Раді Вас бачити!

Першим викликали сторожа, літнього чоловіка. Він увійшов до кімнати, знімаючи стару кепку, і одразу почав нервово м’яти її в руках. Його обличчя було зморшкуватим, а очі 👀 бігали, ніби він намагався уникнути прямого погляду слідчого.

— Розкажіть, що ви бачили та чули вранці, коли стався інцидент, — почав слідчий, увімкнувши диктофон.

Сторож прокашлявся, його голос тремтів від хвилювання.

— Та я, значить, був на своєму посту, біля воріт ферми. Нічого такого не чув, клянусь! Ну, тобто, я чув, 🐽 свині гудуть, як завжди, але криків... криків не чув. Я ж не думав, що там щось таке може бути. Круков, він же нормальний мужик був, ну, може, випивав інколи, але щоб до дівчинки... — він затнувся, опустивши очі.

— Тобто ви стверджуєте, що не чули жодних криків? — уточнив слідчий, звівши очі.

— Та не чув, їй-богу! — сторож підняв руки, ніби присягаючись. — Я ж там, біля воріт, сидів, а комора далеченько. Там двері міцні, дубові, і стіни товсті. Може, через те й не чув.

— А коли ви дізналися, що щось сталося? — слідчий постукав ручкою по столу.

— То вже коли свинарка прибігла. Кричить: «Там хтось у коморі, двері зачинені!» Я спочатку подумав, що то, може, злодії якісь, чи що. Побіг за нею, а двері дійсно зачинені. Я стукав, гукав — ніхто не відгукується. Став я двері виламувати. А тоді згадав, що ключ у механізатора. Ну, я йому подзвонив.

— Чому одразу не викликали міліцію? — запитав слідчий, записуючи щось у блокнот.

Сторож зніяковів, почухав потилицю.

— Та... не знаю. Не подумали. Ми ж спочатку не знали, що там таке. Думали, може, хтось просто зачинився випадково. А коли двері відчинили, побачили... — він замовк, ковтнувши. — Побачили Крукова на підлозі, а дівчинка, Аля, вся тремтить, молоток у руках тримає.

Слідчий кивнув, відпустив сторожа і викликав наступного свідка.

Свинарка увійшла до кімнати впевненою ходою. Це була кремезна жінка років сорока, з рум’яними щоками та прямим поглядом. Вона сіла, склавши руки на грудях, і чекала на запитання.

— Розкажіть, як ви дізналися про інцидент, — розпочав слідчий.

— Я прийшла на роботу десь о п’ятій ранку, як завжди, — почала вона, її голос був спокійним, але відчувалася легка напруга. — Треба було перевірити 🐽 свиней, нагодувати їх. Іду повз комору, чую — звідти крики. Спочатку подумала, що то, може, коти 😿 якісь б’ються, але потім зрозуміла, що то людський голос. Кричав чоловік, і ще дівчинка щось гукала. Я підбігла до дверей, стукаю — не відчиняють. Двері міцні, не виб’єш. Побігла за сторожем.

— Що ви побачили, коли двері відчинили? — запитав слідчий.

Жінка зітхнула, її обличчя посерйознішало.

— Коли механізатор, приніс ключ і відчинив двері, ми побачили... ну, Крукова на підлозі. Він лежав, кричав, руки до підлоги прибиті цвяхами. Крові повно, аж до лиця дотекла, через що він увесь червоний був. Аля стояла поруч, бліда, як стіна, тремтить, у руках молоток тримає. Я одразу до неї, обняла, кажу: «Не бійся, дитинко, все буде добре». Вона тільки кивала, нічого не говорила.

— Ви помітили щось незвичайне в її поведінці чи одязі? — уточнив слідчий.

— Одяг на ній був порваний, на плечі й на рукаві. І синці на руках, я одразу помітила. Вона виглядала наляканою, але, знаєте, не так, як би плакала чи панікувала. Вона просто стояла, ніби в шоці, але трималася.

