Раді Вас бачити!

Глава 26. Медовий місяць у Катарі

Харків, Україна, 2020 р

Минуло чотири місяці відтоді, як Леся й Амаль одружилися. Вони жили щасливо в просторій квартирі, де кожен ранок починався з турботи й любові. У Лесі вже був помітний живіт — там жила маленька нова душа. Амаль дбав про дружину: щоранку приносив їй сніданок, щоб вона харчувалася добре «за двох», щодня гладив її живіт, цілував і з нетерпінням чекав народження дитини. Йому було байдуже, хто народиться — син чи донька. Головне, щоб дитина була здоровою.

Амаль водив Лесю до лікаря, якого порадив його дядько, шейх-принц Вадим. Лікар сказав, що Леся може подорожувати, поки ще не настав час пологів. І тоді Амаль задумав сюрприз — медовий місяць. Він оформив для Лесі закордонний паспорт і, показавши його, сказав:

— Моя хабібі, я хочу подарувати тобі світ. Ми повинні поїхати разом, поки ти ще можеш подорожувати. Це буде корисно і для тебе, і для нашого малюка.

Леся, готуючи вечерю, усміхнулась і відповіла:

— Дорогий, ти думаєш, нам варто кудись їхати? Ми ж витратимо стільки грошей… скоро народиться дитина.

Амаль обійняв її й сказав:

— Звісно варто. Я завжди з тобою. Хочу, щоб ти вперше побачила світ. Хочу подарувати його тобі.

Леся погодилась:

— Добре, я не проти. Якщо тільки ти поруч.

— Куди ти хочеш поїхати, моя любов? — запитав Амаль.

Леся згадала про принцес із Катару, які щиро запрошували її, й відповіла радісно:

— Я хотіла б побувати у твоїй батьківщині, в Катарі. Познайомитися з твоєю родиною, з сестрами й братами.

Амаль усміхнувся й поцілував її. Але раптом задзвонив телефон. Це був його брат Фарид. Амаль відійшов у кімнату, і знову почалися суперечки.

Леся відчула тривогу: вона знала, що Фарид заздрить їхньому щастю. Але водночас вона була спокійна — адже інші родичі Амаля підтримували їхню любов. Особливо Вікторія, яка вже стала для Лесі близькою душею.

Коли Амаль повернувся, Леся запитала з тривогою:

— Що сталося, милий?

Амаль зітхнув і відповів:

— Пробач, родна. Це мій брат… він заздрить тому, що у нас усе добре й ми чекаємо дитину.

— А ти розповів своїй родині? — запитала Леся насторожено.

— Так. Я вже сказав батькові минулого тижня. Він дуже щасливий, що ми чекаємо дитину. Сказав, що це благословення Бога й що він хоче познайомитися з тобою. Раз ми все одно їдемо в Катар — значить, так і буде.

Леся обняла коханого, зрадівши, що його батько прийме її в королівську сім’ю. Але залишалося одне питання:

— А як же твій брат Фарид? Думаєш, він прийме мене?

Амаль усміхнувся й відповів:

— Якщо не він, то його дружина Зейнаб точно полюбить тебе. Він звикне. Обіцяю.

Леся засміялась крізь сльози радості:

— Ура! Тоді я починаю збирати речі для нашого медового місяця.

Наступного дня Леся зустрілася з Танею у маленькій кав’ярні на центральній вулиці Харкова. За вікном йшов легкий дощ, а всередині пахло свіжою випічкою й кавою з корицею.

Леся сиділа біля вікна, загорнувшись у теплий светр, її руки машинально торкалися живота, який уже чітко видавав нове життя. Вона чекала Таню з хвилюванням — хотіла поділитися новиною про майбутню подорож у Катар.

Таня прийшла швидким кроком, зняла пальто й одразу замовила капучино. Її очі світилися цікавістю, але й настороженістю.

— Ну, розповідай, — сказала вона, усміхаючись. — Ти виглядаєш так, ніби приховуєш щось велике.

Леся вдихнула й відповіла:

— Амаль зробив мені сюрприз. Він оформив закордонний паспорт і хоче, щоб ми поїхали в медовий місяць. У Катар. Я нарешті познайомлюся з його родиною.

Таня поставила чашку й нахилилась ближче:

— Лесю… ти ж знаєш, там суворі правила. Це не Україна. Там королівська сім’я, традиції, закони. Ти маєш бути дуже обережною. Не все так просто.

Леся усміхнулась, але в її очах було світло впевненості:

— Я знаю. Але я вірю, що все буде добре. Принцеса Вікторія дуже добра, вона мене прийме. І навіть королева Олена… Я хочу вірити, що вона побачить у мені не чужу, а ту, хто любить її сина.

Таня зітхнула, її пальці нервово крутили ложку:

— Я просто боюся за тебе. Ти така щира, а там — інтриги, влада, політика. Ти маєш бути сильною.

Леся взяла її руку й сказала тихо:

— Я не одна. Амаль поруч. І я відчуваю, що це правильно. Я хочу побачити його світ, його родину. Хочу, щоб наш малюк знав, звідки його коріння.

