Спочатку:
На сторінку книги
Уранці Любомир прийшов просто з архіву, ще не встигнувши навіть скинути пальто, — і з порога, замість вітання, простягнув Марічці аркуш паперу.
— Знайшов, — сказав він, ледь стримуючи хвилювання. — У документах на спадщину є згадка про другого можливого спадкоємця — рідного брата Наталі. Ім'я — Тарас Дідух. За останньою відомою адресою мешкає не тут, а у Львові.
Марічка взяла аркуш, пробігла очима нерівні рядки копії.
— Чому ж він не заявив прав на спадщину разом із сестрою?
— Або не знав про смерть тітки, або... — Любомир зам'явся, — або посварився з сестрою чи з її чоловіком настільки, що навіть не спілкується з ними останнім часом.
За вікном тим часом небо стало важким, свинцевим, і перший сніг — несподіваний, ранній, недоречний — почав змішуватися з дощем, перетворюючи повітря на холодну, колючу мжичку. Марічка здригнулась і щільніше загорнулась у светр.
— Треба з ним зв'язатися, — сказала вона. — Якщо він справді брат, і Наталя писала саме про нього — значить, вона розраховувала, що він відгукнеться навіть після сварки. Значить, довіряла йому більше, ніж будь-кому іншому.
— У мене є знайомий у Львові, працює в тому ж архівному відомстві, — Любомир задумливо потер підборіддя. — Можу спробувати через нього знайти актуальний номер телефону чи адресу. Офіційно, звісно, ніхто не дасть — але неофіційно, за старою дружбою...
— Роби, що можеш, — Марічка простягнула йому чашку гарячого чаю, і цього разу її пальці затрималися на його долоні трохи довше, ніж вимагав простий жест.
Він подивився на неї, і в цьому погляді був не лише азарт розслідування.
— Марічко, — сказав він тихо, — я хочу, щоб ти знала: навіть якби не було ніякої записки, ніякого Крайняка — я все одно приходив би сюди щоранку.
Вона відчула, як щоки спалахнули теплом, зовсім не пов'язаним із гарячим чаєм.
— Я знаю, — відповіла вона просто. — Я теж почала чекати на цей дзвіночок над дверима більше, ніж варто було б визнавати.
За вікном сніг з дощем усе густішав, перетворюючи бруківку на слизьку, темну поверхню, а перехожі поспішали додому, ховаючись під парасольками від несподіваної негоди. Але в маленькій книгарні, серед запаху кави й старого паперу, обом було по-справжньому тепло — вперше за довгий час не через каву чи обігрівач, а через щось значно простіше й водночас складніше.
— Завтра подзвоню знайомому, — сказав Любомир за хвилину, повертаючись до практичних питань, хоча голос його все ще звучав м'якше звичного. — Якщо пощастить, до кінця тижня матимемо адресу Тараса.
— А я тим часом навідаюсь до баби Стефи ще раз, — кивнула Марічка. — Спробую розпитати, чи не згадувала Наталя колись про брата у розмовах із сусідами. Раптом є якась зачіпка, яку ми ще не використали.
Вони домовились зустрітися наступного ранку, і коли Любомир вийшов у сніжну мжичку, застібаючи пальто, Марічка ще довго стояла біля вікна, дивлячись, як його постать зникає за пеленою мокрого снігу, — і думала не про Крайняка, не про Тараса, а про те, як швидко й непомітно чиясь чужа біда стала для неї приводом почати вірити у власне щастя.