Лідія Максимівна, почувши про синці, стиснула губи, а Вероніка Григорівна опустила голову, ніби відчуваючи провину за те, що не догледіла вихованку.

— Чому ви не викликали одразу міліцію чи медиків? — запитав слідчий.

— Та ми спочатку розгубилися, — зізналася свинарка — Не знали, що з Круковим робити. Він кричав, матюкався, але ми ж не лікарі, боялися цвяхи витягати, щоб гірше не стало. Я сказала механізатору, щоб дзвонив фельдшеру. А він уже викликав бригаду з Обухова.

Слідчий кивнув, записав щось і відпустив її.

Останнім викликали механізатора. Він був високим, худорлявим чоловіком із засмаглим обличчям і мозолистими руками. Він увійшов, сів і одразу почав розповідати, не чекаючи запитань.

— Я був удома, коли сторож подзвонив. Сказав, що в коморі щось не те, двері зачинені, крики чути. Я знайшов ключ — він у мене в сараї лежав, я його завжди там тримаю. Прибіг до ферми, відчинив 🚪 двері. А там... ну, ви самі знаєте. Круков на підлозі, руки прибиті, кров'ю весь залитий. Дівчинка стоїть, тремтить, але мовчить. Я спочатку не зрозумів, що сталося, але жінки одразу Алю забрали, почала вона заспокоюватись.

— Ви бачили, в якому стані була Аліна? — запитав слідчий.

— Та бачив. Вона була налякана, одяг порваний. Але трималася, не плакала. Я ще подумав, що вона міцна дівчинка, раз таке пережила.

— Що ви зробили з Круковим? — продовжував слідчий.

— Ну, я ж не лікар. Він кричав, матюкався, але ми боялися цвяхи витягати. Я подзвонив фельдшеру, той викликав швидку. Поки вони їхали, ми Алю заспокоювали, а я стояв біля Крукова, щоб він не наробив дурниць. Він то непритомнів, то приходив до тями. Крові було багато, але не так, щоб прям фонтаном. Мабуть, Аля зачепила якусь судину у руці.

Слідчий задав ще кілька уточнювальних запитань про час і послідовність подій, після чого відпустив свідків.

Після завершення допитів слідчий вимкнув диктофон і відкинувся на спинку стільця. Я помітив, 🐂 як він потер скроні, ніби намагаючись позбутися головного болю. Я залишився в кімнаті зі слідчим, щоб обговорити подальші кроки. Атмосфера в приміщенні була напруженою, але відчувалася певна полегкість — Аліна, попри свій юний вік, трималася гідно, а свідчення очевидців лише підтверджували її версію подій. Слідчий, чоловік середнього віку з утомленими очима, але гострим 👀 поглядом, відкинувся на спинку стільця і зітхнув.

— Ну що, адвокате, свідчення збігаються. Дівчинка була в небезпеці, це очевидно. Але методи її самозахисту... скажемо так, нестандартні. Можуть бути в неї неприємності, особливо через стан Крукова.

— Вона діяла в стані необхідної оборони, — відповів я, намагаючись говорити спокійно. — Її одяг порваний, синці на руках, свідки це підтверджують. Круков явно мав злочинні наміри.

— Побачимо, що скаже суд, — зітхнув слідчий. — Але я згоден, що Аліну не варто арештовувати. Її передадуть під нагляд інтернату. Вероніка Григорівна вже запевнила, що вони простежать за нею.

Я кивнув, задоволений таким рішенням. Мої нотатки були повними, і я вже бачив, 🐂 як будуватиму захист Аліни. Покази свідків, стан її одягу, синці — усе це підтверджувало її версію. Але я знав, що попереду ще багато роботи, особливо якщо Круков спробує подати свою версію подій.

— Я поговорю з вихователями інтернату, — сказав я. — Треба забезпечити Аліні психологічну підтримку. Потрібно зрозуміти, що Круков скаже.