Таня подивилася на подругу й нарешті усміхнулась тепліше:

— Добре. Якщо ти так віриш… Я допоможу тобі. Треба подумати, що брати з собою. Одяг, подарунки, книги. Ти ж знаєш, у Катарі цінують символи й увагу.

Леся засміялась крізь сльози радості:

— Ти завжди знаєш, що сказати. Дякую, Таню.

Вони довго сиділи разом, складаючи список речей: легкі сукні для вечірніх прийомів, шарфи з українською вишивкою як подарунок принцесам, книги українських поетів для Амаля, дитячі речі — маленькі символи майбутнього.

За вікном дощ стишився, і крізь хмари пробилося сонце. Леся відчула: попереду — новий етап. І поруч є ті, хто вірить у неї.

Леся сиділа в університетській бібліотеці, коли до неї підійшли Дженна й Ліана. Вони принесли кілька книжок і зошитів — готувалися до іспитів, але в їхніх очах світилася цікавість.

— Лесю, ми чули, що ти збираєшся в Катар, — сказала Дженна, усміхаючись. — Це правда?

Леся кивнула, її обличчя розквітло від радості:

— Так. Амаль зробив мені сюрприз. Ми поїдемо в медовий місяць. Я нарешті познайомлюся з його родиною.

Ліана плеснула в долоні, але одразу зітхнула:

— Це чудово! Але ми не зможемо поїхати з тобою зараз. У нас багато справ і екзаменів. Проте пізніше ми обов’язково приїдемо. Ми не залишимо тебе саму.

Леся усміхнулась, відчуваючи тепло їхніх слів:

— Я розумію. Головне, що ви поруч серцем. А коли приїдете — ми будемо святкувати разом.

Дженна нахилилась ближче й сказала:

— А поки що ми допоможемо тобі вибрати подарунки для королівської сім’ї. Це дуже важливо. У нашій культурі подарунки — символ поваги й любові.

Ліана додала:

— Можеш взяти щось українське. Вишивані хустки, прикраси ручної роботи, книги поезії. Це буде особливим знаком — ти принесеш частинку своєї землі в наш дім.

Леся відчула, як у її серці розквітла вдячність. Вона обіймала Дженну й Ліану, мов рідних сестер:

— Дякую вам. Ви завжди знаєте, як підтримати. Я хочу, щоб моя зустріч із родиною Амаля була світлою. І ваші поради мені допоможуть.

Принцеси усміхнулись, і в їхніх очах сяяло тепло. Вони знали: попереду чекає новий етап, і Леся має пройти його з гідністю.

Минув тиждень, і Леся вже закінчувала збирати речі. Її кімната була схожа на маленький склад подарунків і валіз: на ліжку лежали акуратно складені сукні, вишиті рушники, книги українських поетів, срібні прикраси ручної роботи. Вона хвилювалася, перевіряла список знову й знову, боялася щось забути.

Особливо вона думала про подарунок для Вікторії. Леся вирішила подарувати їй українську хустку, вишиту маками й калиною, символ жіночої сили, краси й незламності. Вона хотіла, щоб Вікторія завжди пам’ятала про Україну, навіть серед катарських палаців.

Амаль спостерігав за дружиною з усмішкою. Він бачив, як вона метушиться, і лагідно заспокоював:

— Моя хабібі, все буде добре. Поїздка пройде чудово. Не хвилюйся.

Леся кілька разів питала:

— А фен брати? А може, ще одну сукню?

Амаль обіймав її й відповідав:

— Не думай про дрібниці. Головне — ти й наш малюк. Все інше ми знайдемо там.

Коли валізи були нарешті зібрані, вони вийшли з квартири й сіли в таксі до аеропорту. Осіннє місто проводжало їх туманом і легким дощем.

Але хвилювання Лесі було надто сильним. Її обличчя зблідло, вона відчула запаморочення й попросила водія зупинитися:

— Будь ласка… зупиніться…

Таксі зупинилося біля траси. Леся вийшла, її хитало, і вона майже втратила свідомість. Амаль устиг підхопити її на руки. Він знав: це вагітність у поєднанні з хвилюванням.

Він відніс її до найближчого кафе, купив води й привів до тями.

— Коли ми приїдемо в Катар, спершу відпочинемо в готелі. А вже потім поїдемо до моєї родини, — сказав він лагідно, гладячи її щоку.

Леся, трохи оговтавшись, відповіла:

— Добре. Я навіть склала список місць, де ми можемо побувати удвох, а потім уже з твоєю сім’єю.

Амаль усміхнувся й погладив її живіт:

— От бачиш, дарма хвилювалася. Краще думай про нашого малюка.

Леся тихо запитала:

— А для вас важливо, щоб народився хлопчик? У вашій країні це має значення…

Амаль серйозно відповів:

— Для мене й для моєї сім’ї головне — що ти несеш наш рід. Неважливо, син чи донька. Це благословення.

У цей момент до кафе зайшли Дженна й Ліана. Вони дізналися, що таксі зупинилося, й принесли Лесі солодощі, щоб вона трохи заспокоїлася перед дорогою.

А поруч підійшла Таня, яка виглядала стурбованою. Її голос був тихим, але тривожним:

— Я всю ніч не спала. У мене погане передчуття… Може, не їдь?

