Наступного ранку небо ненадовго прояснилося — рідкісний дарунок наприкінці жовтня, коли сонце, бліде й холодне, все ж пробилося крізь хмари й розсипало по мокрій бруківці золотисті відблиски. Марічка відчинила книгарню раніше звичного, ще до того, як місто прокинулось остаточно, і встигла заварити першу каву, коли дзвіночок сповістив про Любомира.

— Я поговорив із сусідкою, — сказав він замість вітання, скидаючи пальто. — Літня жінка, живе через два будинки від Крайняків. Баба Стефа.

Марічка мовчки присунула йому чашку й сіла навпроти, готова слухати.

— Каже, місяців зо два тому Олександр справді розповідав усім, хто питав, що дружина захворіла — щось із нервами, каже, потребує повного спокою, лікарі заборонили відвідування. Спочатку сусіди йому вірили, навіть співчували. Але останнім часом дещо їх насторожило.

— Що саме? — Марічка нахилилась ближче.

— Баба Стефа каже, що раніше Наталя завжди сама виносила сміття, зустрічала листоношу, іноді розвішувала білизну на подвір'ї — звичайне життя. А от уже другий місяць її ніхто не бачив узагалі. Навіть у вікні. І що дивно — фіранки завжди щільно запнуті, навіть удень, чого раніше не було.

— А сам Олександр? Як він поводиться?

— Дратівливий, нервовий, за словами баби Стефи. Раніше був привітним, вітався з усіма, а тепер швидко проходить повз, ні на кого не дивиться. Кілька разів вона чула вночі, як щось важке пересувають по підлозі другого поверху — меблі, чи, можливо, щось інше.

Марічка відчула, як по спині пробіг холодок, і мимоволі стиснула чашку обома руками.

— Він її переховує. Не пускає навіть на подвір'я.

— Схоже на те, — Любомир насупився, гортаючи свої нотатки. — Баба Стефа також згадала, що місяців зо три тому в них були якісь гучні сварки — крики, щось падало, один раз навіть сусід через паркан хотів втрутитися, але Олександр вийшов і сказав, що то дружина в істериці через хворобу, вибачився, і всі заспокоїлись.

За вікном тим часом сонце знову сховалося, і на бруківку впали перші важкі краплі нового дощу — короткого, рвучкого, ніби небо саме не могло вирішити, плакати йому сьогодні чи ні. Марічка підвелась, підійшла до вікна й якийсь час дивилась, як листя з каштана навпроти зривається під поривами вітру й летить косо, майже горизонтально, перш ніж впасти на мокру бруківку.

— Знаєш, чого я найбільше боюсь? — сказала вона, не обертаючись. — Що ми зберемо купу непрямих доказів, підемо в поліцію, а нам скажуть: замало підстав. І поки вони щось перевірятимуть, буде вже запізно.

Любомир підійшов і став поруч, теж дивлячись у вікно — не на неї, даючи їй простір, у якому не треба було одразу відповідати чи виправдовуватись.

— Тоді нам потрібен прямий доказ, — сказав він за хвилину. — Не підозри сусідки, а щось конкретне. Може, ще одна записка. Чи спосіб побачити її на власні очі.

— Або спосіб передати їй звістку, що ми вже знаємо, — Марічка обернулась до нього, і в очах її з'явилась рішучість, яка щойно там ще ховалася за страхом. — Що вона не сама.

Він кивнув, і на мить його рука торкнулась її плеча — легкий, майже випадковий дотик, який, утім, обоє відчули значно гостріше, ніж мав би бути звичайний жест підтримки.

— Ми придумаємо, як, — сказав він тихо. — Разом.

За вікном дощ забарабанив сильніше, стікаючи по склу нерівними патьоками, розмиваючи вуличні ліхтарі в розпливчасті жовті плями — і в цьому звуку, глухому й рівномірному, було щось заспокійливе, ніби сама осінь обіцяла: ще не пізно.