Слідчий знизав плечима.

— Якщо він заговорить, то, швидше за все, спробує себе виправдати. Але з такими травмами... — він похитав головою. — Лікарі кажуть, що йому : Аля не зачепила нічого критичного.Судина, яку вона зачепила, виявилася не така серйозна, але крововтрата була значною.

Я попрощався зі слідчим і вийшов на вулицю. Стелла все ще стояла біля входу, тримаючи в руках недопалок. Її очі були червоні, але вона трималася. Побачивши мене, вона кинулася назустріч.

— Пане Богдане, що з Алею? Її не заберуть? — її голос тремтів від хвилювання.

— Поки що ні, — відповів я спокійно. — Її передали під нагляд інтернату. Але справа ще не закрита. Я зроблю все, щоб захистити її.

Стелла зітхнула з полегшенням, але її погляд залишався тривожним.

— Вона не винна. Цей Круков... він завжди так дивився на нас, коли ми приходили на ферму.. Я мала піти з нею...

— Не звинувачуйте себе, — перебив я. — Ви зробили все, що можна, коли принесли одяг і підтримали її. А тепер скажіть, знаєте щось про Крукова? Може, він раніше чіплявся до когось?

Стелла задумалася, стискаючи губи.

— Ну... він якось жартував, коли ми з Алею носили воду на ферму. Казав щось типу: «Дівчатка, ви такі гарні, що я б вас до себе додому забрав». Я тоді сильно його злякалася, Аля мене заспокоювала.

— Це важливо, Стелло. Якщо згадаєте ще щось, одразу телефонуй мені, — я простягнув їй свою візитівку. — І тримайся якнайдалі від ферми, поки все не владнається.

Вона кивнула. Вероніка Григорівна заявила:

_. — Це була моя ідея направляти дітей на роботу. Я завжди вважала, що дітей із дитбудинку треба готувати до життя не тільки словами, а й справами. Вони не мають тепла родинного дому, тому найцінніше, що ми можемо їм дати, — це навички, які допоможуть стати на ноги. Не жалість, не подарунки, не солодощі раз на свято, а вміння працювати, заробляти, розуміти себе у світі, де ніхто нічого не подає.

_. — Розумію — сказав я

_. — Зайві подарунки, особливо там, де й так не вистачає стабільності, можуть більше нашкодити, 🔪 ніж допомогти. Вони псують характер, народжують очікування, а потім — розчарування. Ні, я не проти радості, не проти добрих вчинків. Але справжня доброта — це не просто вручити пакунок з бантиком, а дати дитині інструменти, щоб вона сама навчилась будувати своє майбутнє. Тому змалечку я привчаю їх до праці. Не до тяжкої роботи, ні — ніхто з них не знемагає, я за цим пильно стежу. Але кожен має свою справу, свою відповідальність. Хтось допомагає в майстерні, хтось на кухні, інші — в теплиці чи на заняттях із теслярства. Це уроки життя. Вони вчаться тримати інструмент, планувати день, доводити справу до кінця. І головне — починають вірити в себе. Наше завдання – не просто дати дітям рибу, а навчити їх ловити її самостійно. Ми прагнемо виховати повноцінних членів суспільства, здатних долати труднощі, будувати власне життя та бути успішними. Ви юрист, розумієте, що це не зовсім законно, тут можуть звинуватити в незаконному підприємництві

Я кивнув.

_. — Коли я бачу, як вони вперше отримують свої невеликі, але чесно зароблені гроші — очі в них світяться так, ніби їм подарували весь світ. Бо то вже не просто заробок, а символ — того, що вони можуть, що у них виходить. А це — найкращий подарунок, який я можу їм дати.

_. — А про Аліну що скажете? — запитала Лідія Максимівна.