Леся обняла подругу й сказала крізь сльози:

— Я ціную твою турботу. Ти завжди була для мене як сестра. Але все буде добре. Ми будемо на зв’язку.

Таня кивнула, її очі блищали від хвилювання. Вона знала: Леся вже зробила свій вибір.

Амаль узяв Лесю за руку, і вони вийшли з кафе. Попереду — аеропорт, літак, нова країна й нова сторінка їхнього життя.

Доха, Катар

Коли літак піднявся в небо, Леся міцно стискала руку Амаля. Він обійняв її й прошепотів:

— У путь, моя хабібі.

Шість годин потому вони приземлилися в гарячій країні — Дохі. Повітря було густим, теплим, зовсім іншим, ніж в Україні. Амаль одразу допоміг Лесі переодягтися в легкий одяг — у Катарі клімат вимагав простоти й комфорту.

Таксі везло їх крізь місто. Водій знав, хто перед ним — принц Амаль, син шейха-принца Діми. Але сам Амаль не повідомив родині про приїзд — він хотів зробити сюрприз.

Леся дивилася у вікно й не могла стримати усмішки. Вона фотографувала все, що бачила: набережну Корніш із пальмами й блиском Перської затоки. Вежі Вест-Бей — хмарочоси зі скла й сталі, що сяяли в сонці. Стадіон Аль-Байт, який готувався до великих подій. Сук Вакіф — старий ринок із вузькими вуличками, де пахло спеціями й кавою. Ісламський музей мистецтв, що стояв на березі, мов білий корабель.

Амаль був задоволений: він бачив, як Лесі подобається його країна.

Вони зупинилися в розкішному готелі. Адміністратор і працівники зустріли їх із фініками й чаєм. Леся, яка нічого не їла після перельоту, з насолодою куштувала солодкі фініки й ароматний чай із кардамоном.

Працівники зі Шрі-Ланки відвезли їхні речі на сороковий поверх. Ліфт піднімався крізь сяючі коридори, прикрашені золотими орнаментами, мармуровими підлогами й кришталевими люстрами.

— Давай сфотографуємось на пам’ять, — сказав Амаль, обіймаючи Лесю в ліфті.

Коли їм відчинили двері номера, Леся ахнула. Це було краще, ніж їхня квартира: стіни прикрашені золотими панелями й арабською каліграфією; величезне ліжко з білими шовковими простирадлами; балкон із видом на пляж і нескінченні вогні Дохи.

Леся одягла халат, прийняла ванну після перельоту й сіла з чашкою чаю біля балкона. Вечірнє місто сяяло, і вона відчувала — це новий розділ її життя.

Наступного дня Леся ще спала, загорнувшись у білу ковдру, а Амаль уже був одягнений у сучасну білу сорочку. Він вийшов на балкон їхнього розкішного номера. Сонце Дохи піднімалося над морем, і його промені золотили місто.

Амаль стояв гордо, мов принц у пустелі. Він відчував себе вдома, відчував, що повернувся у власний світ. Тепер він був не студентом у чужій країні, а спадкоємцем великої династії, принцом у своїй землі.

Леся прокинулась і, побачивши його в цій позі, взяла телефон і сфотографувала. Амаль обернувся, усміхнувся й підійшов до неї. Він обійняв дружину й тихо сказав:

— Сьогодні я поведу тебе в ресторан, у спа-салон, а ще покажу кілька місць. Ми підемо в Ісламський музей мистецтв, а потім — на пляж. Ти побачиш справжній Катар.

Леся усміхнулась, її очі світилися щастям. Вона знала: попереду — нові відкриття, нові зустрічі й нові випробування. Але поруч був Амаль, і це давало їй силу.

Після сніданку Амаль узяв Лесю за руку й вони вирушили до Ісламського музею мистецтв. Будівля стояла на березі затоки, мов білий корабель із геометричними вежами, що сяяли під сонцем.

Леся була в захваті:

— Це ніби казковий палац!

Усередині їх зустріли високі зали з мармуровими підлогами, світло падало крізь арки, а експозиції розповідали історію століть. Вони розглядали старовинні рукописи, прикрашені золотом, кераміку з візерунками, зброю, що виглядала як витвір мистецтва.

Амаль жартував, показуючи їй старовинні монети:

— Дивись, може, це перші гроші, які витрачали мої предки.

Леся сміялась, фотографувала й навіть намагалася повторити арабські написи, які бачила на експонатах. Її очі світилися цікавістю, а Амаль був щасливий бачити, як вона відкриває його світ.

Після музею вони вирушили на пляж. Сонце вже стояло високо, море блищало, мов розсипане скло. Леся зняла взуття й побігла босоніж по теплому піску. Амаль наздогнав її, обійняв і підкинув угору, сміючись.

— Ти як дитина, — сказав він, дивлячись на її усмішку. — А ти — мій принц, — відповіла вона, торкаючись його щоки.

Вони довго сиділи біля води, слухали шум хвиль і ділилися мріями. Амаль малював пальцем на піску серце й писав їхні імена, а Леся фотографувала, щоб зберегти цей момент назавжди.

Коли сонце почало хилитися до заходу, вони замовили свіжий гранатовий сік у маленькому кафе на березі. Леся пила й сміялась, а Амаль дивився на неї так, ніби весь світ зупинився.

