнилися світлом. Це була не просто поїздка. Це був шанс — побачити світ, відчути життя, повірити в себе.

Поки в палаці вирішувалися королівські справи, а емір Ібрагім готувався до пошуків Даніеля, принцеси вирушали до Дубаю — у подорож, що могла стати початком нового розділу.

А Кейлі залишилася під опікою Мохени — мудрої, ніжної, мов самої пустелі. Вона знала: її час ще прийде. Але зараз — вона берегла тишу, в якій народжувалася любов.