_. — Аліна особливий випадок. Звісно, кожен вихованець має свої особливості, але Аліна на тлі інших виділяється. Вона — учениця середніх здібностей: не відмінниця, але й не відстає. Їй не завжди легко дається математика, іноді вона плутається в датах на історії, а твори пише скоріше щиро, 🔪 ніж стилістично грамотно. Але в неї є те, що важить іноді більше за шкільні оцінки — внутрішня хватка. Така особлива жила, завдяки якій вона не зникає у натовпі, не пасе задніх. Вона не з тих, хто мовчки терпить. Якщо вже взялася — доведе до кінця. Якщо бачить ціль — іде до неї вперто, зціпивши зуби. Зовні — стримана, але ви бачили, всередині — вогонь. Особливо, коли йдеться про справедливість. У такі моменти вона мовби вибухає зсередини. Несправедливість для неї — як 🐂сірник до пороху: не терпить брехні, приниження слабшого, кривди без відповіді. Якщо бачить, що когось ображають, не проходить повз. Навпаки — кидається, як розлючена 🐯 кішка, і не завжди може стриматись. Бувало, що й серйозно дісталося тому, хто вирішив, що можна знущатись безкарно. Вона вміє за себе постояти

_. — Тут навіть занадто — зазначила Лідія Максимівна

_. — Вона жорстка. Її захисні реакції — це не сльози, а кулаки. Звикла сама за себе бути і щитом, і мечем. Рано навчилась жити в режимі "вижити", а не "довіряти". Це особистість із сильним характером.

Мені потрібно було зібрати якомога більше деталей, щоб підготувати захист Аліни. Хоча формально її не арештували, ситуація залишалася хиткою. Будь-який необережний крок, і справа могла повернутися проти неї.

А я обдумував подальші вчинки. Справа обіцяла бути гучною, попри застереження слідчого до 🐍 ЗМІїв. Аліна діяла в стані необхідної оборони, але її методи — прибиті до підлоги долоні Крукова — могли викликати неоднозначну реакцію в суді. До того ж я не був певен, що Круков не спробує перевернути ситуацію, звинувативши Аліну в надмірній жорстокості.

Ми оглянули кімнату, де Аля мала відбувати покарання. Скромно і зручно. Стелла обіцяла, що допоможе, агрохолдинг теж пообіцяв проконтролювати. Гарантували, що унеможливлять скандали і не пустять буйних чоловіків. Слідчий припустив, що чоловіки цю дівчинку і самі будуть десятою дорогою обходити. Мені вже нема чого було робити в селі, давши номер мобільного телефона, я попросив повідомляти, коли там щось таке трапиться. Стелла пішла мене проводжати до мого тимчасового помешкання. 

Це була скромна та працьовита студентка, яка навчалася у місті та вирішила знайти тимчасовий підробіток у заможному селі. Вона прагнула стати незалежною та не хотіла обтяжувати своїх родичів фінансовими труднощами. Розуміючи, що самостійність вимагає зусиль і рішучості, дівчина вирушила на пошуки роботи, щоби забезпечити власні потреби. Вона здружилася з Аліною, і тепер, коли подруга потрапила в біду, всіляко намагалася полегшити її долю.

Я придумав для неї завдання.

_. — У мене склалося таке враження, що отой Круков просто натуральний маніяк І в нього і раніше були жертви серед жінок. Можете обережно розпитати робітниць, може, якісь постраждали від нього. І потім мене повідомте, як зможете

Стелла зраділа. 

Наступного дня я зателефонував своїй начальниці, Оксані Олексіївні, щоб доповісти про хід справи. Вона вислухала мене уважно, а потім сказала:

— Дан, ти розумієш, що ця справа може стати для нас або великим успіхом, або великою проблемою? Якщо ми правильно розіграємо карти, Аліна вийде героїнею, яка захистила себе від нападника. Але якщо ЗМІ 🐍 почнуть роздувати історію про «жорстоку дівчинку з молотком», нам буде складно. Треба діяти швидко. Зустрінься з психологом, який працює з Алею, і переконайся, що її свідчення будуть послідовними. І ще... перевір Крукова. Якщо він має «хвости» в минулому, це може нам допомогти.