Цей день був для них святом — днем, коли вони відкривали нові горизонти й водночас відчували, що їхня любов міцнішає.

Після романтичної вечері в ресторані при готелі, де звучала жива музика на роялі, Леся й Амаль замовили морепродукти й піцу. Атмосфера була легкою: сміх, світло свічок, ніжні погляди. Леся навіть переписувалася в телеграмі з Дженною, Ліаною та Танею, надсилаючи фото вечора. Подруги раділи за неї, а Дженна пообіцяла, що вони з Ліаною обов’язково приїдуть після успішних іспитів.

Але раптом Леся перервала розмову. Її увагу привернув голос Амаля. Він говорив із чоловіком, який сидів неподалік. Той був інтелігентним на вигляд, але його очі світилися злістю.

Леся насторожено прислухалася. Вона вже добре розуміла арабську й могла вловити сенс.

Ще чотири роки тому шейх-принц Діма був тісно пов’язаний із кланом аль-Хаджрі. Вони разом навчалися, воювали, укріплювали союз між родами. І саме тоді було вирішено: Амаль має одружитися з їхньою дочкою Фериде. Вона мала стати принцесою Катару, а цей шлюб — принести політичну вигоду обом родинам.

Але Амаль не хотів цього. Він відчував, що такий союз позбавить його права на власний вибір. Щоб уникнути примусової помолвки, він благав батька дозволити йому поїхати в Україну й навчатися на кардіолога. Він знав: його дядько Вадим підтримає таке рішення.

Шейх-принц Діма довго вагався. Якби не королева Олена, бабуся Омара, він би не погодився. Олена, схоже, була проти шлюбу Омара з Фериде й не хотіла, щоб цей союз став реальністю. Тому Діма дозволив Амалю поїхати, але поставив умову: після навчання він мусить повернутися й одружитися з Фериде.

Та тепер усе змінилося. Амаль одружився з українкою Лесею й чекає на дитину. Це стало ударом для клану аль-Хаджрі.

Брат Фериде, дізнавшись про це, не стримав гніву. Він підійшов до Амаля й почав сваритися, його слова були сповнені образи й злості:

— Ти зрадив нашу угоду. Ти принизив мою сестру. Ти відкинув її, а тепер одружився з чужоземкою. Це ганьба для нашого роду.

Амаль стояв із стиснутими кулаками, його очі палали гнівом. Він більше не хотів жити за правилами, які нав’язувала йому королівська кров.

А Леся, почувши все це, була приголомшена. Вона зрозуміла: Амаль приховав від неї важливу правду. І тепер у її серці народилося питання, яке вона мусить поставити йому прямо:

— Хто така Фериде? І чому ти мені не сказав, що був обіцяний їй?

Леся відчула, як її серце стискається. Вона зрозуміла: Амаль приховав від неї правду. Він був обіцяний іншій — Фериде.

Чоловік різко піднявся й пішов, залишивши за собою тінь погрози. Амаль стояв, стиснувши кулаки, його обличчя було наповнене гнівом і втомою.

— Як же мені набридло це королівське життя… — прошепотів він сам до себе.

Леся сиділа в шоку. Її думки плуталися: Хто така Фериде? Чому він мені не сказав? Чому приховав, що був заручений?

Вона знала: мусить запитати його прямо. Бо тепер між ними стояла тінь минулого, яка могла зруйнувати їхнє майбутнє.

Наступного ранку в готельному ресторані подали манго, марокканський чай і яйця пашот. Але Леся майже не торкалася їжі. Вона всю ніч не спала, думаючи про одне ім’я — Фериде. Хто вона? Чи може становити небезпеку для їхнього щастя?

Амаль одразу помітив тривогу дружини. Він нахилився ближче, узяв її за руки й запитав:

— Чому ти не їси, моя хабібі? Все добре? Що з нашим малюком?

Леся відкинула його руку й тихо, але твердо сказала:

— Скажи мені… хто така Фериде?

Амаль проковтнув клубок у горлі. Він зрозумів: Леся все чула. Спершу він хотів вигадати щось, щоб не завдати їй болю.

— Дорога, це інша Фериде…

Але Леся відчула брехню. Її голос став рішучим:

— Амаль, скажи мені правду. Я прошу.

І тоді він почав розповідати.

— Чотири роки тому мій батько, шейх-принц Діма, був тісно пов’язаний із кланом аль-Хаджрі. Вони разом навчалися, воювали, і між родами утворився міцний союз. Тоді було вирішено: я маю одружитися з їхньою дочкою Фериде. Вона мала стати принцесою Катару, а цей шлюб — принести політичну вигоду обом сім’ям.

Амаль зітхнув і продовжив:

— Але я не хотів цього. Я відчував, що такий союз позбавить мене права на власний вибір. Щоб уникнути примусової помолвки, я благав батька дозволити мені поїхати в Україну й навчатися на кардіолога. Я знав: мій дядько Вадим мене підтримає.

Його голос став глибшим, у ньому звучала пам’ять про ті часи:

— Батько довго вагався. Якби не королева Олена, бабуся Омара, він би не погодився. Олена була проти цього шлюбу й переконала його дати мені шанс. Але він поставив умову: після навчання я мушу повернутися й одружитися з Фериде.

