Спочатку:
На сторінку книги
MIRA починає
Минув тиждень.
Життя на «Орбіті 9» поступово змінювалося. Коридори, які ще недавно здавалися порожніми й тихими, тепер наповнилися дитячим сміхом. У зимовому саду Максим уже висаджував нові рослини, Данило допомагав інженерам ремонтувати старі системи станції, а діти із Землі вперше вчилися в космічній школі.
Еліас дивився на все це з теплом. Він давно не бачив стільки усмішок.
Та одного ранку спокій закінчився.
По всій станції пролунав незвичний сигнал.
Не тривога.
Не аварія.
Саме голос MIRA.
— Капітане Еліасе. Прошу негайно прибути до центру керування. Це надзвичайно важливо.
Голос звучав незвично.
У ньому з'явилося щось... людське.
Еліас швидко піднявся до командного центру.
— Що сталося?
Перед ним спалахнула блакитна голограма MIRA.
Вона мовчала кілька секунд.
Ніби вагалася.
— Я повинна дещо вам сказати.
Еліас насупився.
— Слухаю.
— Після повернення із Землі я почала аналізувати всі архіви станції. Я знайшла інформацію, яка була прихована навіть від мене.
— Яку саме?
MIRA підняла очі.
— «Орбіта 9» не є останньою станцією людства.
У кімнаті стало тихо.
— Що ти сказала?
— Існують ще три орбітальні станції.
Еліас завмер.
— Це неможливо...
— Вони приховали своє існування майже сто років тому.
Сара, яка саме зайшла до командного центру, зблідла.
— Тобто... ми були не самі?
— Так.
MIRA вивела на екран зоряну карту.
Три маленькі зелені позначки світилися далеко в космосі.
— Вони існують.
— Чому вони мовчали? — тихо запитав Данило.
MIRA відповіла не відразу.
— Бо боялися.
— Чого?
— Що людство повторить власні помилки.
Еліас важко видихнув.
— Ми щойно врятували людей із Землі... а тепер дізнаємося, що весь цей час поруч жили інші?
Він повільно підійшов до панорамного скла.
Його відображення дивилося на нього так само розгублено.
— Скільки ще таємниць приховує космос?
У цей момент MIRA тихо сказала:
— Це ще не все.
На екрані з'явився новий сигнал.
Невідомий.
Він надходив не із Землі.
І не з «Орбіти 9».
Хтось інший намагався вийти на зв'язок.
На екрані з'явилися лише три слова:
«Ми знайшли вас.»
По спині Еліаса пробіг холод.
Він зрозумів: історія тільки починається.
MIRA ще раз перевірила сигнал. На екрані одна за одною з'являлися нові позначки.
— Капітане... мені вдалося встановити походження першого сигналу.
Еліас підійшов ближче.
— Звідки він?
— Орбітальна станція «Дарвін».
На великому екрані з'явилося зображення величезної космічної станції. Усередині неї були ліси під прозорими куполами, озера, теплиці та наукові лабораторії.
Максим здивовано присвиснув.
— Це... ніби шматочок Землі в космосі.
MIRA кивнула.
— Саме так. Станцію «Дарвін» побудували для вивчення природи Землі. Її мешканці зберігали насіння рослин, ДНК тварин, дерева, квіти та все, що могло допомогти одного дня відродити планету.
Данило уважно подивився на екран.
— Виходить... поки ми боролися за виживання, вони берегли життя.
— Так, — відповіла MIRA. — Їхня місія ніколи не полягала у війні чи пошуку людей. Вони охороняли майбутнє Землі.
Еліас замислився.
— Значить, вони можуть допомогти нам відновити планету.
— Саме так.
На екрані знову блимнула ще одна позначка.
Цього разу вона була сірою.
Без назви.
Без координат.
MIRA насупилася.
— А ось це дивно...
— Що сталося? — запитала Сара.
— Я бачу ще одну орбітальну станцію.
— Яку?
— Не знаю.
— Як це — не знаєш?
— Усі дані про неї стерті. Немає назви. Немає історії. Немає жодного запису в архівах. Лише сигнал... дуже слабкий.
Усі переглянулися.
Еліас повільно запитав:
— Вона відповідає на наші запити?
— Ні.
— Вона жива?
MIRA мовчала кілька секунд.
— Я... не можу визначити.
По командному центру пробігла тривожна тиша.
Еліас ще раз подивився на зоряну карту.
— Отже, попереду нас чекає «Дарвін»... і ще одна загадкова станція, про яку ніхто нічого не знає.
Він глибоко вдихнув.
— Схоже, наша подорож тільки набирає обертів.
Після кількох годин очікування на головному екрані з'явилося повідомлення.
«Вхідний виклик зі станції "Дарвін".»
Еліас глянув на MIRA.
— Приймай.
Екран ожив. Перед ними постала молода жінка в темно-зеленій формі. За її спиною виднілися величезні дерева, квітучі сади й прозорий купол, крізь який було видно зоряне небо.
— Вітаю. Я — Лада Коваль, головна біологиня станції «Дарвін».
Еліас усміхнувся.
— Я капітан Еліас. Це екіпаж «Орбіти 9». Ми раді, що нарешті знайшли вас.
Лада уважно подивилася на людей, які стояли позаду капітана.
Її погляд зупинився на дітях.
