Спочатку:
На сторінку книги
Будуємо дім
Минуло три дні після висадки.
Щоранку сонце сходило над зеленими пагорбами, і щоразу люди прокидалися з усмішкою. Вони більше не жили на космічній станції, де кожен день був схожий на попередній. Тепер кожен світанок був іншим.
У таборі кипіла робота.
Інженери встановлювали перші житлові модулі.
Будівельні дрони вирівнювали майданчики під майбутні будинки.
Лікарі облаштовували невелику амбулаторію.
Лада разом із біологами висаджувала молоді дерева, кущі та насіння овочів.
Діти носили маленькі відерця з водою й дуже серйозно допомагали дорослим.
— Дивіться! — вигукнула маленька Софійка. — У мого дуба вже з'явився новий листочок!
Усі підійшли ближче.
Лада присіла біля деревця й лагідно торкнулася листочка.
— Це гарний знак. Значить, деревце прижилося.
Діти зааплодували, ніби стали свідками великого дива.
Еліас дивився на них і не міг стримати усмішки.
— Заради цього варто було пройти весь шлях...
Поруч підійшов дідусь Андрій.
Він уже почувався значно краще.
— Знаєш, онуку... Коли я був маленьким, ми з батьком теж садили дерева.
— І що він тобі сказав?
Андрій усміхнувся.
— «Людина живе доти, доки після неї росте хоча б одне дерево».
Еліас подивився на молодий дуб.
— Тоді після нас залишиться цілий ліс.
Саме цієї миті над табором пролетів невеликий безпілотник.
MIRA одразу повідомила:
— Не хвилюйтеся. Це наші розвідувальні дрони.
На великому екрані з'явилася карта навколишньої місцевості.
— За останні дві доби ми дослідили понад сто квадратних кілометрів.
Лада уважно дивилася на результати.
— Тут є озеро.
— А тут фруктовий гай, — додав Максим.
— І поклади чистої глини для будівництва, — повідомив Данило.
Еліас відчув, що мрія стає реальністю.
Вони більше не виживали.
Вони починали жити.
Увечері вся експедиція зібралася біля великого багаття.
Хтось грав на старій гітарі, яку вдалося зберегти на «Орбіті Першій».
Діти співали.
Дорослі тихо підспівували.
Дідусь Андрій дивився на полум'я і сказав:
— Знаєте... Найдивніше не те, що ми повернулися.
Усі замовкли.
— Найдивніше, що Земля весь цей час чекала на нас.
Ніхто не знайшов слів, щоб відповісти.
Бо кожен відчував: це правда.
Наступного ранку табір прокинувся дуже рано.
Перші промені сонця освітили молодий дуб, який вони посадили кілька днів тому.
Лада підійшла до нього першою.
Вона усміхнулася.
— Він став ще зеленішим.
Поруч з'явився Еліас.
— Значить, ми все робимо правильно.
Саме в цей момент MIRA повідомила:
— Капітане, усі системи працюють стабільно. Будівництво першого поселення завершено на тридцять відсотків.
Максим радісно вигукнув:
— Уже скоро тут стоятиме справжнє місто!
Данило засміявся.
— А пам'ятаєш, як ми колись жили лише на одній станції?
— Тепер це здається таким далеким, — відповів Еліас.
До них підійшов дідусь Андрій.
Він уважно подивився на людей, які працювали, сміялися й допомагали одне одному.
— Саме такою я пам'ятаю Землю.
Еліас узяв дідуся під руку.
— І такою вона знову стане.
У цей момент на екрані зв'язку з'явився Артем.
— Вітаю вас.
Позаду нього було видно командний центр «Орбіти Першої».
— Ми спостерігаємо за вашою роботою. Ви перевершили всі наші очікування.
Лада усміхнулася.
— Це заслуга всієї команди.
Артем кивнув.
— І саме тому сьогодні я хочу офіційно оголосити...
Він зробив коротку паузу.
— Відсьогодні Земля знову є головним домом людства.
Запанувала тиша.
А потім люди почали обійматися.
Дехто плакав.
Діти сміялися, не до кінця розуміючи, наскільки важливими були ці слова.
Еліас ще раз подивився на безкраї ліси, синє небо й річку, що спокійно текла неподалік.
Він тихо промовив:
— Ми виконали свою першу обіцянку.
Дідусь Андрій усміхнувся.
— А попереду ще багато роботи.
Еліас кивнув.
— Так.
Він глянув на свою команду.
— Але тепер ми знаємо, заради чого живемо.
Над молодим поселенням майорів прапор нового людства.
Попереду на них чекали нові відкриття, нові випробування й нові мрії.
Але найголовніше вже сталося.
Людство повернулося додому.
