Спочатку:
На сторінку книги
Перед останньою межею
Минуло кілька днів після отримання загадкового повідомлення. На «Орбіті 9» ніхто вже не жив так безтурботно, як раніше. Навіть діти помічали, що дорослі стали тихішими.
Еліас стояв у командному центрі, дивлячись на зоряну карту.
Сіра позначка більше не зникала.
Вона ніби чекала на них.
— MIRA, чи є зміни? — запитав він.
— Так. Координати стали стабільними. Ми можемо вирушати будь-якої миті.
У цей момент на екрані з'явилася Лада зі станції «Дарвін».
— Ми теж готові, — сказала вона. — GAIA завершив підготовку. Наші біологи взяли все необхідне: насіння, зразки ґрунту й рослин. Якщо попереду є життя, ми хочемо допомогти.
Еліас усміхнувся.
— Дякую. Разом буде легше.
Данило підійшов до брата.
— Пам'ятаєш, як ми мріяли просто пережити ще один день?
— Пам'ятаю.
— А тепер летимо відкривати новий світ.
Максим засміявся.
— Головне, щоб там не було істот, які захочуть нас з'їсти.
Усі усміхнулися. Навіть MIRA промовила:
— Імовірність цього становить лише 0,8%.
— Лише? — пожартував Максим.
У командному центрі пролунав сміх. Він допоміг хоча б на мить забути про тривогу.
Та раптом світло на станції кілька разів блимнуло.
— MIRA?
— Це не аварія...
На головному екрані без жодного попередження з'явилося обличчя невідомого чоловіка.
Він був літнім, із сивим волоссям і дуже спокійним поглядом.
— Якщо ви бачите мене... значить, ви дійшли набагато далі, ніж ми сподівалися.
Усі завмерли.
— Я командир останньої прихованої станції. Ми багато років спостерігали за людством.
Еліас зробив крок уперед.
— Чому ви не виходили на зв'язок?
Чоловік сумно усміхнувся.
— Бо людство спочатку мало навчитися рятувати одне одного, а не залишати позаду слабших.
Еліас мовчав.
Він згадав людей на Землі, дітей, яких вони врятували, своїх братів, дідуся, Ладу та екіпаж «Дарвіна».
Можливо...
Саме це і було тим випробуванням.
Чоловік продовжив:
— Якщо ви готові, прилітайте. Настав час об'єднати всі станції.
Екран згас.
У командному центрі запала тиша.
Еліас подивився на своїх друзів.
— Починаємо останню подорож.
І кожен зрозумів: попереду їх чекає найважливіша зустріч у історії людства.
Наступного ранку на «Орбіті 9» панувало незвичне пожвавлення. Усі три станції працювали як одна команда. Інженери перевіряли двигуни кораблів, біологи зі станції «Дарвін» переносили контейнери з рослинами, а медики готували обладнання для майбутньої експедиції.
Еліас стояв у великому ангарі й дивився, як люди допомагають одне одному. Він усміхнувся.
— Колись ми були незнайомцями, — тихо сказав він. — А тепер стали однією родиною.
Поруч підійшла Лада.
— Думаєш, вони приймуть нас?
Еліас подивився на зорі.
— Не знаю. Але якщо вони чекали, значить, у них була причина.
GAIA промовив спокійним голосом:
— Усі кораблі готові до старту.
MIRA додала:
— Маршрут прокладено. До невідомої станції залишиться приблизно сім годин польоту.
Максим усміхнувся.
— Сім годин — і ми дізнаємося найбільшу таємницю людства.
Данило поплескав брата по плечу.
— Головне, щоб ти цього разу не заблукав у коридорах чужої станції.
Усі засміялися.
Навіть напруження стало трохи меншим.
Еліас натиснув кнопку загального зв'язку.
Його голос лунав по всій «Орбіті 9» і станції «Дарвін».
— Друзі! Колись ми думали, що залишилися самі у Всесвіті. Потім ми знайшли людей на Землі. Згодом знайшли нових друзів. А тепер летимо назустріч тим, хто багато років чекав нашого приходу.
Він зробив коротку паузу.
— Хай що чекає попереду, ми зустрінемо це разом.
В ангарі пролунали оплески.
Діти радісно махали руками, дорослі усміхалися, а в очах багатьох блищали сльози.
Двигуни кораблів один за одним ожили.
Попереду була остання подорож.
Подорож, яка мала назавжди змінити історію людства.
Кораблі один за одним залишили ангари.
Через панорамні ілюмінатори було видно, як «Орбіта 9» повільно віддаляється. Поруч летіла станція «Дарвін», а попереду, серед безмежної темряви космосу, світила загадкова точка.
У командному центрі панувала незвична тиша.
— MIRA, скільки залишилося? — запитав Еліас.
— Двадцять хвилин до місця призначення.
Лада затамувала подих.
— Невже ми нарешті побачимо їх...
GAIA тихо відповів:
— Я фіксую активність. Вони вже знають, що ми наближаємося.
Максим нервово потер долоні.
— Чомусь хвилююся більше, ніж тоді, коли ми летіли на Землю.
Данило усміхнувся.
— Це нормально. Ми стоїмо на порозі нової сторінки історії.
Раптом попереду спалахнуло м'яке біле світло.
Темрява ніби розступилася.
Із неї повільно почала з'являтися величезна космічна станція.
Вона була в кілька разів більшою за «Орбіту 9» і «Дарвін» разом. Її сріблястий корпус виблискував у світлі далеких зірок, а навколо оберталися кільця із сонячних панелей.
Усі мовчали.
— Неймовірно... — прошепотіла Сара.
На борту станції повільно засвітилися великі літери:
«ОРБІТА ПЕРША»
MIRA тихо промовила:
— Це найстаріша станція людства...
За кілька секунд на головному екрані знову з'явився той самий літній чоловік.
Та цього разу він усміхався.
— Вітаю вас... Діти Землі.
Він зробив коротку паузу.
— Ви довели, що людяність сильніша за страх. Саме тому сьогодні двері нашої станції відчиняються для вас.
Попереду повільно відкрився величезний шлюз.
Еліас глянув на свій екіпаж, на Ладу, Данила, Максима, дідуся Андрія, дітей і всіх людей, яких вони врятували.
Він усміхнувся.
— Ходімо.
Кораблі повільно полетіли до світла.
Попереду на них чекало майбутнє, про яке людство мріяло майже сто років.