Я погодився і того ж дня поїхав до інтернату. Там мене зустріла Вероніка Григорівна, вихователька Аліни. Вона виглядала стурбованою, але намагалася тримати себе в руках.

— Аля зараз із психологом, — повідомила вона. — Дівчинка тримається, але я бачу, що їй важко. Вона не хоче про це говорити, але коли згадує Крукова, її аж трусить.

— Це нормально, — відповів я. — Вона пережила травму. Головне, щоб психолог допоміг їй це пережити. Скажіть, Вероніко Григорівно, ви знали Крукова? Він часто з’являвся на фермі?

Вихователька зітхнула.

— Не дуже. Завжди тримався трохи осторонь, але я не думала, що він здатен на таке. Хоча... — вона завагалася, — одна з наших дівчаток якось скаржилася, що він надто довго на неї дивився, коли вона допомагала на фермі. Я тоді не надала цьому значення, подумала, що то дитячі вигадки.

— Це може бути важливим, — сказав я. — Якщо будуть ще якісь деталі, повідомте мене, будь ласка.

Я не стану розповідати, як🐂 заходив до експертів і надавав їм запити.. Скажу, що експертних бюро в нас багато і знаходяться вони в різних місцях. Добре, що Обухів невеликий райцентр і 🚗 машиною можна об’їхати їх доволі скоро. Я написав у кожному бюро, які саме деталі треба розглянути першочергово. І дуже швидко слідство, прокурор і я отримали попередні результати експертизи по справі в Обухівському районі. На тілі Давиглини знайдено синці, зокрема, на руках, ногах і плечах. Її сукня порвана у кількох місцях. Одежа Крукова не постраждала. На ключах, знайдених у його одязі і явно схованих, відбитки пальців Крукова і тільки Крукова. Крові на ключах немає, отже, відбитки там з’явилися до того, як долоні і пальці Крукова прийшли в неробочий стан. На жаль, аналіз ДНК був ще не готовий, тому остаточно довести, що нападником був саме Круков, я не міг. Але то вже питання часу. 

Міліція Обухова, отримавши номери купюр від Валентини Миколаївни, швидко відстежила їхній шлях. Лагун, намагаючись замести сліди, обмінював гривні на євро в незаконних обмінниках на околицях міста. У першому обміннику він отримав євро, але, втрачаючи на курсі, у другому обміннику знову міняв їх на гривні, щоб скинути «мічені» купюри. Саме під час чергового обміну в підпільному пункті його й затримали. Лагун навіть не встиг зреагувати — оперативники Обухова спрацювали чітко, закувавши його в наручники прямо біля каси.

Того ж вечора Валентина Миколаївна, стоячи біля вікна у своєму кабінеті, набрала номер Ігоря Баранчука. Її голос, як🐂 завжди, був діловим, але з ноткою полегшення.

— Пане Баранчук, добрий вечір, — почала вона. — Хороші новини. Лагуна затримали. Гроші ваші, весь виграш, повернуть завтра. Пропоную зустрітися в банку, покладете їх на рахунок і оформите картку. Так безпечніше, ніж 🔪із кейсом по дворах ходити.

Баранчук на іншому кінці слухавки аж видихнув від радості.

— Валентино Миколаївно, це ж… це ж неймовірно! Дякую вам! У банку, кажете? Добре, я буду. О котрій?

— О десятій ранку, — відповіла Валентина. — І не спізніться.

Наступного дня в банку, у просторому залі з високими стелями, Баранчук уже чекав біля стійки. У старій куртці, але з широкою усмішкою, він виглядав як людина, яка нарешті видихнула після довгого кошмару. До речі, скажу, що команда, яка програла той матч, стала чемпіоном, а ті, що виграли — втримались у лізі. Валентина увійшла, тримаючи теку з документами, і кивнула.

