Раді Вас бачити!

Глава 31. Життя в Україні

Харків, Україна

Тетяна не знаходила собі місця. Вона ходила кімнатою з одного кута в інший, стискаючи телефон у руках. Кожна спроба додзвонитися до Лесі закінчувалася тишею у слухавці. Серце стискалося від тривоги: Леся мала прилетіти разом з Амалем, але щось пішло не так.

Її передчуття не підвело. З кожною хвилиною неспокій наростав, наче темна хмара, що нависла над містом. Тетяна відчувала: там, у східній країні, сталося щось страшне.

Вона вирішила діяти. Зібравши всю свою рішучість, Тетяна звернулася до Дженни та Ліани — принцес, які мали зв’язки з родиною аль‑Шаф. Вона знайшла їх у коридорі університету й майже зі сльозами в голосі запитала:

— Скажіть мені правду! Ви знаєте, що сталося з Лесею? Чому вони не виходять на зв’язок?

Дженна й Ліана перезирнулися. Їхні обличчя зблідли, в очах з’явився страх. Вони мовчали кілька секунд, а потім Дженна тихо відповіла:

— Ми теж не маємо від неї новин.

Тетяна відчула, як її серце стискається ще сильніше. Вона не могла прийняти мовчання й невизначеність.

— Ви повинні знати більше! — вигукнула вона. — Ви ж їхня сім’я, ви маєте зв’язки. Чому ви мовчите?

Ліана спробувала заспокоїти її, поклавши руку на плече:

— Ми хвилюємося так само, як і ти. Але іноді навіть принцеси безсилі перед долею.

— Ви винні! — вигукнула вона.

Але Тетяна не зупинялася. Вона продовжувала звинувачувати їх при всіх, її голос лунав по аудиторії, і студенти дивилися з подивом. Дженна намагалася заспокоїти Тетяну, та марно — та лише махала руками й підвищувала голос, принижуючи королівську красу університету. Викладачам стало соромно, а принцеси Катару, які мали особливий авторитет, відчули глибоку скорботу.

Зрештою охорона принцес змушена була вивести Тетяну з аудиторії.

Та слова не зняли тривоги. Тетяна відчувала: якщо вона не дізнається правду, то втратить розум. В її очах спалахнула рішучість — вона вирішила піти далі, навіть якщо доведеться звернутися до шейха Вадима чи шукати допомоги поза університетом.

Попереду її чекала небезпечна дорога до істини.

Клініка шейха Вадима була відома своєю розкішшю й дисципліною. У коридорах панувала тиша, яку порушував лише голос пацієнтки, що вже вкотре скаржилася на біль у очах, руках і ногах. Її нарікання здавалися нескінченними, і навіть персонал починав втрачати терпіння.

У цей момент до кабінету увійшла Тетяна. Вона виглядала схвильованою, але рішучою. Серце калатало від страху — адже перед нею стояв впливовий шейх, людина, яка могла вирішувати долі.

— Шейх Вадим, — почала вона тремтячим голосом, — я прошу вас допомогти. Леся й Амаль у небезпеці. Я знаю, що ви маєте владу й зв’язки. Без вас ми не зможемо їх врятувати.

Вадим уважно подивився на дівчину. Його погляд був холодним, але в ньому відчувалася прихована мудрість. Він узяв телефон і набрав номер свого звідного брата шейха-принца Діми. Лінія мовчала. Абонент був недоступний.

— Це недобрий знак, — промовив Вадим. — Якщо Діма не відповідає, значить, ситуація серйозна. Я сам вирушу до Катару. Я обіцяю Тетяна з'язувати що з Лесею та Амалем.

Тетяна зітхнула з полегшенням, але водночас відчула страх перед майбутнім. Вона знала: ця подорож може змінити все.

Перед від’їздом вона зайшла до університету й поговорила з викладачем:

— Мені потрібно кілька днів. Я їду до Катару разом із шейхом Вадимом. Це питання життя й смерті для моєї подруги.

Викладач довго дивився на неї, а потім кивнув:

— Іди. Ми не будемо проти. Леся була для нас усіх як рідна.

Тетяна відчула, як її серце наповнилося силою. Вона більше не була самотня — поруч були ті, хто любив Лесю й готовий допомогти.

Разом із шейхом Вадимом вона вирушила в дорогу. Попереду чекав Катар — країна, де вирішувалася доля її найкращої подруги.

Дніпро, Україна

Тим часом Люда викидала з дому речі, які колись дарувала Іра. Вона дізналася правду: саме Іра жорстоко вчинила з її дочкою Машею, яка завагітніла, і навіть хотіла продати її дитину. Так само й з Олесею, яка повернулася після довгих десяти років.

