Спочатку:
На сторінку книги
Наступного дня дощ так і не вщух — тільки змінив характер: замість густої ранкової зливи тепер сіялася дрібна, майже непомітна мжичка, від якої повітря здавалося важким, просоченим вологою наскрізь. Марічка стояла за стійкою, коли дзвіночок сповістив про відвідувача, і цього разу вона впізнала знайомий силует одразу — Любомир прийшов раніше, ніж вона очікувала, з мокрим капелюхом у руках і папкою під пахвою.
— Я знайшов дещо, — сказав він без звичного вітання, і в голосі його бринів той рідкісний азарт, який зазвичай прориваються тільки в людей, звиклих ховати емоції.
Він розклав на стійці кілька аркушів — копії зі старих реєстрів, зроблені нашвидкуруч, з нерівними краями.
— Ось новий уривок розділу 3 — без Олени, з урахуванням "брата" і мотиву:
---
Він розклав на стійці кілька аркушів — копії зі старих реєстрів, зроблені нашвидкуруч, з нерівними краями.
— Будинок на Бориславській, 8, належав жінці на ім'я Оксана Гнатівна Сорока. Померла місяць тому, вісімдесят три роки. Спадкоємиця одна — рідна небога, Наталя Дідух, за чоловіком Крайняк. Вийшла заміж три роки тому за такого собі Олександра Крайняка.
Марічка відчула, як щось стиснулось усередині — не здивування, радше підтвердження того, у що вона вже боялася повірити.
— Значить, він не сторонній. Він її чоловік, і будинок — це її спадщина, не його. Тому й ніхто нічого не запідозрить: сусіди бачать, що в будинку живе сама сім'я спадкоємиці, а не...
Вона не договорила. За вікном порив вітру струснув мокре гілля клена, і кілька останніх листків, що ще трималися, здалися, полетіли вниз, крутячись у повітрі, наче не наважувалися одразу впасти на землю.
— А хвора родичка, про яку він усім розповідає, — це, найпевніше, і є сама Наталя, — Любомир зняв окуляри, потер перенісся. — Без її підпису — заяви про прийняття спадщини, згоди на продаж — він нічого не може оформити на себе. Ось і весь мотив триматися за "хворобу": йому потрібен час, поки він її не переконає чи не змусить підписати.
— А в записці — "скажіть брату", — раптом пригадала Марічка, дістаючи з-під стійки саму книжку. — Значить, у неї є брат. Можливо, теж спадкоємець, чи принаймні той, хто має право втрутитися.
— Якщо він живе не тут, а десь далі, Крайняк міг на це й розраховувати, — Любомир на мить замислився. — Родич, який не бачиться з сестрою щодня, не одразу помітить, що щось не так. Особливо якщо йому теж скажуть про хворобу й "заборонені відвідування".
— Тоді нам потрібно знайти цього брата, — Марічка випросталась, і в голосі її з'явилась нова рішучість. — Якщо хтось із родини раптом з'явиться на порозі й вимагатиме побачити сестру — Крайняку буде значно важче відмовити, ніж двом стороннім людям із книгарні.
Любомир кивнув, згортаючи аркуші назад у папку.
— Значить, завтра я спробую через той самий реєстр знайти, чи є в документах Оксани Гнатівни згадка про другого спадкоємця чи бодай про інших родичів. А ти...
— А я поговорю з бабою Стефою, — усміхнулась вона вперше за цей важкий ранок. — Схоже, у неї варто питати про все.
Марічка мовчки поставила перед ним чашку кави — тієї самої, з кардамоном, яку варила щоранку, — і на мить затрималась поряд, ніж повернутись на своє місце за стійкою.
Він підняв погляд, і щось у цьому короткому погляді змусило обох на секунду забути про Крайняка, про будинок на Бориславській, про весь цей тягар чужої біди.
— Дякую, — сказав він тихіше, ніж того вимагала звичайна ввічливість.
— Нема за що, — вона відвела очі першою, вдаючи, що поправляє стос книг, хоч той і без того лежав рівно.
За хвилину до неї повернулась звична діловитість.
— Тепер треба з'ясувати, чи знає хтось із родичів чи сусідів правду. Якщо Крайняк одружений на ній офіційно, звернутися до поліції з голими підозрами буде ще важче — скажуть, сімейна справа, нехай самі розбираються.
— Тоді нам потрібен свідок. Хтось, хто бачив би її недавно — чи навпаки, підтвердив, що не бачив уже тижнями, — Любомир згорнув аркуші назад у папку. — Я можу поговорити зі старенькими сусідками. У таких будинках завжди хтось усе знає.
— А я спробую під приводом купівлі книжок заїхати туди сама. Скажу, що чула, ніби продають бібліотеку небіжчиці, — раптом додала Марічка, і сама здивувалась власній рішучості.
— Це небезпечно, — миттю посерйознішав Любомир. — Якщо він справді тримає її силою, то навряд чи зрадіє чужим людям біля будинку.
— Тоді поїдемо разом, — вона сказала це просто, без драматизму, ніби йшлося про звичайну ділову поїздку, хоча серце в неї при цьому калатало зовсім не по-діловому.
Він на мить завагався, а тоді кивнув — і в цьому короткому кивку було більше, ніж просто згода на спільну поїздку до чужого будинку під дощем.
