Спочатку:
На сторінку книги
Любомир мовчки закрив книгу, ніби боявся, що зайвий порух повітря зітре ці олівцеві рядки. За вікном дощ густішав, стікаючи по склу довгими нерівними доріжками, а клен навпроти книгарні скидав мокре жовте листя просто на бруківку — воно лежало там, темне й розкисле, як щось, чому вже не піднятися.
— Треба комусь сказати, — нарешті проговорив він. — В поліцію.
Марічка похитала головою й потерла долоні, наче їй раптом стало холодно, хоча в приміщенні працював обігрівач.
— І що ми скажемо? Що якась жінка написала олівцем у столітній книжці? Нас навіть слухати не стануть без імені, без адреси... — вона запнулась. — Адреса ж є. Але цього замало. Треба знати, хто вона, хто цей Олександр, чи справді там хтось живе.
Вона зняла з полиці стос книг, які саме розбирала для комісійного відділу, і поставила поряд чашку — руки трохи тремтіли, хоча вона намагалася цього не показувати. За багато років роботи наодинці в маленькому магазині Марічка звикла покладатися тільки на себе, і зараз ця звичка боролася з бажанням негайно кудись бігти.
— Я пам'ятаю жінку, яка принесла коробку, — сказала вона за хвилину, вже спокійніше. — Втомлена, в темному плащі. Казала, розбирає квартиру покійної тітки. Поспішала — не торгувалась навіть, хоч я запропонувала більше за половину книг, ніж зазвичай даю.
— Поспіх — це вже дещо, — Любомир зняв окуляри, протер їх краєм шарфа. — Люди, яким нема чого приховувати, зазвичай не поспішають.
Марічка налила йому чаю — того самого, з бергамотом, який він завжди брав, хоча цього разу забула запитати. Він узяв чашку, і на мить їхні пальці зустрілися на порцеляновій ручці; обоє одночасно відсмикнули руки, ніби між ними пробіг легкий струм, і обоє одночасно вдали, що нічого не сталося.
— Я можу підняти архів, — сказав він за мить, дивлячись кудись повз неї. — Записи про власників будинків на Бориславській, спадкові справи. Якщо там нещодавно померла жінка й лишила спадкоємців, це має бути десь зафіксовано.
— А я спробую згадати точніше, як та жінка виглядала. І запитаю в сусідніх крамницях — може, хтось її впізнає, вона місцева.
За вікном дощ на мить стих, і крізь хмари пробилося бліде осіннє сонце, освітивши мокру бруківку золотавим відблиском. Марічка подивилась на цей раптовий спалах світла й чомусь подумала, що це добрий знак — хоча зазвичай не вірила в подібні речі.
— Дякую, що не вважаєте мене божевільним, — тихо сказав Любомир.
— Я й сама не знаю, чому вірю цій записці більше, ніж мала б, — відповіла вона. — Але вірю.
Він кивнув, ніби це й було найважливішою відповіддю з усіх можливих, і обоє ще з хвилину сиділи мовчки, слухаючи, як десь надворі краплі падають із карниза — рівномірно, наче відлік часу, якого в Наталі, ким би вона не була, лишалося дедалі менше.