— Усе готово. Оформляйте рахунок і картку.

Баранчук, підписуючи документи, не міг стримати емоцій. Коли менеджер підтвердив, що гроші зараховані на рахунок, а картка готова, Ігор у пориві радості нахилився і чмокнув Валентину в щічку.

— Дякую вам, Валентино Миколаївно! Ви просто янгол! — вигукнув він.

Валентина, злегка зніяковівши, але з теплою усмішкою, відмахнулася.

— Ну, годі, пане Баранчук, — сказала вона, поправляючи зачіску. — А то ще Ольга приревнує, а ваші діти насварили б вас. Бережіть ці гроші, і більше ніяких прогулянок із кейсами.

Баранчук засміявся, тримаючи новеньку банківську картку.

— Та я вже вивчив урок! — запевнив він. — Дякую ще раз, ви з «Агрусом» і міліцією зробили неможливе.

Валентина кивнула, попрощалася і неквапливо пішла до виходу з банку. На вулиці вона зупинилася, дістала ароматну сигарету, запалила її й пустила дим у бік осіннього неба. Потім, усміхнувшись своїм думкам, попрямувала до букмекерської контори, де на неї чекали нові справи, але вже без погонь і пограбувань. Резонансна справа і ця сцена з Баранчуком у банку покращила репутацію букмекерів, клієнтів у них побільшало.ЗМІ 🐍 зробили фотографії, прорекламували букмекерську мережу на вищому рівні.

Валентина Миколаївна повернулася до букмекерської контори, де її вже чекали працівники. Вона увійшла до зали, тримаючи в руках теку з документами, і зупинилася біля каси. Дмитро і Павло, які щойно закінчили обслуговувати кількох клієнтів, повернулися до неї з виразом очікування на обличчях. Валентина, як завжди, запалила сигарету, пустила дим у бік відчиненого вікна і заговорила своїм звичним діловим тоном, але з ноткою полегшення.

— Панове, хороші новини, — почала вона, обводячи всіх поглядом. — Подолюка і Лагуна затримали. Баранчук свої гроші отримав, усе на банківському рахунку, картку оформив. Неприємності закінчилися. Сподіваюся, після цих новин люди знову підуть до нас, і прибутки зростуть.

Дмитро, поправляючи окуляри, видихнув із полегшенням і кивнув.

— Це добре, Валентино Миколаївно, — сказав він. — А то я вже думав, що клієнти нас стороною обходитимуть. Репутація — річ тонка.

Павло, який стояв біля монітора, посміхнувся і додав:

— Та тепер точно краще буде. Люди дізнаються, що ми своїх не кидаємо, що з міліцією спрацювали. Це ж як реклама!

Товстенко, спершись на стілець, кивнув, хоча його обличчя залишалося серйозним.

— Головне, що камери все зафіксували, і ми чисті, — сказав він. — Я ж казав, що напад не від нас пішов. А клієнти повернуться, куди вони дінуться.

Валентина затягнулася сигаретою, задумливо дивлячись у вікно.

— Повернуться, якщо ми все правильно зробимо, — відповіла вона. — Треба посилити охорону на великі виплати. І, Дмитре, відтепер перевіряй кейси двічі, а не раз. А ти, Павле, не відволікайся на свої ставки, коли клієнти в залі. І, камери — твоя відповідальність. Щоб усе було як годинник.

— Зрозумів, — відгукнувся Товстенко, ледь посміхнувшись.

— Ясно, Валентино Миколаївно, — додав Михайло, трохи ніяковіючи. — Я ж стараюся.

Дмитро лише кивнув, записуючи щось собі в блокнот.

— І ще, — продовжила Валентина, — я поговорю з керівництвом, щоб нам виділили додатковий бюджет на рекламу. Розкажемо, як 🐂ми допомогли клієнту повернути виграш. Люди люблять такі історії. Це підніме довіру.

Вона погасила сигарету об край попільнички і глянула на всіх із легкою усмішкою.

