Спочатку:
На сторінку книги
Тарас приїхав потягом рано-вранці, ще до відкриття книгарні, і Марічка, домовившись із Любомиром зустрітися саме тут, встигла навести лад ще завидна — витерла стійку, розставила свіжі номери часописів на окремому стелажі біля входу, де завжди викладала нові надходження, поряд із розділом уживаних видань і невеличкою шафою букіністики, яку збирала роками. У протилежному кутку, біля вікна, тулилися два столики її маленького кавового куточка — той самий острівець тепла серед книжкових запахів, де вона сама щоранку варила каву, заварювала чай і викладала на таці домашнє печиво, спечене за старим рецептом матері.
Саме за одним із цих столиків, коли дзвіночок сповістив про перших відвідувачів, і сидів невисокий, темноволосий чоловік років тридцяти п'яти, з тими самими рисами обличчя, що й у жінки з чорно-білого фото в спадковій справі, яку показував Любомир.
— Тарас Дідух, — представився він, підводячись і потискаючи їй руку сильніше, ніж того вимагала звичайна ввічливість. — Ви, мабуть, Марічка. Пан Любомир мені багато розповів по телефону.
— Сідайте, — вона жестом запросила його назад за столик, а сама швидко приготувала три чашки — собі й Тарасові чай, а Любомиру, який якраз заходив, обтрушуючи мокрий сніг із плечей пальта, звичну каву з кардамоном без жодного нагадування.
— Дякую, що погодились приїхати так швидко, — сказала вона, сідаючи навпроти.
— Якби я знав раніше, що щось не так... — Тарас стиснув чашку в долонях, не п'ючи. — Я справді думав, що вона просто ображена. Ми посварилися рік тому, ще до тітчиної смерті — через її чоловіка, якщо чесно. Мені він одразу не сподобався, я сказав їй це прямо, вона розсердилась, сказала не лізти в її життя.
— А тепер шкодуєте, що не наполягли, — тихо додав Любомир, сідаючи поруч із Марічкою.
— Тепер я не знаю, чого шкодую більше — що сказав тоді, чи що замовк потім, — Тарас нарешті зробив ковток чаю. — Розкажіть мені все, з самого початку. Я готовий почути будь-що.
Марічка глянула на Любомира, той кивнув, і вона почала розповідь — про стару книжку 1912 року, про олівцеві рядки на полях, про будинок на Бориславській і мовчазні вікна другого поверху. За вікном тим часом сипався дрібний мокрий сніг упереміш із дощем, залишаючи на бруківці темні, швидко тануть плями, а в самій книгарні пахло теплою випічкою, кавою й старим папером — звичний, затишний запах, який сьогодні здавався особливо крихким тлом для страшної історії, що розгорталася.
Коли вона закінчила, Тарас довго мовчав, дивлячись у свою чашку.
— Ідемо туди сьогодні, — сказав він нарешті, і в голосі його не лишилось і сліду тієї розгубленості, з якою він увійшов. — Просто зараз. Досить чекати.
Марічка перевела погляд на Любомира. Він ледь помітно кивнув — і вона зрозуміла, що час, якого вони так боялися не встигнути, нарешті настав.
