Спочатку:
На сторінку книги
Вони виїхали одразу після обіду, коли дощ ненадовго вщух, лишивши по собі лискучу бруківку та повітря, густо настояне на вологій глиці й прілому листі. Марічка сіла за кермо свого старенького, але надійного авто, Любомир — поруч, тримаючи на колінах папку з копіями документів, наче та могла додати їм упевненості.
Дорога вела через центр — повз бювет, де навіть у міжсезоння, під парасольками, стояло кілька відпочивальників зі своїми гранчастими склянками мінеральної води, повз парк «Адамівка», де стежки вкрилися суцільним килимом жовтого й рудого листя, а старі липи стояли вже майже голі, простягаючи мокре чорне гілля в низьке небо. Церква Святого Миколая пропливла праворуч, її бані потемніли від дощу й здавалися сьогодні особливо суворими, ніби й вони пильнували чиюсь таємницю.
— Дивно, — сказала Марічка, притишуючи хід перед поворотом, — я стільки років живу тут і завжди думала, що знаю кожен куточок. А тепер ніби вперше бачу все це.
— Інтрига завжди трохи змінює погляд на звичні речі, — тихо відповів Любомир, дивлячись у вікно. — Робить їх реальнішими. Небезпечнішими.
Далі, за межами курортної частини, краєвид почав мінятися — охайні вілли й пансіонати поступилися місцем звичайним приватним будинкам, тіснішим вулицям, обшарпаним парканам. Десь удалині, над Бориславом, у сірому небі бовваніли силуети старих нафтових вишок, схожі на скелети якихось доісторичних істот, що назавжди застигли серед мокрих полів.
— Ось і Бориславська, — стиха мовила Марічка, звіряючись із номерами будинків.
Будинок номер вісім стояв трохи осторонь від сусідніх, за високим, давно не фарбованим парканом, крізь щілини якого проглядало занедбане подвір'я — мокра трава, поламана альтанка, темні вікна другого поверху, наглухо завішені зсередини. На першому поверсі світилося одне вікно, тьмяно, ніби крізь щільну штору.
Марічка загальмувала неподалік, не під'їжджаючи впритул, і заглушила двигун. Кілька секунд обоє мовчки дивилися на будинок крізь запітніле скло.
— Марічко... — почав Любомир і затнувся, ніби сам здивувався тому, як легко з язика зірвалося її ім'я без звичного «ви». — Ти справді хочеш туди підійти?
Вона на мить обернулась до нього, і щось у цьому погляді — здивування, тепле й трохи розгублене водночас — сказало більше за будь-яку відповідь. Жодне з них не стало це коментувати, але з тієї миті звична дистанція між ними непомітно стерлась, і жоден уже не намагався її повернути.
— Ні, — чесно призналась вона. — Не сьогодні. Просто хотіла побачити.
Дощ почав накрапати знову, спершу рідкими краплями по даху авто, потім густіше, змиваючи обриси будинку в розмиту сіру пляму. Марічка раптом відчула, як тремтять її власні руки на кермі — не від холоду.
— Мені страшно за неї, — сказала вона тихо. — Я навіть не знаю цю жінку, а мені так страшно, наче знаю все життя.
Любомир накрив її руку своєю — обережно, ніби питаючи дозволу, і не забираючи, коли вона не відсмикнулась.
— Ми її знайдемо, — сказав він. — І ми не залишимо цю справу.
Вона кивнула, не в змозі зараз сказати нічого у відповідь, і ще довго вони сиділи так, у теплій тісноті салону, серед шуму дощу по даху, дивлячись на будинок, за темними вікнами якого, можливо, саме зараз хтось рахував останні дні.