— Ну, за роботу, панове. Покажімо, що ми — це не лише ставки, а й надійність.

Працівники розійшлися по своїх місцях. Дмитро повернувся до каси, Михайло почав перевіряти нові ставки на моніторі, а охоронець пішов оглядати камери й перевіряти записи. Зала поступово наповнювалася клієнтами — новина про затримання злочинців і повернення грошей Баранчуку вже почала ширитися містом.

Тим часом у кабінеті Валентина Миколаївна сіла за стіл, відкрила ноутбук і почала складати звіт для керівництва. Вона знала, що ця історія не лише врятувала репутацію контори, а й може стати поштовхом для її розвитку. Закінчивши звіт, вона відкинулася на спинку крісла, дістала ще одну сигарету.

— Ну що ж, — тихо сказала сама собі, — іноді навіть неприємності обертаються на краще.

За вікном сонце повільно сідало, а в конторі панувала атмосфера спокійної впевненості — попереду були нові клієнти, нові ставки і, можливо, нові виклики. Але Валентина була готова до всього.

Слідчі дії на сьогодні завершені, Аліна під наглядом агрохолдингу, тож я вирішив, що можу дозволити собі поїздку до Києва. Але спершу потрібно повідомити всіх, хто має бути в курсі. Я зайшов до Вероніки Григорівни, виховательки Аліни.

— Добрий день, Вероніко Григорівно. Я планую сьогодні поїхати до Києва, але буду на зв’язку. Коли щось термінове — дзвоніть, будь ласка, одразу.

— Добре, Богдане, я зрозуміла. Ми тут доглянемо за Алею, не хвилюйтеся. Вона зараз із психологом, здається, тримається. Поселили її напроти будинку дільничного. Але якщо щось станеться, я одразу вам зателефоную. Ви ж швидко зможете повернутися?

— Звісно, — відповів я. — Від села до Києва година максимум. Я весь час буду на зв’язку. І ще, якщо Аля щось згадає чи захоче поговорити, дайте мені знати. Це може бути важливим для справи.

— Добре, — відповіла Вероніка Григорівна. — Я прослідкую. І... дякую вам, що так за неї дбаєте. Вона хороша дівчинка, хоч і з характером. Не заслуговує вона на таке.

— Зроблю все можливе, — запевнив я і попрощався.

Наступною була Лідія Максимівна з районної служби у справах дітей. Я набрав її номер, і вона відповіла майже одразу.

— Лідіє Максимівно, добрий день. Богдан Борзаков. Я їду до Києва на день, але телефон завжди зі мною. Якщо щось потрібно по Аліні — дзвоніть, будь ласка.

— Ох, Богдане, — її голос був теплим, але з ноткою занепокоєння. — Добре, що ви попередили. Я тут із Веронікою Григорівною постійно наглядаємо за Алею. Вона, бідненька, ще стурбована, але тримається. Ви ж не надовго, правда? Бо ця справа... вона така делікатна.

— Не надовго, — заспокоїв я. — Я повернуся, якщо буде потреба. Ви ж знаєте, я не залишу Алю без захисту. Якщо будуть якісь зміни чи нові свідчення, одразу повідомте.

— Звісно, звісно, — відповіла Лідія Максимівна. — Я прослідкую, щоб усе було в порядку. І з психологом вона сьогодні ще раз поговорить. Дякую вам

Попрощавшись, я набрав номер слідчого. Він відповів після кількох гудків, і я одразу почув у його голосі ледь приховану усмішку.

— Вітаю! — сказав він, потираючи скроні, але з блиском в очах. — Усе добре, адвокате, зганяй до Києва. Я тут в Обухові загруз у купі справ, тож у селі найближчим часом не буду. А щодо Аліни... — він хмикнув. — Знаєш, я в захваті від цієї дівчинки!

— Та вже, — усміхнувся я у відповідь. — Але ми ж із вами розуміємо, що вона захищалася. Я буду на зв’язку, якщо щось нове з’явиться — дзвоніть.