Нещодавно Маша народила доньку, після закінчення школи знайшла чоловіка, який пообіцяв піклуватися про неї й оберігати. Він одразу одружився з нею, і вони переїхали до іншого міста. На деякий час Олеся вирішила допомогти Маші з немовлям, адже й сама мала сина. Все, здавалося, обійшлося добре.

Але повернімося до Люди. Вона швиряла речі ногами, ходила навколо й кричала. Коли Іра після роботи побачила це, то з жахом запитала:

— Людка, що ти робиш? Це ж мої подарунки!

Люда зупинилася й закричала:

— Не бачиш, сліпа ти? Я викидаю все, що ти дарувала. Думаєш, я забула, що ти зробила зі своїми доньками? Так, я теж не завжди була ідеальною матір’ю для Саші, але я ніколи б не продала її дитинку, якщо вона б була вагітна! Тьфу, продажна тварюка!

Вона додала ще гостріше:

— І, до речі, я чула, що ти розповіла комусь секрет нашої сестри Олени. Як ти могла?

Іра застигла, розуміючи, що Люда справді могла підслухати її розмови.

— Як ти могла підслухати? Це моя війна з Оленою! — вигукнула вона.

Люда відповіла з люттю:

— Війна? Відтоді, як ти закохалася в її чоловіка Ібрагіма, ти тільки й робиш, що руйнуєш сім’ю. Я тобі цього не дозволю. Геть з мого дому!

Люда схопила швабру й почала виганяти Іру. Та, у відчаї, накинулася з царапинами, але в цей момент увійшов Коля — чоловік Люди. Він відштовхнув Іру й закричав:

— Досить! Іра, йди геть, поки ти не скалічила мою дружину!

Іра, виходячи, кричала крізь сльози:

— Тварюка! Ще й підслуховувала! Тьфу!

Люда, тримаючи швабру, відповіла холодно:

— Іди, іди… Ти все втратила, безсоромна.

Коля додав твердо:

— Правильно. Вона не заслуговує на жодну повагу.

У цей момент Люда раптом зупинилася, глибоко зітхнула й сказала Колі:

— Зайди в дім. Є дещо, що я хочу тобі сказати.

Коля насторожився. Після всього, що вони пережили — сварок, зрад і болю — він боявся почути слова, які могли означати одне: знову розлучення.

Київ, Україна

Давно ми не згадували про двох сестер — Віру та Настю. Давайте дізнаємося, як склалося їхнє життя після заміжжя з арабськими принцами.

Віра була щаслива у шлюбі з принцом Вахітом — сином еміра Ібрагіма та його четвертої дружини Хадіджі. Після весілля вони вирушили у медовий місяць до Іспанії, де насолоджувалися теплом і красою цієї країни.

Повернувшись додому, Вахіт вирішив відвідати матір Віри — Лідію, щоб висловити їй повагу та вдячність. Проте саме тоді у серці Віри з’явився неспокій: вона почала хвилюватися за свою сестру Світлану, яка перестала відповідати на дзвінки й ніби зникла без сліду.

Її серце тривожилося за сестру Світлану. Скільки разів вона телефонувала — але слухавка мовчала. Здавалося, сестра зникла, наче розчинилася у повітрі. Віра зі сльозами благала Вахіта допомогти знайти її.

Принц, усміхаючись, виконав прохання дружини. Він наказав своїм людям розшукати Світлану. І незабаром повідомив Вірі у їхньому розкішному особняку в Києві:

— Кажуть, твоя сестра вже приїжджала сюди. Її бачили на набережній Дніпра, вона блукала сама, ніби загублена.

Віра сиділа, стискаючи склянку з апельсиновим соком, і не могла зрозуміти: як Світлана докотилася до такого? Чому їхня мати Лідія навіть чути нічого не хотіла про доньку?

Сльози текли по її щоках. Віра прийняла рішення: вона поїде шукати свою сестру, навіть якщо доведеться йти проти волі матері.

Пошук по набережній Дніпра

Віра разом із чоловіком Вахітом та охороною приїхала до Дніпра. Вона показувала людям фотографію сестри, світлої й усміхненої Світлани, якою та була колись. Але перехожі лише знизували плечима, а дехто тихо казав:

— Ми бачили цю дівчину… Вона тепер блукає набережною, живе біля смітників. Виглядає як бездомна. І, здається, вагітна…

Сльози навернулися на очі Віри. Вона відчувала, як серце стискається від болю. Разом із Вахітом вони почали обшукувати набережну, крок за кроком наближаючись до місця, де могли бути сліди сестри.

