Пролог

Останній день Землі ніхто не впізнав.

Він почався так само, як і тисячі інших. Над містами сходило сонце. Десь поспішали на роботу люди, школярі сонно несли рюкзаки, у маленьких кав'ярнях пахло свіжою випічкою, а діти сміялися на майданчиках. Ніхто не здогадувався, що вже за кілька годин усе це залишиться лише спогадом.

Спочатку зник зв'язок.

Телефони замовкли один за одним. Супутники перестали відповідати. На екранах з'явилися повідомлення про помилки, але ніхто не надав цьому великого значення. Люди думали, що це звичайний збій.

Потім небо змінило колір.

Воно стало неприродно темним, ніби хтось повільно накрив планету величезною чорною тканиною. Вітер стих. Птахи перестали співати. Навіть собаки, які щойно безтурботно бігали вулицями, раптом насторожено дивилися вгору.

А потім прийшов гуркіт.

Не схожий на грім.

Не схожий на вибух.

Він був настільки глибоким, що, здавалося, його відчувала сама земля.

Люди почали бігти. Хтось кликав рідних, хтось намагався врятувати дітей, хтось просто стояв і дивився на небо, не вірячи власним очам.

По всій планеті одна за одною спалахували тривоги.

У космосі орбітальні станції вже приймали останніх евакуйованих. Шлюзи зачинялися. Лічильники місць стрімко зменшувалися.

— Ми більше нікого не можемо прийняти…

Ці слова лунали знову і знову.

Для тих, хто залишився внизу, вони стали вироком.

Капітан Еліас тоді був молодим офіцером. Він стояв біля величезного ілюмінатора станції й дивився на планету, де залишилися його батьки, друзі, його дім.

Він ще вірив, що людство знайде вихід.

Що завтра вони повернуться.

Що все можна буде виправити.

Але завтра так і не настало.

Минали дні.

Потім місяці.

Потім роки.

Земля мовчала.

Жодного сигналу.

Жодного повідомлення.

Жодної відповіді.

Лише безмежна тиша.

Минуло дев'яносто сім років.

На станції «Орбіта 9» виросло вже кілька поколінь людей, які ніколи не ходили лісом, не відчували теплого літнього дощу й не торкалися справжньої землі. Для них планета під ногами була лише красивою синьо-зеленою кулею за товстим склом.

Та одного дня...

Коли вже ніхто не чекав дива...

Старий приймач тихо ожив.

Пролунав короткий тріск.

Потім ще один.

І серед багаторічної тиші прозвучав сигнал.

Один-єдиний.

Але цього було достатньо, щоб змінити долю людства назавжди.