— Домовилися, — відповів слідчий. — Їдь спокійно, я тут тримаю все під контролем.

Я поклав слухавку, відчуваючи легке полегшення. Усі попереджені, Аліна під наглядом, а я можу вирушити до Києва, щоб зв’язатися з Оксаною Олексіївною та зібрати додаткові матеріали для справи.

Стелла тихенько постукала у двері кімнати, де перебувала Аліна. Аля сиділа на ліжку, тримаючи в руках склянку з водою. Її обличчя було блідим, але очі горіли впертим вогнем. Стелла сіла поруч, дістала з кишені пачку сигарет і простягнула одну Алі.

— Тримай, — тихо сказала вона, дістаючи запальничку. 

Аліна взяла сигарету, затяглася і видихнула дим, дивлячись у вікно. Стелла з, трохи повагавшись, заговорила.

— Аль, я хочу, щоб ти знала... Я з тобою. Що б там не було, я тебе не кину. Ти ж моя подруга, — її голос був ніжним, майже тремтливим. Стелла завжди була такою — м’якою, чутливою. — Я знаю, як тобі зараз важко. Але ти сильна. Ти... ти зробила те, що я б ніколи не змогла.

Аліна повернула голову, подивилася на Стеллу і ледь усміхнулася.

— Та ну, Стелло, не починай

— Ти правильно зробила, — перебила Стелла, стискаючи її руку. — Цей Круков... він заслужив. Я пам’ятаю, як він на нас дивився, коли ми воду носили. Мені аж моторошно ставало. А ти... ти йому показала.

Аліна зітхнула, затягнувшись сигаретою. Її пальці злегка тремтіли, але вона намагалася триматися.

— Пан Богдан сказав, що все буде добре. І я тобі обіцяю, я буду тут. Я всім розкажу, який цей Круков був. Я вже говорила з дівчатами на фермі, дехто каже, що він і до них чіплявся. Я все пану Богдану передам.

Аліна кивнула, дивлячись на старшу подругу зі вдячністю. Стелла, попри свою ніжну натуру, була готова стояти за неї горою. Вони докурили, Стелла обняла Алю.

— Усе буде добре, — прошепотіла вона. — Я з тобою.

У кабінеті прокурора Едуарда Чванова панувала напружена атмосфера. За столом сидів сам прокурор — високий, худорлявий чоловік у ідеально випрасуваній білій сорочці. Його очі за склом окулярів були холодними і пронизливими. Перед ним, на стільцях, сиділи двоє чоловіків у спортивних костюмах — Подолюк і Лагун. Обидва виглядали пом’ятими й наляканими.

— Отже, панове, — почав Чванов, його голос був монотонним, але в ньому звучала загроза. — Пройдімось по вашому «послужному списку». Перше — викрадення автомобіля, щоправда, після пограбування ви його повернули. Але факт залишається фактом. Друге — пограбування громадянина Баранчука. Досить велика сума, до речі.

Він зробив паузу, подивившись на Подолюка.

— А тепер найцікавіше, Подолюк. Викрадення автомобіля силою. Потім викрадення тримісячної дитини. Їхали за кермом п’яний, створюючи небезпеку для дитини та пішоходів. Усі ваші дії, Подолюк, вказують на цілковиту відсутність здорового глузду.

Лагун, що сидів поруч, скосив очі на Подолюка і тихо прошепотів, але так, щоб це було чутно: 

— Я ж казав тобі, ідіот.

Подолюк подивився на нього з люттю.

— Тихо! — крикнув Чванов. — Продовжимо. Лагун, ви, до речі, теж не святий. Втекли з Києва на викраденому авто, думали, що відсидитесь в Обухові? Я не знаю, хто з вас ідіот, але ваші дії однаково огидні.

Лагун опустив голову, а Подолюк лише стиснув кулаки. Чванов дивився на них з презирством