І раптом Віра побачила її. Світлана сиділа біля смітника, босоніж, у брудних лахміттях. Її волосся було скуйовджене, місцями випадало, обличчя виснажене. Вона шукала їжу серед відходів і просила милостиню у перехожих.

Світлана втратила все — через інтриги родини аль‑Шаф, через зраду Кемаля. А тепер вона носила його дитину.

Віра кинулася до сестри, але побачила страшне: Світлана лежала на землі, нерухома, не дихала. Віра схилилася, намагаючись намацати пульс, і відчула — живіт сестри вже великий, настав час народжувати.

— Вахіт! Швидше, викликай швидку! — закричала вона крізь сльози. — Вона повинна народити! Сестра, очнись, прошу тебе… Я врятую тебе, тільки тримайся!

Світлана лежала без свідомості, знесилена від голоду й болю. Її тіло боролося за життя, а дитина всередині вимагала народитися.

І лише Віра, яка сама знайшла своє щастя поруч із Вахітом, змогла відшукати сестру й простягнути їй руку порятунку.

У лікарні панувала напружена тиша, яку час від часу прорізали голоси лікарів. Вони боролися за життя Світлани та її дитини. Медсестри швидко подавали інструменти, лікарі давали команди, а монітори видавали тривожні сигнали.

Віра стояла біля дверей палати, стискаючи руки й молячись крізь сльози:

— Господи, врятуй мою сестру… Не дай їй загинути…

Принц Вахіт підійшов до неї, став на коліна й узяв її руки у свої:

— Хвала Богу, все буде добре, моя кохана Віро. Вір у це.

Віра крізь сльози усміхнулася. У її серці народжувалося нове відчуття — вона перестала ненавидіти матір за те, що та колись відвернулася від Світлани й збрехала, ніби донька поїхала з Кемалем. Тепер Віра зрозуміла: ненависть не врятує, лише любов і віра можуть дати сили.

У палаті тривала боротьба. Лікарі робили все можливе, щоб врятувати Світлану й дитину. І кожна молитва Віри, кожне слово підтримки Вахіта здавалося додавати їм сил у цій нерівній битві за життя.

У палаті запанувала тиша, яку раптом прорізав голос лікаря:

— Дитина жива! Хлопчик дихає самостійно.

Ці слова стали символом нового початку. Світлана, знесилена, але жива, притиснула немовля до грудей. Її очі світилися сльозами радості й болю водночас.

Віру пустили до палати — адже вона була дружиною принца Катару. Вона схилилася над сестрою, поцілувала її в лоб і прошепотіла:

— Я ніколи не залишу тебе в біді. Ти більше не сама. Я поставлю на місце матір, яка відвернулася від тебе.

Світлана стискала дитину, спадкоємця принца Кемаля, і відчувала, що життя повертається до неї.

Принц Вахіт підійшов ближче й сказав твердо:

— Світлано, ти з малюком поживеш у нашому особняку. Там буде безпечно. А я сам поговорю з Кемалем. Він повинен повернутися до тебе й свого сина. Це його спадкоємець, і він не має права відмовитися від вас.

Дім Лідії, Дніпро, Україна

Віра увійшла до кімнати, її очі палали від гніву й болю. Лідія сиділа спокійно, але в її голосі відчувалася холодна відстороненість.

— Ти знаєш, що Світлана була вагітна й потребувала допомоги, — почала Віра. — А ти відвернулася від неї, назвала її ганьбою!

Лідія зітхнула й відповіла сухо:

— Вона принесла сором нашій родині. Я не могла прийняти її такою.

Віра не витримала, її голос зірвався на крик:

— Ти не мала права так поводитися! Вона твоя дочка! І тепер ти більше не побачиш ні мене, ні Світлану, ні її хлопчика. До речі, твій онук народився — але ти його не заслуговуєш бачити.

Лідія спробувала щось сказати, але Віра перебила її:

— Я розповім Насті, як ти вчинила. Вона теж повинна знати правду. Не наближайся більше до нас.

Віра розвернулася й пішла, залишивши матір у тиші. Лідія сиділа, приголомшена, розуміючи, що втратила довіру й любов своїх дочок.

Колишній принц Азіз, перебуваючи у вигнанні після того, як зганьбив королівську родину, розумів: пряма помста не принесе результату. Йому потрібна була сила, і цією силою могла стати його мати — королева Маріам, друга дружина еміра Ібрагіма.

Азіз зв’язався з нею й майстерно розіграв роль жертви. Він запевняв, що Амір і Настя, живучи в Україні, зганьбили родину, відмовившись від традицій і титулів. За його словами, Амір не хотів повертатися до Катару, тим самим зраджуючи країну й рід. Шлюб із Настею, стверджував Азіз, був лише прикриттям, щоб остаточно відректися від свого походження.

