Спочатку:
На сторінку книги
Минув тиждень. Наталю забрав до Львова Тарас — спершу до лікаря, а потім, за її ж бажанням, у свою квартиру, подалі від будинку на Бориславській і всього, що з ним пов'язано. Крайняк, як виявилося пізніше, від поліції не втік: справу відкрили за фактом незаконного позбавлення волі, і нотаріальні документи, які він намагався оформити поспіхом, стали одним з головних доказів. Про подальшу його долю Марічка знала небагато — і, чесно кажучи, воліла знати ще менше.
А Трускавець тим часом подарував їм несподіванку — останній, запізнілий спалах бабиного літа, яке іноді трапляється навіть у листопаді, ніби осінь, стомившись від тижнів холодних дощів, вирішила напослідок ще раз нагадати про себе в усій своїй золотій красі. Сонце стояло високо й прозоро, парк «Адамівка» купався в бурштиновому світлі, а те листя, що ще трималося на липах, здавалося вилитим із чистого золота — легке, тепле, шелестке під кожним подихом вітру.
Марічка стояла за стійкою, коли дзвіночок над дверима дзенькнув знайомим коротким звуком. Вона підняла погляд — і, як завжди останнім часом, серце трохи прискорило ритм при вигляді Любомира, який заходив, мружачись від яскравого сонця після вулиці.
— Є новини від Тараса, — сказав він замість вітання. — Наталя потроху приходить до тями. Каже, найбільше хоче подякувати особисто — тобі й мені. Обіцяла приїхати навесні, коли зовсім одужає.
— Навесні тут теж гарно, — тихо усміхнулась Марічка, наливаючи йому звичну каву з кардамоном. — Хоча, зізнаюсь, мені й ця осінь тепер здається особливою.
Він узяв чашку, і цього разу жоден із них не відсмикнув руку, коли пальці зустрілися на теплій порцеляні, — навпаки, затримались трохи довше, ніж вимагав звичайний жест.
— Марічко, — сказав він, і в голосі його бриніло щось, чого вона вже давно чекала почути, хоч і не наважувалась визнати це навіть собі. — Я думав про це весь тиждень. Про те, як усе почалося з чужої біди, а закінчилось... — він на мить затнувся, підбираючи слова, — закінчилось тим, що я більше не уявляю ранку без цього дзвіночка. Без тебе.
За вікном золоте листя кленів і лип неспішно кружляло в теплому промінні, лягаючи на бруківку м'яким, шелестким килимом — той самий клен навпроти книгарні, що місяцями скидав своє мокре, важке листя під холодним дощем, сьогодні виблискував так, ніби прощався з осінню гідно, у всій її пізній, останній красі.
— Я теж, — тихо відповіла Марічка, і цього разу не відвела погляду першою. — Мені страшно було зізнатися навіть собі, наскільки сильно.
Він обійшов стійку — вперше за всі ці тижні опинившись по цей бік, там, де завжди стояла тільки вона сама, — і взяв її долоні у свої.
— Тоді, може, вже не варто боятися?
Замість відповіді вона просто піднялась навшпиньки й поцілувала його — коротко, ніжно, під тихий дзенькіт дзвіночка, який знову озвався від протягу з прочинених дверей, ніби сама книгарня раділа разом із ними.
За вікном золотий, теплий день догорав повільно й лагідно, освітлюючи Трускавець тим особливим, прощальним світлом пізньої осені — тим самим спокоєм, якого так довго й так відчайдушно бракувало жінці, що колись писала свої останні надії олівцем на пожовклих сторінках столітньої книги, і який тепер, нарешті, знайшов і саму Марічку.
Кінець