Амаль замовк, дивлячись на Лесю. Його очі світилися болем і водночас полегшенням — він нарешті сказав правду.

Амаль замовк, дивлячись на Лесю.

— А тепер усе змінилося. Я одружився з тобою, ми чекаємо дитину. Це стало ударом для клану аль-Хаджрі. Я боявся розповісти тобі, щоб ти не покинула мене. Я не хотів цього шлюбу. Я дякую Аллаху, що ти є в моєму житті.

Леся зітхнула, її очі пом’якшали. Вона торкнулася його обличчя й сказала:

— Більше нічого не приховуй. Але в тебе проблеми, правда? Ти сварився з її братом?

Амаль узяв її руку й поцілував:

— Все буде добре. Я поговорю з батьком про це. Не хвилюйся.

Леся тихо запитала:

— Коли ми поїдемо до твоєї королівської родини?

Амаль відповів насторожено:

— Коли ти відпочинеш. Твоя вагітність потребує спокою. Родина може зачекати. Ти для мене важливіша.

Леся наполягла:

— Я хочу познайомитися з твоїми рідними. Але тільки якщо ти більше не будеш від мене нічого приховувати.

Амаль зітхнув, його голос став різким:

— Що ти таке кажеш? Я ж переживаю за тебе. Родина може зачекати, а ти мусиш відпочити.

Леся дивилася йому прямо в очі:

— Прошу тебе, Амаль. Я хочу зустрітися з твоїми рідними.

Він погладив її щоку, відчуваючи, що її стан важливіший за його проблеми. Нарешті він усміхнувся й сказав:

— Добре. Будь тільки зі мною. І пробач, що приховував. Я хочу, щоб ти вірила мені. Ти познайомишся з моєю родиною.

Леся обняла його. Вона могла пробачити те, що він не розповів про Фериде. Бо знала: це його минуле. А їхнє майбутнє — вже спільне.

Амаль завів свою розкішну машину. Поруч із ним стояла щаслива Леся, тримаючи подарунки для його королівської родини. Вона несла їх обережно, попри те, що її живіт уже був великий — ще кілька місяців, і вона народить. Леся знала: мусить встигнути повернутися в Україну, щоб прийняти пологи там. Вона хотіла, аби її дитина народилася на рідній землі.

Вони з Амалем вирішили не проводити гендер-паті й навіть на УЗД не дізналися, хто народиться. Хай це буде сюрпризом, — подумала Леся, і ця таємниця робила очікування ще більш чарівним.

Коли вона поклала подарунки в машину, Амаль усміхнувся й запитав:

— Ти готова, моя мила?

Леся кивнула:

— Готова, дорогий.

— Тоді поїхали. Дорога не близька, — сказав він, сідаючи за кермо.

Леся вмостилася поруч, і вони рушили від готелю. За вікном відкривалася краса Дохи: блискучі хмарочоси, перлини фонтанів, золоті відблиски сонця на воді. Вона знала: королівський палац — лише за десять хвилин їзди.

Амаль, ведучи машину, запитав ніжно:

— Як ти себе почуваєш? Як наш малюк?

Він був переповнений радістю: нарешті зустріне своїх батьків, сестер, братів і дядьків, яких бачив так рідко. Особливо він чекав зустрічі з бабусею — королевою Оленою, яку любив найбільше. Вона завжди схвалювала його вибір, і тепер він був упевнений: Леся їй сподобається. Адже сама Олена родом з України, як і Леся.

Дорогою Леся запитала:

— Дорогий, а твоя тітка, принцеса Вікторія, буде там?

Амаль відповів, не відводячи очей від дороги:

— За словами моєї тітки Ліани, Вікторія вже відмовилася від титулу й тепер рідко приїжджає до Катару. Але вона казала, що тут буде її грандіозне весілля. Вона громадянка Катару й мусить підтвердити свій шлюб тут.

Леся здивовано глянула на нього:

— Невже це обов’язково? Це ж її життя…

Амаль зітхнув:

— На жаль, вона народилася принцесою. І навіть якщо відмовилася від титулу, мусить слідувати традиціям. Навіть якщо її чоловік християнин.

Леся сиділа вражена, її очі розширилися від несправедливості. Вона прошепотіла собі під носа:

— Як же це несправедливо… Така хороша дівчина…

Амаль кинув на неї теплий погляд, але промовчав. Він знав: попереду їх чекає зустріч, яка відкриє Лесі справжній світ його родини — зі всіма його величчю, таємницями й тягарем традицій.

Вони наближалися до мармурових білих воріт. Охоронці одразу впізнали принца Амаля й натиснули пульт — ворота повільно розчинилися, відкриваючи величний вид.

У Лесі від подиву мало не відвисла щелепа: перед нею постав мармуровий палац із прапором Катару, з розкішним фонтаном, що сяяв у променях сонця. Вона завжди мріяла побачити місце, де живе королівська родина Амаля. Все було в мармурі, все блищало, слуги й охоронці рухалися злагоджено, створюючи атмосферу величі.