Маріам, яка завжди прагнула зміцнити становище свого сина, розлютилася. Вона не могла допустити, щоб її рідний син нехтував обов’язками й кидав виклик устоям. Для неї це було загрозою не лише для Аміра, а й для всієї династії.

Амір і Настя щойно повернулися з медового місяця в Дубаї. Вони були щасливі, живучи у квартирі в Києві, столиці України. Та їхнє спокійне життя раптово перервалося — на зв’язок вийшла королева Маріам. Її голос звучав владно й холодно:

— Ви повинні негайно повернутися до Катару. Ваше місце — у країні, а не за її межами. Амір, ти зобов’язаний жити за законами нашої землі. Настя, ти маєш прийняти всі традиції королівської родини.

Взамін Маріам пообіцяла пробачити Азіза й особисто поговорити з королевою Оленою, щоб повернути його до палацу.

Азіз, хоча й розумів, що буде жити під контролем, погодився. Для нього це був єдиний шанс повернутися у гру. Він був готовий тимчасово покоритися, знаючи, що, опинившись знову у палаці, зможе плести інтриги й, можливо, помститися.

Амір і Настя опинилися перед складним вибором. Вони могли залишитися в Україні, але тоді їхній шлюб буде розколотий, а підтримку королівської сім’ї вони втратять. Або ж повернутися до Катару — та зіткнутися з Азізом і його планами, пожертвувавши власною свободою.

Напруга між Настею та Аміром досягла межі. Після того, як королева Маріам поставила їм ультиматум, Настя, згадавши весь жах, пережитий у Катарі, категорично відмовилася повертатися.

— Я не поїду, Амір, — твердо сказала вона. — Моє життя й моя свобода тут, в Україні. Якщо ти хочеш повернути свій титул — їдь сам. Я не хочу знову опинитися в золотій клітці.

Амір був у відчаї. Він не міг змусити її, але й не міг втратити. Саме в цей момент, почувши їхню розмову, втрутилася Віра, сестра Насті. Вона підійшла, взяла Настю за руки й подивилася їй прямо в очі:

— Настю, ти не можеш залишити його. І я не дозволю тобі повернутися в той кошмар, який ти пережила. Ми поїдемо разом. Я буду поруч і захищу тебе. Удвох ми сильніші. Ти врятувала Ілінку, а я врятую тебе, якщо буде потрібно. Не залишай Аміра одного, інакше Азіз переможе.

Слова Віри, сповнені рішучості й любові, наче повернули Настю до життя. Вона глянула на сестру, потім на Аміра й зрозуміла: Віра права. Тепер вона не одна. У неї є чоловік, який її любить, і сестра, готова йти за нею на край світу. Настя глибоко зітхнула й кивнула.

Тоді Віра розповіла їй про Світлану — як та жила, як народжувала, і як їхня мати зрадила її. Настя негайно вирушила навідати сестру. Вона плакала разом із Світланою, тримаючи на руках свого маленького племінника.

Люда й Коля опинилися на кухні. Вона стояла, притулившись до столу, не знаючи, як правильно висловити свої думки. Слова плуталися, серце билося швидше.

Коля, нервуючи, витер спітнілі руки об рушник і нарешті запитав:

— То що ж сталося, Людо? Скажи мені прямо.

Люда довго вагалася, але зрештою набралася сміливості й сказала Колі правду. Вона сиділа навпроти нього, опустивши очі:

— Коля… я мушу зізнатися. Дитина, яку я ношу, не від тебе. Це від Віктора.

Вона чекала на гнів, на образу, але Коля лише глибоко вдихнув і взяв її за руку.

— Людо, — тихо промовив він, — мені байдуже, чия це дитина. Головне, що ти зі мною. Я допоможу тобі виховати малюка. Я завжди хотів ще одну дитину, і тепер у нас буде шанс.

Люда не стримала усмішки крізь сльози. Їй стало легше, наче важкий камінь звалився з душі. Вона обійняла Колю й прошепотіла:

— Ти навіть не уявляєш, як мені зараз добре. Я боялася втратити тебе.

— Тепер ми почнемо все заново, — відповів він. — Ми розпишемося ще раз і навіть повінчаємося. А після всіх тих поганих подій, що були між нами, ми запросимо гостей і відсвяткуємо наше нове життя.

Люда засміялася, вперше за довгий час відчувши справжній спокій. Вона зрозуміла: мир повернувся у їхню сім’ю, і тепер вони знову разом — сильніші, ніж будь-коли.