Спочатку:
На сторінку книги
Проєкт «Світанок»
Перші промені сонця торкнулися Землі далеко внизу.
З космосу вона вже не виглядала мертвою. Серед сірих континентів знову простягалися зелені плями лісів, блищали річки, а над океанами повільно рухалися білі хмари.
Еліас майже годину стояв біля панорамного ілюмінатора.
У руках він тримав чашку давно холодної кави.
Він навіть не помітив, коли до нього підійшла Лада.
— Ти зовсім не спав?
— Ні.
— Через той архів?
Еліас мовчки кивнув.
— Не можу перестати думати про слова MIRA. «Останній вибір людства»... Що це означає?
Лада теж подивилася на Землю.
— Можливо, ми дізнаємося сьогодні.
Наче почувши ці слова, по всій станції пролунав м'який сигнал.
Голос ATLAS був спокійним, але урочистим.
— Усіх керівників екіпажів прошу зібратися в Залі Ради через десять хвилин.
Зала Ради виявилася ще більшою, ніж бібліотека.
У центрі стояв круглий стіл, вирізаний із білого композитного каменю. Над ним повільно оберталася тривимірна модель Землі.
Артем уже чекав.
Поруч стояли MIRA, GAIA та ATLAS у вигляді голограм.
Коли всі сіли, Артем заговорив:
— Сьогодні ви дізнаєтеся правду, яку знали лише кілька людей.
Він торкнувся панелі.
Голограма змінилася.
Перед усіма з'явилася дата:
17 липня 2098 року.
— Це був день, коли керівники останніх міжнародних експедицій зрозуміли, що Земля більше не зможе підтримувати життя людства.
Наступне зображення показало поспішне будівництво космічних станцій.
— Тоді було створено чотири проєкти.
На екрані одна за одною з'явилися назви:
«Орбіта 9».
«Дарвін».
«Орбіта Перша».
І четверта...
Її назва залишалася прихованою.
Усі переглянулися.
Максим не витримав.
— Це та сама загадкова станція?
Артем лише кивнув.
— Так.
— Чому її назву приховали?
Артем подивився на ATLAS.
Той відповів замість нього.
— Тому що її місія була небезпечнішою за всі інші.
У залі запала така тиша, що було чути лише тихе гудіння систем станції.
Еліас нахилився вперед.
— Небезпечнішою... чому?
ATLAS мовчав кілька секунд.
— Бо саме там зберігається технологія, яка може або врятувати людство... або знищити його вдруге.
У Лади перехопило подих.
Данило повільно опустив руки на стіл.
Навіть MIRA не вимовила жодного слова.
Еліас відчув, як у грудях наростає тривога.
Він зрозумів:
усі попередні пригоди були лише початком.
Попереду чекало рішення, від якого залежала доля кожної людини.
Поки в Залі Ради обговорювали таємницю проєкту «Світанок», в іншому крилі «Орбіти Першої» сталося дещо несподіване.
Дідусь Андрій саме прогулювався оранжереєю разом із кількома дітьми. Він усміхався, розповідав їм, як колись пахли яблуневі сади навесні, як співали солов'ї та як після дощу над полями з'являлася веселка.
Раптом він замовк.
Його рука здригнулася.
Обличчя зблідло.
— Дідусю? — тихо покликала дівчинка.
Андрій притиснув долоню до грудей.
— Щось... мені...
Він похитнувся.
На щастя, поруч був медик зі станції.
— Швидко! Каталку!
За кілька секунд до них уже бігли лікарі.
— Обережно... Не хвилюйтеся, ми поруч, — лагідно сказала лікарка Марія.
Андрія поклали на каталку й швидко повезли до медичного відділення.
По всій станції пролунав тихий виклик для чергової медичної бригади.
У медичному центрі його під'єднали до апаратів.
На моніторах швидко змінювалися показники.
— Тиск підвищений.
— Пульс теж.
— Він дуже перевтомився, — сказав один із лікарів.
Лікарка Марія взяла Андрія за руку.
— Пане Андрію, чуєте мене?
Він повільно відкрив очі.
— Чую...
— Ви в безпеці. Зараз ми допоможемо.
Вона усміхнулася, щоб його заспокоїти.
— Глибоко вдихніть.
Андрій послухався.
Лікарі ввели ліки й уважно стежили за показниками.
За кілька хвилин серцебиття почало повертатися до норми.
Саме тоді до палати майже вбіг Еліас.
Він був блідий від хвилювання.
— Дідусю!
Марія тихо підняла руку.
— Спокійно. Йому вже краще.
Еліас підійшов ближче.
— Налякав ти нас...
Андрій слабко усміхнувся.
— Просто... старе серце нагадало, що мені вже не двадцять.
Еліас стиснув його долоню.
— Не жартуй так.
— А як інакше? Якщо перестану жартувати — тоді точно постарію.
У палаті пролунав тихий сміх.
Навіть лікарі усміхнулися.
Марія подивилася на Еліаса.