Леся була вражена, і Амаль помітив це у її очах. Він проїхав у двір палацу саме в той момент, коли з дверей виходили його дідусь емір Ібрагім із дружиною — королевою Оленою, у білому вбранні зі золотими узорами у східному стилі. Вона сяяла, як справжня королева.

За ними йшли шейха-принцеса Ламіса, мати Амаля, та шейх-принц Діма, його батько. Далі — брат Фарид у сучасній білій сорочці, але без дружини Зейнаб, молодші рідні сестри Аміна й Ясміна, а також зведені сестри Ананья, Фатіма, Суинь і Шунде, і зведений брат Кішан.

Усі зустріли Амаля й Лесю тепло й урочисто. Слуги вже повідомили, що принц приїхав із дружиною.

Першим із машини вийшов Амаль. Він розкрив обійми й вигукнув:

— Ассаляму алейкум, моя сім’я!

Він одразу обійняв бабусю — королеву Олену. Вона була рада бачити свого улюбленого онука. Потім він привітався з еміром Ібрагімом, обійняв батька Діму, матір Ламісу, братів і сестер.

Леся стояла поруч, спостерігаючи за цією зворушливою картиною. Вона бачила: сім’я Амаля — могутня й велика, але водночас тепла й любляча.

Амаль представив її:

— Знайомтеся, це моя дружина Леся.

Королева Олена підійшла першою, як землячка, й промовила українською:

— Вітаю в нашому палаці, моя дорога Леся. Ми чекали на тебе. Ти моя землячка. Я все підкажу, якщо треба.

Леся розгубилася від несподіванки, але відчула: ніби й не залишала Україну. Вона вклонилася королеві й вручила подарунки, потім емірові Ібрагімові.

До неї підійшла Ламіса з усмішкою — нарешті зустріла свою невістку. Леся привіталася арабською й вручила подарунки. Ламіса обійняла її, глянула на живіт і ніби благословила. Королева Олена додала:

— Як же ми раді бачити тебе з таким великим чудом.

Леся усміхнулася, і до неї одразу підбігли Фатіма, Суинь, Шунде, Ананья, Ясміна й Аміна, привітавши її тепло. Навіть Кішан підійшов із доброзичливим словом.

Нарешті залишився головний — шейх-принц Діма. Він дивився на Лесю з теплом, і вона відчула полегшення: цього разу він не був різким. Він узяв її руку й сказав українською:

— Я прошу пробачення за свою поведінку тоді, на зустрічі. Я був тоді не в настрої.

Леся була вражена: Діма теж знає українську, хоч виріс у Катарі й усе життя говорив арабською. Вона відчула: її шлях був не даремний.

Емір Ібрагім запросив усіх зайти до палацу:

— Вже подадуть розкішну вечерю.

Фатіма взяла Лесю за руку й сказала з усмішкою:

— Ходімо, я покажу тобі наше справжнє арабське гостинність.

Коли вони зайшли до палацу, серед усіх теплих привітань і обіймів Фарид раптом затримав погляд на Лесі. Його очі змінилися — в них з’явився дивний блиск, ніби він побачив у ній щось справжнє, те, чого йому самому завжди бракувало.

Він відчув несподіване хвилювання. У його серці прокинулася небезпечна думка: ця жінка повинна бути моєю. Він дивився на Лесю так, ніби хотів зрозуміти її душу, відчути її тепло.

Коли Леся усміхнулася, приймаючи подарунки й слова від родини, Фарид нахилився трохи ближче, майже пошепки, щоб ніхто не почув:

— Лейла…

Він вимовив це ім’я так, ніби вже обрав його для неї, ніби хотів привласнити її в своїй уяві. Для нього «Лейла» була символом краси й бажання, жінки, яку він прагнув вирвати з рук брата.

Але ця жінка належала Амалю. Амаль стояв поруч, щасливий і гордий, тримаючи Лесю за руку. І саме це робило думки Фарида ще більш отруйними.

Чому він? Чому не я? — промайнуло в його голові.

Фарид відвернувся, намагаючись приховати свої думки. Та в його серці вже визрівала боротьба — боротьба не лише з братом, а й із самим собою.

Саме в цей момент шейх-принц Саїд уважно спостерігав за племінником Амалем і його дружиною Лесею. Він помітив у погляді Фарида тривогу й неспокій, ніби той приховував небезпечні думки. Саїд насторожився, але поки що вирішив мовчати.

Тим часом Лесю приймали інші шейхи, принци й принцеси. Вона очікувала холодної стриманості, але натомість відчувала тепло й щирість. Навіть принцеса Емма зустріла її з усмішкою й ніжністю.

Та коли Леся почула, що Емма народжена від наложниці, вона була трохи шокована. Вона нахилилася до Амаля й тихо запитала:

— А що, у палаці й досі існує гарем?

Амаль відповів із сумною усмішкою:

— Так, на жаль, це стосується лише шейхів-старших і мого діда еміра. Це їхня традиція.

Леся знову запитала, вже з тривогою:

— А у твого батька є дружини чи наложниці?

