Спочатку:
На сторінку книги
Вони виїхали втрьох, у тісному салоні старенького авто Марічки, — Тарас на задньому сидінні, зчепивши руки так міцно, що аж побіліли кісточки пальців, Любомир поруч із нею, мовчазний і зосереджений. Дощ зі снігом за вікном не вщухав, перетворюючи дорогу до Бориславської на суцільну сіру пелену, крізь яку ледь проглядали обриси будинків.
— Що ми йому скажемо? — раптом озвався Тарас, коли вони під'їхали і Марічка заглушила двигун навпроти знайомого паркану.
— Правду, — просто відповіла вона. — Що приїхав брат і хоче бачити сестру. А про записки — тільки якщо буде треба. Спершу подивимось, як він поведеться.
Вони вийшли з машини одночасно, і Тарас, не чекаючи інших, першим попрямував до хвіртки й забарабанив у неї кулаком.
— Олександре! Відчиняй, це Тарас!
Довга хвилина тиші, тільки шум дощу по мокрому листю. Потім у дверях будинку сіпнулась завіса, і за кілька секунд на порозі з'явився чоловік — високий, худорлявий, із запалими очима людини, яка давно погано спить.
— Тарас? — його голос звучав напружено, майже здушено. Потім погляд його перемістився на двох незнайомців позаду. — А це хто з тобою?
— Марічка, власниця книгарні в центрі, і пан Любомир, — коротко пояснив Тарас, не відводячи очей від Крайняка. — Вони допомогли мені знайти сестру. Я хочу її бачити. Негайно.
— Яка ще книгарня, до чого тут... — Крайняк на мить розгубився, переводячи погляд з одного обличчя на інше. — Вона хвора, я вже казав тобі по телефону, лікарі заборонили відвідування...
— Досить брехати! — Тарас підвищив голос, і Марічка бачила, як тремтять його руки. — Ти тримаєш її замкненою місяцями. Заради підпису на спадщину. Ми знаємо.
— Що значить "знаємо"? — обличчя Крайняка сполотніло. — Звідки ви взагалі... хто ви такі, щоб щось знати про мою родину?
Марічка ступила крок уперед.
— Ваша дружина написала кілька записок олівцем усередині старої книжки з тітчиної бібліотеки — тієї, яку продали через комісійний відділ мого магазину. Одну з них знайшов у своєму примірнику пан Любомир, постійний покупець.
Обличчя Крайняка на секунду завмерло, і Марічка побачила, як за цим завмиранням ховається щире здивування — не награне обурення "як ви смієте", а справжній шок людини, яка щойно дізналась, що переграна нею, як їй здавалося, ситуація насправді вислизнула з-під контролю багато тижнів тому.
— Записки... в книжці, — повторив він тихо, ніби намагаючись усвідомити почуте. — Я навіть не думав перевіряти ті ящики. Просто звелів винести все на продаж, щоб швидше...
— Ось бачите, — жорстко сказав Любомир, виступаючи наперед. — Ви навіть не здогадувались, що вона знайде спосіб. А ми зараз їдемо до поліції з усіма доказами, які маємо. Питання лише, встигнете ви щось приховати до їхнього приїзду, чи ні.
Щось у цій спокійній, непохитній інтонації, вочевидь, доламало останній опір Крайняка. Він якусь мить дивився на трьох людей перед своєю хвірткою, а тоді його плечі раптом опустилися, ніби з нього випустили все повітря.
— Вона в кімнаті нагорі, — глухо сказав він, відступаючи від дверей. — Я... я не хотів, щоб так вийшло. Просто потрібен був час, поки нотаріус...
Тарас не став слухати далі — проштовхнувся повз нього в будинок, і Марічка з Любомиром поспішили слідом, крізь темний, задушливий коридор, де пахло застояним повітрям і давно не провітрюваними кімнатами.
Двері нагорі виявилися й справді незамкненими ззовні — тільки прості, дерев'яні, які легко відчинилися від одного поштовху. У напівтемній кімнаті, на ліжку, з ковдрою на колінах, сиділа виснажена жінка з великими, запалими очима, які за секунду розширились від подиву й недовіри.
— Тарасе? — прошепотіла вона, ніби боячись, що це видіння зникне, якщо заговорити голосніше.
— Я тут, — він кинувся до неї, впав на коліна біля ліжка, обійняв так міцно, ніби боявся ще раз її втратити. — Я тут, усе скінчилося. Пробач, що не приїхав раніше.
Наталя заплакала — тихо, без істерики, тими сльозами, які накопичувалися місяцями і нарешті знайшли вихід, — і крізь плач раптом усміхнулась, дивлячись повз плече брата на двох незнайомих людей у дверях.
— Це ви... знайшли мої записки?
Марічка кивнула, не в змозі зараз сказати щось до ладу, а Любомир поруч тихо промовив:
— Ваша книжка потрапила саме до тієї людини, яка вміє читати між рядків.