— Це... мешканці Землі?
— Так. Ми евакуювали тих, хто вижив.
На очах Лади з'явилися сльози.
— Значить... вони все-таки вижили...
Вона на мить відвернулася, щоб опанувати себе.
— Вибачте. Ми майже сто років не отримували таких новин.
Максим тихо прошепотів:
— Вона плаче від радості...
Лада знову усміхнулася.
— Хочу показати вам наш дім.
Камера повільно повернулася.
Перед екіпажем відкрився справжній зелений світ.
Високі дерева шуміли від легкого вітру, між квітами літали метелики, по невеликій річці плавали качки, а вдалині бігали олені.
Діти із Землі не могли відірвати очей.
— Це... справжній ліс?
— Так, — усміхнулася Лада. — Ми називаємо його Садом. Тут зберігається все, що людство змогло врятувати: насіння, дерева, тварини, квіти й навіть ґрунт із різних куточків Землі.
Дідусь Андрій тихо сказав:
— Значить... наша планета ще має шанс.
— Має, — впевнено відповіла Лада. — Якщо ми будемо діяти разом.
Еліас простягнув руку до екрана, ніби міг потиснути її.
— Тоді відсьогодні ми більше не самотні.
Лада кивнула.
— «Дарвін» і «Орбіта 9» відтепер — одна команда.
У цей момент MIRA несподівано заговорила:
— Капітане... невідома третя станція щойно знову надіслала сигнал.
На екрані з'явився лише один рядок.
«Не шукайте нас. Ще не час...»
Посмішки миттєво зникли.
Попереду людство чекала нова таємниця.
У командному центрі запанувала тиша.
На екрані все ще світилися слова:
«Не шукайте нас. Ще не час...»
Еліас повільно видихнув.
— MIRA... що це означає?
Штучний інтелект кілька секунд аналізував повідомлення.
— На мою думку, вони не ховаються від нас через ворожість.
— Тоді чому?
— Вони вважають, що людство ще не готове.
— Не готове до чого? — здивувалася Сара.
— Я не знаю. Але в цьому повідомленні немає загрози. Лише... очікування.
Лада задумливо дивилася на екран.
— Можливо, вони спостерігають за нами.
— Уже багато років? — запитав Данило.
— Цілком можливо.
Максим нервово усміхнувся.
— Чим більше ми дізнаємося, тим більше загадок з'являється.
Усі тихо засміялися.
Еліас повернувся до Лади.
— Можна поставити запитання?
— Звичайно.
— У вас на станції теж є штучний інтелект?
Лада усміхнулася.
— Так.
— Як його звати?
Лада ледь усміхнулася, ніби згадала старого друга.
— Його ім'я GAIA.
Раптом поруч із нею з'явилася зелена голограма молодого чоловіка з доброзичливою усмішкою.
— Вітаю, екіпажу «Орбіти 9», — промовив він спокійним голосом. — Я — GAIA, головний штучний інтелект станції «Дарвін». Моє завдання — берегти життя.
MIRA одразу відповіла:
— Приємно познайомитися, GAIA.
— Взаємно, MIRA.
На мить усі усміхнулися.
Було дивно бачити, як два штучні інтелекти спілкуються так спокійно й шанобливо.
GAIA перевів погляд на дітей.
— Ви повернули людству найцінніше — надію.
MIRA тихо додала:
— А ви зберегли його майбутнє.
Еліас відчув, що між двома станціями народжується справжня дружба.
Та в ту ж мить на далекому екрані знову спалахнула невідома сіра позначка.
Вона мовчала.
Наче терпляче чекала.
І ніхто ще не здогадувався, що саме вона змінить долю всього людства.
Раптом зелена голограма GAIA різко повернула голову.
Його спокійний вираз обличчя миттєво змінився.
— Ладо! Бігом до центру керування!
Лада здригнулася.
— GAIA, що сталося?
— Я щойно зафіксував потужний імпульс із невідомої станції.
У командному центрі «Орбіти 9» усі завмерли.
Еліас швидко подивився на MIRA.
— Що ти чекаєш? Виведи цю точку на головний екран!
— Виконую.
За секунду зоряна карта збільшилася.
Сіра позначка стала яскравішою.
Навколо неї з'явилися дивні кола, ніби станція щойно прокинулася після довгого сну.
MIRA уважно аналізувала дані.
— Це неможливо...
— Що саме? — запитав Еліас.
— Сигнал стає сильнішим. Вони самі дозволяють нам їх бачити.
Лада затамувала подих.
— Значить...
GAIA тихо закінчив її думку:
— Вони вирішили, що час настав.
Усі мовчки дивилися на екран.
Повільно, літера за літерою, почало з'являтися повідомлення.
«Якщо ви бачите цей сигнал...»
Наступний рядок змусив усіх переглянутися.
«Людство пройшло перше випробування.»
Еліас тихо прошепотів:
— Перше?..
На карті вперше з'явилася назва загадкової станції.
Але вона була пошкоджена.
Можна було прочитати лише кілька літер.
«ОРБІ...»
І повідомлення знову обірвалося.
MIRA підняла погляд на Еліаса.
— Капітане... здається, попереду на нас чекає зустріч, яка змінить усе.
Еліас упевнено кивнув.
— Тоді ми будемо готові.