Амаль зітхнув і відповів чесно:

— Так. У нього чотири дружини. Недавно він одружився з принцесою з Камбоджі й узяв ще й наложницю. Але це його життя. Я не хочу такої традиції дотримуватися. Для мене це неприйнятно. Ти будеш моєю єдиною дружиною...Правда, у мого дядька Даніеля, нового еміра, який зараз править, є лише одна дружина. І вже за місяць вона має народити дитину.

Леся полегшено усміхнулася, але не втрималася й запитала ще:

— А твій брат Фарид?

Амаль відповів радісно, ніби бажаючи розвіяти її сумніви:

— У нього одна дружина. Сподіваюся, він не візьме іншу, навіть якщо Зейнаб не народить йому спадкоємця.

Леся нахилилася ближче й прошепотіла:

— А де ж Зейнаб? Я думала, що познайомлюся з нею.

Амаль насупився й відповів підозріло:

— Не знаю, моя дорога…

Його голос був напружений, і Леся відчула: у цій родині є ще багато таємниць, які їй доведеться відкрити.

Тим часом бідна Зейнаб не виходила зі своєї кімнати — так наказав її чоловік Фарид. Після від’їзду Кейлі життя Зейнаб стало нестерпним. Фарид почав часто її сварити, принижувати, а одного разу навіть мало не задушив. На її шиї залишився синяк, який вона намагалася приховати.

Щоб ніхто не запідозрив правду, Зейнаб залишалася в кімнаті, відгороджена від світу. Вона мовчки терпіла, хоча серце рвалося назустріч людям. Особливо вона хотіла познайомитися з Лесею, жінкою з чужої країни, яка тепер стала частиною родини.

Зейнаб мріяла хоча б на мить відчути тепло від нової невістки, але Фарид позбавив її навіть цього.

Якщо так триватиме й далі, — думала вона, — я знайду спосіб зв’язатися з Кейлі. Вона теж пішла через біль. Можливо, тільки вона зрозуміє мене.

Зейнаб сиділа біля вікна, дивлячись на захід сонця. Її очі були повні сліз, але в глибині душі народжувалася рішучість: вона більше не хотіла бути мовчазною жертвою.

Уся родина зібралася навколо Лесі й сіли за розкішний стіл. Леся ніколи не бачила такого пиру — страв вистачило б на сотню гостей. Це було честю для неї: спеціально приготували стільки наїдків.

Королева Олена ніжно стиснула її руку й сказала:

— Тобі сподобається, моя дорога. Тим більше тобі потрібні сили — і для твого малюка.

Леся усміхнулася. Атмосфера була легкою й теплою: усі жартували, навіть Суинь розповідала смішні історії про мармуровий палац і визначні місця Катару. Фатіма ділилася планами показати Лесі, як вона допомагає бідним дітям у віддалених селах.

Навіть принцеса Вікторія, яка жила в Санторіні, займалася благодійністю. Леся запитала в королеви Олени:

— Ваша добра й мила донька, велика принцеса Вікторія… коли вона приїде?

Олена подивилася в порожню тарілку, згадавши, як мало не посварилася з чоловіком Дем’яном, але заради доньки вирішила залишити все позаду. Вона рідко телефонувала, щоб дати Дем’яну час подумати, а Вікторії — більше свободи, аби зрозуміти, як жити без титулу. Нарешті Олена усміхнулася й відповіла:

— У неї багато справ. Вона допомагає постраждалим на острові Санторіні. Вікторія — дуже добра й благородна дівчина. Навіть відмовившись від титулу принцеси, вона продовжує допомагати людям.

Леся, стискаючи серветку, сказала з натхненням:

— Знаєте, що мене вражає? У неї стільки багатства, стільки впливу… а вона змогла відмовитися від титулу заради любові. Це заслуговує на поклон і повагу. Їй треба ставити пам’ятник. Не кожен наважиться на таке.

Королева Олена подивилася на Лесю й подумала: Дівчинко моя, скоро сама зрозумієш, як влаштований світ… але в тобі є прагнення, як у мене.

Після молитви слуги подали напої. Ясміна, сестра Амаля, запропонувала Лесі махбус — ніжну баранину з ароматним рисом і спеціями. Вона здивувалася, наскільки багатим і насиченим був смак, і з усмішкою сказала:

— Це неймовірно… я ніколи не їла нічого подібного.

Ананья обійняла її за плечі й додала:

— Їж, тобі потрібні сили.

Поки всі їли, Леся розповідала про себе. Королева Олена разом із Ламісою та іншими шейхами й принцесами були вражені її силою й випробуваннями, які вона пройшла.

Олена нахилилася ближче й запитала з особливою цікавістю:

— Де ти навчаєшся, моя дорога? І як там ситуація в Донбасі?

Леся охоче відповіла, адже відчувала: вони дві землячки. Олена народилася в Дніпрі, а Леся — в Харкові. Це створювало між ними особливий зв’язок.

Королева Олена замислено додала:

— А як там Харків? Я давно там не була… ще з тих часів, як вийшла заміж за майбутнього еміра Катару, Ібрагіма, й переїхала сюди, щоб стати королевою.

Леся з усмішкою розповіла про своє місто, про його людей, університетські будні й про те, як Харків живе попри всі труднощі. Вона говорила щиро, і в її голосі звучала гордість за рідну землю.