— Йому потрібен відпочинок. Жодних сильних переживань найближчі кілька днів.
Еліас кивнув.
— Обіцяю.
Андрій подивився на онука теплим поглядом.
— Не хвилюйся... Я ще хочу побачити, як ми повернемося додому.
Еліас ледь усміхнувся, хоча в очах блищали сльози.
— І побачиш. Я тобі це обіцяю.
За панорамним вікном повільно сходило сонце над Землею.
І вперше за довгий час Андрій дивився на нього не зі страхом, а з надією.
У палаті запанувала тиша.
Медичні прилади тихо працювали, показуючи, що стан Андрія вже стабільний.
Еліас сів поруч із дідусем і всміхнувся.
— Ну що, діду... Можна я тобі дещо розповім?
Андрій кивнув.
— Розповідай. Я бачу, ти ледве стримуєшся.
Еліас засміявся.
— Це правда.
Він на хвилину замовк, а потім почав:
— Сьогодні Артем відкрив нам найбільшу таємницю «Орбіти Першої». Вони майже сто років будували кораблі, зберігали знання, історію людства і чекали на день, коли ми будемо готові повернутися на Землю.
Андрій уважно слухав.
— Ми також дізналися про проєкт «Світанок». Це великий план відродження нашої планети. Вони вже знають, де можна будувати перші міста, де чиста вода, де відновилися ліси.
На очах дідуся з'явилася щира усмішка.
— Значить... усе було не даремно.
— Не даремно, — тихо відповів Еліас.
Він трохи нахилився ближче.
— Але це ще не все.
Андрій здивовано підняв брови.
— Я дещо для тебе приготував.
— Для мене?
Еліас кивнув і натиснув кнопку на невеликому планшеті.
За кілька секунд двері палати відчинилися.
До кімнати зайшли Данило, Максим, Лада, Сара, Артем і навіть кілька дітей, яких вони врятували із Землі.
У руках вони тримали невеликий торт.
На ньому світилися свічки.
Максим широко усміхнувся.
— Ми вирішили, що сьогодні треба святкувати.
— Що святкувати? — здивувався Андрій.
Лада відповіла першою:
— Нове життя.
Діти хором промовили:
— І те, що ви з нами!
У дідуся заблищали очі.
Він не зміг сказати ні слова.
Еліас обережно поклав руку йому на плече.
— Дякую, що дочекався мене.
Андрій міцно обійняв онука.
— Ні... Це я дякую, що ти повернувся.
У палаті запанувала така тепла атмосфера, що навіть лікарі на мить забули про роботу й усміхнулися.
За вікном повільно оберталася Земля.
І цього вечора всі зрозуміли: найбільший скарб — це не технології й не космічні станції.
Найбільший скарб — це люди, яких можна назвати родиною.
Свято тривало недовго.
Лікарі наполягли, щоб Андрій відпочив, а всі інші повернулися до своїх справ.
Перед тим як вийти, Еліас ще раз обійняв дідуся.
— Відпочивай. Ми нікуди без тебе не полетимо.
Андрій усміхнувся.
— Я ще покажу вам, як правильно садити яблуні на новій Землі.
— Домовилися.
Усі тихо вийшли з палати.
Пізно ввечері Еліас знову прийшов до командного центру.
За панорамним вікном сяяла Земля.
MIRA вже чекала.
— Капітане.
— Як дідусь?
— За даними медичного відділення, його стан стабільний. Йому потрібен лише спокій.
Еліас полегшено видихнув.
— Дякую...
MIRA кілька секунд мовчала.
— Є ще одна новина.
— Яка?
Перед Еліасом засвітилася зоряна карта.
Три знайомі станції — «Орбіта 9», «Дарвін» і «Орбіта Перша» — світилися зеленими позначками.
Потім між ними з'явилися тонкі світлові лінії.
— Що це?
— Я завершила об'єднання навігаційних систем усіх трьох станцій.
На екрані з'явився напис:
«Єдина мережа людства активована.»
Еліас усміхнувся.
— Ми справді стали одним цілим...
Саме в цей момент до командного центру зайшли Лада, Данило, Максим, Сара, Артем і ATLAS.
Артем подивився на всіх присутніх.
— Відсьогодні більше немає окремих станцій.
Він простягнув руку Еліасу.
— Є лише одна команда.
Еліас міцно потиснув її.
Лада поклала свою долоню зверху.
Потім Данило.
Максим.
Сара.
Навіть голограми MIRA, GAIA та ATLAS засвітилися яскравіше, ніби теж брали участь у цій миті.
За великим вікном повільно сходило сонце над Землею.
Його золотаве світло наповнило командний центр.
Еліас усміхнувся.
— Ми більше не шукаємо новий дім.
Він подивився на блакитну планету.
— Ми повернемо свій.
Усі мовчки дивилися на Землю.
Попереду було ще багато труднощів.
Але тепер вони знали найголовніше:
поки люди тримаються разом, у них завжди є майбутнє.
