Спочатку:
На сторінку книги
Наступний тиждень видався у Трускавці по-справжньому осіннім — не тим лагідним золотавим бабиним літом, яке буває на початку сезону, а вже тим пізнім, суворим листопадовим передчуттям зими, коли останнє листя облітає майже за одну ніч, а повітря пахне не стільки прілим листям, скільки морозцем, що вже вичікує десь за горами. Курортний парк «Адамівка» майже оголився: голі липи й каштани стояли чорними силуетами проти сірого неба, тільки подекуди на гілках тримався останній, найупертіший листок — самотній, тремтячий на вітрі, ніби не бажаючи здаватися.
Марічка йшла на роботу раніше звичного, ще в напівтемряві, коли вуличні ліхтарі ще горіли жовтими плямами в передранковому серпанку, а бруківку вкривав перший тонкий, ще не стійкий іній. Вона любила цю пору доби — тишу, безлюддя, скрип власних кроків по замерзлому листю, — і сьогодні особливо, бо саме сьогодні мав подзвонити знайомий Любомира зі Львова.
Дзвінок пролунав, коли вона вже відчиняла книгарню, ще не встигнувши навіть увімкнути каву. Любомир — вона впізнала його номер одразу.
— Є новини, — сказав він без передмов, і голос його бринів тим самим стриманим хвилюванням, яке вона вже навчилася розпізнавати. — Знайшов Тараса. Він справді у Львові, працює інженером. І, Марічко... він уже кілька місяців намагається зв'язатися з сестрою. Телефонує, пише — а вона не відповідає. Він думав, що вона просто на нього ображена через якусь давню сімейну сварку.
— Він не знає про тітчину смерть? — Марічка притисла телефон плечем до вуха, одночасно намагаючись відчинити тугі жалюзі на вітрині.
— Знав, приїжджав навіть на похорон, але тоді, за його словами, Наталя з чоловіком поводились дивно — швидко, майже силоміць випровадили всіх гостей, сказали, що їй важко, треба відпочити. Він тоді нічого не запідозрив, списав на горе.
За вікном тим часом почало сіятися щось середнє між снігом і дощем — дрібне, колюче, майже невидиме, але від якого одяг за кілька хвилин ставав вологим наскрізь. Марічка здригнулась, хоча стояла всередині, у теплому приміщенні.
— Треба, щоб він приїхав, — сказала вона твердо. — Особисто. Не дзвінки, не листи — самому. Якщо він з'явиться на порозі й вимагатиме побачити сестру, Крайняку буде значно важче відмовити.
— Я вже сказав йому те саме, — відповів Любомир. — Він готовий виїхати хоч завтра. Каже, тепер, коли розуміє, що щось не так, більше не готовий чекати.
— Тоді завтра, — вирішила Марічка. — Ми зустрінемо його разом, розкажемо все, що знаємо, і... — вона на мить замовкла, дивлячись на сірий, мокрий сніг за вікном, — і підемо до того будинку всі троє.
— Марічко, — голос Любомира раптом став тихішим, — а ти не боїшся? Крайняк може виявитися небезпечнішим, ніж ми думаємо.
Вона подивилась на порожню ще книгарню, на полиці зі старими книжками, які зберігали стільки чужих історій, і подумала про жінку, яка місяцями писала свої відчайдушні послання олівцем, сподіваючись на диво.
— Боюсь, — чесно відповіла вона. — Але боятися й нічого не робити — це вже не про мене. Принаймні не тепер.
Він нічого не сказав у відповідь, тільки трохи довше, ніж треба було, помовчав на іншому кінці лінії — і в цій тиші, повній нез'ясованих слів, обоє відчули те саме: що б не сталося завтра, вони підуть туди разом, і вже нізащо не поодинці.