Олена слухала уважно, її очі світилися теплом. Вона відчувала: ця молода жінка не лише дружина її онука, а й частинка України, яку вона сама колись залишила.

Та раптом Амаль перервав розмову й запитав у Кішана:

— А де Омар? Хіба він не тут?

Кішан знітився, згадавши, як завдав болю Кейлі, через що вона покинула палац. Після її від’їзду він сам став не своїм. На щастя, поруч була Мохена, яка поспішила відповісти замість нього:

— Омар поїхав у справах. Ви ще зустрінетеся…

Фарид не міг відірвати очей від Лесі. Її розкішне каштанове волосся й світлі очі притягували його, мов магніт. Він сидів навпроти за столом і, ніби випробовуючи її, промовив:

— Емм… Лейла, подайте мені хумус.

Леся здригнулася. Вона зрозуміла, що він звернувся саме до неї, і злякано глянула на Фарида. В її очах читалося: він щось хоче від мене. Вона знала, як він заздрить щастю свого брата Амаля.

Леся покірно простягнула йому тарілку. Фарид теж простягнув руку й сказав із дивним блиском в очах:

— Дякую вам, Лейла.

Леся розгублено округлила очі й тихо відповіла:

— Я Леся… просто Леся.

Цю сцену бачив шейх-принц Саїд. Він зрозумів, що Фарид переходить межу, й вирішив поставити його на місце. Саїд кинув погляд на матір — королеву Олену, яка теж помітила дивну поведінку Фарида. Вона прошепотіла:

— Я розберуся. Саїде, тобі треба думати про виступ, скоро твоя черга.

Після вечері Лесю запросили в окремий великий зал, де розважалися жінки королівської знаті. Навіть наложниці були присутні. Леся сіла на східні подушки поруч із Ламісою, Ясміною та Аміною. Вони розпитували її про Україну — про погоду, міста, визначні місця.

Раптом музиканти почали грати на східних інструментах — уді, кануні й дарбуці — присвячуючи мелодію Лесі. Принцеси Фатіма й Суинь взяли її за руки й сказали:

— Потанцюй, це ж на честь твого свята.

Леся спершу зніяковіла, але вирішила: якщо вона тепер частина цієї родини, мусить прийняти їхні традиції. Вона піднялася й станцювала серед танців із бубнами. Усі оточили її, підтримуючи й аплодуючи.

Після невеликого прийому Леся знову присіла. До неї нахилилася Ламіса й сказала серйозно, ніжно погладжуючи її живіт:

— Ти вже через пару місяців народиш нам дитину. Але вам із моїм сином Амалем треба одружитися тут, у Катарі.

Леся здивовано розкрила очі:

— Але ж я надсилала вам фото нашого весілля в Україні. Ми вже одружені.

Ламіса зітхнула й відповіла:

— Я знаю. Але тут ваш шлюб не вважається офіційним. Ви мусите зіграти весілля за нашими традиціями. Інакше вас вважатимуть ганьбою. Це мусульманська країна, і навіть якщо життя змінилося при нашій династії аль-Шаф, традиції ніхто не відміняв. Навіть батько Амаля, шейх-принц Діма, наполягає на цьому.

Леся сиділа в шоці. Вона згадала принцесу Вікторію, якій теж доведеться зіграти весілля в Катарі, навіть якщо вона вже вийшла заміж у Санторіні.

Невже й мене чекає те саме? — подумала Леся.

Вона була розчарована. Вона вивчила мову, щоб розуміти родину Амаля, але арабське весілля не входило в її плани. Леся вирішила поговорити з Амалем.

Вона пройшлася по палацу, захоплюючись мармуром, золотом і смарагдами. У великому залі вона побачила чоловіків-шейхів, які розмовляли за чашкою кави про важливі справи. Серед них був Амаль. Його обличчя було сумним.

Леся зрозуміла: його змушують одружитися за арабськими звичаями. Навіть дід Анвар цього хоче. Вони не вимагали змінювати релігію — це був знак поваги. Але за законами Катару шлюб мав бути офіційним і навіть узгодженим за шаріатом.

Після цього емір Ібрагім наказав своїм людям забрати речі Амаля й Лесі з готелю. Відтепер вони мали жити у палаці. Навіть якщо їхній шлюб був укладений в іншій країні, для родини аль-Шаф вони вже були пов’язані узами й чекали на дитину.

Лесі довелося погодитися, хоча це зовсім не входило в її плани. Вона приїхала, щоб провести з Амалем медовий місяць, але тепер зрозуміла: медовий місяць закінчився, почалася нова глава — життя поруч із королівською родиною й поступове звикання до їхніх традицій.

Вона не очікувала, що Вікторія може не приїхати, і подарунок для неї залишався невручений. Її також непокоїло, чому Зейнаб не з’явилася, а Фарид дивився на неї з дивною одержимістю. З цього моменту Леся почала трохи боятися його, але не хотіла тривожити Амаля своїми підозрами.

Принцеси провели Лесю до її покоїв — розкішних, прикрашених східними орнаментами. У палаці вистачало місця для всіх гостей. Леся подякувала їм і вирішила відпочити, щоб набратися сил для себе й майбутнього малюка.

Вона розклала речі, прийняла душ. Служниця п